Був раз де не був молодий вівчар. Він мав дев'яносто дев'ять овець і три барани: такі барани, що вовна на них була золотяна. Пишався вівчар сим багатством і думав: добре б оженитися.
Айбо настало сухе літо, сіна для худоби він не накосив, і вівці ледве перебули зиму. Ще нічого пасти, а корму нема. Що робити?
Як останнє сіно згодував, випустив овець й думає собі: «Доти йтиму з ними, доки не натраплю десь на ліпше місце, де була б трава або сіно».
Жене вівці, жене. А ті ледве ногами плетуть.
Якось потрапив на широке поле, а на тому полі стільки копиць сіна, що не охопиш зором. Тут і озеро з чистенькою водою.
«Но,— думає вівчар,— сіно не моє. Мені би не гідно чіпати його. Айбо скрута заставить порушити закон».
Недовго думав — розкидав одну, другу, третю копицю. Нагодував овець, напоїв їх в озері й ліг собі на сіно відпочити.
Раптом з'явився перед ним велет-чоловічище, ж дуб, і грізно запитав:
— Звідки ти прийшов? І як смів моє сіно згодувати вівцям? Чи знаєш, що можу тебе розчавити, як муху?!
І дубнув ногою, аж земля затряслася.
Вівчар зі страху не знав, що й відповісти. Ледве проговорив:
— У нас посуха, й мої вівці мало не поздихали з голоду… Маю гроші, я тобі втричі більше заплачу за сіно.
— Не треба мені твоїх грошей. А кара така: заріж тридцять три вівці й одного барана, бо я ще днесь натще[1].
— Йой, чоловіче, змилуйся! То вся моя радість! Я тобі ліпше заплачу…
Але той і слухати не хоче. Що було чинити? Ще раз грізно закричав чоловічище, і вівчар мусив зарізати тридцять три вівці й барана.
Доки лупив з убитих овець шкуру, велет побіг по казан, приніс дрова, розклав огонь: вівчар почав ладити на вечерю поприкаш[2]. Коли було готове, чоловічище зачав їсти просто з казана. Все спер, задоволено погладив себе по череву й пішов без «будь здоров».
— Н-но, то я дуже дорого заплатив за три копиці сіна,— сказав собі хлопець.
Треба було рятувати хоч інших овечок. Утік би, айбо вівці по дорозі погинуть із голоду.
«Все одно! Залишуся тут, і буде що буде. Може, його чорт більше сюди не принесе»,— подумав легінь.
Розкидав іще одну копицю й переночував. Рано нагодував, напоїв овець і вичікує:
Ба, що буде днесь?»
Ще полудень далеко, а чоловічище уже йде. Здалеку гукає:
— Ти ще тут? Зараз щоб зарізав тридцять три вівці й барана. А як ні, то злою погибеллю згинеш!
Що було чинити? Зарізав вівчар знову тридцять три вівці й барана.
Чоловічище все зжер та й пішов собі.
— За такий короткий час,— думає вівчар,— у мене дві третини з отари пропало! Айбо кажуть: пропала корова, най пропаде й теля! Нікуди не йду, все одно вівці згинуть з голоду.
І знову розкидав одну копицю.
Переночував, а третього дня перед полуднем чоловічище здалеку горлає:
— Хлопче, ще тоті вівці живі? Скоро щоб порізані були, бо я зголоднів!
Вівчареві жаль, що тепер зовсім зостанеться без худоби, й просить:
— Хіба б оці тридцять три лишив на розплід!
Та мусив зарізати решту овець і барана, обладив і варить. А чоловічище простягся коло ватри й позіхає.
— Я трохи придрімлю, а ти доглядай, аби гуляш не прикурився.
І через пару хвилин почав хропіти.
Вівчар мішав м'ясо, і якось несподівано спало йому на гадку:
«Загубив мені овець, але сих останніх жерти вже не будеш!»
