Змій

Цих казок так багато є, що їх і не збагнеш усіх. Одну почнеш, а десять в мізки лізе. Було ще замолоду, оце як зберемось докупи — душ десять або й більш, дак наслухаєшся вже всього. Що то справді, що з почину світу було якось зовсім не так, як на нашім віку звичайно робиться: чуєш у казках то змії, то річки були живоробки, то цілюща та мертв'яща вода, та чого не було! Було як почне хто казать казку, звичайно, про змія, то так його наче і вважаю перед собою, так наче от він і стоїть або сидить переді мною — жовтий, як гарбуз печений, крила наче у доброму млині, а хвіст — сказав би, у ящірки. Так усе було і думаєш — ось вилізе з-під печі, або що. От сплила ж моя річ на змія, то і почну вам, добродію, казку про змія. Слухайте ж — як здаватиметься вона вам.

Ото були собі чоловік та жінка, так уже собі не дуже міцні — під старість підпливали, да не було у їх цілий вік дітей.

От вони почали прохать сієї благодаті. Родилося у них скоро двійко діток-близнят: і син, і дочка. Дали вони їм ймення: сину — Іван, а дочці — Ганна. Раділи ж вони ними, як водиться, да лихо, що смерть старих приспіла швидко. Померли, а сиріт позоставляли. Да так як жили вони в чужій хаті, то сироти й побачили швидко, що їм треба другеє місце знаходити, щоб попрікань людських не терпіти. І то, порадившись, брат із сестрою пішли в ліс, щоб знайти собі там житло, щоб осісти.

Прийшли в ліс, тільки ж, звісно, що і в лісі не ростуть хати самі по собі, як ті опеньки, і там треба їх будувати. От вони подумали-подумали: «Чим же його будувать? У нас ані сокири, а нічого! Вириєм,— кажуть,— землянку, виведем сяку-гаку оселю та й будемо жить!»

Подумали так да й зробили.

Живуть собі там год, чи другий — усе у них іде як по ниточці. Завели собі городину. Воно й надворі гарно, вдовольно і в господі згідно, примірно, твердо сказать — жили вони собі як брат із сестрою. Ну, от же й пораділа недобра сила цьому щастю сирітському: приключилося їм горе… Треба вам сказать, що Ганна (себто сестра Іванова) та була дуже гарна. Було чи дівчата оце із сусідніх сіл за бабками ходять, чи хміль збирають молодиці, чи парубки гілля рубають, а оце часом як зустрінуться з Ганною, то так баньки повитріщають да й дивляться на неї, неначе повесні на сонце ясне. Вона ж така повнолика, білолиця та рум'яна, що тільки в казці сказать, чи то у сні побачить. Було оце дівчата дивляться-дивляться, зглянуться одна на другу, струхнуть головами од жаху, далі знов на Ганну дивляться, і любуються, і радіють, і усміхаються. Про парубків вже нічого й казати! Отож до сієї Ганни да внадився змій.

Було, як тільки брат піде на звіра якогось, чи то птицю підстрелить на юшку собі, чи печеню, от змій той зараз і прилетить до Ганни, спуститься у комин да оце сяде біля неї, да й ну цілувать, да пестить, да любощі коїть. Ганна спершу жахалася його, а далі звикла, бачачи, що змій усього їй понаносить, чого тільки душа забажає, і сама його ну любити. Вже й братові не каже, бо змій сказав їй, щоб вона мовчала. Отже, довгенько так велося. Далі Іван став собі на розум брать, що то все значить, що як тільки він зостається дома, то сестра і нудить його з хати:

— Іди та йди на охоту!

Іван було помнеться-помнеться, помовчить-помовчить та й піде собі. А дорогою було йде і думає сам собі:

— Ні, сестро, тут щось да є! Постривай, я таки дійду сліду. Уже то недарма тобі так солодко самій сидіти дома!

Пройшло, бач, ще днів з десять. Ганна усе однакова, хоче сидіти одна та й одна дома. От Іванові тут уже нетерпляче стало.

— Послухай, сестро,— каже,— за що я тобі огид так? Чого тобі так нудно сидіти зі мною дома? За що ж такая зневага? Чи вже ж я не радію тобі та добра не дбаю? Гріх, сестро! Гріх тобі буде, Ганно! Не треба б мене так зневажати.

