Жив раз бідний чоловік, що мав одного хлопчика Іванка. Чоловік умер, умерла і його жона. Хлопчик залишився голим сиротою, і сільський староста — бирів — узяв його до себе служити. Іванко дозирав на толоці худобу.
А тим часом один граф потрапив у біду: пішов купатися у глибоку воду, і раптом обвився йому довкола шиї страшний гад і заговорив людським голосом:
— Ти будеш мій кінь і мусиш мене носити!
Граф дуже налякався. Думає: «Ну, що тепер чинити? Як знебутися цієї біди?»
А гад каже:
— І не думай мене якось убити! Бо коли хтось лише спробує мене зачепити, то я тебе нараз ужалю, і тої ж хвилини буде тобі кінець.
Зажурився граф. Пустився по світу, по всяких ворожілях, аби помогли його біді, зняли гада з шиї. Ходив, блукав, але даремно. Ніщо не помогло.
Одного дня нещасний граф проходив через поле, де сільські хлопці скотинку пасли. Між ними був і сирота Іванко. Хлопці саме гралися: бавилися так, що Іванка вибрали за старосту-бирова, а одинадцять інших — волосманами-божениками[1]. Староста й урядовці якраз правили суд…
Граф зі страшним гадом на шиї пройшов собі мимо — навіть не глянув у їх бік, такий був зажурений.
Тоді Іванко наказав своєму волосманові:
— Ану, побіжи за ним і приведи його сюди.
Хлопчик підбіг до графа і каже:
— Пан староста вас кличе.
Граф дуже здивувався, але послухав хлопчика й вернувся з ним до гурту.
Іванко почав грізно:
— Що ви за чоловік? Чому пройшли біля сільського уряду і не поклонилися?
Граф зняв шапку й поклонився.
Тоді Іванко мовив до гада:
— А ти чого вчепився за цього пана й не злізаєш?
— Пан — мій кінь,— відповідає гад,— мусить мене носити.
— Ну, раз так, вас треба розсудити. Дивіться, тут стоять одинадцять волосманів, а я, дванадцятий, вибраний за старосту.
— Що ж судіть…
— Та будемо, але наперед злізай із чоловіка, бо на коні нікого не судять…
Доки гад розкрутився з графової шиї і сповз на землю, Іванко шепнув хлопцям:
— Як свисну — палицями гада!
Хлопці поставали з палицями довкола, а Іванко почав суд:
— Скажи, ти сам виліз на цього чоловіка, чи тобі хтось повелів?
— Я сам… Нема такого, аби мені наказував!
— Якщо ти самовільно це зробив, то будеш покараний.
Іванко свиснув, і дванадцять палиць гупнули по гадиськові. Він одразу скрутився і здох.
Граф дуже зрадів. Красно подякував усім, записав їх імена і прізвища, номера їх хат. Каже:
— Я би вас обдарував тепер, але із собою не маю нічого. Я про вас не забуду!
Попрощався і пішов додому. Дома запряг коней, насипав у віз грошей і повіз у те село. Питає людей:
— Де тут живе староста?
Йому кажуть: там і там. І показали двір, куди завертати.
Старости вдома не було, лише його жінка. Вона попросила графа зачекати. Невдовзі староста прийшов, але не той, що судив графа. Граф вийняв свій записник, подивився запис і сказав:
— Так і так його зовуть.
— Таж це мій слуга!—здивувався староста.
— А де він?
— Там, де завжди — на толоці, з худобою. Та зараз буде тут…
Скоро прийшов з худобою Іванко.
— Оцей, оцей мене врятував!—вигукнув граф, потім обняв хлопця і обцілував.— А де твої боженики[2]?
Закликали інших пастушків, і граф усім дав багато грошей, а найбільше Іванкові.
Та Іванко не захотів брати:
— Нащо мені гроші?
Граф чудується і питає:
— Хлопче, що ти за один?
Іванко розповів:
— Мої нянько та мамка повмирали, а я зостався сиротою і найнявся служити у старости.
