Так шахрайці й треба

Була собі лисиця, і така вже хитра: попоїсти любила смачно, а працювати лінувалася.

Одного дня надокучило їй сидіти самій у норі, тож вийшла трохи надвір погуляти. Іде собі дорогою, а назустріч їй черепаха та мурашка

— Ти хто така? — питає лисиця черепаху.

— Як хто? Черепаха.

— А це що за звір? — кивнула лисиця на мурашку.

— Моя подруга — мурашка.

— Твоя подруга, кажеш? — стала глузувати лисиця.— Хіба ти не плазун?

— Плазун,— підтвердила черепаха.

— А мурашка — комаха! І як це ви з нею подружили?

— Та й що з того, що комаха? Адже вона тварина і я тварина! — відказала на те черепаха.

Почула таку відповідь лисиця і вирішила провчити цих двох нетямущих тварин. І так провчити, щоб запам’ятали її науку на все життя. «Не лисиця буду й не шахрайкою зватимуся, ко ли цього не зроблю»,— заприсяглася вона.

— Коли так, то і я ваша подруга,— уже вголос проказала шахрайка.— Троє друзів завжди краще, ніж двоє.

Черепаха та мурашка не заперечували, й усі троє рушили в дорогу.

Ішли вони, йшли, доки лисиця привела їх до того місця, де лежало розсипане зерно.

— Яка добірна пшениця! — вигукнула мурашка,— А яке велике зерно! От би мені цю пшеницю додому, на цілу зиму вистачило б!

— То так ти дружбу шануєш, мурашко?! — докорила їй лисиця.— Хіба не знаєш, що друзі все, що знаходять, ділять порівну?

— Правда, правда! — підтвердила черепаха.

— Але цієї пшениці так мало,— вела своє лисиця,— що й ділити нічого. Краще позбираймо її, пошукаймо гарної землі, посіймо, а врожай поділимо на трьох.

Мурашка й черепаха погодилися. Позбирали пшеницю й подалися шукати місця, де б її посіяти. Ішли вони, йшли, поки не спинилися нарешті під високою стрімкою кручею.

— Ось де гарна пухка земля! Тут і посіймо.

Лисиця, черепаха та мурашка поклали пшеницю край лану і стали орати. Та лише взялися до роботи, як лисиця зиркнула на кручу й промовила:

— Здається мені, що ця гора ось-ось упаде на нашу ниву. Якщо це станеться, змарнується уся наша праця. Ви оріть, а я піду кручу потримаю.

Не встигли черепаха з мурашкою й рота розтулити, а лисиця подалася під гору й вклалася спати.

— Схоже, що наша подруга хоче нас перехитрити! — мовила черепаха, витираючи піт.

— Не журися, і на хитруна кара знайдеться,— заспокоїла її мурашка.

Виорали подруги свою ниву, посіяли пшеницю й сіли спочити.

— Славно ми попрацювали,— не могла відірвати очей від ріллі черепаха.

— Тепер і відпочити можна,— додала мурашка.

— А я й трішки з вами не працювала,— прибігла з-під кручі лисиця.— Добре, що вчасно схаменулася: гора вже так була перехнябилася, що, якби не втримала її, так і гепнула б на нас. Не було б навіть над ким поплакати. Наморилася, аж жили тягне.

Минув час. Пшениця зійшла, закущилася, стрілки повикидала, заколосилася, налилася добірним зерном.

Мурашка з черепахою вийшли в поле. Вижали пшеницю, пов’язали в снопи, поскладали в копи, обмолотили. Зерно провіяли, просіяли і тільки-но почали ділити, а лисиця тут як тут.

— Доброго здоров’я, подруженьки! Ой, як мало пшениці,— завиляла хвостом.— На трьох і ділити нічого. Хай краще візьме її хтось один із нас, та й квит.

— Ти не працювала, ти й не візьмеш! — відказала черепаха,— А для нас із мурашкою і це — велике багатство.

— Ні, черепахо, так друзі не роблять! — не погодилася лисиця.— Давайте закладемося. Хто виграє, той і пшеницю забере.

— На яких умовах закладатимемося? — спитала мурашка.

— Підемо всі троє он під той карагач, а звідти побіжимо сюди. Хто примчиться перший, той і пшеницю забере.

— Ти наперед знаєш, що прибіжиш швидше за всіх, тому й закладаєшся. Так не можна! — не погодилася черепаха.

— Хто прибіжить перший, ще не знати. А тому нам треба пристати на лисиччин заклад,— підморгнула черепасі мурашка, а як лисиця рушила до карагача, шепнула щось подрузі на вухо.

Усі троє підійшли до дерева. Звідти до купи пшениці було ступнів триста.

— Приготуйтеся,— сказала хвостата.

Мурашка й черепаха приготувалися.

— Раз, два, три! Біжімо! — гукнула лисиця й кинулася до купи зерна. А мурашка тієї ж миті вчепилася їй у хвоста. Лисиця хутко добігла до місця.

Поклала на купу свого пухнастого хвоста й розреготалася:

— Таки моя пшениця!

— Не дуже регочи, лисице, забери краще свого хвоста,— гукнула мурашка.— Чому це пшениця має бути твоя, коли я прибігла раніше за тебе?!

— Як це раніше за мене?

— А так, бігла, бігла та й прибігла! — відповіла мурашка.

— Я тобі не вірю! — залементувала шахрайка.

Саме тоді нагодилася черепаха.

— Агей, лисице, що тобі миліше — пшениця чи власна душа?

— Що це означає? — ще дужче розлютилася лисиця.

— Хіба не чуєш, як гавкають собаки? Це тебе шукають два гончаки.

Собак лисиця дуже боялася. Тож тільки-но почула про них, щодуху, не озираючись, чкурнула, куди очі дивляться.

А мурашка й черепаха раді, що спекалися хитрої та лінивої приятельки, мовили:

— Так шахрайці й треба!

Вони поділили пшеницю нарівно, віднесли її додому й цілу зиму мали що їсти.