Один бідний селянин мав сина Петра. Маленьким хлопчик бігав, грався з однолітками, а як підріс, то весь час майстрував собі кріси. Його питали, нащо він то робить, а Петро відповідав:
— Хочу бути вояком!
Тато йому говорив, що треба землю орати, треба сіяти й не ду мати про військо, а він не хотів і слухати. Марширував з крісом на плечі й вигукував:
— Раз, два, три! Раз, два, три!
Не було з ним чистої години. Одного разу на дорозі Петра здибав мудрець. Спитав його:
— Ким ти хочеш бути?
— Вояком!
— Тяжко бути вояком,— відповів мудрець. Всіляке лихо чекає на тебе.
— Не боюся ніякого лиха! — відрубав Петро.
Тоді мудрець каже:
— Коли ти такий вдався, то вдарся об землю, перекинься на оленя н піди на схід сонця. Придивися добре, як там бідує військо.
— Що ж, можу піти!
Петро ударився об землю, перекинувся на оленя й побіг на схід сонця. Дивився, як там зицирують царських вояків на толоках, мало їсти їм дають, а вночі виганяють з касарні на дощ.
Вернувся Петро у село.
— Ну, ким ти хочеш бути? — спитав його мудрець.
— Хочу бути вояком!
Мудрець подумав і порадив:
— Тепер вдарся об землю і перекинься на зайця. Підеш на захід сонця і подивишся, як там маються вояки.
Петро вдарився об землю, став зайцем і поскакав на захід сонця. Там старші вояків мучили, били гарапниками й казали їм бігати босими по морозі і навколо касарні. Вояки, худі й замучені, їли сухий хліб, сьорбали рідку юшку і проклинали свою долю.
Вернувся Петро до мудреця й каже:
— Хочу бути вояком!
Мудрець похитав головою й мовив:
— Коли так, вдарся об землю ще раз, стань орлом і полети на південь. Подивишся, що там робить військо.
Парубок ударився об землю, перекинувся на орла і полетів на південь. Тисячі солдатів ішли одні на одних, як чорні хмари: били й убивали, із крісів стріляли, з гармат бахкали. Небо затягнулося димом, землею текли криваві ріки. Всюди чулися такі крики, зойки й верески, що волосся на голові щіткою ставало.
Парубок вернувся до мудреця й каже:
— Хочу бути вояком!
Мудрець мовчав. Про щось міркував. Нарешті заговорив:
— Видко, що ти є впертий, а я впертих люблю і допомагаю їм, чим можу. І тобі допоможу. Іди до війська, але знай одне: як важка буде дорога — перекидайся на оленя. Набридне бути оленем — перекидайся на зайця. Не схочеш бути зайцем — перекидайся на орла. Щасливої дороги, легіню!
— Дякую, добрий чоловіче.
Попрощався Петро з татом і мамою й викрокував до війська. Але не сидів довго у касарні, бо король виповів війну другому королеві. Військо йшло полями, горами, лісами, потім пливло морем. Раптом король крикнув:
— Гов, стійте! Я забув удома меч-гартованець. Хто принесе його за три дні, за того віддам свою доньку.
Все військо завмерло. Потім один молодий князь вийшов наперед:
— Хто може тобі принести, світлий королю, як не я?
Слова князя вкололи в саме серце графа, який дуже не любив його. Граф почервонів і промовив:
— Це державна справа, світлий королю. Тільки я один можу впоратися з нею. Пошли мене.
Нарешті Петро став гаптах[1] і каже:
— Я принесу, королю!..
Король поміркував і відповів:
— Ідіть усі троє. Хто принесе меч-гартованець — того буде королівна.
Князь, граф і Петро вирушили за мечем-гартованцем. Кожен пішов своєю дорогою. Коли віддалилися від війська, Петро вдарився об землю і перекинувся на оленя. Довго біг полями, горами, ярами. Як ноги заболіли, вдарився об землю і став зайцем. Потім перекинувся на орла. Прилетів до столиці, почав ширяти над королівським палацом. Коли королівна отворила вікно, він залетів до її покою, вдарився об підлогу і знову став Петром. Поклонився королівні й каже:
— Твій тато забув удома меч-гартованець. Велів, аби-сь мені його дала, бо меч потрібний на війні.
