Один граф був дуже великим картярем і кожного вечора ходив грати в карти. Та почало йому нещастити. Грав один вечір, другий — і програв усі гроші. На третій вечір пішов знову і програв усе своє майно, лишилася йому тільки хата. Прийшов додому й журиться. А далі взяв на плече рушницю і подався в хащу. Ходить, ходить нетрями. Раз дивиться — летить на нього яструб.

— Чи ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? — накинувся на графа.— Хочеш зостатися живим, то мусиш віддати за мене старшу доньку!

Граф пообіцяв, що дасть за нього доньку. Вернувся додому й не каже нічого. Раз уночі, рівно о дванадцятій годині, порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер — і нема старшої доньки. Уранці вийшов граф надвір і бачить: до стіни припертий мішок срібла. Узяв того міха і викупив програне майно.

Та й знову повісив на плече рушницю — пішов у другу хащу. Дивиться — біжить на нього ведмедисько:

— Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим — мусиш дати за мене середущу доньку!

Граф пообіцяв. Вернувся додому й не каже нічого. І раптом опівночі порозчинялися всі вікна, завіяв страшний вітер — нема й середущої доньки.

Уранці граф вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із золотом. Заніс до хати, сховав. Потім узяв рушницю пішов до третьої хащі. Раз бачить: лежить озеро, а в озері — величезна риба, роззявила рота і готова його проковтнути.

— Хіба ти не знаєш, що сюди й птахи не сміють залітати? Хочеш зостатися живим, то мусиш за мене дати молодшу доньку!

— Дам,— одразу пообіцяв граф.

Вернувся додому й не каже нічого. Вже настала ніч. Раз о дванадцятій годині вікна порозчинялися, завіяв вітрище — нема й третьої доньки.

Ранком граф устав, вийшов надвір і бачить: до стіни припертий міх із діамантами. Сховав і того міха.

А жінка дуже плаче. Дивиться на плаття, що залишилося від доньок, і не може зупинити сліз. Узяла плаття на руку й пішла на потік прати. Пере, пере — і ще гірше плаче. Раз дивиться — маленький рачок лізе сперед неї. Жінка, плачучи, говорить:

— Боже, боже, дай мені хоч таку дитину, як оцей рачок.

Пішла вона додому і через якийсь час народила хлопчика. А хлопчик тільки народився, як став на ноги й каже:

— Няню, дайте мені одяг, піпу, сірники й тайстру[1].

А матір питає:

— Мамо, чи були у мене брати й сестри?

— Були три сестри, але не знаю, де ділися.

І Рачок зібрався, рушив у дорогу. Зайшов у першу хащу. Ходить, блукає нетрями і дуже стомився. Приперся до одного старезного бука, щоб перепочити. Коли чує голос:

— Чоловіче…

— Та де ти?

— Я в буці…

Хлопець поліз на дерево і спустився у дупло. А там — молода жінка.

— Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!

— Та хто твій чоловік?

— Яструб. А ти чий?

— Я той і той,— пояснює хлопець.

— Ой, та ти ж мій брат! Де би тебе сховати? Полізай під ліжко…

Повернувся яструб, скинув із себе шкіру з пір’ям і сів за стіл:

— Жоно, давай їсти.

Вона подала їсти і заговорила:

— Чоловіче мій, я би хотіла щось сказати.

— То скажи.

— Тут є мій брат.

— Де він? Я буду йому радий.

Рачок вибрався з-під ліжка. Яструб його обцілував, посадив за стіл. А Рачок питає:

— Ти такий красний чоловік, то чого на себе одягаєш яструбину шкіру?

— Довго розповідати… Є нас три брати і одна сестра. Ми були царями, а сестра — принцесою красною, як сонце. Та вкрав її пропасник. Сам він перекинувся на бридкого бугая, а сестру замкнув у скелі, повісив колодицю. Колодиця велика — на сто метрів, а ключик — як голка. Пропасник заховав його у своїй голові. Він має страшну силу. Але якби знайшовся такий чоловік, котрий на полуднє, коли пропасник ляже спати, з десятиметровою сокирою розбив би йому голову, вийняв із неї ключика і відкрив колодицю — той визволив би і сестру, і иас. Бо пропасник закляв нас, царів: мене, старшого брата, зробив яструбом, середущого — ведмедем, а молодшого — рибою. Хто би того пропасника знищив, той став би царем на сімдесят сім держав. Але, щоб ти, хлопчику, не пробував, бо марно загинеш. Ну, а тепер іди собі геть, бо коли я на себе одягаю шкіру яструба, то ненавиджу сам себе, і можу тебе вбити.

Рачок вибрався з дуплиська і йде помалу далі. Прийшов у другу хащу. Ходить, ходить — приперся до бука і чує якийсь голос:

— Чоловіче…

— Та де ти?

