Жив собі бідний чоловік. Ніколи ні на кого не скаржився, кожному догоджав, ніколи кривди не таїв. Та як не працював, як не старався, ніяк не міг із злиднів вибитися. Дітей мав багато, до того ж жінка померла.
Бідняк жив у великому будинку. Над ним жив багатий пан.
Бідняк за роботою увечері співав пісень разом з дітворою, і линули ті пісні по цілому дому. Люди тішилися тими піснями, тільки багатію вони не давали спокою. Прийшов пан до бідняка й каже:
— Скільки в тебе, бідняче, дітей?
— Дев’ятеро.
— Дай мені одну дитину, я дам тобі багато грошей. Тобі легше буде прогодувати інших, та й тій дитині, яку я візьму, погано не буде.
Спочатку бідняк хотів дати одне дитинча, та потім завагався. Усіх дітей він любив однаково й ні з одним не хотів розлучатися. Одне любив за те, що було пильне в роботі, друге — за веселу вдачу, третє — за спритність, четверте — за те, що гарно співало… дев'яте за те, що виросло без матері.
Запитав батько, чи не хоче хто-небудь сам піти до пана на білі калачі й всіляке добро. Та жодна дитина не захотіла йти з дому.
Заплакав на радощах бідняк і витер хусткою сльози. Побачив це пан і каже:
— Добре, я тобі й так дам багато грошей, тільки щоб ви вечорами не співали.
Погодився на це бідняк. Ніколи він ще не бачив стільки грошей, як тоді, коли пан приніс торбу й висипав гроші на стіл.
Та як тільки пан вийшов, хлопчик знову заспівав. Та так щиро полилася пісня з його грудей, що заплакало від радості серце бідняка. Взяв він ті гроші й відніс назад панові.
