Бідний Гаврило з жінкою вічно голодували, бо дітей мали дев’ятеро, а землі — латку коло хати.

Але була у них теличка. Одного разу так біда присіла, що жінка сказала:

— Поведи, чоловіче, теличку на ярмарок. Продай її і купи щось їсти, бо нічого до рота покласти.

— Поведу, жінко, поведу, бо з голоду виздихаємо…

Узяв теличку на мотузок і пішов на ярмарок. Продав її за десять золотих і думає, що має купити, аби гроші не пустив намарне. Ходив, дивився, придивлявся — нічого не міг вибрати. Глип — а серед ярмарку сидить чоловічок з бубном на колінах. Той бубон, як бубон,— із псячої шкіри, та по краях виблискує золотом.

— Ану, чоловічку, забубни, най чую,— сказав утішений Гаврило.

Той узяв пальцятка, вдарив по псячій шкірі. А бубон несподівано заговорив до ярмарку, скликаючи всіх людей до себе. Люди позбігалися, поставали довкола і слухають. Гаврило теж стояв у гурті й думав: «Ади, якби у моїх дітей був отакий бубон, то вони б і їсти не просили. Стояли б коло нього з роззявленими ротами. Куплю і все…»

Спитав чоловічка:

— Продаєш свій бубон?

— Купуй.

— Скільки просиш?

— Десять золотих.

— Я за такі гроші телицю продав. Але най буде…

Віддав усі золоті й узяв собі бубон. Прийшов додому і знадвору крикнув:

— Егей, жінко, клич сюди дітей!

Діти повибігали, бо думали, що ненько приніс хліба.

Гаврило поклав бубон посеред подвір’я і почав гатити по псячій шкірі так, що аж вікна задзеленькотіли. Справді, діти витріщилися, пороззявляли роти і слухали до вечора. Увечері полягали спати і навіть їсти не попросили.

Гаврило був радий. Та вдосвіта діти повставали і закричали в один голос:

— Мамо, ми хочемо їсти!

— Зараз, зачекайте, я вас нагодую…— озвався Гаврило.

Взяв пальцятка й почав тарабанити. А діти прослухали, відтак провадили своє:

— Мамо, ми хочемо їсти!

Жінка розсердилася й каже:

— Що ти купив? Іди й продай свій бубон, купи дітям хліба.

Гаврило взяв бубон і знову йде на ярмарок. Але такий зажурений, що ледве тягне ноги. Підвечір дійшов до старого млина і вирішив там заночувати. Тільки ліг, як у кутку щось заворушилося. Дивиться, до нього наближаються якісь два очиська, розпечені, як грань. То були вовчі очі.

Гаврило перепудився, але згадав про бубон. Схопив пальцятка і забубнував…

Божечку мій, вовчисько як почув, то так зарув-завив, що в чоловіка мухариці почали лазити по тілі. Уже й розвиднялося, а вовк усе ще вив. А попри млин їхали купці. Стали й слухають, як бубон бубнить, а вовчисько рує… Підійшли всі разом — подивитися, що воно за музика. Отворили двері, а вовчисько — шусть надвір, сховався в корчах.

Гаврило розсердився:

— Що ви наробили? Та це ж панський вовк. Я його вчив співати. Він мав їхати з паном до самого Відня. Тепер ходіть до пана, най він із вас поздирає шкіру — і ще наробить такі бубни.

— Ми не підемо до пана, бо ся боїмо,— говорять купці.— Що хочеш, чоловіче, аби-сь узяв цей цурис на себе?

— Все, що маєте на фірах,— відповів Гаврило і не кліпнув.

Купці посьорбали носами, але дали згоду.

Гаврило повіз усе добро додому. Приїхав і тішиться — є що дати дітям!

На другий день до нього прийшов корчмар Янкіль.

— Звідки маєш, Гавриле, цілі фіри краму?

— То мені зробив чарівний бубон.

— Продай того бубна.

— Тисячу золотих!

Янкіль подумав, але дав. Відтак сів на фіру й поїхав на ярмарок продавати бубон. Як виїхав за село, пою наздогнала якась панська бричка. Янкіль собі каже:

— Ану, я забубную, аби цей пан почув. Може, купить у мене чарівного бубна.

Коли пан порівнявся з його фірою, корчмар схопив пальцятка і почав молотити по собачій шкірі.

А панські коні спудилися, рвонули, як скажені, й помчали по пнях, по корчах, по ярках. Пан випав із брички, побив собі крижі. Фірман схопив Янкіля за барки й потягнув до дідича:

— Ти — хто? — спитав пан.

— Я — тутешній корчмар, папочку ласкавий…

— Нащо ти спудив моїх коней? Тепер файно заплати за те, що коні поламали мою бричку, -бо підеш до криміналу.

Янкіль дістав півтисячі золотих і заплатив панові. Відтак сів на свою фіру і поїхав далі. їде, а назустріч біжить інша бричка, запряжена аж чотирма кіньми. Янкіль кинувся під міст і затарабанив щосили в псячу шкіру.

Коні знову спудилися, поставали дибки. Фірман ледве стримав їх. Потім скочив під міст, схопив Янкіля за барки і так потряс ним, що трохи-трохи душу із нього не витряс. А пан закричав:

— Через твій дурний бубон коні дишель на бричці зламали. Тепер заплати, бо я тебе згною у темниці!

— Добре, паночку ласкавий…

І Янкіль заплатив — лишив ще півтисячі.

Повернувся, сердитий, додому, кинув бубон у хаті на стрих і більше не бубнив.