Був собі колись давно один туркмен, і наскладав він золота. А складав його цей чоловік у дзбан. От якось, заткнувши дзбан, поніс чоловік свій скарб ішанові, щоб той заховав. Через рік приходить чоловік до ішана й каже:
— Давай моє золото.
Ішан віддав йому дзбан. Та коли чоловік удома відіткнув той дзбан, то побачив, що золота немає, тільки кавунячий сік.
Узяв чоловік дзбан та й подався, плачучи, до ішана. Аж трапився йому один дуже мудрий туркмен.
— Чоловіче добрий, чому ти плачеш? — запитав він.
— Дарма питати,— одказує той,— моєму горю не зарадиш.
— А може, я тобі таки зараджу, скажи причину,— відповів тоді дуже мудрий туркмен.
Чоловік і розповів:
— Віддав я ішанові на схови дзбан, повний золота. А коли через рік забрав додому, то побачив, що золота немає, тільки кавунячий сік. Не знаю, що діяти, іду та й плачу.
— Дай-но мені дзбан, а сам іди додому,— сказав дуже мудрий туркмен. А я піду до ішана, щоб якось забрати твоє золото.
— Гаразд,— відповів чоловік і, віддавши дзбан, пішов додому.
А дуже мудрий приніс дзбан до хати ішана й закопав його. Потім зайшов у хату й каже ішанові:
— Ішане-ага, я голодний, і сім’я моя голодна. Якби ви дали мені роботу, то я служив би за шматок чурека.
— Є в мене син і дочка. Будеш їх навчати,— одказав ішан.
Погодився чоловік і повів ішанових дітей до мектебе[1]. В одному кутку він викопав яму й посадив туди дітей, а сам намалював ішана й, піймавши двох зайченят, посадив їх перед цією картиною. Зайчата так довго сиділи перед намальованим ішаном, що вже й запам’ятали його.
Коли це приходить ішан та й питає:
— Слухай, чоловіче, де ж мої діти?
А той і каже:
— Осьдечки. Одне зайченя — твій син, а друге — дочка. Не знаю, що й казати, тільки твої діти перекинулися на зайченят. Я й сам приголомшений.
— Брешеш! — закричав ішан.— Люди свого виду не міняють.
Довго вони сперечалися, аж поки не дійшли до хана, а той і каже дуже мудрому:
— Це ти зробив так, що діти перекинулись на зайченят, отже, мусиш іти у в’язницю.
І повели цього мудрого туркмена в зіндан[2].
А в хана та був візир.
— О хане,— сказав він,— негоже ув’язнити людину отак ні з того ні з сього. Треба ж і цього чоловіка послухати, хай розповість.
Хан погодився.
Привели ув’язненого та й питають:
— Яким чином ти перекинув ішанових дітей на зайченят?
Чоловік і відповідає:
— І сам не відаю. Вони самі поставали зайченятами. Якщо не вірите, посадіть ішана поміж людьми й випустіть цих зайченят. Упізнають вони ішана — отже, це їхній батько, не впізнають— значить, я брехун.
Скликав хан людей і посадив серед них ішана. А коли випустили зайченят, ті одразу ж сіли перед ішаном та й дивляться на нього.
Тоді хан і каже:
— Бач, ішане, якби зайченята не були твої діти, хіба б вони тебе впізнали?
Заплакав ішан та й пішов додому, не знаючи, що йому робити. А мудрий чоловік теж пішов додому.
Коли це приходить до нього ішан та й просить:
— Мудрий чоловіче, поверни мені дітей у людській подобі. А я дам тобі все, що загадаєш.
— Ішане, скажи спершу, ти бачив, щоб золото стало кавунячим соком? — спитав мудрий чоловік.
— Винен я, віддам золото,— відповів ішан.
— Сідай же тут і дивись сюди. А зайченят давай сюди і не повертайся, бо сам станеш зайцем.
Віддав ішан зайченят та й дивиться тільки вперед. А мудрий чоловік вкинув тих зайченят у яму, ішанових дітей витягнув звідти і привів до батька. Діти зразу ж посідали перед ним.
Тоді ішан насипав дзбан золота й віддав мудрому чоловікові, а той відніс його хазяїнові.
