Жили собі колись чоловік і жінка. Не були вони багатими, та жили у добрій злагоді й любові. Але сумували, бо не мали дитини в хаті. Тільки й утіхи, що старий кіт на припічку.

Чи мало, чи багато часу так минуло, та ось одного дня зібрала жінка якісь грошенята, пішла до лісової баби-ворожки і попросила її помогти своєму горю.

Порозкидала ворожка різне чарівне причандалля й вибрала жінці жменю чорного зерна.

— Змели ції зернятка на борошно, спечи собі паляничку та й з’їж її. Буде тобі дитинка, але дивись, щоби до півроку нікому її не показувала — ні сусіду, ні родичу, ні дальньому приятелю, ні чужому подорожньому. Затям собі — нікому!

Все зробила жінка, як наказала їй ворожка, і дійсно — незабаром знайшлася в неї ясноока, мила, як лялька, дівчинка. Назвали її Парасинкою. Росла Парасинка, як кажуть, на очах. Дуже тішилися чоловік і жінка та з нетерпінням чекали часу, коли можна буде з усіма поділитися своєю радістю. Якось, коли жінка була одна в хаті, у двері хтось постукав. Жінка завісила колиску з Парасинкою й відчинила двері. У дверях стояла сива згорблена бабця у подертій одежині, з ціпком.

Вона привіталася з господинею та попросила води напитися.

Жінка відійшла від дверей набрати води і незчулася, як стара нишком прослизнула до кімнати й наблизилася до колиски. Відхилила баба завіску, що закривала Парасинку від сторонніх очей, пошепотіла щось над дитятком та й зникла геть, ніби її й не було.

Коли жінка повернулася з кухлем води до дверей, нікого там вона не побачила.

Відчуваючи недобре, кинулася жінка до колиски та й зблідла від жаху — у колисці сиділа свинка!..

Поплакали чоловік із жінкою, але що було робити? Так і стали вони жити із свинкою Парасинкою.

А незабаром дивні речі почали коїтися в їхній хаті. Вертаються вони з поля, а вдома все прибрано, заметено, на столі чекає готовий обід. Дивуються старі — що то за чудасія така!

Отак спливав час, а Парасинка так і лишалася маленькою веселою свинкою.

Але одного дня сусідський парубок Іванко запримітив, як від сусідського подвір’я з кошиком за плечима до лісу поспішала свинка.

«Що то за диво!» — думає Іванко. І так це його зацікавило, що пішов він за свинкою назирці до лісової хащі. А у хащі побачив, як свинка залізла під кущ з одного боку, а з другого боку куща з’явилася дівчина, вродлива, як горлиця.

Підкрався Іванко до того куща і побачив під ним свинячу шкуру. Підійшов тоді Іванко до красуні.

— Скажи мені, чарівна дівчино, чому ти ховаєшся у свинячу шкуру? Опустила очі дівчина:

— Зачарувала мене в колисці чорна чарівниця, і тепер мушу я жити у цій шкурі, доки… — ще нижче опустила красуня очі, — доки не засватає мене гарний парубок.

— Тож будь моєю жінкою! — враз запропонував Іванко.

— Ой, Іванку, дивись, щоб не пожалкував! Адже усе село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу. А стану я дівчиною лише тоді, як поцілуєш мене за весільним столом.

Та Іванко й слухати нічого не схотів. Наступного дня заслав сватів, а першої ж неділі вів Парасинку до своєї хати.

Все село висипало на вулицю. Такого реготу тут ще не чули. Усі глузували та сміялися — від малого до старого.

А більш за всіх реготав багацький син Василь:

— Ви лишень подивіться на того дранця! Який іде — таку і з собою веде!

Та Іванко з Парасинкою ніби й нічого не чують. Чимчикують собі своєю дорогою.

Ось і Іванкове подвір’я. За весільний стіл, окрім батьків Іванка та Парасинки, ніхто з села сісти не захотів. Люди поставали за тином та кепкували, хто як міг. Василь аж заходився:

— Диви, диви, як він свинюку цілує! Ой не витримаю! Ой лусну від сміху!

Та тільки Іванко поцілував свинку, як свиняча шкура впала з неї — і стала Парасинка перед столом вродлива та щаслива.

Тут увесь сміх припинився, а Василь з подиву ледь не впав. Як побачив він Парасинку — аж увесь затрусився від заздрощів. Ось тобі й Іванко! Ось тобі й дранець!

П’ять днів не міг Василь ні їсти, ні пити. І сон йому не йшов. Усе думав, де б йому засватати ще гарнішу красуню. Шостого дня надумав: “Той жебрак Іванко взяв собі миршаве порося бідного сусіди, а я за свої гроші засватаю… найкращу графську льоху! Отакого!”

І не гаючи часу, рано-вранці, прихопивши торбинку грошей, Василь побіг до графського замку — до управителя. Той довго не міг второпати, що від нього хоче цей навіжений, але торбинка з грішми дещо прояснила, і він погодився віддати за Василя Маню — найгрубшу графську льоху.

Найближчої ж неділі графські хлопи ледь животи не позривали, як тягли Маню на Василеву бричку. І ось Василь, гордий, як імператорська кобила, летів із своєю нареченою до весільного столу.

Все село завмерло від нової несподіванки. Люди не знали, що й казати.

А ось і весільний стіл, повний їжі та питва. У Мані очі порозбігалися — стільки тут усього!

Але ж правду кажуть: пусти свиню до столу — вона й ноги на стіл. Ось і Маня усіма чотирма рвонула до смаженої бараболі.

Ледь-ледь вдалося Василеві пригорнути льоху пикою до себе. Ось він, бажаний чарівний поцілунок!

Тільки чогось ніяка шкура не впала з льохи ні після першого, ні після другого, ні після десятого поцілунку.

Але й розлютився тут Василь. Випхав він спересердя Маню копняком з-за столу.

Отут уже все село впало від сміху.

— Але й Василь! Але й легінь! Кричи, кричи, Василю! Нехай вся округа знає, ідо ти одружився! Хай усі чують!

Лишень Василю було зовсім не до сміху. Пригадалося йому отут своє: «Який іде — таку і з собою веде».

А Іванко з Парасинкою зажили собі весело та щасливо.