Був один дідо, що мав вівцю — Северу. Вийшов раз на полонину взяти молока, але коло салаша[1] не знайшов вівці. Вівчарі сказали:
— Діду, сталася біда… Уже нема твоєї Севери.
— Та де моя Севера?
— З’їв її ведмідь.
— Ведіть мене до того ведмедя!
Ватаг довів діда і здалека показав те місце, де лежав ведмідь. Дід — просто до ведмедя. Чує, звір белькоче: «Бл… бл… бл…»
— Гей, ти мою Северу з’їв? —крикнув йому дідо.
Ведмідь роззявив пащу, заревів. А дід схопив шапку — і ведмедеві в горло! Йому дихання сперло, впав на землю, закидав собою і одразу здох.
Дідо взяв ножа й лупить з ведмедя шкуру. Тяжко було здирати її. Аж увечері приніс шкуру на полонину. А тут темно, ніч. Перед салашем старий узяв шкуру на себе, і вівчарі дуже налякалися. Люди і пси розбіглися. Тоді він озвався:
— Ги-ги-ги… ви — вівчарі? Дивіться, ведмідь за Северу дав мені свою шкуру.
А на полонині паслися панські вівці. Про пригоду з дідом вівчарі розповіли панові. Той наказав купити в діда шкуру — дати йому аж двадцять овець.
Дід залишив вівці в полонині й пустився в долину, додому. А через кілька днів знову пішов за молоком. Йому вівчарі кажуть:
— Біда, діду… Ваше молоко п’є лев,— так казали вівчарі на велета.
Тоді старий замовив собі великий будз сиру і попросив, щоб йому показали, якою дорогою звик ходити лев.
Вівчарі повели його на старий грунь, що мохом поріс. Дідо сів собі та й чекає лева.
Раз іде велет, та не бачить діда. Тільки завітрив — почув нюхом. І закричав:
— Ану, хто там? Хто перестав[2] мені дорогу? Відступися, бо уб’ю!
Дідо сміло виступив до нього:
— Ходи, ходи сюди… Поміряємо сили… Чи можеш ти здавити камінь так, аби з нього потекла вода?
— Котрий камінь?
Дідо показав.
Лев відламав із каменя великий кусок і зтрощив його у жмені так, що зробилася мука. Тер, тер її, а потім і каже:
— Ану, ти сам видави із каменя воду.
Дід схопив будз сиру, стис у руках — і потекла росиця.
Лев здивувався й налякався. Думає собі: «Той від мене, видати, сильніший!»
— Діду, якщо ти такий сильний, то ходи до мене служити на рік.
— А що мені даєш?
— Що хочеш?
— Дай кожані бесаги[3] грошей.
— Дам.
Так найнявся дідо у лева служити. Служить місяць, два…
Послав його якось лев по дрова, але ні сокири, ні пили не дав. Дід мудрує, що йому робити. Не міг ціле дерево зламати й принести. Тоді почав з ліщини гужовки[4] крутити. Як накрутив багато гужовок, то почав в’язати ліс. Обв’язав щось двадцять-тридцять буків. А час минав. Левові набридло так довго чекати і йде подивитися, що там старий робить. Бачить, дідо обсновує ліс.
— Що ти робиш? Для чого обв’язуєш буки?
— Для чого? Не хочу багато разів ходити до лісу. Зв’яжу одразу стільки, що вистачить на рік.
— Не треба мені стільки, досить одного.
Лев вирвав бука і поніс. Дома розламав його і наклав вогню.
На другий день послав діда по воду зі шкіряним бурдюком. А дід ледве порожній бурдюк доніс до криниці. Там поклав бурдючисько, водить ним по воді й озирається, чи не йде лев.
А тому обридло вже чекати. Приходить до криниці, дивиться, а дід щось гребе.
— Що ти, діду, хочеш?
— Хочу забрати зразу всю криницю.
— Га… не треба так. Якщо ти понесеш усю криницю, то більше там не буде води, лишиться сухе місце.
Лев зачерпнув бурдюк води й поніс. А дід тупає за ним.
— Чого ти, діду, так дрібочеш?
— Боюся тобі на п’яти наступити…
Прийшли вони додому, наварили їсти, і лев каже:
— Ну, йдемо полювати. Будеш гнати чи ловити звірину?
— Ти молодший і ти будеш гнати, а я буду ловити.
Дід став на своє місце, в засаді, й чекає. Лев пригнав багато диких кабанів. А старий веприсько біг прямо на діда. Той став біля двох буків, і коли вепр пробігав між ними, гаркнув на нього: «Ге-е-е!» Дикун[5] махнув головою вбік і зламав об бука ікло. Кинувся у другий бік — і скочив у прірву, куди падало каміння. Дідо кричить велетові:
— Ходи сюди швидше! Я ним кинув так, що ікла поламав!.. Бери його й неси, бо я з одним соромлюся йти (а він би, звичайно, й одного не поніс!).
Лев узяв вепра на плече і поніс додому.
Настав час розраховуватися зі старим за службу. Лев насипав кожані бесаги грошей і спитав:
— Ну, діду, чи піднімеш?
— Тут мені нема що піднімати.
