Був один цар — писався Лазаровичем. А той цар не мав довго дітей. Та от його жона завагітніла, і він хотів знати, що народиться — чи хлопець, чи дівчина.
Осідлав собі коня й поскакав до одної великої води. А там троє рибарів ловили рибу. Як побачили царя, то дуже налякалися. Віддали йому честь, а він їх запитує:
— Що ви тут робите?
— Ловимо рибу, бо ми — бідні люди,— кажуть рибарі.
— Та ви не знаєте, що тут не дозволено ловити?— почав кричати цар.— Але якщо мені відповісте, що я запитаю, не покараю вас. У моєї жони буде дитина, скажіть — чи хлопець, чи дівчина?
Вони сказали:
— Бог знає, ми не знаємо.
Цар поїхав далі. Заїхав він до міста, а там ішов один солдат — роздягнений і п’яний Як побачив царя, виструнчився, віддав честь. Цар сказав:
— Що ти робиш — ходиш вулицею, як останній п’яниця! Або я тебе дам до в’язниці, або скажи мені, що запитаю: моя жінка тяжка, що в неї буде — чи хлопець, чи дівчина?
Солдат подумав і сказав:
— Буде в неї хлопець, але він вам буде немилий.
Цар покликав стражу і дав солдата ув’язнити. Сказав так:
— Доти будеш сидіти, доки не побачу, що правду говориш!
Вернувся цар додому, а у жони хлопчик.
Хлопець нараз почав ходити й говорити. Дали йому ім’я Єруслан Лазарович.
У три дні хлопець побачив, що діти йдуть рядком, ведуться за руки. І почав казати:
— Татку, чого діти так ідуть?
— То вони вийшли зі школи,— пояснює цар.
— І я би йшов у школу.
-— Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту. Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єруслана закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку — руку виверне, другого за голову — голову відкрутить, Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
— Або геть із царства, або сина загуби!
Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
— Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку — переломить, котрого візьме за голову — відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
— Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
— Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
— Що глядаєте, молодий витязю?
— Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
— Що ви глядаєте, молодий витязю?
Тоді він каже:
— Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
Баба сказала:
— Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені — закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар-вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
— Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
— Ну тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
— Що це ви там дивитеся, няню?
— Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
— Що то, няню?
— Ото, сину, водова риба,— відповів цар і нараз пригнувся — почав дивитися під берег.— Коби ти, сину, бачив, що є під самим берегом!
Єруслан ступив ближче, і берег під ним почав зариватися, бо хлопець важкий був, велику силу мав. Каже батько:
— Помалу, сину, на пальцях іди.
Єруслан наблизився до води, батько його штовхнув, і він упав у воду. Хлопець був сильний і боровся з хвилями. А як бачив, що більше не може, одежу з себе скинув і поплив на другий бік — там вода підмила велику вербу. Сів собі під вербою — соромився йти далі, бо був зовсім голий.
Кінь чекав господаря, а як побачив, що його нема, повернувся й пішов геть.
А біля води була одна дорога. Чує хлопець гомін — ідуть люди, коні, вози. Ішов би подивитися, але соромиться, ганьбиться.
А то один король ішов із військом на війну. Солдати, як побачили воду, захотіли пити. Сказали одному:
— Бери кулачі[1] й принеси води.
Той іде по воду — й прямо на Єруслана. А він голий лежить. Солдат його питає:
— Чий ти?
— Я — голий малий.
— Звідки ти?
— Я — голий малий.
Солдат зачерпнув у кулачі води, приніс на дорогу і розповідає:
— Я бачив під вербою сильного хлопця. Питав його — чий ти, звідки ти?—а він каже одне: «Я — голий малий».
Про це почули офіцери і дали знати королю. Король зупинив військо і наказав двом воякам:
— Йдіть приведіть його сюди.
Підійшли солдати до Єруслана й питають:
— Чий ти?
— Я — голий малий.
— Звідки ти?
