Не знаю, в якімсь-то царстві жив собі чоловік, а в нього було три сини. От як умер батько, зосталася їм худоба: млин і хлів, і кіт.
— Нум,— кажуть,— ділиться.
— Нум.
От і поділились. Старший же собі узяв млин, середульший — хлів, а найменшому кота дали.
— Ти,— кажуть,— малий, тобі небагато треба!
От він — нічого вже робить — лежить на печі та давай плакати. А кіт лежить на комині та й каже:
— Пане мій милий, пане мій любий! Чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, що тільки один ти мені достався… А що мені з тебе?
А кіт і каже:
— Не плач, дай мені мішок, я піду хліба достану тобі й собі.
Узяв кіт мішок, набрав капустяного листя, пішов у хлів та й поклав, де кролі водились: а сам сів, стереже. То це прийде кролик, улізе у мішок, а кіт тоді з-за куща — та мішок зав’язав і поніс до царя.
— Кланяється,— каже,— пан Запічанський,— прислав подарунок!
То цар подякує гарно і звелить насипать у мішок хліба і грошей дасть. От котик принесе зерно, змелють у братовім млині — і є їм що їсти.
Середульший брат якось і довідався, що котик у його хліві кролів ловить, та й каже:
— Слухай, брате, не пускай свого кота в хлів, а то — тільки його й бачив! Сучий син, звірюка, половину кролів видавив…
Пан Запічанський лежить на печі та й плаче. А котик і підглядів:
— Пане мій любий, пане мій милий, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакать,— каже,— що так і так казав брат, що він тебе уб’є, щоб кролів не ловив у його хліві.
— Не плач,— каже,— усе гаразд буде.
От котик і довідався, що цар з дочкою гулятиме біля річки. Прибігає додому та й каже:
— Пане мій милий, пане мій любий, ходім до річки!
— Чого?
— Та ходім! Тобі не знать чого, а ходім! Та роби,— каже,— те, що я тобі скажу: буде добре тобі і мені.
От і пішли. Ходять понад річкою; коли дивляться — і цар уже йде з дочкою. Котик і каже:
— Пане мій милий, пане мій любий, скидай сорочку та скакай у воду і кричи: «Рятуйте!..»
Цар і почув. А кіт підбігає та й каже:
— То пана Запічанського розбійники обікрали і у воду вкинули… Не дай йому загинути!
— Ой лишенько! — каже царівна.— Це того пана Запічанського, що нам кроликів присилав?
— Того самого,— каже кіт.
Цар зараз гукнув… Тут назбігалось народу, рибалок, невід закинули й витягли.
Царівна й просить у батька:
— Возьміть,— каже,— тату, пана Запічанського у дворець, однак він такий добрий — і кроликів нам присилав!
Цар і взяв його; одягли, причепурили… От царівні він так уподобався, що й поженили їх через кілька там часу. І панові добре, і коту добре!