Сестра поглянула на брата, обняла його, поцілувала да й каже:

— Ні, брате, я люблю тебе, як братика, я б сказала тобі усе як братові, якби тільки що було у мене на серці! Не гнівайся на мене, Іване!

Брат і повірив. А того не знав сердега, що жіноче плем'я лукаве.

Отож так Іван повірив сестриній мові да й пішов знов на охоту.

Аж ось прилітає змій, наніс їй усякого добра, чого тільки Душа бажає. Сестра Іванова давай залицятись до нього, а далі каже змієві:

— Щось нам, змію мій, треба думать! Підстерігає мій брат, що у мене на думці щось криється і що я недаром його з дому виправляю од себе. Треба якось одвернути оці його догадки.

— А що ж, Ганно, із світу його треба звести, бо з ним не буде нам спокою у нашім коханні.

— Як же його звести із світу? Хіба ж тобі не видно, що він такий сильний, що його всі бояться?..

— Да це дарма,— каже змій,— занедужай тільки, і як брат вернеться додому, то ти йому і скажи, щоб він тобі добув лисичого молока. Як він піде туди, дак там його лисиці і згризуть на смерть.

Так і сталось. Прийшов Іван додому, аж дивиться — його сестра лежить на печі й охає. Іван і ну падать коло неї. і того подасть, і другеє піднесе, питається як Марко по пеклу, чого вже він не робив коло недужої. От сестра і каже тут братові:

— Дістань мені, брате, лисичого молока, якби попила я його, то, здається, зараз і очуняла б.

— Добре,— каже Іван,— дістану!

На завтра прийшов він у ліс, аж дивиться — із самої страшної гущини да байраків вибігає лисиця. От він хотів уже її встрелить, тільки лисиця і каже йому:

— Іване Івановичу, чи по волі, чи по неволі ти битимеш мене?

— Більше того, що по охоті! — відповідає він їй.

— Не стріляй же мене,— каже лисиця,— єсть у мене дітки маленькі, треба мені їх вигодувать, а коли хочеш — дам я тобі старшого сина на послугу.

— Дай мені,— каже,— сина да дай і молока свого, бо моя сестра нездужає і молока лисиччиного бажає.

Лисиця надоїла йому свого молока, дала йому ще й сина свого старшого на послугу, да й побігла собі в ліс, кажучи:

— Тепер прощай, Іване Івановичу!

Прийшов Іван Іванович додому, оддав теє молоко сестрі, а лисиччука запер під лавку, їсти дав йому.

А потім, покормивши свого хорта, взяв його з собою, да й пішов на охоту.

Аж ось прилітає змій, знов присів до Ганни, да й каже:

— Ну, вилий ти це молоко на черінь да знову скажи, щоб він приніс вовчого молока.

Вона так і зробила.

Вертається Іван додому, от Ганна і починає кректать та охать:

— Піди,— каже,— брате, дістань мені ще вовчого молока, бо од лисиччиного не помоглося.

Брат пішов. Приходить на залісок — аж вовчиця на сонці з вовченятами грається. Іван хотів уже її стрілять — аж тут вона йому і каже:

— А що, Іване Івановичу, чи по волі, чи по неволі?

— Більш того, що по охоті. Забажала моя сестра вашого молока.

— Добре, я дам тобі покорму, да й ще старшого сина на послугу. Він тобі колись пригодиться за те, що ти мені життя дарував.

Отож узяв Іван те молоко і вовченя собі на послугу да й приходить додому. Оддав він молоко сестрі, а хортів своїх зачинив, нагодував їх добре. Поївши, знов пішов на полювання. Змій і собі швидко прилетів. Да як почув, що Іван живий, то аж зубами скрегоче, а далі й каже сестрі Івановій:

— Пошли ж його ще дістать ведмежого молока, там, певно, ведмеді знищать його.

Так і зробилось. Пішов Іван, як тільки сказала йому сестра, добувать і ведмежого молока. Прийшов у ліс у такий густий, що й пучки, здається, просунуть не можна. Аж чує — тріщать дуби, осокори, вільха і всяке дерево, а далі висунулась із самої пущі і сама ведмедиха — здорова-прездоровезна, ламає та вивертає все навкруг себе, потім — глядь — стоїть Іван і вже стрілу думає пустить. От тут ведмедиця йому й каже:

— Ге, ти, Іване Івановичу, чи по волі, чи по неволі?

