Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у їх не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в їх хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.
— На тобі,— каже,— сину, ці гроші, та піди купи хліба.
Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собаку вішати.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти собаку ведеш?
— Поведу,— каже,— в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий.
— Не вішай його, чоловіче, продай лучче мені!
— Купи!
— Що ж ти хочеш за його?
— А ти що даси?
От він оддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собаку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:
— А що, сину, купив хліба?
— Ні, мамо, не купив.
— Чом же не купив?
— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собаку вішати, дак я взяв та й купив.
Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.
— Здоров, дядьку!
— Здоров!
— Куди ти, дядьку, йдеш?
— Несу кота в гай.
— Нащо ж ти його несеш у гай?
— Повішу. Не можна через його нічого в хаті вдержать: що б ні поставив, що б ні положив, уже він його не промине!
— Ти б,— каже,— мені його продав!
— Купи!
— Що ж тобі дати за його?
— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.
От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, оддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його й питає:
— А де ж ти хліб дів?
— Та я й не купив!
— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще якого чорта купив?
— Купив,— каже.
— Нащо ж ти купив?
— Ніс чоловік у гай кота і хотів його повісити, дак мені його жалко стало,— я взяв, та й купив.
— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй: у хаті вже й одного окрайця хліба нема.
Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б’є чоловік гадюку.
— Нащо ти,— каже,— чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав!
— Купи,— каже,— продам.
— Що ж тобі дати?
— Що даси, то те й буде.
Оддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:
— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене од смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав,— усе зроблять тобі.
Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — явилось їх такого, що страх!
— Щоб мені,— каже він їм,— був хліб!
Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже:
— Ну, тепер, мамо, уже не будем ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги; що б я їм не казав, що б я їм не загадав,— усе зроблять.
— За що ж вона тобі дала?
— За те, що я її визволив од смерті. Її чоловік хотів убити, а я в його купив за ті гроші, що ви дали на хліб.
От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чогось схочеться,— він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять що треба. От і схотілося йому жениться. Він і каже своїй матінці:
— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну!
Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:
— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.
Пішла вона додому та й каже синові:
— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.
— Добре,— каже,— пошию.
Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень,— зараз і назбігалось їх. От він і каже їм:
— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.
На другий день устає він — уже черевички готові, стоять на столі. Взяла мати черевички і понесла царівні.
Поміряла вона,— якраз на її ногу. От вона й каже:
— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка,— щоб саме на мене прийшлась.
Приходить та жінка додому та й каже:
— Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка,— щоб вона саме на неї прийшлась.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.
Полягали спати: а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку — зараз їх найшло такого, що страх!
— Щоб мені,— каже,— до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб сукня саме прийшлась на царівну.
— Добре, все зробимо.
Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:
— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?
— Що ж я,— каже,— сину, понесу? Де ж та сукня?
Пішов вік до стола, підняв хустку,— так у хаті і засяяло, неначе сонце зійшло.
— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою,— несіть її!
Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питає:
А що ти нам скажеш, жінко добра?
— Принесла,— каже,— вам сукню до вінця.
Як одкрила вона ту сукню,— так у покоях і загорілось усе. Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась,— аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась, Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так од неї й сяє…
— Ну,— каже,— жінко добра, нехай він мені ще зробить міст од мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчаться, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.
Приходить та жінка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб був міст од того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.
— Добре,— каже,— мамо, лягайте ж одпочивати.
Полягали ввечері спати: а він вийшов у двір, перекинув з руки
на руку перстень,— такого їх насходилось, що й двір тісний став. От він їм і каже:
— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота од палацу царівниного до церкви,— я там буду вінчаться,— і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб уже все поспівало.
— Добре,— кажуть,— до ранку все буде так, як ви хочете.
На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться — стоїть міст, із обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже матері:
— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже й міст готовий, нехай їде до шлюбу.
Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона й каже:
— Я вже міст бачила,— дуже гарний міст. Скажи ти свойому синові, нехай він приїздить вінчатися.
Прийшла та ланка додому та й каже синові:
— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчаться.
От він через ніч збудував собі палац, а на другий день поїхав до церкви, повінчався з царівною, і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні, і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі єсть…
Приїхали вони в той палац, одгуляли весілля та й живуть собі. І та собачка та котик з ними. Прожили вони там який час, от раз царівна й питає свого чоловіка:
— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?
— У мене,— каже,— є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили й черевики, й сукню і збудували міст і палац сей, що ми живем,— все вони мені роблять.
От вона діждалась поки він заснув добре, стихенька зняла в його той перстень, перекинула з руки на руку, дак їх такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже:
— Щоб зараз тут були коні і ридван,— я поїду до свого палацу, а щоб із цього палацу ви зробили стовп такий, щоб тільки можна було моєму чоловікові стояти й лежати, і зараз цей стовп щоб перенесли за море. Та глядіть мені, щоб ви його не збудили, щоб він уже прокинувсь у стовпі.
— Добре,— кажуть,— усе буде так, як звелено.
Вийшла вона, стоїть ридван. Сіла вона та й поїхала. А палац ураз стовпом став,— так його и потягли ті слуги через море.
