Раз у лісі сиділи на зелених галузках усякі птиці: ворони, сороки, яструби, сови, сойки та інші — і говорили між собою, що всі люди і звірі мають голову-царя, а що птиці — не мають.
Ворона сказала:
— Я думаю, що пташиним царем треба вибрати сову… (А сова була її кумою.)
— І я так думаю,— говорить яструб.— Сова мусить бути нашим царем уже тому, що у неї велика голова.
А другі птиці підтримали ворону, і сову справді вибрали царем.
Розійшлися птиці кожна по своїй роботі. В’ють собі гнізда, несуть яйця, висиджують малих. Одні в’ють гнізда в лісі, другі — в селі. Лиш сова не твориться нічого. Вона знайшла собі місце в комині.
Горобець вчинив собі гніздо в стрісі і зніс шість яєць і висидів шість голопузят.
Потрапила сюди сова, з’їла малих і полетіла собі. Старий горобець дуже розсердився на сову і подав скаргу іншим птицям — нем’ясоїдам — синиці, дятлові, жайворонку і іншим.
Сі птиці зібралися, і судять суд над совою, і рішили, що вона не може бути царем, бо заїдає малих пташок.
Се рішення взяв горобець і поніс до вищих птиць. По дорозі стрітив журавля:
— Куди ідеш, братчику-горобчику?
— Несу рішення проти сови… Ну і ти зі мною, допоможи моєму горю!
— Ой, неборе, я не маю часу, я мушу ловити жаб у болоті.
Горобець летить далі. Стрітив бузька:
— Братчику-горобчику, куди держиш путь?
— Несу рішення проти сови.
— Добре робиш, я тобі допоможу…
І почав строїти гніздо на самім вершку хати, аби видів сову в комині.
— Будь ти в нас за царя.
Але бузько не хотів:
— За царя треба вибрати таку птицю, котра цілий рік живе в одному краї…
Так зібралися птиці знов, аби вибрати собі нового царя… Яструб звідає сову:
— Ну, що ти скажеш?
— Пу-гу, пу-гу, пу-гу!
То значить, що вона буде царем.
Але всі птиці запротестували:
— Вона з’їсть наших малих! Ми всі трудимося, а сова — дармоїд!
На се прилетів орел, і ворона говорить:
— Той буде царем, хто найвище полетить в небо.
І всі погодилися.
Орел, жайворонок і сова почали летіти вверх, «волове вічко» спряталося орлові у хвіст.
Летять, летять, летять… Засвітило сонце, і сова впала. Жайворонок летів вище, але і він дальше не міг. Лише орел летить, летить, летить, аж стратився у небі… І коли вже втомився, всі закричали:
— Хай живе наш цар орел!
Але в той момент «волове вічко» вихопилося з-під крила орла і підлетіло вище. Всі птиці сердито запищали і кинулися на нього кусати. «Волове вічко» спряталося в огород, тому воно ще й нині ховається в пліт. Хто цьому не вірить, хай мене позвідує.