І коли їжа зовсім розварилася, зачерпнув варешисько й — бух! велетові в очі…
Той закричав, схопився, айбо більше світа божого не видів. На всі боки почав мацати руками, щоб ухопити вівчаря. Але й хлопець не сидів на місці. Чоловічище за голосом — і сюди, і туди… Та впіймати легеня не міг. Тоді хотів дістати його хитрістю. Ласкавими словами вмовляє вівчаря:
— Ти мене не бійся. Не хочу я тебе згубити. Досить я тобі вже вчинив шкоди, поїв усі вівці. Ходи сюди ближче. В мене в кишені — гроші, вийми і заплати собі…
— Ого! — каже вівчар.— Мене не обдуриш! Пожер мої вівці, а тепер хотів би і мене убити? Я не такий дурний. Дурні поженилися, а я ще нежонатий!
Скочив убік, куди сліпий велет не досягав руками, й дивився, як той навмання шукає. Чоловічище мацав на всі боки, а як відчув, що діла не буде, озвався:
— Гаразд, хлопче! Мабуть, тебе не перемудрувати. Але щоб ти не мав великої шкоди, хочу тебе таки нагородити… Я твої вівці з'їв. На золотий перстень. Се дорога річ. Купиш собі за неї інші вівці.
— До тебе я не підступлю. Можеш кинути перстень.
Чоловічище посяг у кишеню, вийняв золотий перстень і кинув у той бік, звідки почув голос.
Вівчар схопив дарунок. Чудовий перстень, золотий, з дорогоцінним каменем! Подумав: «Заплачено мені за худобу!» — і натяг на палець.
Але несподівано перстень почав гукати:
— Сюди, сюди, сліпий силачу!
Налякався хлопець, бо чоловічище за голосом побіг. Вівчар швидко тікає, але велет ступить — і уже сто метрів! Майже, майже його доганяє.
Добіг вівчар до озера, хоче стягнути перстень, та не може! Наче приріс! Думає собі: «Тут пропадати! Намацає мене силач рукою й розчавить, як муху!»
Швидко вийняв із кишені ножика, відрізав палець разом з перснем і кинув у озеро.
А перстень і в воді:
— Сюди, сюди, сліпий силачу!..
Чоловічище за голосом і — бух! у глибінь. І лише забулькотіло. Втопився!
Вівчар тяжко зітхнув:
— Н-но, ледве вибрався з біди!
То що робити далі? Ніякого майна, лиш цур'я[3] на плечах.
«Ей,— думає собі,— я молодий, здоровий, ачей, не загину на білому світі!»
І пустився шукати роботу.
Йде, йде… Дійшов до глухого лісу.
«Проберуся крізь цей ліс,— думає вівчар,— а там будуть люди, і не пропаду».
Як дійшов до середини, став і роздивляється. Раптом до нього вискочив ведмідь:
— Ага, попався мені до рук, злодію! Маєш знати — я брат того велета, котрого ти згубив! Я би тебе задушив одразу, але се буде мала кара. Хочу ще помучити, а тоді вже знищу. Йди й живи. Але не смій женитися. Бо коли женишся, тої хвилини тобі й кінець.
Обернувся і пішов у другий бік. А вівчар опам'ятався й каже:
— Аж оце оказія! Ні майна, ні жінки! Хоч я й сказав тому чоловічищеві, що дурні поженилися, але родину таки треба мати.
Іде, журиться. Вибрався з лісу і бачить — село.
«Зайду до першої хатини. Може, приймуть на якусь роботу».
Відчинив двері й поклонився:
— Добрий день!
— Добрий день, легеню,— відповіли йому жінка й дівчина.
— Чи не прийняли б на службу?
Поглянули на вівчаря й кажуть:
— Приймемо. Газда помер, роботи багато. Ми дві не годні впоратися. Будеш у нас служити і добру платню мати.
Лишився легінь. Служить один рік, служить другий… Честують його, добре платять. Дав згоду служити й на третій. А за той час він полюбив дівчину й не може полишити. І газдиня не проти весілля, бо хлопець гарний і здоровий, робітний і розумний. І дівчині сподобався вівчар. Домовилися, що вже посвадьбують.
З великої любові хлопець і забув, що йому заказано женитися.
Настав день весілля. Посходилися гості. їдять, п’ють, веселяться. Коло полудня молоді мали йти вінчатися. Коли доходили до церкви, нараз щось із лісу зашуміло. Люди зі страху стали оглядатися. Дивляться: їм назустріч женеться ведмедисько. Молодий одразу здогадався, який то ведмідь.
