Цариця загадкова

Був один чоловік. Жив у таких далеких краях, що нам і невідомі.

Мав той чоловік сина. Хлопець уже підріс, став дужий до роботи, але їм з батьком від того не ліпшало: бідують та й годі.

— Ей, няню, надокучило мені наше життя мізерне. Йду я у світ глядати собі щастя і не повернуся додому, доки його не знайду!

Як сказав, так і зробив. Батько поклав синові до тайстри[1] кукурудзяну паляницю, пару картоплин, і хлопець вирушив у путь.

Ходив, блудив довго. Айбо раз натрапив на доброго ґазду, котрий прийняв його на роботу.

— Будеш служити в мене один рік. А я обіцяю тебе парадно одягати, сито годувати і накінець дам плату.

Хлопець служив вірно. Як рік скінчився, ґазда додержав слова — заплатив і каже:

— Якщо тобі любиться у мене, то можеш зостатися і на другий рік, за тою ж угодою.

Прослужив легінь ще рік, а далі й третій.

Коли мав три сотки, підійшов до хазяїна, відклонився і рушив додому.

— Но, няню, край злидням! За сі три сотки добре проживемо.

— Так, сине! Йди накупуй всячини, аби ми не бідували.

Пішов хлопець у місто, ходить по торговиці, всякий крам перебирає і приговорює собі:

— І се не коштує три сотки, і за се не варто дати триста…

А один торговець прислухався і каже:

— Тобі, легеню, треба щось купити за всі триста?

— Айно, за всі три сотки!

Продавець вийняв срібний келих, поставив перед хлопцем.

— Тут маєш. Оця чаша, коби і брат братові її продавав, коштує п'ятсот, а я даю за триста.

— Як дасте, то я куплю.

Заплатив гроші, а келих у тайстру і гайда — додому.

Батько зустрів його й питає:

— Чи щось купив?

— Купив. Позирайте — приніс срібну чашу!..

— Ти за таку дурницю не шкодував три сотки? — здивувався батько.— Треба було купити щось потрібніше!

— Не журіться, няню, хто знає, нащо чаша може пригодитися. Позирайте, і покривка на ній…

Підняв покривку і нараз вискочив менший срібний келишок, з нього — третій, з третього — четвертий, з четвертого — п'ятий, далі шостий, сьомий!

Сім срібних чаш на столі!

— Но, видите, няню, нічого я не втратив. Се ж цілий маєток!

Далі не встиг нічого сказати, бо з сьомого келишка вискочила жаба. Сіла серед столу і почала квакати:

— Ква-ква… Давайте їсти, я голодна!

Вони так злякалися, що без слова принесли їй їжу. Не встигли й оком кліпнути, як усе пожерла і ще вимагає. Знову пішли обоє до комори, принесли паляницю й останок солонини[2]. Поклали перед жабою, а вона відразу проковтнула.

Але за цей короткий час виросла, як корито, і далі просить їсти.

Чоловік і хлопець пішли до комори, що лиш було, зібрали та й принесли жабі:

— Но, їж, потворо, але знай, що се вже останнє. Більше не є нич[3]!

— Здорові зоставайтеся! Я йду від вас геть, бо виджу, що ви бідні, як церковна миша.

І помалу поталапкала з хати — вже така товста, ледве протислася крізь двері. Край села було велике озеро, за яке говорили, що не має дна. Скочила в те озеро, і більше її не бачили…

— Но,— бідкається чоловік,— можеш іти знову шукати собі щастя.

— Я справді йду. Чаші лишаю вам. Помалу продавайте їх і жийте, а як зароблю дещо, буду вам спомагати[4].

З тим вклонився батькові, порожню тайстру — на плече і рушив у путь.

Ходив по світу, мандрував із села на село і з міста у місто, доки не потрапив до столиці. Цар походжав собі по двору. Хлопець став, уклонився.

— Чого ти, легеню, до мене зайшов?

— Пресвітлий царю, я шукаю службу. Може, мене приймете?

