Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Ішов-ішов, аж перестрівають його три старці:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять:
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки.
Аж ось ще йдуть три старці.
— Сотвори, служивий, милостинку.
— Нате.
Скинув шинелю й оддав.
— Ну,— кажуть старці,— чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
— А що ж я,— каже,— буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: я про що не подумаю, зараз щоб там і було.
— Добре, служивий, іди собі з богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. «Дай,— думає,— подивлюсь, чи не збрехали». Засунув у кишеню руку — так і витіг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витіг люльку, аж вона вже й куриться.
— Е,— каже,— і це добре.
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла. Дивиться — летить пара качок: він розшморгнув торбинку і говорить:
— А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
— Що даси? Я,— каже,-— можу вигнать чортів.
— Як,— каже,— виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ого нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
— Чого ти? — питає солдат.
— Я тебе з'їм!
Солдат торбинку розшморгнув і говорить:
— А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай чорт проситись:
— Пусти. Внукам,— каже,— і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат. От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує:
— Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на
той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуницію свою розвішує.
— Що,— питає,— горілка є?
— Є.
— Тютюн є?
— Є.
— Огонь є?
— Є.
— От рай, так рай!
Ходить по пеклу, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
— Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
— Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили того, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
— Ах, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
— Іди,— каже,— в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї:
— Бабусю, чуєш? Ти це куди?
— До Бога, служивий.
— За чим?
— Та спитати, що мені на землі робити.
— Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить до Бога.
— Прийшла,— каже,— Смерть, питає, що їй на землі робити.
— Хай,— каже Бог,— морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
— Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов Смерть іде до Бога.
— Пожди тут, я піду спитаю,— каже солдат.
Приходить до Бога.
— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити.
— Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: «Адже у мене там, може, племінники є».
Вийшов та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
— Спасибі, служивий,— та й пішла.
Ото через три роки знову Смерть прийшла, та така худа.
— Спитай, служивий, що мені робити?
Він пішов.
— Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити?
— Хай,— каже,— мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
— Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
— Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви. От вийшла вона до солдата та й каже:
— Подавай душу!
А солдат розшморгнув торбинку та й каже:
— А в торбинку!
Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув заходилися його розважать та брехні казать, та такої, щоб у ній і словечка правди не було. От пани що не збрешуть, так один одному заздрять, та й кажуть, хоч яка там брехня, що правда. Знайшовся один мужик.
— Я можу так збрехати, як цар хоче.
— Ну, бреши.
— Як жили ми,— каже,— ще з батьком та хазяйнували, так була у нас нива за тридцять верст від нашої оселі, а одного року та така добра пшениця зародила, одразу поспіла і осипається. А нас у батька було семеро братів; як пішли ж ми косити, а хліба і забули взяти, косили безперестанку сім днів і сім ночей, не ївши і не пивши; а як прийшла неділя, ми пішли додому вечеряти. Прийшли, а саме мати таких гарячих галушок подали. От посідали ми коло порога, а там лежав у нас камінь. Я як сів на той камінь, як ухватив галушку, так вона крізь мене і проскочила та ще і крізь той камінь пройшла, та аж на сім сажнів у землю ввійшла!
Тут пани зараз:
— Це,— кажуть,— може бути: сім днів чоловік виживе не ївши, а що камінь галушка пройняла, то, може, він млиновий, це,— кажуть,— ще не брехня.
От на другий день звуть його знову брехні казати.
— Я,— каже мужик,— як почав сам хазяйнувати, так усе у болото.
