Жив собі на світі бідний гуцул, якого називали у селі Кушніриком. Одного дня він полоскав у Черемоші баранячу шкіру. Робив своє діло і наспівував. А в той час їздив горами сам цісар із міністрами. Зачув пісню й під’їхав до річки.
— Як живеш, чоловіче? — запитав Кушнірика.
— Добре. Люди їдять, а я тільки смачно облизуюся.
— А що ти тут робиш?
— Та долю товчу, аби мені не дала умерти.
— Скільки маєш зиску від свого ремесла?
— Чотири крейцери.
Цісар якусь хвилину подумав і запитав ще:
— Ти, відай, крутій. І все пропиваєш?
— Якби кожен русин так пропивав, як я, то виздихали б з голоду всі корчмарі на Буковині.
— Тоді скажи, як витрачаєш гроші?
Гуцул почухав потилицю. Потім відповів:
— Перший крейцер я даю у борг, другим сплачую борг, третій просто кидаю у воду, а четвертий’ іде на дурних цапів.
Цісар тільки витріщився на Кушнірика, бо не збагнув нічого. Міністри коло нього стригли вухами, як осли. Та вони вдавали, що все зрозуміли, і кривили писки: Кушнірик, мовляв, говорить дурниці.
Цісар був сердитий і спитав Кушнірика:
— А ти можеш, мудрий чоловіче, моїх цапів здоїти?
— Ая, дуже легко…
— Тоді я їх пришлю із столиці.
— Добре,— погодився Купшірик.
На другий день цісар покликав до палацу своїх міністрів і сказав:
— Ану, розтлумачте слова того гуцула.
Міністри поблідли, як недопечені калачі, загикалися і не могли сказати нічого розумного.
Цісар тупнув ногою:
— Даю вам один тиждень, аби-сьте дізналися, а ні — то ваші голови покотяться землею!
Зажурилися міністри. Посідали і так раду радили, що аж чуприни їм змокріли. Не їли, не пили, а радилися. Та з того тільки язики попухли. Нарешті хтось із них прошавкотів:
— їдьмо до гуцула, най він розтлумачить що до чого.
— Браво! — схвалили в один голос.
— Не забудьмо, панове, взяти золотих,— порадив найстарший.— Бо той харцизяка ще може сказати, що суха ложка рот дере, і не стане з нами говорити.
Погодилися. Сіли у бричку і — гайда!
Кушнірик кожух латав і пісню співав. Навіть не глипнув на міністрів, що стали на порозі. Та найстарший ступив уперед, нахилився до нього й сказав:
— Змилуйся, добрий чоловіче. Скажи, як витрачаєш ті чотири крейцери, які заробляєш на овечій шкірі.
— Бр-р-р! Пан — псові брат! — крикнув Кушнірик так сердито, що той аж відскочив.
Другий міністр упав на коліна:
— Благаємо тебе, розкажи, бо цісар нам постинає голови.
— Брешеш, ворон воронові не видовбає ока,— відповів Кушнірик.
Міністри заревіли не своїми голосами:
— Е-е-е!
— Бе-е-е!
— Ме-е-е!
Гуцул розреготався:
— Ади, з моєї хати вже овечу кошару зробили! Ану, загатіть сльози!
Міністри тільки шморгали носами.
— Ми дамо тобі грошей…
— Ге-ге, ваше слово — лише до порога. Я не дам робити себе дурнем. Підете зі мною…
Кушнірик повів їх до найбідніших хат.
— Ану, висипайте на лаву ті гроші, що їх маєте дати!..— наказував міністрам.
Пани витрушували із своїх кишень золото на лави бідняків.
Коли роздали все до останнього гроша, гуцул натер їм у ніс перцю, а потім сказав:
— Я на одній овечій шкірці маю чотири крейцери, а витрачаю так: перший даю на сина, бо він буде на старість давати мені, другим крейцером годую свого батька, бо він колись годував мене, третій крейцер кидаю у воду — даю доньці на віно, а четвертий іде на цапів — то на вас, панове.
Міністри отетеріли.
— Ідіть собі на зламану голову, дайте мені вже чисту годину! — закричав гуцул.
Міністри драпонули до столиці, як дідьки до пекла.
