Був, де не був, один чоловік. Дуже великий ґазда, що сам цар від нього не раз позичав гроші, а він казав цареві: «Сопливий царю».

Якось чоловік говорить своїй жінці:

— Жоно, у нас дітей немає. Піду я по світу. Може, найду яку дитину і принесу її додому. Бо ми вже старі, то на кого лишиться ґаздівство?

— Та йди.

Узяв тайстру[1] хліба і помандрував. Як ішов, побачив на дорозі маленьку гадину. Узяв її, положив у тайстру й вернувся додому. Каже жінці:

— Ну, тут є дитина, приніс її тобі!

Налив у горнятко теплого молока і положив у нього змійку. Випила і не вміщається в горняткові. Поклав її чоловік до діжки з молоком. Випила вона все молоко — і не вміщається у діжці. Каже:

— Зробіть мені велику кадь[2].

Зробили кадь і налили в неї теплого молока. Як випила і те молоко — вже не вміщається в каді.

— Няньку, зробіть стайню — але довгу, на два кілометри — там буду лежати.

Побудували стайню. Каже гад:

— Коли на вас свисну, приходьте до мене.

Одного ранку свиснув, і чоловік прийшов:

— Що хочеш, сину мій?

— Ідіть до царя сватати за мене принцесу.

Батько пішов до царя, постукав у двері. Зайшов і говорить:

— Мене прислав мій син — чи дасте за нього свою доньку?

— Та який у тебе син?

— Він такий богатир, що йому йти сюди дуже тяжко, мусите самі їхати подивитися.

— То поїдемо.

Узяв цар доньку, жінку і приїхали до богатиря. Чоловік завів їх до довгої стайні. Поставив драбину. Цар виліз на стіну, глянув, злякався і упав. Каже:

— Легінь, як гора!

Справляють весілля. А на весіллі молодиця має танцювати з молодим. Подав молодий палець, молода танцює і говорить:

— Горо, як хочеш мене з’їсти,— то їж.

— Я не для того тебе брав, щоб з’їсти, а щоб ти була мені жоною.

Минулося весілля. Гад узяв принцесу і веде до себе. Він іде попереду, а вона за ним. І знову говорить:

— Горо, якщо хочеш мене з’їсти — то їж.

— Я тебе взяв за жінку, а не їсти,— каже він.

Ідуть. Вийшли на край світу, але їй здається, що вони все на одному місці. Стали на одному красному полі. Він видув м’яч і каже:

— Бери оцю лопту[3] і кинь нею як лиш можеш високо.

Взяла вона м'яча, підкинула вгору.

— Слабо, дай мені.

Гад кинув м’яч попід самі хмари. А як м’яч упав, на полі поставився великий палац — діамантовий.

— Ну, Марійко, тут будемо жити. Я піду на лови, а ти сиди дома.

Гора потягся за палац, скинув із себе шкіру і став такий красний, срібноволосий чоловік, що диво! Зайшов до Марійки, поклонився і сів коло неї. Положив на неї руку — хоче бачити, чи вірна вона жона. Молода цариця відкинула руку:

— Іди від мене геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене!

Зібрався і пішов. Другого дня знову скинув шкіру і став ще гарнішим, золотоволосим чоловіком. Зайшов до Марійки, сів і поклав на неї руку.

— Іди ти геть від мене, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.

На третій день він вийшов із шкіри і стався чудовим — діамантовим чоловіком. Але Марійка знову каже:

— Іди ти геть, бо якщо побачить мій чоловік Гора — згубить тебе і мене.

Тоді Гора проговорив:

— Марійко, я твій чоловік!

А вона не вірить:

— Іди ти геть від мене!

— Ну, коли не віриш, ходи подивися.

Вони вийшли надвір. Чоловік зайшов у гадячу шкіру — й вийшов срібноволосим. Зайшов другий раз — і вийшов ще кращим, золотоволосим. Зайшов третій раз — і вийшов найкращим, діамантовим. Маріка з радості його обцілувала. Тоді Гора каже:

— Маріко, я знаю, що ти любила би піти до матері в гості. То дуже далеко. Туди і ворон кістку твою не занесе. Але ти дійдеш. За одну годину будеш там. Лише як прийдеш, то що тобі буде казати нянько — слухай, а що буде говорити мати — пропускай крізь вуха…

Дав їй стілець і трубочку:

— Сідай на стілець, стисни трубку і скажи: «Понеси мене до мого няня!»

Сіла вона на стілець, стисла в руці трубку, сказала ті слова — і зразу була в батька. Поклонилася, обцілувала батька й матір. Розпитують її, як газдує?

А Гора їй дав і свій образчик. Маріка показала той образчик батькові, матері та сестрам. Мати каже:

— Хочеш, щоб твій чоловік зробився ще кращим? Напали піч і, коли він піде на полювання, кинь шкіру в огонь, нехай вона згорить.

А батько відраджує:

— Донько, не слухай матір. Не кидай шкіру в піч. Чоловік свої роки, на скільки заклятий, мусить перебути у тій шкірі, а потім вийде на світ вільно.

Але мати умовляє доньку:

— Зроби, як я тобі кажу!

Погостилася Маріка три дні і збирається назад. Каже:

— Ходіть надвір — подивіться, як буду летіти.

