Жили собі чоловік Петро й жінка Катерина. Мали вони сина Штефанка. Хлопець швидко ріс-розвивався, був гарний на вроду, меткий до роботи. Петро часто їздив до лісу по дрова й брав із собою сина, аби помагав.
Але збігли літа, почав старий хворіти. Однієї лютої зими Петро таки зліг і не встає. Біда, бо нема дров.
Каже син:
— Тату, мені вже вісімнадцять років. Поїду я в ліс по дрова сам.
Батько говорить:
— Ні, сину. Ти ще замалий. Сам не зможеш набрати дров, коні буйні, перевернуть сани…
— Нічого, тату, я собі з кіньми дам раду.
Поїхав, привіз повні сани дров і каже:
— Поїду ще раз.
Поки знову дістався до лісу, звіялася така метелиця, що світу не видно. Хотів уже дрова рихтувати, як чує, що його хтось кличе.
А в тім лісі була Мана. Знайшла вона Штефаника з кіньми та й зачала татовим голосом вабити:
— Штефанку, Штефанку, ходи — я осьде!
Він кричить:
— Тату, ви чого прийшли в ліс пішки, коли я тут з кіньми?
Але тата ніде не видко. Підходить він ближче на голос, а вже з другого боку чути:
— Я осьде, осьде, Штефанку! Ходи, бо мене тут сніг замітає! Я не можу вибачкуватися[1] зі снігу. Поможи!
Як зачав Штефанко ходити, то сюди, то туди по лісу — Мана завела його в страшні хащі. Став молодий хлопець пропадати, бо зробилася ніч, снігом мете, а дорогу він загубив. Що тут робити? Ні на дерево лізти — зима, ні на снігу ночувати — холодно.
Аж приходить до нього тисячолітня баба й питає:
— Що ти тут, хлопче, вночі робиш?
— Заблудив я, бабусю.
— Га-га-га! — Засміялася страшним голосом баба.— Я тут всі дороги знаю, але тобі не покажу. Коли підеш до мене на три дні на службу, тоді справлю тебе до твоїх батьків.
— Бабусю, не можу я піти на службу, бо загубив коні й сани в лісі. Замерзнуть мої коники.
— Не бійся. Твої коні вже давно в теплі сінце хрупають. Як не віриш — ходи перевіриш.
Приходить хлопець з бабою до якогось двору — ая, є його коні в стані. Ввійшли до хати, баба дала повечеряти. Трохи зігрівся, роздивляється — баба така страшна, така непривітна! Питає він:
— Бабусю, де мені лягати спати? Я дуже намерзся за день.
— Лізь на піч. Нині ще зима, а завтра буде літо.
— Як так, бабусю, може бути.
— А так буде.
Виліз Штефанко на піч, ліг, але сон його не бере — думає, куди він попав. Думав-думав, поки не заснув. Рано-вранці встає, виходить надвір, а ліс зелений, цвіте все, пташки співають, бджоли літають — весна. Думає він: «Чи я ще на цьому світі, чи прийшов на той світ, що за одну ніч таке сталося?» Здогадується хлопець, що він у баби проспав не одну ніч, а цілу зиму.
Каже йому стара:
— Будеш у мене три дні воли пасти. Якщо перепасеш і не загубиш жодного, то на четвертий день будеш удома, а коли не буде так, як я кажу, то не вийдеш звідси.
Образливо йому такі слова від баби слухати, але нема іншого виходу, каже:
— Добре.
А баба далі говорить:
— Отут у череді є один дуже пустий безвухий віл. Ти його на пасовищі так бий, аби з нього шерсть летіла.
Дала стара хлопцеві поснідати, випускає стадо. Боже! Волів видимо-невидимо. Він за голову ймився[2], як те стадо буде пасти.
Каже баба:
— Йди за волами — воли самі тебе приведуть на пасовище.
Та й воли справді йдуть самі, а ззаду ледве переставляє ноги пустий безвухий віл. Мав Штефанко налигач, та не бив його, а брав за шию та й помагав швидше йти. А коли побачив, що той приопадає на силі, віддав волові свій обід.
На пасовищі каже віл Штефанкові:
— Бачу, що ти добра людина, хочу тобі допомогти. Бери налигач і бігай навколо волів. Аби їх з очей не спускав, бо зараз Мана наведе на тебе сон. Коли заснеш, воли розбіжаться, а ввечері баба тобі голову відотне й на кіл виставить.
Сказав це віл, і, справді, на хлопця напала така дрімота, що стоїть і спить. Стали воли розбігатися, а безвухий каже: «Іди, бий волів, бо вони вже розходяться». Пробігав Штефанко цілий день за волами, бив їх, але й себе бив, аби не спати, лишень безвухого вола не чіпав. Увечері пригнав стадо додому, а Мана загнала волів до стайні, катує їх і приговорює:
— Аби завтра повтікали, бо я з вас паси буду дерти!
