В одному селі жив самотній парубок. Так бідував, що най ту біду, як кажуть, шляг трафить. І зібрався парубок у світ. Довго блукав горами, шукав гараздів, але ніде їх не знаходив. Якось прийшов до одного пана і попросив:
— Дайте якусь роботу, бо вже пухну з голоду…
Дідич пихато відповів:
— Будеш мої бджоли пасти. А кожного вечора маєш їх рахувати, аби жодна із них не пропала. Як пропаде, то мусиш задурно служити три роки.
Парубок щоранку випускав бджоли з вуликів, а увечері впускав і перераховував. Але одного разу рахує, рахує — одної бджілоньки нема. Загнав усіх, позамикав вулики і побіг шукати бджілку, яка десь пропала.
Раптом у лісі парубок уздрів якусь білу купу. Підійшов ближче — то кістки. Побіг до пана й каже:
— Паночку, одна бджола пропала. Ледве-м знайшов її кістки в лісі.
— Добре, що-сь замельдував,— відповів пихатий дідич.— Поїдемо трьома фірами за її кістками. Скажи, най запрягають.
Фірмани запрягли. Дідич поїхав з ними. Знайшли купу кісток і повезли додому. Дідич наказав їх поховати. І парубок насипав на них високу могилу. А на ту могилу поклав зверху дрантивий горнець, аби настав казочці кінець.
