Було де не було, а на швидкій річці троє бідних сестер прали царську білизну і говорили між собою.
— Якби мене взяв царський син,— сказала найстарша,— я б за три вечори нашила одежі на цілу державу.
— А я б йому дала такі три колоски пшениці, що мав би хліба на все царство,— похвалилася друга.
Тоді і третя, наймолодша, обізвалася:
— Я б породила царевичу трьох синів. Одного із сонцем на чолі, другого — з місяцем, третього — із зіркою.
Царський слуга це підслухав і розповів царевичу.
Задумався царевич. Дуже хотілося йому, щоб у його державі хліба та одежі було досить. Та з голови не виходила наймолодша сестра, що обіцяла незвичайних синів народити. І вирішив царевич на ній оженитися. Привів дівчину в палати, прибрав її гарно, і весілля відгуляли.
Раз поїхав молодий цар на полювання, а його жінці прийшов час родити. Прийшла баба-повитуха і каже:
— Царський закон такий, що коли цариця народжує вперше, їй зав'язують очі.
Молода цариця дала собі очі зав'язати і не бачила, що народила трьох близнят із сонцем, місяцем та зіркою на чолі.
Баба-повитуха підкинула в постіль трьох щенят, а хлопчиків викинула в порожній колодязь.
Як побачила цариця біля себе щенят, налякалася.
— А де мої діти? Я чула, як вони плакали.
— Тобі причулося,— відповідає повитуха.— Ти народила щенят, то вони скавучали.
Повернувся цар з полювання і біжить до породіллі. А баба-повитуха на порозі його зустрічає і каже:
— Наробила твоя жінка сорому на все царство. Породила тобі трьох псят.
Не повірив цар бабі і побіг до жінки. А біля неї в постелі троє щенят скавучить. Розсердився цар. Порадився з бабою-повитухою і наказав кинути свою жінку в порожній колодязь. А сам оженився знову, на бабиній доньці.
Три хлопчики — із сонцем, місяцем і зіркою на чолі — блукали попід землею і знайшли в колодязі свою матір. Відтоді часто приходили до неї, тішилися та пестилися.
Раз баба-повитуха побачила в колодязі світло. Згадала про царських близнят і камінням колодязь завалила. Тоді й на першу цареву жінку брилу скинула.
А хлопчик із зіркою на чолі якраз ішов від матері до братів. Прийшов, а вони каміннями завалені. Повернувся до матері — теж колодязь брилою закритий.
Заплакав хлопчик і рушив попід землею в дорогу. Темно, а він собі зіркою присвічує. Коли бачить — десь далеко світиться. Пішов туди і на білий світ потрапив. Роздивляється — а серед річки чоловік стоїть і ніяк до берега дістатися не може.
Поклонився хлопчик, а чоловік питає:
— Чи далеко ти, синку, зібрався?
— Йду у світ шукати Правду.
— Як знайдеш її, то спитай, доки я буду у воді мокнути.
Іде хлопчик далі. А на полі горить великий вогонь і чоловік стоїть у полум'ї. Побачив хлопчика і питає:
— Куди ти, синку, йдеш?
— Іду Правду шукати.
— Як знайдеш її, то спитай, доки мені мучитися в огні.
Пообіцяв хлопчик про все дізнатися і далі йде. Дійшов до моря, став коло води і попросив:
— Розступися мені, море, най на той бік перейду.
Море розступилося і спитало:
— Куди йдеш, дитинко?
— Правду шукати,— відповів малий мандрівник.
— Як знайдеш її, то спитай, чому в мене лише велика риба, а малої немає.
Перейшов хлопчик море і далі помандрував. Прийшов на край світу, а там сидить старий дід з паличкою в руці.
— Куди йдеш, синку? — питає дід.
— Правду шукаю, та не можу знайти.
— Я є Правда. Сідай та розказуй, чому на долю нарікаєш.
Розповів хлопчик про матір та братів. Дід дав йому паличку й порадив:
— Вдариш нею по камінню, яким завалені мати та брати, і визволиш їх.
Хлопець уже хотів бігти додому, але здогадався:
— А чи не сказали б ви, дідику, що тому морю хибить, в котрому є лише велика риба, а малої немає?