Повечеряв Штефанко, переночував ще ніч, а другої днини зранку гонить знову волів пасти. Безвухий віл каже:
— Штефанку, стережися, бо сьогодні гірший сон нападе на тебе.
— Що я зроблю? У мене все тіло болить побите.
— Роби з липової кори конівку, аби-с мав у чім воду носити, коли тебе дрімота йметься.
Штефанко зробив собі з липової кори конівку, ходить за волами на пасовищі, а пасовище — над морем. Коли нападає на нього дрімота, набирає морської води, ллє на себе, але волів з очей не спускає. Котрий віл зачинає голову піднімати, Штефанко б’є налигачем. Ледве-не-ледве перепас хлопець до вечора. А ввечері Мана загнала волів до стайні та й так лупила, що шкуру на них пірвала. Приговорює:
— Як завтра не втечете від пастуха, то я вас увечері повивішую на бантах!
Переночував Штефанко і третю ніч, а ранесенько поснідав і займив воли на пасовище. Не встиг дійти з волами до пасовища, як на нього сон напав. Став Штефанко обливатися водою, став себе катувати, став бігати за волами, став і безвухий віл над ним вартувати — так мучився хлопець цілий день, що жити не хотілося. Вже сонце заходить, а воли ще шиї натягаюсь — утікати, та він б'є налигачем по хребтах, зганяє докупи й гонить додому.
По дорозі безвухий віл йому каже:
— Завтра Мана буде тобі давати срібло-золото за службу, аби ти ке брав. Візьмеш срібло — зітлієш у дорозі, візьмеш золото — згориш з полум'ям у себе на подвір'ї. Проси, аби дала того зайчика, що в її саду скаче.
А Штефанко каже:
— Я би хотів тебе взяти.
Безвухий віл говорить:
— Вона мене першого прожене, і я буду з тобою.
Пригнав хлопець воли, загнав до стайні, а Мана веде його в сад, де зайчик скаче, і показує на палях людські голови:
— Дивися,— каже.— У мене тут є на палях сто голів пастухів, а твоя була би сто перша. Але ти добре пас мої воли, тому нам треба розрахуватися.
Завела Мана його до комори, він очі свої забув — стільки там золота, срібла й діамантів. Каже стара:
— Бери собі, скільки хочеш.
Але згадав Штефанко, як безвухий віл радив йому не брати нічого, лише того зайчика, що в саду скаче, і говорить:
— Нічого, бабусю, не хочу, лишень хочу того зайчика, що скаче по вашому саду.
А Мана аж заревіла:
— Я цього зайчика тобі не дам.
— Ну, то я нічого від вас не хочу.
— Даю тобі найкращого вола.
— Не хочу вола.
— А що ти хочеш?
— Зайчика або нічого.
Пішла Мана ловити зайчика, Штефанко заглянув до стайні, а там на бантах попідвішувані усі воли, що він пас, лише шостий безвухий, не висить. Принесла баба Штефанкові зайчика, провела до воріт, ще й вола безвухого виперла з двору.
Іде Штефанко з волом і зайчика того несе. Зайшли вони в ліси, чують: земля гуде. Каже віл:
— Біда буде — це нас Мана доганяє. Вона, підступна, хоче нас у дорозі знищити. Сідай на мене. Я знімуся в повітря вище неї та й ратицями її потовчу.
Сідає Штефанко із зайчиком на вола й говорить йому:
— Як мені втриматися, коли в тебе гриви нема і навіть вух нема. Ти здіймешся в повітря, а я з зайчиком упаду на землю.
Віл каже:
— Ти на мене сядь — побачиш, яким я стану.
Лише сів Штефанко, як з вола зробився кінь, а з того зайчика — вродлива дівчина. Став кінь копитами бити, здійнявся в повітря, а ззаду зчинився шум — Мана летить. Почався бій у повітрі. Став кінь Ману в повітрі копитами бити. Бив, поки не порвав її на шматки. Впала Мана в ліс — зробилося з лісу болото. Тоді приземлився кінь під золоту гору й сказав:
— Видиш, Штефанку, на золотій горі золотий палац? Це палац оцієї королівни, яку Мана зробила своїм зайчиком. Дівчина була в неї невільницею. Її батько — король — попав у ліс на полювання, Мана наслала на нього блуд, і він заповів їй свою дочку ще в маминій утробі. Довго нещасна королева мучилася зайчиком, аж ти її визволив. А я — кінь короля. Вже нема ні короля, ні королеви, а палац стоїть і на вас чекає. І тепер живіть у ньому.
І вони пішли. Штефанко поїхав, привіз своїх родичів, і було тут велике королівське весілля.
І кінець кінцем, а курка з яйцем.
[1] Вибачкуватися — вибратися.
[2] Ймився — схопився, взявся.
