Семилітка

Українська казка

Було собі два брати рідні. Рідні брати, та один багатий дуже, а другий бідний дуже, убогий. То в того є всього доволі, а дітей немає, а в того бідного — п’ятеро чи шестеро, дітенят багатенько і нема нічого; а з худоби тільки одна корова, та ще й жінка померла у нього. Померла жінка, а старша дівчинка — так невеличка, сказано у бідності — нікому ні обмити, ні розчесати, сказано, без матері, хоч яка, а запоганиться. То батько гордиться тією дівчинкою, що вона коло хати, коровку подоїть, понесе молоко продасть, купить хліба, пшона, солі та й годує тих меншеньких дітей, і батька харчує. А той багатий дивується, що в нього, може, єсть корів із п’ять, і десять, та немає тієї користі, як той бідний має з однієї, та й радиться з жінкою:

— Як би,— каже,— нам тую корову купити, або дати йому іншу, а тую до себе відібрати?

Та й каже:

— Брате! Продай мені свою корову.

А той:

— Що ж, брате, я б продав, та як я продам, то мої діти навіки сироти: вже не буде їх чим харчувати, не буде звідки.

А той багатий каже:

— Як ти не хочеш мені продати її за гроші, то я тобі дам за неї свою,— а врешті, й дві, тільки ти мені її оддай.

А убогий радиться з дочкою, з дівчинкою.

А дівчинка говорить йому:

— Нехай вони дають і три, а я своєї не дам, нехай вони собі купують, глядять, як хотять, а я своєї не дам.

А той багатий з паном добрий.

— Піду я,— каже,— до пана, то пан його, того бідного, приневолить, то я дам йому корову свою і якийсь корець[1] пашні для дітей.

Та так, ніби, щоб тую корову у нього взяти.

А той бідний знову радиться з дочкою своєю:

— Наважили, доню, щоб ту корову у нас відібрати.

А вона відказує:

— Ні, тату, не відберуть. Щоб я їм свою корову дала! Ні, ні, не відберуть!

От той багатий прийшов та й каже:

— Ну, не хочеш ти корови продати?

— Ні, не хочу.

— Я дам тобі корову свою і якийсь корець пашні один, другий.

А тая дочка й мовить:

— Мене і пан не приневолить на те, щоб я вам свою корову дала.

А той багатий каже бідному:

— Ну, іди ж за мною до панського двору.

Прийшли, а пан питає:

— Ну, чого ти не хочеш братові своєму корову продати?

А бідний відповідає:

— Що ж, пане, у нього єсть і хліба доволі, і скоту доволі, а в мене одним-одна корова, і вони напустилися, хочуть ту корову видерти.

А пан говорить:

— Він же тобі дає корову і хліба дітям, то вже тобі вигідніше, якщо він тобі корову дасть і хліба дітям дасть.

А той бідний відказує:

— Та вже б я її, пану, й продав, та в мене дочка є, не велить, плаче, не дає.

А багатий говорить:

— Та-а, що то, пане? Пустяк! Якби захотів, то без дочки продав би; що то там, що дочка так?

То вже пан радиться з тим багатим:

— Що ж, небоже, не вдієш нічого, трудно відібрати у нього силою, коли він не хоче продати.

Тоді той пан загадав їм загадку — тому багатому і тому бідному.

— Йдіть же ви додому, і ти,— каже багатому,— своїй жінці загадай так: Що у світі найситніше, а що є найбистріше, а що є наймиліше? Як відгадає, то й корову візьмеш, а як не відгадає, то не візьмеш.

Та так тому убогому каже:

— А ти іди до своєї дочки. Та як відгадає, то корова твоя, а як ні, то багатий відбере.

Та й приходять вони додому. Багатий загадав жінці, а жінка відповідає:

— Що ж найситніше є? Як у нашого пана єсть кабан, його годують другий рік, то вже нема ситнішого за нього, того кабана. А нема найбистрішого, як у нашого пана хорти, то такі летючі, що вже чи зайця, чи звірину і птицю летючу можуть піймати. Що ж,— каже,— наймиліше? Жінка, діти — то й наймиліше.