— Тоді ходи служити до мене! У мене будеш за свого!
— Піду, коли дослужу у свого господаря,— погодився Іванко.
Хлопець мав зі старостою договір. Як вислужив три роки, то дістав три срібних. А тоді зібрався і пішов до графа.
Йде, йде і по дорозі стрічає жебрака — голодного, обірваного, босого.
«Ба що би подати цьому бідоласі?»—думає собі.
Вийняв один срібний і дав жебракові.
Йде, йде — і знову зустрічає одного жебрака. І тому дав срібний.
Пішов далі, а йому назустріч — ще якийсь каліка.
«А цьому що дати?— говорить хлопець із собою.— Залишився в мене один срібний. А, дам і того!..»
І дав останнього гроша.
Але то був не простий жебрак, а дід-чарівник. І спитав Іванка:
— Куди ти йдеш, хлопчику?
— Йду, дідику, служити до графа.
— Я тобі щось пораджу,— каже чарівник.— Як вислужиш, нічого не проси, лише камінець, що лежить у городці між косицями. У тому камінці знайдеш собі одежу, шаблю і рушницю. Як оту одежу візьмеш на себе, не буде тебе брати ні шабля, ні куля. А твоя шабля така: що загадаєш — то зрубає. І рушниця теж: куди собі подумаєш — туди поцілить.
Іванко подякував, відкланявся від жебрака й пішов.
Прийшов до графа і почав у нього служити. Як відслужив три роки, граф його питає:
— Ну, що хочеш, Іванку, за свою вірну службу?
— Нічого не хочу, лише камінець, що лежить у городці між косицями.
— Камінець я тобі дам і так…
— Мені так не потрібно. Дайте мені за службу, а більше я нічого не хочу.
Граф погодився. Іванко знайшов у косицях той камінець, розбив його й вийняв одежу, шаблю та рушницю.
Одежу взяв на себе, рушницю кинув на плече, а шаблю в руку й рушає в дорогу.
Граф просить його:
— Не йди нікуди, будь моїм, я тебе дам вивчити на пана…
— Але я лише біля худоби люблю бути,— відказує Іванко.
— То будь біля худоби. Лише моя худоба пасеться в полонині. Там половина—толока, а половина — косовиця… Я би не хотів тебе пускати на ту полонину, бо скільки слуг туди не ходило, ніхто живим не повернувся. Худоба залишається, а пастух зникає.
— Не бійтеся за мене, я не пропаду. Я піду в полонину, а як будете мене потребувати, то пришліть за мною…
— Добре, я пришлю… Але, неборе, дуже боюся за тебе, бо то якась страшна полонина. Дві ночі людина ще якось перебуде, а третьої ночі приходять чорти й задушують челядника. Боюся, щоб не знищили й тебе. Ой, міг би ти піти до школи, вчитися…
— Не журіться мною,— відповів Іванко і пішов на полонину.
Минув день, другий, третій. Увечері хлопець загнав худобу до кошари, а сам зайшов до хижі, сів на лавицю й чекає.
Настала північ. Рівно о дванадцятій годині двері відчинилися, і на порозі став високий чорний чоловік. Він закричав на хлопця:
— Не чуєш, як худоба ричить у кошарі? Йди негайно до корів, бо переколються рогами!
— Я не вийду,— відповів Іванко.
— Спасай свою худобу, бо як пропаде, то тебе повісять!
— Ану, тихо, чорте! Я тобі сказав, що не вийду. Це ти так зробив, що худоба ричить і колеться рогами.
Нечистий дуже розсердився і почав страхати хлопця. Страхав його доти, доки десь далеко не запіли півні.
На другу ніч чорт знову напустив на худобу страх і вона дуже ричала. Але Іван то знав і не вийшов Опівночі нечистий відчинив двері й каже:
— Йди в кошару, бо худоба гине!
Іванко відповів:
— Будь проклятий, я вже тобі казав, що з хижі не вийду. Іди собі геть, я тебе не боюся!