Повиходили. Сіла Маріка на стілець, стисла трубку й промовила: «Понеси мене до мого чоловіка!»

Вернулася додому, і питає її чоловік:

— Ну, пам’ятаєш, що казала мати і що казав батько?

Марійка промовчала. Та якось чоловік зібрався йти на лови. Коли пішов у хащу, жінка швидко напалила піч і кинула шкіру у вогонь. А чоловік зачув запах шкіри і зразу повернувся.

— Ну: Маріко, ти не послухала мене. Тепер залишишся одна. Тих двох хлопчиків, що носиш під серцем, не народиш доти, доки я не покладу на тебе свої два пальці. Будеш трьома обручами обтискатися і ходити світом, шукаючи мене!

Зібрався і пішов. І все раптом пропало: палац зник, лише трава лишилася.

Жінка пішла шукати чоловіка. Розпитує людей, чи не бачили такого й такого, але ніхто про нього не знає.

Раз приходить до одної хати — до сонцевої матері — і проситься на ніч. Стара прийняла її і питає:

— Кого ти розшукуєш?

— Я, мамко, шукаю свого чоловіка. Чи ви десь не бачили такого й такого?..

— Я не бачила, хіба мій син — сонце — щось знає про нього. Увечері прийде і запитаю. А ти доти сховайся.

Увечері прийшло додому сонечко, поклонилося матері та й каже:

— Мамко, тут десь є грішна душа.

Тоді сонцева мати вивела Маріку і почала його питати за її чоловіка. А сонечко каже:

— Я за нього нічого не знаю.

Стара дала Маріці срібну квочку з курчатами і спровадила її до зоряної матері. Маріка пішла.

— Добрий вечір, мамко!

— Добрий вечір, донько! Кого ти шукаєш?

— Шукаю такого й такого чоловіка. Чи ви не знаєте за нього?

— Я не знаю. Може, мої діти — зорі — будуть знати. Уранці вони повернуться — і я їх запитаю. Ранком прийшли зорі і відразу кажуть:

— Мамко, тут грішна душа.

— Ні, ви набралися повітря.

— Не кажіть, бо вона тут.

Зоряна мати показала їм Маріку і запитала, чи не бачили її чоловіка.

— Ми не бачили. Хіба що місяць буде знати.

Тоді зоряна мати дала їй куделю, що сама пряла, й послала її до місяцевої матері.

Маріка прийшла:

— Добрий вечір, мамко!

— Добрий вечір, донько! Чого ти тут ходиш, кого ти шукаєш?

— Шукаю такого й такого чоловіка. Чи ви не чули щось за нього?

— Я ні. Хіба мій син — місяць — дещо знає. Скоро він повернеться — і я запитаю.

Прийшов додому місяць:

— Мамко, тут грішна душа. Покажіть її.

Мати показала Маріку й питає, чи не бачив десь її чоловіка.

— Бачив,— каже місяць.— Я на його полі пшеницю спалив. Там і там його знайдеш.

Місяцева мати дала їй двох золотих качат. Маріка їм подякувала, відкланялася.

Приходить туди, де їй сказав місяць. А Гора вже взяв за жону погану царицю. Маріка сіла на дворі. Поклала коло себе куделю, квочку з курчатами й качат.

Куделя пряде, а курчата і качата ходять собі за квочкою.

Служниці побачили і сказали поганій цариці. А вона наказала:

— Ідіть і спитайте, чи не продала би жінка ту куделю, квочку з курчатами й качат.

Служниці спитали. Маріка відповіла:

— Продаю. За золоту куделю хочу одну ніч переночувати у кімнаті, де спить цар.

Цариця подумала й погодилася.

Настав вечір. Погана цариця дала чоловікові випити сплячого вина і пустила Маріку до спальні. Він зразу заснув і нічого не чує. А Марійка стала біля його постелі та будить його:

— Чоловіче, вставай! Положи на мене пальці, щоб я народила…

Гора не прокинувся.

Раненько Маріка пішла на своє місце.

А на царській печі спав Попела, що мав чотири ока — два спереду, два ззаду. Він усе бачив і все чув. Попела встав і почав із себе струшувати попіл. Цар кричить на нього, а Попела каже:

— Ей, царю, якби ти зварив мені з кобла муки чиру і надоїв бочку кобилячого молока, я би тобі щось сказав:

— Дам, лише скажи.

— Увечері, коли погана цариця буде тобі давати напій, ти не випий, а прикинься хворим, ляж у постіль — і все сам почуєш.

Так і було. Увечері Гора зробився хворим і прикинувся, що спить. А Маріка продала цариці і квочку, і качат, щоб ще раз ночувати з її чоловіком.

Зайшла вона до спальні й почала просити:

— Любий мій чоловічку, положи ти на мене два пальці, аби я народила своїх хлопчиків, бо вони уже й самі просяться на світ.

Тоді він устав і поклав два пальці на Маріку. Одразу три обручі на ній розірвалися, і вона народила двох золотих хлопчиків.

Тоді Гора наказав погану царицю розірвати кіньми, а сам залишився жити з Марікою й синами. І жили, поживали — добра наживали.

[1] Тайстра — сумка, торба

[2] Кадь — кадіб

[3] Лопта — м’яч