Королівна відповіла:
— Не дам, доки не зробишся таким орлом, як був.
— Коли так, най буде так,— погодився Петро.
Вдарився об підлогу й перекинувся на оленя. Королівна висмикнула коло його лівого вуха три волоски. Вдарився об підлогу і перекинувся на зайця. Королівна висмикнула коло його лівого вуха три пучечки пуху. Вдарився об підлогу й перекинувся на орла. Королівна висмикнула з його лівого крила три пір’їнки. Ще раз ударився об підлогу і знову став Петром.
Королівна дала меч-гартованець і сказала хлопцеві:
— Коли закінчиться війна — вертайся до мене.
— Чого? — спитав Петро.
— Я хочу бути твоєю жінкою.
— Ти — файна дівчина, королівно. Може, вернуся…
Легінь поклонився, вирушив у дорогу. Як вийшов у поле, вдарився об землю і став оленем. Довго біг, аж ноги заболіли. Вдарився об землю і став зайцем.. Довго скакав і доскакав до моря. На березі вдарився об землю і став орлом. Перелетів море і побачив здалеку королеве військо. Вдарився об землю і знову став солдатом.
Та не спішив до короля, бо минула тільки одна днина. А був стомлений. Ліг під дубом і заснув.
Гопорпив князь, що йшов за мечем-гартованцем, заблудився в полі. А граф якраз дійшов до дуба. Побачив сплячого Петра, витягнув шаблю і перетяв йому шию. Потім забрав меч-гартованець і поніс королю. Схилив перед ним голову й промовив:
— Я сповнив, світлий королю, твій розказ. Тут маєш меч- гартованець!
— Дякую, графе. Як закінчимо війну, то відгуляємо весілля,— моя донька чекає на тебе.
Король виграв війну і вирушив з військом до столиці. На другий день сповістив людей, що його донька віддається за графа.
Королівна плаче:
— Не піду за графа, бо то не він приніс меч-гартованець. То був легінь…
Тим часом мудрець не забув про впертого Петра. Прийшов до дуба, приклав голову легіня до тулуба і полляв цілющою водою. Петро ніби прокинувся, глипнув на мудреця і проказав:
— От добре-м спав!
— Спав би-сь цілу вічність, якби не я…
— А де меч-гартованець?
— У короля.
— А де король?
— Уже у столиці. Віддає свою доньку за графа, який приніс йому меч-гартованець.
— А я де був?
— Лежав без голови. Граф стяв її тобі.
— Що ж маю робити? — зажурився парубок.
— Біжи до столиці!
Петро щиро подякував доброму чоловікові, вдарився об землю і перекинувся на оленя. Побіг лісом, як вихор. Коли ноги змучились, вдарився об землю й перекинувся на зайця. Поскакав кущами направці. Як задихався і впрів, ударився об землю і став орлом. Полетів, як стріла, просто до столиці. Залетів до покою. Там сиділа за столом і плакала королівна.
Дівчина взяла три пір’ячка й пішла з орлом до короля.
— Ади,— сказала,— цей орел прилітав за мечем-гартованцем. Я висмикнула тоді три пір’їни з його лівого крила.
Орел вдарився об підлогу і став зайцем.
— Цей зайчик теж приходив за мечем-гартованцем. Я висмикнула три пучечки пуху з-за його лівого вуха.
Зайчик ударився об підлогу і перекинувся на оленя.
— І олень приходив за мечем-гартованцем. Я вирвала коло його лівого вуха три волосочки.
Олень ударився об підлогу і перекинувся на солдата.
Петро витягся перед королем:
— Вельможний королю, виконай свою обіцянку…
— Добре, легіню, завтра ваше весілля,— погодився король.
Увечері з’явився мудрець.
— Чому мені допомагаєш, як рідний тато? — спитав його Петро.
Бо ти є упертий, а я люблю таких легінів.
На весіллі була сила-силенна гостей. Під час танців великий мудрець розбив мальований горнець, тому прийшов казочці кінець.
[1] Струнко.