— У буці…

Виліз на бука і спустився в широке дупло. І тут — молода жінка.

— Ой хлопчику, що тебе сюди привело? Зараз прийде мій чоловік і знищить тебе!

— Та хто твій чоловік?

— Ведмідь. А ти чий?

— Я той і той…

— Ой, та ти мій брат! Ховайся під корито!

Приходить ведмідь. І такий сердитий, що ненавидить сам себе. Але як тільки скинув ведмедячу шкуру, нараз заспокоївся.

— Жоно, давай їсти.

Дає вона йому їсти й каже:

— Слухай, чоловіче, тут є мій брат.

— Де він?

І Рачок виліз з-під корита. Ведмідь йому зрадів, обцілував його. Посідали, гостяться. Каже ведмідь хлопцеві:

— Який ти маленький!

— Мені лише шість років… А ви такий красний чоловік — і носите ведмедячу шкуру!

— То, шовгорику, довго би тобі розповідати… Настрое братів: Яструб, я-Ведмідь і Риба. І ще в нас є сестра — дуже красна. Сватав її пропасник, але вона його не захотіла. І він прокляв і нас, царів, і наші держави. Сам став бугаєм, а сестру замкнув у скелі…— ведмідь розповів те, що й старший брат, Яструб.

Рачок пробув у середущої сестри лише якісь три дні, а то були три роки.

Зібрався і йде далі. Зайшов у третю хащу. Ходить, ходить — вийшов до води. Бачить — з води куриться, як з піпи. Рачок підійшов ближче, а там хижа. Молода газдинька запитала:

— Хлопче, хто тебе сюди привів? Зараз прийде мій чоловік і проковтне тебе!

— Та хто твій чоловік?

— Мій чоловік — риба. А ти чий?

— Я той і той…

— Ой, та ти мій брат! Ану, лізь під корито…

Раз підпливає риба — як половина бука, що розрізана повздовж (у нас кажуть — протіс). Скинув з себе той протіс риб’ячу луску й сідає за стіл:

— Жоно, давай їсти.

Вона подала їсти і сказала:

— Чоловічку, а в нас новина.

— Кажи, яка.

— Прийшов мій брат.

— Де він?

І Рачок виліз з-під корита. Риба йому зрадів, запросив за стіл. А Рачок дивиться і каже:

— Ви такий красний чоловік, а носите на собі риб’ячу луску!

— Довго би говорити…

Та Рачок хотів знати, чи всі три брати говорять одно, і попросив:

— Розкажіть…

Риба йому розповів те саме, що й інші брати: про бугая-пропасника, про величезну колодицю і маленьку голку, яку пропасник носить у своїй голові. І теж сказав хлопцеві:

— Якби хтось знайшовся такий розумний і міцний, аби на полуднє, коли бугай спить, розколов йому голову десятиметровою сокирою, взяв ключика і відімкнув колодицю — той визволив би і сестру, і нас, і наші міста. А сам став би царем на сімдесят сім держав. Але ти й не пробуй туди йти, бо марно загинеш.

Три дні пробув Рачок у молодшої сестри, а то були три роки.

Риба сказав:

— Ну, а тепер іди собі геть, бо як візьму на себе риб’ячу луску сам себе ненавиджу і можу тебе знищити.

Рачок пішов просто до бугая. Прийшов на полуднє, коли бугай спав. Рачок підняв сокиру і лиш раз ударив його по голові — нараз розкололася. Хлопець узяв ключика, йде до пивниці[2] й думає: «А, пес би вам кров хлебтав, та ви мені неправду казали: як може такий ключик відімкнути отаку колодищу?» Сплюнув і хоче вертатися. Та постояв і передумав. Тільки приклав ключик до колодиці, як вона відкрилася. Рачок відчинив двері, а в пивниці зоря — від сонця! Роздивився й побачив труну. Наблизився до труни і каже:

— Уставай, принцесо!

— А щоб ти пропав, щоб ти не мав моці! — відповіла дівчина.— Скільки раз я тобі говорила, Щоб ти до мене не підходив!

— Я не пропасник,— каже хлопець.— Я чиста душа.

Узяв її за руку, допоміг устати і вивів надвір. Коли вийшли, почали прогулюватися. Айбо дівчина така красна, що на сонце ще можна дивитися, а на неї ні!

Раптом бачить — їдуть три кочії[3]. У трьох кочіях — три царі з його сестрами. Нараз схопили хлопця, почали цілувати.

— О, ти — великий чоловік, наш шовгорику!

Приїхали в місто й покоронували Рачка на царя сімдесяти семи держав. Став царем над царями!

[1] Тайстра — сумка, торба

[2] Пивниця — льох

[3] Кочія — карета