Дідусеві дарунки

Українська казка

Служив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися[1]. Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Усе сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.

Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому Ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:

— Куди ти йдеш, молодче?

— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.

— Куди ж ти маєш гадку повернути?

— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!

— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гаю не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.

Думав Василь, думав та й каже:

— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв'ячки — усе живе, що є на світі.

— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.

Дідусь зник.

І тут же Василеві в руки впала скрипка.

— Тепер говори друге бажання,— знову з'явився дідусь.

— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив,

— Добре.

Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з'явився.

— Забажай і третє, але мудро.

— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.

Дав йому дідусь скатертину:

— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.

Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.

— Чого ви так, жінко, плачете?

— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молотити, а там лише чорти мелять.

— Та де ж той млин?

— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить.

— Не плачте, жінко, чоловік буде вдома.

Пішов він до млина, став під залізні двері й заграв. Двері відкриваються, виходить настарший чорт, а за ним показують ріжки молодші. Найстарший чорт подивився на Василя й говорить.

— О, буде вечеря!

А молодший чорт сміється:

— Хіба на один зуб.

Василь ні слова не говорить, лише грає. Починає скакати один чорт, за ним другий, третій — усі пішли в танець. Уже з них піт ллється — Василь грає, уже падають, за хвости й роги тримаються — грає. Пообривали роги, хвости, волочаться по землі, просять його:

— Пусти нас, що хочеш тобі дамо.

— Нічого не хочу, лише випустіть чоловіка з волами.

— Перестань грати, випустимо.

— Ні, дайте ключі, я його сам випущу на волю.

Чорти вагаються. А Василь грає так, що чорти вже до землі головами товчуть. Дали Василеві ключі, він повідмикав двері, випустив з млина чоловіка, вивів воли, насипав на віз муки й каже:

— Чоловіче, їдь додому, а я тут з ними розрахуюся.

Чоловік низько вклонився рятівникові й поїхав, а вояк каже:

— Ану, чорти, фіть до торби!

Забрав усіх чортів до торби, зав'язав і повісив у лісі на дуба, хай висять, а сам пішов за возом до села. Тут вибігає з хати жінка з дітьми, дякує, що врятував їй чоловіка, дає нагороду, але Василь не бере.

А пан хотів того чоловіка зігнати зі світу. Коли дізнався, що він вирвався від чортів живий-здоровий, то зачав дуже лютувати:

— Я тебе вб’ю! Хату спалю! Твою жінку й твоїх дітей засічу різками!

Послухав вояка і вертається назад по торбу. Знімає з дуба торбу, а чорти без води ледве дихають. Приніс їх над велике озеро й повипускав, наказавши, аби лиха бідним не робили. Сам торбу під пахву, скрипку — під другу і йде до пана. Але чує в животі голод. Сів у полі під тополею, розстелив скатертину — тут же з’явилося і їсти, й пити. Наївся, попив вина, думає собі: «Треба йти, бо, може, пан уже мучить бідних».

Приходить, а гайдуки товчуться з кіньми на подвір'ї — виганяють нагайками з хати чоловіка, жінку, дітей. Василь став на воротах і крикнув:

— Ану, гайдуки, фіть до торби!

Гайдуки в торбі. Він каже чоловікові й жінці сидіти в хаті, сам прямує до панського маєтку, а торбу тягне за собою по дорозі, щоб гайдуки товклися. Притягає аж на панське подвір'я. Пан виходить на поріг і каже прислужникам:

— Беріть його і дайте йому сто різок, так, аби його винесли на вереті[2] й викинули за браму. А коли ні, то зацькуйте собаками.

А Василь як візьме скрипку в руки, як заграє, то пан не шукав де пані, а вхопив кухарку, пані хапнула фірмана, тут не втрималися й гайдуки в торбі — все танцює, як безумне. Пан змучився, піт йому очі заливає, просить він:

— Чоловіче, дам тобі, що сам хочеш, лише перестань грати.

— Собі я нічого не хочу. Хочу цілому селу волі.

— Я дам.

— Коли даси, то відпущу тебе, а коли ні, то своє життя скінчиш в оцій торбі, де тепер твої гайдуки…

Василь перестав грати, пан вздрів, що біда, сів за стіл і підписав цілому селу волю. Василь тоді каже:

— Щоби тому чоловікові, який їздив до млина, не впав волос з голови й воли не смієш у нього відбирати.

Каже пан:

— Я всім волю дарую, даруй мені життя.

А пані так вхлипалася, що не питала крісла, а впала на лавку, розпростерла руки — вмирає. Усі слуги лягли покотом.

Подивився Василь та й пішов далі, а торбу з гайдуками тягне за собою. Дійшов до столичного міста. Дивиться: ведуть люди, плачучи, молоденьку дівчину, а піп загробну молитву читає:

Питає Василь:

— Люди, що це у вас робиться?

— Лихо у нас. Змій не дає води, поки не з'їсть людину. Щодня когось привозимо, а сьогодні черга цій сімнадцятирічній дівчині.

Він зупиняє їх і каже:

— Будьте спокійні — ця дівчина не вмре.

Витрясає з торби гайдуків, що вже ледве дихають, лишає їх серед міста, а сам з торбою і скрипкою йде на воду. Там справді є дванадцятиголовий змій. Як побачив Василя, то й показав вогненні язики:

— Чого ти сюди прийшов? Битися чи миритися?

— Битися.

— Тоді ходімо на залізний тік.

Прийшли на залізний тік. Василь бере скрипку й починає грати.

Дванадцятиголовий змій як пішов у танець, то залізний тік став ламатися під ним. Василь грає, змій повисолоплював язики, головами товче до заліза, вогнем дихає, проситься, але музикант і слухати не хоче. Доти грав, поки змій не здох.

Тут люди кинулися до вояка, дякують, хочуть його винагородити, але він ніякої нагороди не хоче. Дізнався сам цар, що вояк убив змія. Посилає по нього гінця.

Василь повідрізував з голів змія язики, завив у хустинку й пішов до царя. Цар зустрічає його і дивується:

— Невже ти в мене служив?

— Служив.

— А де ти таку силу заслужив?

— У гайку.

І він розповів про лісового діда та про його дарунки.

— То ти би міг і наді мною заволодіти? — питає цар.

— Коли бажаєте, то я зараз можу вашу волю вволити,— і береться за торбу.

Цар злякався й каже:

— Ні-ні, тільки докажи мені, що ти дійсно змія вбив.

Він виймає язики. А царська дочка стояла й дивилася, що вояк дуже файний. Прискочила вона до царя й каже:

— Якби не він, то була би й моя черга вмерти прийшла. Хочу за нього віддаватися. Ми будемо з ним щасливі.

Цар дав згоду. Справили весілля. І став жити вояк у царських палатах.

[1] Зацирувалися — муштрувалися.

[2] Верета — домоткана торба.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up