— Більш того, що по охоті! Дай мені свого молока, щоб сестра моя одужала.

— Дам,— каже ведмедиця,— тобі свого молока, дам ще ведмежого сина тобі на послугу, да тільки не губи мене зі світу.

От Іван узяв те молоко, взяв і ведмедчука і приносить додому.

Оддав молоко сестрі, а вона взяла й вилила його знов на черінь.

Назавтра змій знов навчив Ганну послать брата левового молока дістать. Вона послала.

Пішов Іван, узявши хортів своїх, аж дивиться — перед ним левиха стоїть і своїх дітей язиком облизує. Тільки що хотів Іван її устрелить, аж вона йому і каже:

— Ей, Іване Івановичу, чи по волі, чи по неволі?

— Більше того, що по охоті! Дай,— каже,— мені молока свого, а не даси, дак стрілу пущу у тебе.

— Не бий мене, Іване, дам тобі молока, ще й сина свого на послугу.

От узяв Іван молока і сина левихи да й прийшов додому. Сестра і це молоко на черінь вилила.

На другий день знов прилітає змій.

— Ей,— каже,— Ганно, не здержати нам голів своїх на плечах за твоїм братом. Пошли його дістать ще цілющої води. Там водами тими орудує Баба-Яга — Костяна Нога, Волосяний Язик. Вона в ступі їздить, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Як не зведе вона його зі світу, то ще одне тільки місце зостанеться, де йому погибель учиниться.

Розказав це Ганні, посидів ще й вилетів у комин.

Аж повернувся з полювання Іван. Страх йому їсти захотілось, а сестра швидше до нього з річчю:

— Не помоглося мені, Іване, од левового молока, піди ще дістань мені цілющої води, що стереже її Баба-Яга — Костяна Нога, Волосяний Язик. Тоді вже я очуняю.

Назавтра поїв Іван як слід, забрав своїх хортів і пішов дістать цілющої води. Ішов він день, ішов він другий, на третій день побачив він колодязь, коло колодязя дванадцять стовпів загнано в землю, коло тих стовпів — дванадцять зміїв на ланцюгах приковано, а на колодязі сорока-білобока сидить да хвостом пісок із цебрин змітає, щоб вода не порушилась.

От тільки що хотів Іван до колодязя підступити, аж тут як зачхали змії, то з носів їх аж дим пішов, а Іван упав замертво да й лежить. Отут би вже йому й капут був. Хорти ж його недарма при ньому, зараз вони його ну качати да вертіти, поки аж прочунявся він.

Устав ото він, аж кволий трохи, да й хотів уже сороку підстрелити, аж вона тут і скрекоче йому:

— Ей, Іване, Іване, не вбивай мене, я тобі у великій пригоді стану: вихвачу тобі цілющої води і проведу дорогою невидющою, а Баба-Яга уже скоро сюди нагряне — не буде тоді ні тобі, ні хортам твоїм шаноби.

От Іван і годі її стріляти.

Сорока-білобока тоді злетіла в колодязь, зачерпнула там води да й винесла Іванові.

— Іди ж,— каже,— оцими пісками глибокими да річками-самотоками, а то, якими іншими дорогами не підеш,— живим не будеш.

Отож і прийшов Іван додому, приніс сестрі води цілющої. Ні, не допомагає. Охає сестра да й охає.

Минає день, минає й другий — Ганні все гірше да й гірше.

Аж ось раз прилітає змій, спустився він до Ганни, да й ну їй казать, щоб вона послала брата ще на море млинця дістать.

— Поки будуть у нього ці хорти, доки Івана ми не зведемо зі світу,— каже змій.— От же слухай: є на морі така машина, що сама меле, сама місить, сама пече й викидає той млинець. У машині тій — дванадцять дверей, що самі одчиняються, самі зачиняються. Звідти хоч і вийде брат твій, дак хорти його не вийдуть, тоді ми його зведемо зі світу, як самі знаєм.

Вертається Іван. Сестра піднялася, кволючись, обчепила його руками і ну просити да молити його, щоб він пішов дістав їй млинця, що на морі десь сам і мелеться, сам і міситься, сам і печеться, сам і викидається.