Цар його оглянув з голови до ніг: хлопець вродливий, поставний.

— На добре місце ти потрапив. Мені якраз треба такого легеня. Будеш моїм першим чоловіком.

Служив той рік, служив і другий. Дуже сподобався цареві: без нього цар не робив і кроку.

Але хлопець бачив, що володар царства помалу старіє, а ні жінки, ні дітей не має. Не міг зрозуміти, чому цар не жениться, а спитати про це не наважився. Проте одного разу, як той мав добру дяку[5], хлопець посмілішав:

— Пресвітлий царю, ви вже постаріли. Чому ж не маєте сім’ї?

Цар нараз схопився, витяг гостру шаблю й закричав:

— Жоден живий чоловік про се ще не звідав! А ти, якщо такий сміливий, мусиш мене сам оженити! Коли ж ні, злою смертю тебе покараю! Слухай мій наказ. Скільки разів я міг оженитися, але не хотів, бо не було ніде для мене дівчини. Чув про одну молоду царицю, і тоту я би взяв. Айбо ще той не народився, хто б її привів. Сю дівчину зовуть Загадковою. І ось ти маєш бути з нею тут! Якщо вернешся без цариці, твоє життя скінчиться! Готуйся в дорогу.

З тим цар відійшов. А легінь зажурився, думає собі: «Куди ж мені йти?»

Айбо наказ є наказ! Коли чоловік хоче зберегти собі життя, то все може зробити. Треба знайти молоду!

Набрав їжі, пиття, набив повні кишені грошей, осідлав коня і ще того дня вирушив у путь.

Ходив, блудив по цілому світу. З ким лиш зустрічався, у кожного звідав:

— Чи не знаєте, де царство Загадкової?

Але ніхто не міг йому зарадити.

Якось дійшов до великої ріки і вирішив тут перепочити. Пустив коня пастися, а сам пройшовся берегом. Глянув — б'ється величезна риба, не може звільнитися з чагарників. Замахнувся, аби її вбити, а вона проговорила:

— Визволь мене, добрий чоловіче! Вночі прийшла велика вода, а на ранок впала. Я потрапила в корчів'я і не в силі вибратися звідси.

Хлопець витіг рибу з корчів і кинув у ріку. Але вона виринула й каже:

— За те, що ти зберіг моє життя, дам тобі три луски. Може, колись потрібна буде поміч, то посучи сю риб'ячу луску, і я з'явлюся коло тебе.

З тим і попливла.

Хлопець скочив, сів на коня й — далі. Їде, їде лісом. Надибав на пса, який жалісно скавучав і зубами хапався за лапку. Втямив хлопця і проговорив:

— Поможи лиш, чоловіче добрий, бо я тут загину. Видиш — нога прострелена, я далі йти не годен.

Хлопець подивився псову ногу — справді, тільки на шкурі тримається.

Видер з сорочки добрий шмат, перев'язав поранену ногу. Пес почав ходити, хоч і на трьох лапах:

— Но, чоловіче добрий, ти врятував мені життя. Не хочу бути у боргу. Візьми сі три волоски із моєї шиї. Коли потребуватимеш якоїсь допомоги, то посучи волоски, і, як можна буде, я тобі допоможу.

Сховав хлопець волоски, сів на коня й поїхав. їде, їде, але вже зажурений. Більше як рік ходить, а не дізнався, де ото держава Загадкової. Сів собі під крислатим дубом. Кінь пасеться, а він спочиває. Дивиться вгору й бачить: на гілці два голуби нібито прив'язані, але й не прив'язані, бо тріпочуть крилами, лише злетіти з дерева не можуть. «Що се з голубами?» — думає собі. Придивився ліпше — а голуби приліпилися і ніяк не можуть відірватися.

«Се не можна так лишати. Голуби погинуть!» — і швидко роззувся, скинув верхнє плаття і виліз на дуба. Відірвав від клею обох голубів і пустив на волю.