— Я — голий малий.
Вони почали брати його силою. Візьмуть за руку — не можуть підняти і руку. Повернулися до короля і кажуть:
— Ми з ним не зробимо нічого, бо він дуже сильний.
Король наказав:
— На задньому возі є витязька одежа Візьміть і одягніть його.
Коли вбрався Єруслан, прийшов Вирішили, щоб їхав на підводі, бо між військом він не вмів іти. Сів на воза — коні не зрушаться з місця. Запрягли чотири коні — дарма, не потягнуть. І він почав іти пішки. Солдати задираються, шпигають його, а вій не чує нічого. Потім на нього почали плювати, а один ще й харкнув. Тоді Єруслан схопив того солдата за руку і кинув ним так, що збив із ніг двадцятьох солдатів.
Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
— Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
— Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То вій убив двадцятьох солдатів, а не я.
Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
Єруслан Лазарович запитує солдатів:
— А куди ви йдете? Куди вас веде король?
— Йдемо на війну,— сказали солдати.— Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
— Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви — жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі — цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
— Коню мій, коню, де ти дівся?
І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
— Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи — нехай поїсть слуга.
Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро-колибу. Єруслан говорить:
— Коли під’їдемо до ганку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
— Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
Дівчина прийшла і почала кричати:
— Що ви, песі сини, тут робите?
Та й дротяним батогом — раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
— Витязька рука не так б’є. Це тобі — якби блоха вкусила.
Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув — лиш кров бризнула.
— Так б’є витязька рука! Раз — та гаразд!
Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
— Йди ти…
— Я не йду — вони й мене наб’ють,— каже дівчина.
— А ти йди не так… Вклонися, подай руку і Запитай, чого до нас прийшли?
Вона так і зробила — вклонилася й питає:
— Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
— Ми прийшли вашу сестру сватати,— відповів Єруслан.
— Можна, можна… Заходьте.
Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
— Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
— Хочу.
— Ну, йдіть і занесіть чару вина,— наказала витязька. Занесли й поклали на стіл. Подивився король — там стільки вина, що він би втопився!
— Хай покуштує мій слуга,— сказав король.
Єруслан підняв чару, поклонив до витязьок і випив до дна — ще й потер у руках чару. Каже:
— Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
— А може, молодий король хотів би із мого канона[2] вистрелити?
— Чого би ні, хочу,— відповів король.
— Ну, йдіть, сестри, занесіть канон і кулю.
Коли він побачив, який то канон, то аж налякався.
— Хай спробує мій слуга,— сказав витязькам.
Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав канон. Каже:
— Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
Тоді старша каже:
— Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
— Хочу.
— Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
— Хай спробує слуга.
Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
— Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
Каже старша дівка:
— Тепер сватанок не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватанки. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу — о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити — о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися — о котрій годині, хвилині, секунді,— то вийду за нього.
Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик: десь б’ються і сваряться. Вій пішов туди. Бачить — то чорти. Каже:
— Що ви робите, на чому б’єтеся?
— На тому,— відказують хлопцеві чорти,— що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
— Я вас поділю,— каже Єруслан.— Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда — і записала.
І Єруслан собі записав.
Питає дідо:
— Чого, донько, до мене прилетіла?
— Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват — витязь, а жених — слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із мого канона, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав канон і сказав: «У нас із такого діти горобців б’ють». Потім я дала королеві свого коня, а він так само передав його слузі. Той убив коня і каже: «У нас такого дохляка запрягають у циганський віз!»
Єрусланові набридло записувати. Побачив, що в діда—золота борода, й висмикнув її. Дід закричав:
— Так ти, суча донько, прийшла по мою бороду?
— Я ні…
— А хто? Я іншого не бачу. Йди, проклята, геть!
— Але чекай,— каже старому витязька,— нехай собі запишу — о котрій годині, хвилині й секунді звідси вирушаю.
І Єруслан собі записав.