— Небого,— говорить до своєї дівчини,— я мушу тікати.
Молода вхопила нареченого, ніяк не пускає. Але хлопець вирвався й наскоро відклонився:
— Здорова зоставайся! Може, я повернуся, а може, загину.
І розірвав хустку. Одну половину передав молодій, другу сховав собі.
— Бережи оце білявча[4] й пам'ятай мене!
Дівчина сховала хустку, а зі свого пальця стягла перстень, розломила й половину дала нареченому.
— Візьми цього півперсня, аби за мене не забув!
Вівчар узяв півперсня, сховав його й побіг, бо ведмідь був уже зовсім близько.
Тікає хлопець, а ведмідь гукає:
— Не послухався мене? Не минеш моїх пазурів!
Весілля розійшлося. Молода присяглася, що за другого ніколи не віддасться.
А вівчар ноги під себе. Біг через гори, через доли. Враз у глухому лісі натрапив на хижку. Перед хижею на сонці сиділа й грілася бабуся, така стара, що зморщок на її лиці не можна було зчислити:
— Добрий день, бабко!
— Добрий день, синку! Як ти сюди потрапив? У ці місця й потята[5] не долітають!
Розповів хлопець про свою біду та й звідує бабу:
— Чи не дали б ви мені пораду?
— Я, синку, тут постарілася,— відповідає баба.— Ще молодою чула за того ведмедя, яке лихо робить добрим людям. Вір моїй грішній душі, що ніяк не годна тобі допомогти. Але знаєш що? Ведмідь ще далеко. Переночуй, а рано я дам тобі перстень. Покажеш його моїй старшій сестрі, вона живе звідси три дні ходу, може, щось зарадить.
Переспав вівчар у баби, а рано взяв перстень, красно подякував і — далі…
Справді, за три дні й три ночі дійшов до хижки, в якій жила баба, вже така стара — ледве повіки піднімала.
— Добрий день, бабко!
— Добрий день, синку! Як ти сюди потрапив? До мене зроду-віку й потята не долітали!
Розповів вівчар бабі про свою біду. Але й вона не могла його врятувати. Відповіла хлопцеві:
— Допомогти тобі не годна. Айбо дам тобі перстень. За три дні дійдеш до моєї старшої сестри. Покажи їй перстень, може, щось зарадить.
Переночував хлопець, подякував красно і рушив у путь.
За три дні й три ночі дійшов до третьої хатинки, де побачив таку стару бабку, що очі собі лиш руками розплющити могла і вже ледве чула.
Вівчар гукнув їй на вухо.
— Добрий день, бабко!
— Добрий день, синку! Як ти тут опинився? Сюди навіть потята ще не долітали…
Розповів вівчар свою біду й показав персні.
— Ага… Ти йдеш від моїх сестер? Маєш баламуту з тим ведмедем! Ляж і відпочинь. А рано дам тобі пораду.
Повечеряв хлопець і ліг спати. А коли пробудився, баба йому говорить:
— Синку, і я теж даю тобі перстень. Будеш іти сім миль густим лісом і прийдеш на розпуття. Межи розпуттям є грунок[6]. Поклади на нього всі три персні, ляж і заночуй. На ранок замість перснів з'являться три пси. Доки сі пси будуть коло тебе, не бійся ведмедя. А далі… яка твоя доля, так і буде…
Подякував вівчар та й рушив у дорогу.
Понад вечір прийшов до розпуття, а межи ним — труночок. Поклав на грунок три персні, ліг і заснув. А вранці прокинувся і аж налякався: коло нього три псища, як леви. Страх на них дивитися!
Коли хлопець розлучався з бабою, вона йому наказувала:
— Ти не будеш розрізняти псів, усі три однакові. Лише за йменням зможеш пізнавати. Одного клич «Далекочуй», другого — «Далековидь», третього — «Ломизалізо».
Коли вівчар підвівся, одразу закликав:
— Далекочуй!
3-межи трьох схопився один пес, прибіг і почав лащитись. Вівчар добре оглянув його, щоб запам'ятати. Потім покликав другого:
— Далековидь!