Другого дня вранці прокидається царівиин чоловік, аж нема ні жінки, ні палацу, пі перстня,— нічого нема; тільки стовп стоїть. Хотів вийти — дверей нема. Полапав він одну стіну, полапав другу,— не можна вийти; тільки віконце маленьке пущено. Живе він, бідний, там,— ніхто йому і їсти не дає. Там би він і вмер, і пропав, якби не собачка та кіт, бо п вони в тому стовпі зосталися і можна їм вилазити в те віконце. От собачка побіжить у поле, украде з торби в якого хлібороба шматок хліба та й принесе йому, а котик візьме в зуби, полізе до віконця і віддасть йому. Назбирали трохи хліба, от собачка й каже котові:
— А що,— каже,— єсть у нашого хазяїна хліб, ходім за море, може, як-небудь чи не добудемо перстень.
— Ходім! — каже кіт.
От пішли. Біжать та й біжать, прибігають до моря. Сів котик на спину собаці, та й попливли. Довго пливли і таки добились до берега. Вийшли на берег, погрілись трохи на сонці,, а котик і каже:
— Ти,— каже,— зостанься над морем, а я побіжу до палацу. Як я добуду перстня, то бігтиму щосили сюди, щоб зараз і назад, а то щоб ще й не наздогнали.
— Добре,— каже собачка.— Іди ж ти до палацу!
От котик побіг. Біжить та й біжить і не відпочиває, та все біжить. Коли дивиться — аж стоїть палац і коло його варта. От той котик прибіг у двір і бігає. Підійшла та царівна під вікно, дивиться, аж кіт ходить по двору. Вона взяла його й пустила в світлиці. Тиняється той котик по світлицях та все придивляється, де царівна перстень ховає. Як догледівся, діждався, що всі полягали спати, ухопив перстень та й побіг. Прибігає до моря та поспішається так,— скочив собаці на спину, собака кинувсь у воду,— попливли.
От перепливли вже вони й море, скоро й берег,— собака й питав котика:
— А що, держиш перстня?
Кіт мовчить, бо перстень у його в роті. А собака таки не покидає свого:
— Скажи, я тебе питаю, чи ти держиш перстня? А то я тебе в море скину, коли не скажеш.
Мовчить кіт, а собака так розсердивсь:
— Ну, не кажеш,— оце ж кидаю!
Кіт злякався та:
— Держуу!..
А перстень бульк у море! Мовчить тоді кіт знову, нічого не каже.
Перепливли через море, повиходили,— кіт і надався на собаку:
— Такий-сякий! Через тебе я перстня впустив! Нащо ти мене допитував? Тепер лізь у море, шукай перстня! Як хочеш, а лізь!
Поліз собака,— бродив-бродив, бовтавсь-бовтавсь,— нема. Почали вони вельми сваритися з котиком. А далі й кажуть:
— Будемо ходити понад морем та питатрі, може, хто найдеться такий, що нам його дістане з моря.
От вони погрілись трохи на сонці та й пішли понад морем. Кого зустрінуть, кого побачуть, усе розпитують, чи не може він дістати перстень із моря або чи не знає такого, щоб міг дістати: нікого такого не напитають. А кіт і каже:
— Знаєш що? Ходім понад берегом та візьмемось до жаб та до раків.
— Добре,— каже собачка,— ходім!
От і пішли. Найдуть оце жабу й питають:
— А що, винесеш нам із моря перстень? Винось, а то вб’ємо.
Яку піймають, то вона їм каже:
— Я знаю, де ваш перстень. Пустіть мене, то я вам його принесу.
Вони пустять її, то вона собі й попливе, а про перстень і ні гадки. То жаби боялись їх, а то вже й перестали. Котра попадеться, то зараз і каже, що «принесу перстень», вони її й пустять. От, ідуть вони увечері понад морем, аж дивляться — жабеня скаче. Вони піймали його та й питають:
— Ти знаєш, де в морі лежить перстень?
— Не знаю… квак, квак!
— Як ти не знаєш, то ми тебе вб’ємо.
І почали те жабеня душити. Стара жаба побачила, вилізла з води, така здорова, як відро, та й каже:
— Не бийте моєї дитини: я вам із моря винесу ваш перстень.
— Добре,— кажуть.— Ми його будем держати, аж поки ти нам не принесеш, як принесеш, тоді його пустимо.
Пірнула та жаба в-море, знайшла перстень, оддала їм. Вони перстень узяли, пустили те жабеня і побігли до стовпа. Прийшли до свого хазяїна, аж він уже ввесь хліб поїв; уже два дні й кришки в роті не було,— такий сухий став, як скрипка. Зараз котик додерсь до віконця, оддав йому той перстень. Він перекинув його з руки на руку,— зараз і явились слуги. От він їм:
— Перенесіть цей стовп назад туди, де й був, і щоб був знову а його палац, а в йому жінка й мати.
Тільки сказав,— так усе й зробилося. Жінку ж він прогнав, а сам там живе з матір’ю, з котиком та з собачкою.