Так сіли кожен на свій килим-самоліт і летять назад. Єруслан думає собі: «Вона не буде вірити, ні письму, ні бороді. Відрубаю я з її килима бодай один ріжок».
Так і зробив. Приїхали. Старша витязька позначила собі, яка була година, хвилина і секунда. Він записав собі. Витязька пішла спати, а Єруслан вернувся до свого короля. Уранці встали, і Єруслан каже:
— Йдемо сватати. На оцю книжку, цю бороду й ріжок з килима-самольота, бо витязька не буде твоїм словам вірити.
Прийшли в палац. Старша дівка каже:
— Ну, молодий королю, першим ділом скажи, як було…
— Багато говорити, а нічого слухати,— відповів король, як навчив його Єруслан.— На книжку і читай.
Взяла книжку і бачить — усе так, як вона записала. Але не вірить:
— Ти вчений і все зі своєї голови придумав.
Тоді король вийняв золоту бороду:
— На дідову бороду.
Але вона каже:
— Це не дідова, таких борід досить.
— Не віриш? Тоді ось ріжок з твого килима-самольота.
Витязька аж зблідла:
— Ану, сестри, занесіть мій килим-самоліт.
Занесли. Приклала той ріжок — він якраз пасує. Тоді витязька повірила. І нараз встали всі троє і їдуть до короля.
Вийшли в поле. Бачать — криниця в холодку. Каже дівчина:
— Сідаймо спочити — дамо коням сіна.
Сіли і поїли. Витязька прикинулась, що спить. І Єруслан каже королеві:
— Ну, повартуй, бо я ще не спав, відколи тебе сватаю.
Заснув твердим сном. А король повартував недовго — задрімав і сам. Старша дівка встала, взяла шаблю і відтяла Єруслану ноги. Витязь почув, що його заболіло, і нараз прокинувся:
— Ой, я добре походив!
Король пробудився. Побачив, що сталося, й почав плакати.
— Ну, не плач,— заспокоює його Єруслан.— Казав я тобі, щоб ти повартував
Король мусив залишити витязя, бо не міг його ні повести, ні понести. А Єруслан зостався на дорозі, і всі обходили його. Подумав собі:
— Потягнутися би в ліс, щоб люди мене не боялися.
Поклав ноги в кишені й потягнувся до лісу. Раз біжить на нього лев. Силач схопив лева і положив під себе.
— Відпусти мене,— заговорив лев,— бо біжить за мною витязь Тимко Безрукий.
— Ні, не пущу, хай іде сюди!
Прибіг Тимко Безрукий, а Єруслан і його схопив і положив під себе. Той почав проситися:
— Пусти мене, Єруслане Аазаровичу, будемо братами до самої смерті. Ти будеш старший, а я — молодший.
Єруслан їх відпустив — і Тимка, і лева. У Тимка були ноги, в Єруслана — руки. Могли одне одному трохи допомогти.
Єруслан каже:
— Тимку, сюди народ ходить по дрова. Попроси сокири, я нарубаю дерева і зробимо хату.
Пішов Тимко і приніс сокиру. Нарубали дерева й поставили хату.
Але недалеко було місто, де жив один цар. Була в нього дочка, яка ніяк не могла вийти заміж. Дивилася на портрети і не могла вибрати собі легіня. Батько їй каже:
— Донько, чому не віддаєшся?
— Тому, що немає по мені легіня. Ми зробимо так. Покладете мені на голову вінок, і я вийду на найвищий, дванадцятий поверх. Хто пострілом зіб’є мені вінок, за того і вийду — хоч принц, хоч простак.
І цар розіслав по світу новинки[3] з об’явою: «Хто моїй дочці зіб’є одним пострілом з голови вінок — за того вона вийде».
Дістав оту новинку і Тимко Безрукий. Читає і сміється. Єруслан питає:
— Чого ти смієшся?
— Сміюся, бо тут таке смішне написано.
— Ану, дай мені новинку.