— Чоловіче добрий, ми тебе не просили, а ти нас врятував. За твою доброту візьми три перинки з наших крил і, коли ти потрапиш у біду, посучи їх, і ми допоможемо.

Хлопець на те сумно посміхнувся:

— Якої від вас помочі чекати? Я й так у біді…

— У якій?

— Два роки шукаю державу цариці Загадкової і ніде не знаходжу.

Голуби пожвавішали:

— О, се не біда! Ми самі з царициного голуб'ятника, з двору Загадкової. Дивись, куди полетимо, їдь слідом за нами.

Хлопець зрадів, сів на коня. Голуби летять, він на коні — за ними.

Коли звечорілося, голуби спинилися й почали вуркотіти, що вже прилетіли. Хлопець розглядається: трава росте шовкова, квіти золоті й срібні, дерева з діамантовими плодами… А от саму царицю не видно.

— Ходи за нами далі,— кажуть голуби,— поведемо тебе просто в її палату.

Під'їхав до палацу. Айбо той палац на півнячій ніжці обертається так швидко, що нема на світі того чоловіка, який би міг скочити у браму. «Як дістатися в палац?» — роздумує хлопець. А голуб шепоче:

— Залізь під мур, доторкнися голуб'ячим пером до півнячої ніжки, й палац одразу спиниться.

Так і зробив. Коли доторкнувся пером голуба до півнячої лапки, палац одразу заскрипів, наче його загальмував хто, й перестав крутитися. Усі брами, що були довкола,— а їх було стільки, скільки в році днів,— нараз розчинилися, і з кожної вискочило десять озброєних вояків! Схопили незнайомця й повели до палацу! А за той час мури почали знову обертатися.

Вояки штовхнули хлопця до цариці, аби дала наказ, як його покарати. Вона сидить на троні — молода, прекрасна, золотоволоса, але трохи зажурена.

Сторожа гадала, що цариця одразу накаже стратити легеня. Але не так сталося. Вигнала вояків геть і сказала хлопцеві:

— Розповідай, хто ти за один, як зміг зупинити мій палац? Бачу, що ти не з моєї держави.

Той, як почув, що цариця не дала наказу, аби його вбити, посмілішав і все розповів: звідки прийшов, од котрого царя, чого його цар хоче…

Цариця вислухала й каже:

— Чула я вже за того царя. І те чула, що він, окрім мене, нікого не хоче брати за дружину. Але чому нікого не присилав до мене?

— Но, то я тепер прийшов від того царя, збирайся й ходім!

— Добрий, легеню. Я з тобою піду, але раніше, ніж іти, ти розшукай мій золотий перстень, що для мінянки. Перстень я загубила, коли за містом купалася в озері. Чистенька і глибока там вода. Мусиш знайти перстень. А як не знайдеш, то не піду до твого царя, а тебе покараю.

Зажурився хлопець. Засмучений ходить понад берегом. Нараз спало на думку, що у нього ж є риб'ячі луски.

«Ану спробую! Може, щось із того буде!» — вийняв луски з кишені й посукав. Тої ж хвилини з'явилася риба, котру він звільнив з корчів.

— Що за біда, легеню?

Хлопець розповів, у якій він баламуті[6].

— Коли не знайду перстень, скарають мене смертю.

Риба пропала у воді. Скликала до берега усіх інших риб та й звідає в них:

— Хто з вас видів перстень? Такий і такий,— розповіла подругам.

Одна маленька рибка проговорила:

— Я виділа той перстень, айбо забрала його в мене жаба!

— Швидко по жабу!

Всі риби розбіглися й через якийсь час пригнали жабище — таке, як човен.

— Чи у тобі перстень? — питає потвору велика риба.

— Не знаю, чи в мені. Зараз подивлюся,— простерлася на березі й почала вимітувати з себе все, що в ній було…

Блиснув золотий перстень. Хлопець не встиг зробити і кроку, як підскочив заєць, вхопив перстень і — навтікача!

Хлопець згадав, що у нього є волоски пса. Швидко посукав ними, і в ту ж мить з'явився коло нього пес.

