Жили собі чоловік та жона. Мали вони три корови. Айбо корови були престарі, і чоловік почав з жоною радитися, як би їх продати. І дорадилися так:

— Поженеш ти, жоно, корови на торг, бо я не маю часу.

А жона була трохи неповного розуму. Чоловік їй наказав, аби не віддала корови дешевше як за двісті золотих. І жона собі добре взяла у голову, що їй чоловік наказував, аби не віддала дешевше як за двісті золотих. Пригнала корови на торг. Правда, що корови були дуже красні, таких у торзі більше не було. Всі купці зійшлися до жони і питають, що хоче за корови.

А жона зі страху запросила триста золотих. Знайшлися два маханці[1], що почали жоні казати:

— Знаєте що, ми дамо вам триста золотих, якщо пристанете на те, що вам будемо казати… Дайте дві корови нам, а третю лишіть собі у заставу, доки гроші вам не принесемо. А принесемо — візьмемо і ту, третю.

Вона подумала, що люди радять добре. І пристала. Дві корови дала, а третю пригнала додому. Ішла весело, з радістю, що дістала за корови триста золотих.

Приходить її чоловік з косіння і питає:

— Ну, як ти, жоно, продала худобу?

— Продала за триста золотих!

— Дай гроші, най полічу, чи добре тобі заплатили.

А жона говорить:

— У мене грошей не є. Я дала дві корови на віру, а третю лишили мені у заставу.

Чоловік налякався:

— Жоно, що ти говориш?

— Що говорю? Добре говорю, лиш ти не розумієш. Люди мені гроші принесуть, як прийдуть за третьою коровою.

Чоловік дуже розсердився. Взяв сокиру і хоче жоні голову відрубати. Але роздумав так:

— Лишайся ти жити, а я йду світа пізнати. Як у світі не знайду ще такого дурня, то й ти жити не будеш, як знайду — живи собі на здоров’я.

Зібрався чоловік і йде пустищами, лісами. Приходить він на одне розпуття, сів одпочивати. Бачить, одна жінка везе волами віз соломи. Сама стоїть на соломі й так жене воли. На розпуттю спинила волів і чоловік її питає:

— Жоно, чому ти не сядеш, а стоїш?

— Чому не сідаю? Не досить, що воли везуть солому, а ще й мене будуть?

Далі спитала чоловіка:

— А ти що тут стоїш, на розпуттю?

— Та я… упав із неба і тут спочиваю.

— Ей, чи не бачив ти на тому світі мого Юру?

— Бачив! Якраз перед цим говорив із ним! Ой сарака[2], недобре живе. Цуравий[3], голоден. Ходить з козаками та дуже бідує, бо грошей нема… Коли я рушав на цей світ, дуже мені наказував, аби пішов до його жони та аби просив від неї чим більше грошей.

Юрова жона була багата. Повела вона чоловіка до себе і обпакувала його шкіряними бесагами[4] із золотом-сріблом. І наповідала, аби переказав Юрові, як вона без нього сумує.

— Спитай його, чи не годен би прийти хоч трохи додому — подивитися, як я тут живу.

А чоловік сказав:

— Та твій Юра не годен прийти, бо ходить за козами. А другого нема такого, щоб його заступив. Там кожний має свою роботу, і я ледве втік.

Чоловік узяв шкіряні бесаги зі сріблом-золотом і поспішає геть.

Вернувся додому тії жінки син. І мати почала скаржитися синові:

— Ой неборе, був тут чоловік з того світу і розказував за вітця, як дуже бідує на тім світі. І я чоловіка попросила, чи не поніс би на той світ грошей.

Син дуже розсердився на свою маму. Осідлав коня і поганяє, аби догнати чоловіка.

А чоловік, коли був на однім краснім полі, оглянувся і бачить: за ним летить кінь з легінем. А при дорозі трапилася крива верба. Чоловік скоро зняв бесаги з пліч, поклав під вербу, а сам сів на них.

Прибіг легінь і питає:

— Чи ти не бачив якогось чоловіка, аби ніс бесаги грошей?

— Я його бачив, але вже давно. Ти його не догониш! Але чи знаєш, легіню, що? Дай мені твого коня, і я тобі вчиню добре діло,— дожену чоловіка з грішми.

Легінь дав коня. Айбо чоловік не встає з-під верби, каже:

— Ходи, заступи мене, бо як я звідси відступлю, то цілий світ зорветься.

Легінь підпер плечима вербу й держить.

А чоловік помаленьку встав, поклав бесаги на коня і сам сів та й поскакав.

Держить легінь вербу, держить,— держав до самої ночі, доки не зголоднів. Як зголоднів, подумав собі: «Коли я вмираю, та най пропаде цілий світ. Пущу я вербу».

Відскочив од верби, оглянувся, а верба стоїть, як і стояла. Нараз собі подумав: «Ей, чудно мені було над мамою, що чоловікові дала гроші, а я ще дав і коня, аби легше поніс бесаги!»

А чоловік вернувся додому й солодко засміявся, як зустрівся з жоною.

— Ну, жоно, живи ще три дні і по пітятах, бо дурнів є досить на світі.

[1] Маханці — шахраї

[2] Сарака — бідолаха

[3] Цуравий — обдертий

[4] Бесаги — подвійна, перекидна торба