Чорт почав наближатися, щоб його схопити, але хлопець крикнув:
— Не підходь, бо порубаю тебе на кавалки!..
Тоді до хижі почали лізти інші чорти. Налізло їх багато, і всі грозять Іванові, виганяють геть.
Але запіли півні, й нечиста сила зникла.
Настала третя ніч. У кошарі худоба почала дуже ричати, кидати собою. Чорти увірвалися до Іванової хижки. Скрегочуть зубами і насуваються на хлопця, щоб його розірвати. Але він витяг шаблю, завертів довкола себе — і чорти бояться приступити. По півночі налізло їх ще більше і всі рвуться до хлопця. Рев, крик — страшно слухати.
Дивиться Іванко на нечисту силу, дивиться і бачить: один чорт побілішав. За якісь хвилини вже й інші почали біліти. Дивиться — й ті дванадцять чортів, що зайшли по півночі, вже так побіліли, що в них лише зуби лишилися чорні.
Запіли півні, а чортам і зуби побіліли. Високий чорт, старший межи ними, підбіг до Івана, поцілував його і сказав:
— Ну, полонина вже твоя. Передаємо її тобі, якщо ти такий мудрий.
І нечисті духи зробилися людьми — як були колись, а Іван став царем полонини і жив собі добре — доглядав худобу й господарював.
А граф думав, що хлопець пропав, і послав свого слугу подивитися, що з ним сталося. Слуга знайшов Іванка живим і здоровим і поспішив додому сказати про це графові. Той дуже зрадів і запросив Іванка до себе.
По дорозі до графа хлопець зустрів бабку, яка несла в руках трохи муки, що зажебрала. Раптом подув дуже сильний вітер і розвіяв бабину муку. Бідна вдовиця заплакала:
— Чим я тепер нагодую голодних дітей? Зажебрала собі трохи муки — та й ту вітер розвіяв
Іванко пожалів нещасну вдовицю і написав письмо. Лівою рукою вписав золоті букви й пустив на вітер. Хлопець написав вітрові, щоб з’явився на суд. Будуть його судити за те, що розвіяв у бідної жінки зажебрану муку.
Про це сказав Іванко і графові.
Граф наказав суддям з’явитися ранком о сьомій годині. Судді зійшлися, й шепочуться, усміхаються:
— Ну, сьогодні буде смішний суд!
— Будемо судити вітра… ха… ха… ха!..
Минула і восьма, а вітра немає. Судді вже регочуть над Іванком, що сів собі на першому місці. Показують пальцем і на бабу, яку хлопець запросив на суд.
Та коли настала дев’ята година, раптом вікно відчинилося, і вітер залетів і сів на стілець. Зробився він стареньким чоловіком з довгою золотою бородою. Каже Іванові:
— Ну, чого ти мене кликав?
— Покликав я тебе на суд, бо ти розвіяв від цієї жінки-вдовиці й ту жменю муки, що зажебрала…
— Я мусив розвіяти, бо туди мене вела дорога.
— Ну, якщо тебе туди вела дорога, то заплати жебрачці три срібні за муку і три — нам за суд. Аби ти знав надалі, як віяти.
Дідо з довгою золотою бородою витяг три срібні й віддав бабі, а три срібні положив на стіл за суд і через вікно вилетів.
Судді лише переглянулися.
«Та що це за хлопець? Якийсь простий пастух, а може наказати вітрові»,— думають собі.
А Іванко, як закінчився суд, узяв на себе петечину і знову пішов на полонину до худоби. Та слава про нього, як про найсправедливішого й наймудрішого суддю розійшлася по цілому світі.
Якось один цар і той граф, що в нього Іванко служив, сиділи за столом і гостилися. Цар хвалився своєю дочкою:
— Моя донька така хитра, що нема на світі чоловіка, аби вона його не обдурила.
— Але мого вівчаря не обдурить,— каже на те граф.— Він такий правдивий, що радше вмре, а правди не втаїть.
