Хлопець-суддя

Був цар, а в того царя був міністр. Цар дуже любив міністра. Одного разу пішов міністр у ліс на прогулянку. Ішов він лісом і почув крик на дереві. Подивився вгору, а на дереві сидить змій і кричить:

— Рятуйте мене!

А міністр каже:

— Як же я врятую тебе, як ти так високо? Я туди не залізу.

— Ти врубай довгий патик, щоб досягнув аж до мене, і я злізу по патикові на землю,— каже змій.

Подав міністр змію патик, а той зліз по патикові і обкрутився кругом шиї міністра. І каже міністрові:

— Ти будеш носити мене, скільки житимеш. Я не злізу з тебе.

Міністр засумував. Вернувся він до царя і каже:

— Знайшов я собі у лісі нещастя.

А цар говорить:

— У мене в хороший стрілець. Як устрілить він, то так і попаде змійові в голову.

— Хоч мене й уб'ють, але я задушу міністра, поки умру,— каже гадина цареві. А цар не хотів, щоб пропав міністр.

Міністр і каже:

— Піду в світ, щоб ніхто не бачив моєї біди.

Йому було соромно й незручно носити гадину на шиї. І пішов міністр у світ. Ішов він, ішов, дивиться, а на імаші[1] діти пасуть худобу. І граються в суд. Один з хлопців за суддю, а два за помічників. Міністр пройшов попри тих хлопців і не сказав «здрастуйте». Тоді «суддя» посилає своїх помічників, щоб вернули його назад.

— Що ти за один, що «здрастуйте» не кажеш?

Він вибачився і говорить:

— У мене велика жура — гадина на шиї. Я такий заклопотаний, що й людей не бачу.

А «суддя» хоче міністра судити. Почали процес, узяли папери, пишуть. І каже «суддя» гадові:

— На суді треба стояти. Як ти не будеш стояти, а сидіти в нього на шиї, то ми тебе першого засудимо.

Гад зліз, а «суддя» дав команду своїм хлопцям:

— Вийте гадину!

І вони били змія палицями, аж поки не вбили.

Тоді сказав «суддя» міністрові:

— Іди своєю дорогою.

Прийшов міністр до царя, і цар дуже зрадів, що той збувся гада. Та й питає міністра:

— Хто ж це такий знайшовся, що зняв із тебе гада?

Міністр каже:

— Ішов я в такім-то селі, і суддя засудив того гада на смерть.

Цар зацікавився. Як же так? Він, цар, не міг змусити гада злізти, а якийсь сільський суддя змусив.

— Іди приведи того суддю до мене,— каже цар.

Запрягли коні в бричку, і поїхав міністр. Приїхав у те село і питає:

— Де суддя живе?

Справили його до судді. Він зайшов і дивиться — не той суддя, що гада судив. Каже міністр:

— Це не той суддя.

А той хлопець пас худобу судді і саме пригнав її з поля. Побачив його міністр та й каже:

— Ось суддя!

Бере він хлопця у бричку і везе до царя.

У той час приходить до царя баба і скаржиться:

— Я стара і бідна. Маю троє дітей і ходжу по людях просити. Як ішла додому, звіявся Вітер і взяв мою торбу з хлібом. Вітер кинув той хліб просто в озеро. Мої діти лишилися голодні.

А тут якраз міністр хлопця-суддю привіз. Цар і каже бабі:

— У мене є тут суддя. Най він судить Вітра. Бери і суди,— наказує хлопцеві.

Хлопець бере папір, перо і пише записку до Вітра. Та відчинив вікно і кинув записку надвір. І з’явився Вітер до царя. І каже цареві:

— За те, що кинув бабі хліб в озеро, дам їй таке добро, що скільки жити буде, не буде просити хліба.

— Іди додому,— каже хлопець бабі. — Як не зробить Вітер те, що обіцяв, то ми його покараємо.

Поки баба прийшла додому, у неї в хаті і кругом хати було стільки всілякого добра, що зроду такого не бачила: і хліба, і худоби, і грошей — чого хочеш.

Цар дуже здивувався. «Як це так? Я цар і не можу Вітра судити, а цей хлопець судив».

У того царя паслася в лісі худоба. Там, у лісі, вона й ночувала. У лісі був корівник, і щовечора цар посилав туди сторожа. І хто йшов за сторожа, назад не вертався, пропадав. Хлопець-суддя просить: «Пошліть мене за сторожа». Цар не хотів пускати в ліс хлопця, бо любив його. Але хлопець утік. І взяв з собою до лісу книжку.

