Жив колись у нашому селі великий панисько. У нього були красні маєтки-фільварки і добра повнісінькі комори. А коло його лану мав кавальчик поля бідний чоловік, що Штефаном звався.
Одного дня Штефан пішов у поле і жне собі жито. Нажав кланю, сів відпочивати. Раптом глянув, а перед ним пташка — хан колосок і — фурк до панської скирти, хап і фурк…
— А най тебе шляг трафить! — розсердився бідняк.— Ти що, псявіро, виробляєш? Куди це носиш мою працю?
— До пана…
— А чому до пана, колька б тебе напала!
— Бо я — панське щастя.
Штефанові аж в очах потемніло від злості.
— Я мучуся тут до кривавого поту, а ти крадеш для пана? Чорна би вам година була! Таж твій товстий пан, а моя свиня — то брат і сестра!
— А мені однаково. Служу йому, бо я — його щастя.
— Мой-мой-мой! — забідкався Штефан.— А де моя доля?
— У сусіднім селі, під вербою…— відповіла пташка.— Іди й не вертайся сюди…
Та чоловік подумав і каже:
— Чого я маю десь блукати? Печені перепелиці ніде не падуть з неба.
Увечері Штефан вернувся додому, але не міг ні їсти, ні спати. Все думав про те, що говорила йому пташка. Ади, щастя десь аж у сусідстві, бо тут неправда у чоботях, а правда в постолах.
Уранці все-таки запріг свою дерлогу і наказав жінці:
— Бери, небого, діточок і сідай на фіру. Наше щастя таке, як у курки, котра качат водить.
Вйокнув, і коні рушили. їхали, скільки їхали, коли Штефан згадав, що забув сокиру. Каже жінці:
— Зачекай тут, а я побіжу, бо шкода сокири…
Побіг. Узяв сокиру і вже хотів іти, але біда з горища — скік йому на шию і вчепилася, як чорт старої верби.
Згадав слова пташки, щоб не вертатися додому, але все пропало. Іде й журиться. Дістав тютюну і скрутив цигарку. Біда дивиться й каже:
— Дай і мені табаки понюхати.
— Злазь із шиї й нюхай, бодай тебе пси нюхали,— сердиться бідний чоловік.
Біда залізла в пушку-табакерку. Штефан — трась і закрив кришку.
— Тепер там сиди, ніхтолице! Я тебе навчу, як маєш збиткуватися з бідного чоловіка!
— Випусти, я більше не буду тебе мучити,— проситься біда.
А Штефан і не слухає. Пішов до старого-престарого дерева та й засунув пушку з бідою в дупло.
Вернувся до фіри, і рушили далі. Приїхали в сусіднє село. Ходить Штефан вулицями й питає людей, чи не бачили вони десь його щастя. А люди як люди — сміються з дивака, беруть його на гоцьки.
Коли стемніло, Штефан виїхав на толоку, де цигани звикли розкладати шатра. Переночували там на фірі. А вранці знову журиться — куди їхати? Але діти бігали зарінком попід верби і пужали жаб. Раптом один із хлопчиків гукнув:
— Адіть, як щось там блискає!..
Штефан подивився: з-під землі насправді засвітилося. Взяв рискаль, почав копати. Копає, копає — і викопав цілу гелетку золота. Висипав те золото в мішок і копає далі, аж чуприна мокріє. Викопав гелетку діамантів. Висипав у мішок і далі увихається. Але за третім разом не викопав нічого.
— Доста й того! — сказав Штефан жінці.
Сіли на фіру — і в село. А там перезвідують:
— Не знаєте, хто продає хату? Але файну і з великим садом?
— Ота, що під бляхою, якраз продається,— сказали їм люди.
Штефан купив будинок і зажив з родиною щасливо: придбав корівку, кілька овець, порося і все, що потрібно було для господарки.
Живе русин, не журиться.
А якось пан із його села почув про Штефана і захотів знати, як той розбагатів. Одного дня приїхав до чоловіка в гості. Та коли сів до столу — їв як не своїм ротом. Нарешті озвався:
— Ти говорив, Штефане, що як нема орання зрання, то пополудні вже не сподівання. Звідки в тебе такі гаразди?
— Вони мені приснилися,— хитрує чоловік.— Потім вичитав…
— Як? Де?
— Та, ади, як їхати до нашого села, є одна стара верба. У вербі є дупло, а в дуплі — пушка з тютюном і там такий папірчик.
Панові не треба було більше. Він схопився з лавиці й гукнув візникові:
— Вйо, до старої верби!
Коні раз-два примчали туди. Панисько рушив до дупла і — хап табакерку. Отворив її, а звідти Штефанова біда — скік йому на шию!
— Тепер ти вже, паночку, будеш мене носити до самої смерті.
Пан із бідою сів на фіру і тільки надувся, як воша на морозі. Проїхали кілька кроків, а кінь — геп на землю, здох. Проїхали ще трохи — і другий кінь упав. Якось дотеліпався пан додому і нараз ліг на ліжко. Цедве задрімав, як розбудив його страшний крик:
— Горимо! Пожежа!
Панський палац і все господарство згоріло дотла.
Панисько вийшов на вулицю з бідою на шиї. Відай, носить її і донині, коли не здох, як і його коні.