— Мало б море і малу рибу, коли б воно втопило хоч одну людину,— відповів дід.— Але скажеш морю про це тоді, як на той бік перейдеш.
— А чи не сказали б ви, дідику, що то за чоловік серед вогню стоїть і доки він горітиме?
— Він ще тисячу літ горітиме, бо коли був попом, крав у людей і в корчмі пропивав. А тому, що у воді стоїть, скажеш: вічно буде мокнути, бо коли був корчмарем, воду у горілку підливав.
Подякував хлопець за поради і попрощався з дідом.
Прийшов до моря і попросив:
— Море, розступися.
Море розступилось, а коли хлопець був посередині, спитало:
— А чи дізнався ти у Правди, чому в мене малої риби нема?
— Най перейду, тоді скажу,— відповів хлопчик.
А як вийшов на берег, гукнув:
— Не маєш малих рибок, бо жодної людини не втопило.
Море розгнівалося, але не могло хлопчика досягнути хвилями. Тому лише сердито забурчало:
— Щастя твоє, що раніше ти мені не сказав.
Пішов собі далі хлопчик. Чоловік, що горів у вогні, здалеку його пізнав і гукнув:
— Чи довго мені ще, синку, горіти?
— Ще тисячу літ. Бо крали у людей і пропивали,— відповів хлопчик.
А чоловікові, що мокнув у воді, сказав:
— Будете довіку там стояти, бо як були корчмарем, води в горілку доливали.
Прийшов хлопчик із зіркою на чолі до царських палат. Знайшов колодязь, в який кинули колись його і братів. Вдарив чарівною паличкою по камінню. Каміння розсипалося, і з колодязя вийшли брати — один із сонцем, другий з місяцем на чолі.
— Як довго ми спали,— здивувалися вони.
— Хто знає, скільки б ви ще спали, коли б не ходив я шукати Правду,— відповів хлопчик із зіркою на чолі.
А тоді пішли всі троє до колодязя і визволили чарівною паличкою матір.
Перебували сяк-так сини з матір'ю між людьми. Хлопчики шапками чоло прикривали, аби ніхто не бачив, хто вони.
А на Новий рік зібралися всі три брати до царських палат.
— Пресвітлий царю, чи дозволите вас повіншувати[1]?
Цар наказав слузі прогнати хлопців. Слуга вдарив першого і збив йому з голови шапку. Нараз блиснуло ясне світло. Поки слуга опам'ятався, хлопчиків не було. Тоді він прийшов до царя і сказав:
— Пресвітлий царю, то якісь дивні хлопці. Ще можуть біди наробити. В одного з них я побачив на чолі сонце.
Подумав цар і наказав оголосити по всій країні, що той дістане велику нагороду, хто знайде цих трьох хлопчиків.
Довго шукали братів, а знайти не могли. Та якось один селянин побачив, що в його стогу світиться. Налякався, що солома загорілася. А коли прибіг, побачив трьох хлопчиків — із сонцем, місяцем та зіркою на чолі — і молоду жінку.
Розбудив їх чоловік і хоче вести до царя. А вони просять:
— Ліпше сам скажи цареві, що знайшов нас. Але так, щоб не чула цариця. Бо вона погубить нас.
Пішов селянин до царя і розповів, як знайшов трьох хлопчиків — із сонцем, місяцем та зіркою на чолі — і їхню матір.
Зрадів цар і наказав усіх привести до себе.
Прийшли брати разом з матір’ю до царських палат. І розказав хлопчик із зіркою на чолі, як їх баба-повитуха хотіла погубити і як вони живими зосталися. Скликав тоді цар міністрів і радиться з ними:
— Коли чоловік згубить добрий ключ, дістане другий, гірший, а потім знайде старий — котрий він має собі залишити?
— Тільки кращий, старий,— відповіли міністри.
— Таке сталося зі мною,— каже цар.— Знайшов я свою першу жінку і синів своїх, то залишаються вони, по вашому розсуду зі мною.
І наказав бабу та її дочку на терновім вогні спалити.
[1] Повіншувати — привітати.