Подивувався Іван такій жадобі сестриній да назавтра, як тільки розвиднілось, узяв своїх хортів і пішов навпростець до моря. Не день да й не два він ішов — ішов він, може, з тиждень. Аж ось дивиться — попереду нього щось засиніло, широке да гладесеньке, хоч покотись, да так і сяє на сонці, як скло теє. А це то було теє море, що на ньому машина стоїть. Коли ж дивиться — серед моря стоїть здоровенний млин, а крила в ньому так швидко крутяться, що аж в очах мигтить.

От Іван знайшов собі човен коло берега, посадив у нього усіх хортів своїх і сам сів, поїхав до млина.

Входить — аж там дванадцять дверей, і всі одчинені, всередині — аж бачить — млинець той сам і мелеться, сам і вчиняється, сам і міситься, сам печеться, сам і викидається.

Довго стояв Іван да все дивувався, а далі як тільки млинець викинувся — він за млинець, да й був такий. Біжить без оглядки, вибіг із млина, сів у човен і пливе, а хорти його позоставались у млині, бо не змогли втекти, як двері всі позачинялися й позамикалися. Іван уже рад, що йому не прийшлось сидіти там, да швидше ну поспішать додому, бо й сам рад, що такую справу вчинив.

Отож він іде день, іде другий — нема його хортів. Сумно стало йому, що один тепер на світі, як пучка. Хотів уже вертаться до того млина, щоб визволить хортів своїх, аж ось летить сорока-білобока да й скрекоче йому:

— Ей, тримайся, Іване Івановичу, уже твої хорти шестеро дверей прогризли.

Іван повеселів, хоч і охляв уже, не ївши три дні, а добавив кроку, да швидше додому поспішає, проходить ще два дні — нема да й нема хортів. Аж ось сорока-білобока знов летить да й скрекоче:

— Ей, тримайся, Іване Івановичу, уже твої хорти дев'ятеро дверей прогризли.

Іван як не втомився, а поспішає. Думка — порадує сестру млинцем.

Аж ось ізнов летить сорока:

— Тримайся, Іване Івановичу, уже твої хорти одинадцяті двері гризуть.

Іван піднявся на гору, уже побачив і свій ліс, уже близько й хата. Уходить у хату — аж сестра, заховавши змія під піч, зустрічає брата та радіє сама собі в думці, що при Іванові нема хортів.

Зараз погодувала Івана, загадала йому ножі гострить да окропи гріть.

Вештається Іван то сюди, то туди, підпалив у печі, гріє окропи, гострить ножі. А сестра уже й поздоровіла, уже й по хаті сновигає.

Аж ось летить сорока-білобока да й скрекоче Іванові:

— Клади, Іване Івановичу мокрець усе на дубину — уже твої хорти дванадцяті двері скоро прогризуть.

Іван і зовсім тоді повеселів, хоч сестра зі змієм — тепер вже він побачив — збирались його знищити.

— Пусти мене, сестро,— каже Іван,— злізу на дуба да хоч свисну по світу, щоб знали, що вмирає Іван-удалець.

От і вийшов він, зліз на дуба, да як свисне — так хорти його зараз і позбігались.

Він тоді з дуба да в хату:

— Ану, хорти мої, беріть змія!

Левко да ведмідь як ухватили змія, да так і розідрали на куски.

Тоді Іван узяв сестру, скував її ланцюгом, посадив у погріб, поставив цебер коло неї да й каже:

— Ну, сестро, радів я тобі, да ти зненавиділа мене, наплач же тепер оцей цебер сліз, так тоді я визволю тебе.

Сестра почала плакать, а він узяв да й замкнув погріб.

Пройшло вже з того часу не сто і не тисячу літ, а сестра Іванова усе собі під землею десь плаче да й плаче. Вона вже не один цебер наплакала, так що сльози її аж на цей світ сходять.

Адже ж оце чого, як тільки сонечко зажевріє, то по всякому дереву і по всякій билині роса і виступає? Оце ж не що, як тії сльози Ганнині, да тільки вони такі грішні, що й дерево їх не приймає — усе додолу скапують да й скапують. Ганна, може, струхла там у землі по цей час, а слід її усе таки на землі зостається.

А Іван після того взяв хортів своїх да й пішов собі світ за очима.