А батько дочці своїй загадує, а вона батькові говорить:

— Що ж найситніше? Земля найситніша, бо земля усіх задовольняє, увесь світ, усяку віру, усіх. А око найбистріше, а сон наймиліший. Щоб срібло, золото стояло, то сон ізморить, то чоловік усе втратить, бо сон наймиліший. Око найбистріше, бо куди не кинь оком, то найбистріше.

Ідуть знову брати до пана казати, як то того жінка, а того дочка казали. Це прийшов той багатий та й розказав панові, як то його жінка відгадала, а пан каже (там назвав його як):

— Іди, небоже, додому, не твоя корова.

А питається потому бідного, як то дочка його відгадала, а як почув, то й каже:

— Що це в тебе за дочка, що вона знає, що відгадала?

Та й сказав слугам наварити яєць. Наварили горщик яєць, то пан той дає мужикові і говорить:

— На ж ці яйця, скажи своїй дочці, нехай підсипає квочки, щоб були курчата з варених яєць, а як не будуть, не вилупляться курчата, то й тобі шию здійму, й твоїй дочці.

Прийшов бідний додому та й плаче:

— Через тебе,— каже,— єретиче[2], і тобі біда буде, і мені.

А вона відказує:

— Ет, пусте, не знати, що там вигадуєте! Боїтеся не знати чого! Спасибі панові, що наварили яєць та прислали. Беріть,— каже,— і дітям дає, і сама їсть, і батькові дає. Та вже ті яйця їдять вони, вже поїли. Перевелося так як неділь дві, три, дочка бідного наварила горщик каші пшоняної та й каже батькові:

— Несіть же до двору і кажіть панові, щоб сіяли ту кашу, щоб було просо для курчат.

Той пан вже побачив, що бідний кашу приніс і міркує, проти чого то воно іде. Що вже затівається щось, що дочка бідного і те, і те відгадала. Та й бідному:

— Іди ж, старий, додому і кажи своїй дочці, нехай прибирається, я приїду в гості до неї.

Прийшов батько та й каже доні.

А вона відказує:

— Нічого, нічого, як приїдуть, то будуть.

Та й приїхав пан у гості до неї, а вона тут у хаті. Та таке там господарство, що нема ні кола, ні двора, навіть немає до чого коня прив’язати, тільки що стоїть віз і сани стоять.

То пан зачепив того коня за щось та й увійшов до хати, а дівчина йому говорить:

— До чого пан коня прив’язали: до зими, чи до літа?

А пан дивиться на неї, та не знає, що їй відказати, тоді вона знову мовить:

— От це пан не розберуть, що я кажу — чи до саней, чи до воза?

Так відказала, то пан вже тоді знітився та й каже:

— Ну, вже я приїхав до тебе в гості, приїдь же ти до мене в гості, і щоб ти їхала і пішки йшла, і щоб і з гостинцем була, і без гостинця.

Каже вона татові:

— Коли б то, татку, можна, щоб ви мені зайця піймали.

Батько тенета заклав і зайця піймав. А вона піймала пару

голубів та й зайця у візочок впрягла. Сама біжить, а голубів держить під пахвою, ніби на гостинець.

А пан так слугам наказав, що коли вона прийде під браму, щоб випустили хортів, аби її розірвали. А слуги випустили, бачать, що вона вже їде. Та тільки вона до брами, а хорти напроти неї, а вона — хвать того зайця та й пустила; як пустила зайця, а хорти так і пішли за зайцем усі. Заєць — у ноги, а хорти — за ним, а вона тоді до покою. Убігла до покою, вітається з паном, сказано, вже доступила.

Та й каже:

— Нате, пане, гостинця,— та й тих пару голубів пустила, а ті голуби по покоях — пурх, пурх та у вікна вилетіли. От і їхала, і пішки йшла, і з гостинцем, і без гостинця. То взяв її пан за жінку, бо все відгадала.

[1] Корець — стара міра сипких тіл, що дорівнює 100 кг; центнер.

[2] Єретик — тут лайливе — віровідступниця.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up