Прочитав Єруслан царську об’яву й думає: це може бути правда!
І почав сходитися народ до царя з усієї держави.
Каже Єруслан:
— Тимку, неси й мене.
Прийшли вони і бачать: витязі один за одним почали стріляти, але бояться, що уб’ють царівну. Каже Єруслан:
— Тимку, йди до царя і скажи, аби привіз найбільший канон.
Тимко пішов і передав цареві слова Єруслана. Цар наказав запрягти шість пар коней. Привезли канон і величезну кулю.
Стрілив Єруслан — і вінок одразу полетів з голови царівни. Народ заплескав у долоні. Царська донька спустилася вниз і підійшла до Єруслана Лазаровича. Друзі повернулися з царівною до своєї хати, і Єруслан каже:
— Тимку, оце твоя жінка.
— Не моя,— відказує Тимко,— бо ти вінок збив.
— Так, але мені жінки не потрібно — бачиш, я без ніг.
— І я не можу її взяти, бо не маю рук,— не пристає Тимко.
— Ну, коли не можеш, то не буде ні твоя, ні моя. Буде нашою сестрою. Але не смій її чіпати, бо голову зніму.
Через якийсь час молода царівна геть змарніла. Єруслан у всьому запідозрив свого побратима і дуже розсердився:
— Тимку, що ти робиш? Казав я тобі, аби ти взяв її за жінку. Не схотів, відмовився. А тепер її чіпаєш? Голову зніму!
— Я їй нічого не роблю,— відповів Тимко.
Покликали царівну. Єруслан питає:
— Сестро, скажи правду, чіпає тебе Тимко? Але чисту правду, бо обом вам постинаю голови!
— Ні, він мене не рушає,— сказала царівна.
— То що тобі є?
— До мене щоночі прилітає шаркань[4] і ссе мої груди.
— В який час?
— О дванадцятій.
Єруслан подумав і сказав:
— Ну, Тимку, ти станеш у дверях, а я — біля вікна. Коли шаркань з’явиться, ми спіймаємо його.
О дванадцятій годині дванадцятиголовий змій спустився біля хати і тягне свої голови прямо до дівчини. Єруслан схопив його за шию і гукає:
— Тут є, брате!
Шаркань почав проситися:
— Єруслане Лазаровичу, відпусти мене…
— Не пущу, бо ти мою сестру зовсім виссав!
— Я більше не прийду, тільки відпусти.
— Пущу тебе, якщо принесеш цілющої і живлющої води.
— Принесу.
— Але не думай, що втечеш від мене, я тебе знайду і в другій державі!
— Ні, не втечу. Принесу…
Єруслан його пустив. Шаркань приніс у двох ротах води. Єруслан не вірив. Відрубав одну зміїну голову, а потім помазав цілющою водою, приложив до шиї і помазав живлющою водою. Голова ожила. Тоді відпустив шарканя. У кишенях знайшов свої ноги, змочив цілющою водою, приставив їх до тіла і змочив живлющою водою — й ожили його ноги, почав ними ходити. Питає Тимка:
— Ну, братику, а де твої руки?
— Немає.
— Зараз будуть!
Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою — і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:
— Ну, тепер бери собі царівну за жінку, а я піду геть.
Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.
— Що ти тут робиш?—спитав Єруслан.— Чому пасеш свині? Ти ж король!
— Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Аазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано — повісять, якщо якусь загублю — теж повісять.
Єруслан каже:
— Чи є в тебе гроші?
— Трохи є.
— Тоді йди до міста і купи три залізні прути.
— Не можу йти, бо свині погубляться.
— Не бійся, я їх попильную.
Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:
— Добрий. А тепер жени свиней додому.
— Не жену, бо мене повісять.
— Не бійся, не повісять, лиш жени.
Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.
— Чому ця свиня не пускає інших? — питає Єруслан.
— Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.
Єруслан каже:
— Тепер піду й поцілую я.
Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:
— Тепер я загину!