Лев побоявся, що старий запросить ще одні бесаги грошей, схопив їх і несе дідові додому. Зайшли до дідової хати. Лев положив бесаги на лавицю — лавиця проломилася. Лев відітхнув і хухнув на діда — а той упав під стіл.
— Що ти шукаєш, діду?
— Шукаю ту сокиру, що вже сім років не гострена.
Лев, як то почув — тікай!
Купив дідо вже цілу отару і дав на полонину. Через кілька днів прийшов за молоком. Питає вівчарів:
— Ну, що нового?
— Негаразд, діду… Лева ви приборкали, та з’явився чорт. Забрав ваші вівці.
— Виправлю я й чорта! Шукайте мені дволітрову пляшку…
Найшли.
— Наливайте повну молока. Я хочу побачити, як чорт молоко п’є!
А то був такий чорт, що як починав пити, то у всіх посудинах молоко всихало. Дід бачить, яке діло, і дав йому випити до половини пляшки, а далі взяв корінь і заткав її.
Чорт реве і просить, бо як не доп’є, то не має сили. А старий цього й чекав. Схопив його за шкіру і каже:
— Досить ти вже молока спроклятив! Я положу тебе в добре місце— будеш ти мене пам’ятати до віку!
Дав йому допити, але заткав його у пляшці. І поніс нечистого на дев’ятий хутір. Знайшов старого бука й запечатав його у дуплі. Сказав:
— Визволить тебе хіба той солдат, що вислужив дванадцять літ і буде йти цим лісом.
Минув довгий час, і одного разу справді йшов мимо солдат, що вислужив дванадцять років. Чорт закричав:
— Гей, вояче, чи знаєш про те, що ти мене повинен звільнити? Так наказав дідо, що запхав мене у це дупло.
— А ти хто?
— Я чорт… Ти мусиш мене випустити. В тебе дома нічого немає, і я тобі поможу забагатіти. Домовилися?
— Та як тебе визволити звідти?
— Візьми з дупла пляшку і витягни затичку.
Солдат вийняв пляшку й розіткав, а звідти витягся на світ такий чорт, як п’явка.
— Ой, як я засидівся!
Пішли до солдата. А в того немає ні хати, ні ґаздині — нічого й поїсти.
Чорт каже солдатові:
— Ану, йди до сусіди та позич муки.
Солдат пішов і просить:
— Чесний ґаздо, позич мені муки.
— Чорт має муки! — забідкався сусіда.
І тільки це сказав, як чорт уже тягне повний міх муки й приносить до солдата. Каже:
— Йди до сусіди і позич бринзи й солонини.
Солдат пішов, просить, а сусід нарікає:
— Чорт має бринзи й солонини!
А чортисько вже притяг і бринзу, і сало.
Наїлися, напилися. Чорт каже:
— Тепер іди в ліс і познач дерево, аби я знав, котре тобі зрубати на хату.
Солдат зробив позначки й пішов до сусіди:
— Чесний ґаздо, позичте мені воза й коней.
— Чорт має воза й коней!
А чортисько вже веде у двір запряжені коні.
Як повечеряли, чорт каже:
— Лягай спати, а я сеї ночі зрубаю тобі дерево на хату і на хлів. Лиш дай мені плай: на котрому місці і яку велику хату потрібно тобі ставити.
Солдат зробив план і ліг собі спати.
А чорт у лісі свиснув, і одразу злізлося стільки чортів, як піску в морі. Рубають дерево, возять, будують хату й хлів. На ранок геть усе було готове — і хата, і хлів.
Та до хати солдат не зайшов, бо чорт йому наказав:
— Підемо раз світом. Ти одягни дохторську одежу, а я буду тобі помагати.
Пішли по великих панах. Чорт їх мордував, а солдат ходив слідом і за великі гроші знімав із них хворобу. Так обійшли немало графів, баронів, багачів — набралися грошей. І чорт сказав солдатові:
— Ну, дотепер ми були добрі цімбори[6], а відтепер не сунь свого носа туди, де буду я.
І вони розійшлися. Солдат повернувся додому, а чорт пішов до царя й почав його кришити, мордувати.
Зійшлися всі лікарі, та ніхто не годен допомогти цареві. Але пани почали кричати:
— Є в нас один дохтор — той поможе.
Послали за солдатом… Солдат думає собі: «Як не піду — цар мене повісить, а як піду — чорт мене погубить. Що маю чинити?» Та раз мусить іти.
Прийшов до царя і, коли заходив у палац, зачув, що на вулиці скрипить якийсь віз. Нараз прийшла думка: «Налякаю чорта, що це за ним приїхав той дідо, котрий загнав його у пляшку…»
З’явився чорт. Сердитий. Питає солдата:
— Як ти смів порушити наш договір?
Солдат йому каже:
— Це заради тебе. Я прийшов попередити: чуєш, за тобою їде дідо, що загнав тебе у пляшку?
Чорт — тікати! А солдат вилікував царя, дістав багато грошей і потім жив собі по-панськи.
Казка — небилиця, та най панам лисіє потилиця. Я сів на потік та й аж сюди втік. Я сів на весло — і аж сюди мене принесло.
[1] Салаш — стійбище на полонині
[2] Перестати — перекрити дорогу
[3] Бесаги — подвійна, перекидна торба
[4] Гужовка — мотузка з лози
[5] Дикун — дикий кабан
[6] Цімбора — товариш