— Та б’ємося об заклад: моя донька так його обдурить, що він правди не скаже. Якщо я програю — даю своє царство, а якщо ти — даєш свій маєток.
— Згоден.
Так цар і граф побилися об заклад. Царівна одяглася в одежу лісника і пішла на полонину до Івана.
— Чи ти не прийняв би мене переночувати?
— Чому ні? Ночуй.
Царівна роздяглася і лягла на сіно. Лише тепер Іванко помітив, що то не лісник, а прекрасна дівчина. Він шматтям перегородив вівчарську колибу на дві половини, аби дівчина не ганьбилася.
Але царівна вночі просунула ногу попід перегородку й поклала на хлопця. Іван відсунувся і ліг на другий бік. А царівна знову поклала ногу на легіня. Доти його дражнила, доки не скорився.
Уранці царівна прикинулася хворою. Іван злякався:
— Та що його робити? Як тобі допомогти?
— Я маю таку гадку, що якби ти зварив мені печінку золотого бика, який водить стадо в полонині, мені стало би легше та й видужала б.
— Заріжу бика… аби лише тобі допомогло!
Іванко зарізав золоторогого бика, зварив з нього печінку і приніс царівні.
Дівчина піднялася, з’їла пару кусочків і каже:
— Уже стало краще. Якби ти мені приніс і золоті роги, то я цілком була би здоровою.
— Нащо тобі ті золоті роги?
— Вони дуже красні. Я буду на них дивитися.
Іван зняв із голови бика золоті роги і передав дівчині. Вона схопила роги — і тікай додому.
Тим часом цар і граф скликали багато панства, аби були свідками — хто з них переможе.
Тільки царівна передала батькові золоті роги, той з радості аж руками сплеснув:
— Ну, пане графе, а тепер побачимо, який чесний твій вівчар.
Граф зажурився, бо подумав, що Іван побоїться сказати всю правду — не зізнається, що дівчина його обдурила, і що він для неї не пошкодував зарізати чудесного бика.
Опустив голову хлопець, розумів, що дівка звела його.
«Що буде?— думає собі.— Що скаже граф, коли золоті роги побачить у дівчиська? Що я відповім, коли запитає?»
Та довго не думав, а встромив палицю в землю, повісив на неї свою петечину, надів шапку і вчинив другого себе. Поклонився тому та й став з ним до бесіди:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Ну, що нового, Іване?
— Ой, недобре, пане, бо вбив ведмідь вашого золоторогого бика.
— Недобре, Іване. А де тоді печінка з бика?
«Ні,— думає хлопець,— граф мене одразу зловить на брехні. Треба інакше мудрувати».
І знову поклонився:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Що нового, Іване?
— Ой, недобре, пане, золоторогий бик спіткнувся, впав у вогонь і згорів на попіл.
— Недобре, Іване. Якщо бик згорів, то де золоті роги?
Покрутив хлопець головою:
«І отак не збрешеш, треба казати правду».
І третій раз поклонився палиці:
— Добрий день, Іване!
— Доброго здоров’я, пане!
— Та що нового, Іване?
— Ой недобре, пане, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав.
Іван надів шапку, одягнув на себе петечину, взяв у руку палицю й пустився долі грунями.
Царі, королі, графи вже його чекали. Поклонився:
— Добрий день, панове!
— Доброго здоров’я, Іване! Ну, що скажеш нового?
— Недобре, панове, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав.
Граф з радощів вигукнув:
— Не біда, Іванку! Дуже добре, синку! Ти виграв ціле царство!
І розповів хлопцеві, як заклався із царем.
Так Іван, що завжди казав правду і був наймудрішим, найсправедливішим суддею, сів на царське місце.
Цар аж скуб волосся на голові, трохи не здурів, що мусив передати слузі державу й видати за нього доньку.
А молоді посвадьбували й жили-царювали, доки не повмирали.
[1] Волосман — присяжний
[2] Боженик — присяжний