І другий пес підбіг до хазяїна. Лишився на місці лише Ломизалізо.
Так вівчар запам'ятав усіх. І з тої хвилини пси не відходили від нього ні на крок.
Пішов з ними далі. Недалеко від узлісся запримітив хижу.
«Зайду,— думає собі,— бо і пси голодні, і я би щось поїв».
Відчинив двері, а у хаті бабище. Сидить, хмураво поглядає.
— Добрий день! — поклонився.
А баба мовчить.
— Добрий день! — удруге.
Баба мовчить.
— Добрий день!
І аж тепер відьма відповіла:
— А, добрий день, синку. Чого ти сюди заблудився? — І прикидається, що вона рада хлопцеві.
— Я би найнявся служити, коби прийняли.
— Знаєш, роботи в мене небагато,— почала баба крутити.— Але, коли так хочеш, зоставайся. Будеш обійстя доглядати і щодня вб'єш на вечерю зайця. Платня яка буде, така буде.
Погодився вівчар, нагодувала баба і хлопця, і псів, дала переночувати, а рано розбудила і наказала йти у ліс — полювати на зайців.
На полуденок хлопець приніс не одного, а цілих три зайці, бо кожний пес упіймав одного.
Наварила стара їсти. Пополуднували, й до вечора вже не було роботи. І так минали дні. Хлопець лягає спати, а пси коло нього. Він і не знає, що зла відьма кожну ніч хоче його згубити, лише пси — на сторожі.
Одного разу, як вівчар відправився із псами у ліс, до баби — ведмідь.
— Куди ти ходив, що так довго тебе не було? — питає стара.
— Брожу по світу, шукаю легеня, який згубив брата. Я мушу його знайти й задушити.
— Йой,— заревіла баба,— та старшого сина вже нема?!
— Ой, так, мамо. Він уже зогнив. Згубив його вівчар,— і розповів, яку подобу має отой хлопець.
— Ти його шукаєш десь по світу, а він у твоїй хаті! — закричала баба.— Служить у мене, айбо сторожать його такі страшні пси, що й приступити до нього не можу. Нічим не зарадиш, хіба хитрістю.
Додумалися, що ведмідь ляже коло порога. Вівчар вернеться з полювання, лишить псів на дворі й, коли відчинить двері, ведмідь скочить на нього й схопить.
Звір коло порога вигріб собі яму, сховався й чекає…
А пси завітрили[7] ведмедя: Далекочуй побіг наперед, ліг на ту яму й не встає.
Хлопець хотів занести до хижі зайців, але пес закрив йому дорогу. Б'є його, штовхає — прогнати не може. Мусив переступити й так передати бабі звірину.
А Далекочуй і повечеряв лежачи.
Рано вівчар знову пішов на полювання. Тоді лиш пес схопився і побіг за ним.
Ведмідь вибрався з ями й ледве дихає — мало не здох під псом за цілу ніч.
— Погане місце вигадали,— каже матері.
І дорадилися так, що ляже у піч і там буде чекати вівчаря.
Але другий, Далековидь, побіг наперед, привалив собою дверці печі й не вставав до ранку. Ведмідь знову мало не сконав.
На третій день надумали, що викопають яму в печі під вогнем, і там сховається ведмідь, а коли вівчар пектиме м’ясо, вискочить на нього.
Але цього разу наперед прибіг Ломизалізо. Заліз у калюжу, намочився й плигнув у гарячу ватру. Все заломилося під ним, і вогонь погас.
Прийшов вівчар додому — Ломизалізо лежить у печі, а баба сердита, аж мало не трісне.
— Такі в тебе паскудні пси, що не можна терпіти! Видиш, один задушив вогонь і піч заломив.
Почав хлопець бити і Ломизалізо, але той не рушає.
Довелося розпалити ватру серед двору.
Рано-вранці, як вівчар із псами пішов на полювання, ведмідь і баба радяться, що чинити далі.
— Біда! У власній хижі не можемо знищити свого ворога! — лютує ведмідь.
— Не творися нічого, я з ним сама вимудрую,— каже стара відьма.— Ти йди геть у ліс. Завтра я скажу тобі, що маєш робити.