— Не бійся, не загинеш, йдемо сміло!
Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:
— Чому ти так рано пригнав свині?
— Я їх не пригнав,— відказує король.— Свині потопилися.
— Тоді йди, повісся!
Король іде, ні живий, ні мертвий, та Єруслан його зупиняє:
— Куди ти йдеш?
— На шибеницю.
— Піди і скажи їй: «Ми — чоловік і жінка, то відпусти мені».
— Йди вішайся!—крикнула на те витязька королеві.
Тоді озвався Єруслан:
— Ану, тихо, гадюко!
Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:
— Яку силу чуєш?
— Ще центнер зерна могла би підняти.
— То забагато тобі!—сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.
— Ну, а тепер яку силу чуєш?
— Можу ще підняти мішок пір’я.
— Це теж забагато!— І Єруслан поламав на ній і третій прут.
— Ну, гадюко, яку силу чуєш?
— Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.
— Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!
Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:
— Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.
Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й короставий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:
— Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?
— Немає.
— Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.
— Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.
— Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.
— Так, так, було би добре…
— А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?
— Були дохтори, але нічого не можуть зробити.
— А що би вам допомогло?
— Снилося мені, що є один витязь — Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.
— Я піду до того Огненного Щита,— каже Єруслан.
— Не йди, сину, бо він тебе вб’є.
— Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!
І Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.
— Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати!— гукнув Єруслан.
У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:
— Що це таке?
— Це витязі, могили їх.
А одна могила була більша.
— Тут лежить витязь,— каже Щит,— який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.
А Єруслан каже:
— Я вийму ту шаблю.
— То йди вийми.
— Не тепер, а як не будеш бачити.
Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:
— Якщо її принесеш, то половина царства — твоя!
Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:
— Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?
— Чого прийшов? За твоєю шаблею!
— Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову — інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати «Бий ще раз!»—але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».
Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:
— Рубай ще раз!
— Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд!— сказав Єруслан. Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.
Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем — пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим Каже він:
— Ну, сину, тепер будемо жити!
— Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу — шукати й свою долю.
Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:
— Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.
І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який називався Івашка-Білая Рубашка. Почав його питати Івашка:
— Куди йдеш?
— До вашого царя доньку сватати!— сказав Єруслан.
— Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.
— А я пройду!
— Тоді давай мірятися силою.
Єруслан говорить:
— Розбіжися і вдарься у мене. Якщо зіб’єш мене з коня — можеш мені відрубати голову.
Розбігся Івашка, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.
— А тепер держися, бо я розбіжуся,— каже Єруслан.
Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня.
Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.
— Чого ти сюди прийшов?— питає його цар.
— Я хочу вашу доньку за жону.
І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.
Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:
— Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день. Вона не пускає:
— Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!
— Мушу йти.
Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…
А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:
— Мамко, що ото за діти?
— То школярі.
— Мамко, пусти й мене до школи.
— Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.
Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти — слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:
— Чому плачеш, синку?
— Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду — є в мене нянько, або ні?
— Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.
— Я йду, мамко, шукати його.
— Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього — почнете боротися, і він тебе уб’є.
— Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.
Тоді мати каже:
— Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.
Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:
— Іди й передай йому, хай зайде сюди.
Пішов витязь і питає:
— Що ти, хлопче, тут хочеш?
— Хочу пообідати.
— Чому ж не заходиш? Ось корчма — там місце для обіду.
— А я туди не хочу.
Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:
— Що ти тут шукаєш?
— Хочу пообідати.
— Та не бачиш дверей до корчми?
— Бачу, та не хочу туди йти.
— Чому так кострубато говориш зі мною?
— Бо так хочеться.
— Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарься у мене.
Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені своє прізвище.
— Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.
Хлопець відпустив, а Єруслан питає:
— Чий то перстень?
— Мамка мені дала.
Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.
Та й казка скінчена.
[1] Кулач — фляга
[2] Канон — гармата
[3] Новинка — газета
[4] Шаркань — змій