— Що за біда?

— Чи бачиш зайця? В нього перстень, котрий…

Не встиг договорити, як пес кинувся за зайцем, ніби його хто з рушниці вистрілив. Догнав і кинув ним об землю. Пес підхопив перстень, приніс його хлопцеві, а той з радістю рушив до цариці.

— Но, тут маєш перстень. Тепер, сподіваюся, вже підеш зі мною?

Вона каже:

— Той самий, котрий я загубила. Тепер я пішла б, але мусиш мені ще принести мертвої й живлющої води.

— Ой, коби я знав хоч ту кирницю…

— Мусиш знайти сам. А коли ні, то лишиш тут голову.

Знову зажурився. Ламав собі голову, що має чинити, й спали йому на гадку царицині голуби. Вийняв пера, посукав, і нараз прилетіла вже знайома пара.

— Що за біда?

Так і так, розповідає хлопець:

— Дала мені цариця дві пляшечки, аби я набрав до одної мертвої, до другої живлющої води.

— Се невелике діло. Дай-но сюди пляшечки!

Один голуб взяв у свої лапки одну пляшечку, другий вхопив другу й полетіли на високу гору, котра сягала аж до неба. На самому вершку сльозили дві кирниці: в одній була мертва, а у другій живлюща вода. Набрали води і принесли хлопцеві.

— Тут маєш. Але вважай, аби на тебе не бризнула й крапелька мертвої води, бо помреш одразу.

Хлопець поніс наповнені пляшечки цариці:

— Но, збираймося, їдемо!

— Чекай мало. Випробую, чи не ошукав ти мене.

І замочила зелену галузочку до мертвої води — гілка в ту ж мить зчорніла.

— Тепер перевірю другу.

Тоді суху палицю встромила у живлющу воду, і палиця в ту ж мить зацвіла.

— Но, зробив ти все, що я жадала. Тепер їдемо до твого царя.

Осідлали коней, посідали й рушили. А з часом прибули й до царського двору.

Слуги зараз же дали знати цареві. Цар, коли таке почув, не знав, як і радіти. Вибіг, обіймає то свого помічника, то свою наречену. Закликав до палацу, посадив до столу, й почалася велика гостина.

На царський стіл потрапили разом з іншими і пляшечки з мертвою й живлющою водою.

Йде гостина, цар дуже радіє. За столом молода каже:

— Пресвітлий царю, чи ти знаєш, який мудрий чоловік оцей твій посланець? Він зробив таке, що ще ніхто на світі не зробив — дістав мертвої й живлющої води.

Розглядають пляшечки. Молода цариця одну розоткала[7]. Це була пляшка з мертвою водою. Але так невдало відкрила її, що одна крапля бризнула на хлопця і той нараз помер.

— Йой! — загойкав цар. Всі плачуть. А цариця Загадкова каже:

— Не біда. Нічого страшного не сталося.

Взяла другу пляшечку з живлющою водою, розоткала й бризнула на хлопця. Він нараз ожив. Айбо сто раз кращий і міцніший став.

Цар йому позаздрив:

— Добре було б, коби і я помолодшав…

І вже його не веселила гулянка, а увесь час стежив за пляшечками. Коли молода забавилася бесідою з гостями, він посяг за пляшкою, розоткав її й виляв на себе воду. Але потрапив похапцем на мертву. Одразу впав і, падаючи, перевернув стіл.

Почали шукати пляшечку з живлющою водою, але ніде її не було: вона впала й розбилася. Тепер не було ніякої сили воскресити мертвого царя.

Замість весілля відбувся похорон.

Царювати стала Загадкова. Вона сказала хлопцеві:

— Слухай сюди: не прийшла я з далекого краю, аби віддаватися за старого царя. Прийшла через тебе. Ти мені полюбився з першої ж хвилини, коли ми зустрілися.. І я хочу бути твоєю дружиною, якщо ти не проти.

Всі, хто там був, вирішили того ж дня справити весілля. Потім хлопця обрали царем.

І казці кінець.