Так і було. Коли вівчар збирався знову на полювання, баба йому каже:
— Синку, не шкодуєш ти худобу, все її з собою водиш. Мучиться на сонці. Йди-но раз без псів, най собі спочинуть.
— Ваша правда, бабко, треба псам спочити. Айбо де їх діти?
— Замкну їх у комору і постелю сіна, аби м'яко поспали.
Замкнули псів. Вівчар пішов сам. Ходить, ходить. А ведмідь — до баби.
— Скоро в ліс біжи,-— закричала відьма,— він у лісі сам. Пси під залізними замками. Ти знищиш хлопця, а я — псів.
Ведмідь прибіг у ліс. Хлопець побачив напасника, зі страху кинув зайця і виліз на дуба.
— Гей, хлопче! — регоче унизу ведмідь.— Рятунку нема! Лізь-но долі, щоб я не повзав за тобою,— так потряс дубом, що той аж у корінні затремтів.
— Я злізу, але попусти мені, най собі тричі заспіваю.
— Ага, так?! Можеш співати і тридцять разів. Пси під залізними замками! — і ведмідь почав лізти на дуба.
Хлопець з усієї сили закричав:
— Далекочуй! Сюди!
Пес почув його голос:
— Браття, мені причулося, що хазяїн кличе.
— Спи, не говори небилиць.
— Далековидь, сюди! — гукнув вівчар другого.
Далековидь почув і каже:
— Правду має Далекочуй, хазяїн нас кличе.
— То тобі причувається,— одказав Ломизалізо.
Вівчар крикнув утретє:
— Ломизалізо, сюди!
Пси нараз схопилися. Далекочуй натиснув на залізні двері, але й не хитнулися. Притис двері Далековидь — заскрипіли, та не піддаються. Тоді взявся за них Ломизалізо. Коли розбігся і гупнув собою, то не лише двері, а й ціла комора розсипалася.
Баба вибігла на двір, але було вже пізно. Пси, як стріли, понеслися в ліс. Коли вони добігли до дуба, ведмідь уже долізав до вівчаря.
— За ним!
Першим вискочив Далекочуй — він дістався лише до половини дуба і там повис на гілці. Другий скочив Далековидь — він трохи що не досяг ведмедя.
— Я би вивернув дуба із корінням, але шкода нашого господаря. Впаде і розіб'ється,— сказав Ломизалізо і стрибнув, підлетів аж до ведмедя, цапнув за лапи й кинув ним на землю. Прискочили і ті двоє псів, і доти метали й кидали ведмедем, доки той не здох.
Вівчар зліз із дерева. Вертаються додому. А відьма — до них:
— Йой, бідолашні пси, голодні…— і тиче їм отруєне м'ясо.
Але пси відсуваються, відвертаються.
Вівчар зрозумів хитрість відьми й каже:
— Ану, бабко, покуштуй сама хоч один шматочок.
Баба відгрібалася, та коли пси загаркали на неї, мусила послухатись. З'їла вона отруєне м'ясо, впала на землю й здохла.
— Н-но,— каже вівчар,— із ворогом скінчено. Треба думати за домівство.
Лишив нечисту хижу і рушив у путь.
Як дійшов до роздоріжжя, вирішив спочити. Ліг на грунок і задрімав. Пробудився і бачить: на землі три персні, а псів уже нема.
Взяв персні, йде далі. По дорозі не забув відвідати сестер, котрі йому допомогли врятуватися від лиха. Спочатку зайшов до старшої:
— Добрий день, бабко! Дуже красно дякую за поміч, за мудру пораду. Та й вертаю перстень.
І розповів усе, що з ним було.
— Так я й думала… Рада, що ти позбувся біди. Будь щасливий і на пам'ять прийми від мене отой перстень.
Вівчар красно відклонився — іде далі. Зайшов до її молодших сестер, подякував і теж дістав од них на пам'ять персні.
Добрався вівчар до того села, де жила його наречена. Не так давно — три роки тому — був у цих краях, але ніхто його не впізнає: обріс, обдерся…
А правду казати, вівчар і не хотів, аби його впізнали. Зайшов до найближчої хатини. Йому дали їсти. І почав дізнаватися:
— Що нового в селі?