У лісі була маленька хатка для сторожів. Зайшов хлопець у ту хатку, поклав книжку на столик і читає. А посеред ночі приходять до нього нечисті й кричать: «Виходь надвір! Корівник завалився, побив худобу, а ти сидиш!» Він мовчить. Нечисті зайшли в хату і почали мучити хлопця, щоб заговорив. А він мовчить. І так він мовчав, поки не прийшов той час, коли вони мусили забратися. На другу піч так само мучили хлопця нечисті. І він не заговорив. А на третю так його мучили, що ледве живий лишився. Але не заговорив. І щезли нечисті. А до хлопця прийшло троє людей і кажуть: «Ти врятував себе, врятував і нас. Іди з нами, дамо тобі за це нагороду».

Взяли вопи хлопця і завели в печеру. Дали йому там три вуздечки й сказали: «Як тобі щось треба буде, бери одну вуздечку, тряси нею, і з’явиться кінь. І той кінь зробить для тебе, що тільки захочеш». Він узяв вуздечки і вернувся на своє місце в лісі.

У того царя був серед худоби бугай з золотими рогами. А сусідський цар мав дочку. Вона була дуже хитра.

Якось приходить сусідський цар і каже цьому цареві: «У тебе є хитрий сторож, але моя дівка його обдурить, і він їй віддасть золоті роги». От і сперечаються царі: той каже, що не дасть сторож роги, а другий — що дасть.

А за сторожа коло тих золотих рогів хлопець-суддя.

Приходить до нього увечері царська дочка і плаче:

— Мене захопив вечір, і кругом ліс. Куди я дінуся? Може, переночую в тебе?

— Будеш ночувати, але надворі,— каже.— В хату я тебе не пущу.

І вона погодилася. Лягла надворі. А потому знову заплакала:

— Я боюся надворі.

А він їй каже:

— Іди в хату. Тільки знай, що на підлозі будеш спати, бо в мене ліжко одне.

Зайшла вона в хату, лягла на підлозі та й знов плаче.

— Чого ти плачеш? — питає він.

— Я боюся на підлозі сама.

І він пустив її на ліжко, і спали вони разом.

Встали вони рано, а вона знов плаче.

— Чого ти плачеш? — питає він.

А вона йому й каже:

— Тато післав мене до тебе за золотими рогами. І як ти не даси мені ті роги, я не можу вертатися додому.

І він пожалів дівчину і дав їй золоті роги.

А через якийсь час сусідський цар побачив, що його дочка при надії і в неї буде дитина. Розгнівався Він, прийшов до другого царя і каже: «Твій сторож он що вчинив! За це йду на тебе війною».

Посилає цар міністра у ліс до судді: «Іди і скажи йому, що через нього завтра почнеться війна.» Почув це хлопець і засукував, бо він був винен.

Міністр вернувся до царя, і збираються вони на війну. А хлопець устає рано, бере вуздечку. Потрусив нею, і з’явився перед ним срібний кінь, запитує:

— Що накажеш, суддя?

— Щоб одяг був срібний і зброя. Підемо воювати, бо сусідський цар виходить війною.

І кінь дав йому срібний одяг і зброю.

— Сідай верхи, ми поб’єм того царя.

Поїхали вони на війну. Вояк у срібному одязі налетів на військо ворожого царя і порубав його. І десь не стало його, вояка, у срібному одязі. Цар цікавиться: «Що за вояк такий хоробрий?»

Вернувся цар із військом додому. А на другий день сусідський цар знову пішов війною. Хлопець потрусив вуздечкою і з’явився другий кінь, золотий. І дав він хлопцеві золотий одяг і золоту зброю. Поїхав той на війну і знов побив ворожого царя.

На третій день хлопець-суддя викликав третього коня. Це був кінь діамантовий. І дав він хлопцеві діамантовий одяг і діамантову зброю. І билися вони знов. І хлопця поранили, розрубали йому палець. Але він таки переміг вороже військо.

Як цар побачив, що хороброго вояка поранило, узяв свою хустину, перервав наполовину і перев’язав йому рану. Той знову зник.

А сусідський цар каже цьому цареві: «Більше не нападу». І робили вони мир.

На другий день святкує цар перемогу і посилає міністра, щоб привіз на свято хлопця-суддю. Приходить міністр у ліс і каже:

— Сьогодні ми робимо бал, бо перемогли сусідського царя.

А хлопець каже:

— Я не піду, бо побив руку.

Але міністр таки повіз його до царя. Цар подивився на зав’язану руку і каже хлопцеві:

— То треба було взяти чисту хустину.

Дав цар наказ зняти з руки брудну хустину і зробити перев’язку. Як почали розв’язувати, цар упізнав свою хустину. Він спитав:

— То це ти був на війні?

— Я.

І цар узяв його собі за сина.

— Після моєї смерті будеш царем.

Після балу хлопець-суддя каже цареві:

— Я оженюся і візьму за жінку дочку того царя. Ту, якій я дав золоті роги.

І поженилися вони. І цар передав йому царство.