— Та нічого нового… Лише у верхньому кінці сьогодні весілля. Вдовиця дівку віддає. Чесна й робітна дівка. І статечний легінь її бере. Колись у той дівчини вже був наречений, але така пригода трапилася з ним, що мусив тікати із свого весілля. Вона його чекала, чекала. Та не могла дочекатися…
«Ага,— думає вівчар,— се моя наречена». І поспішив туди, де свадьбували. А гості — їдять, п'ють, співають… Музики грають. Хлопець став на порозі, як жербак, і смутно роздивляється. Ніхто його не впізнає. Молода ходить по хаті межи гостей, весела. То одного, то другого силує пити-їсти… Втямила на порозі чужого чоловіка, налляла склянку вина й піднесла йому.
— Сьогодні у мене, чоловічку добрий, дуже щасливий день. Випийте за мене!
— Я вип'ю половину, якщо ти другу половину вип'єш.
— Най буде по-вашому,— засміялася молода.
Перехилив склянку, випив половину, а потім посяг у кишеню, вийняв півперсня і впустив у вино.
Молода, як випила, побачила у склянці півперсня. Зачудувалася…
— Чоловічку добрий, а звідки у вас півперсня?
— Звідки? Треба здогадатися…
Молода побігла до другої кімнати й знайшла межи платтям свою половину. Склала в’єдно — парує! Збагнула, хто є той чужинець, але сама себе боїться.
А гість каже:
— Випив я вино, то треба й губи витерти,— й вийняв із кишені півхустини.
Молода впізнала і ту хустку.
Побігла й принесла другу половину. Проте запитала:
— А звідки в тебе се білявча?
— Звідти, звідки й ти півхустки маєш!
Тоді молода не стрималася.
— Йой! Та ти вернувся?! А в мене весілля… Що тепер робити? Я би лиш за тебе йшла, айбо село мене осудить, як лишу хлопця в день весілля…
— Коли мене любиш, то так треба вчинити, щоб мені і люди тебе присудили й ніхто на нас криво не дивився,— каже їй вівчар.
Молода подумала, подумала.
— Почекай тут! Я зараз вернуся.
І пішла межи гості. А там гуляли… Свати і свашки, батечки і маточки кричать-гойкають, руками розмахують:
— Молода, молода!
Вона підняла склянку:
— Слухайте, чесні гості! Скажіть, що маю робити? Мені мамка купила добру скриню, а від тої скрині десь ключ загубився. Я дала зробити нового ключа. Коли ключ був готовий, знайшовся й старий, купований зі скринею разом. Тепер ви розтлумачте, котрим ключем користуватись,— новим чи тим, що куплений зі скринею?
Загомоніли:
— Тим, що куплений зі скринею!
І молода сказала:
— Дякую за пораду. Ви всі знаєте, що в мене вже раз було весілля. Знаєте добре, що молодий мусив лишати мене. А тепер вернувся! І ви самі порадили, що жити маю з першим молодим.
Гості здивувалися. В хаті нараз зчинилася звада.
Та молода сказала новому нареченому:
— Шукай собі іншу…
Весілля тривало. Лиш молодий змінився.
Побралися й живуть.
А якось молодята сиділи на лавці й згадували минуле. Вівчар намацав у кишені персні й показав дружині.
— Які чудові персні! — сказала вона.— Чи не підійшов би один з них мені?
— Спробуй, поміряй, охоче тобі подарую.
Жінка вхопила в руку всі три персні, але так схвильовано, що впали на землю… І нараз із кожного стався баран з золотим руном.
Вівчар із радощів загойкав:
— Йой, жоно, се мої барани!
Не встиг вимовити ці слова, як наче з-під землі виросли дев'яносто дев'ять біленьких овець.
І жили наші молоді щасливо. І днесь живуть, коли не повмирали.
[1] Днесь натще — сьогодні ще не їв.
[2] Поприкаш — м'ясна страва з перцем.
[3] Цур'я — лахміття.
[4] Білявча — хустинка.
[5] Потята — пташенята.
[6] Грунок — пагорб.
[7] Завітрили — почули, занюхали.
