Золота вежа

Був собі цар. Мав дуже вродливу дочку Лілею. Не міг її віддати заміж, бо багато царевичів хотіли царівну сватати. Нарешті женихи порадилися й оголосили цареві війну.

Так царевичі притиснули старого царя, що він упав у велику біду — відступив до столиці (програє весь край). Але в найприкрішу годину за нього заступився сильний король. Він пішов зі своїм військом, відігнав усіх неприятелів і визволив край.

Цей король був старший за віком і не сватався до царівни. Але коли цар запросив короля на бал, то царівна йому дуже сподобалася, і він цілий вечір танцював з нею.

Цар запитує:

— Королю, чим я можу віддячити тобі?

— Віддай за мене дочку.

— Горе мені дочку віддати, бо я вже старий і хочу молодого зятя замість себе лишити.

— А більше я нічого від тебе не хочу,— сумно каже король.

Цар подумав і говорить:

— Могутній королю, не можу тобі цього відмовити, бо ти мені велике добро вчинив. Дозволяю, аби дочка дала тобі руку.

Відбулися заручини, а через два місяці — весілля. Король, хоч був старий, але вродливий. А вона така вже вродлива, що ні в казці сказати, ні пером описати!

Після весілля забирає король жінку до себе. Кличе майстрів, наказує збудувати вежу й покрити її золотом. Хоче помістити жінку на третій поверх, аби вона бачила все столичне місто, але аби була замкнена, бо хтось міг би перелюбити молоду й вродливу.

Майстри ще добудовували вежу, а вона вже сиділа так, як під арештом. Король прийде, побавить її, попестить і замикає.

Пише вона листа до царя: «Таточку й мамочко! Приїжджайте! Визволіть мене з цієї неволі». А король листа перехопить і пише до її батьків таке: «Дорогі мої родичі, я про вас ніби забула. Живу тут, як у раю».

Коли батьки пишуть, то він навіть не дає їй листи, хіба що своєю рукою напише: «Живи, дочко, для мужа свого, шануй його, будь йому вірною. Ми вже старі, від тебе відвикли й тому не приїжджаємо. Нам здається, що тебе в нас і не було».

Так вона й жила.

Але про її муку довідався один царевич і сказав так:

— Тату, не сватав я царівну, але моєю буде. Чого вона має так мучитися?

Приїхав царевич під столичне місто, а вартові його не пускають.

Він каже:

— Я — великий штукар. Вмію всякі штуки показувати, хочу королеві вчинити потіху.

Сповістили короля, і він сказав пустити гостя до палацу. У палаці король вислухав його й каже:

— Завтра я скликаю великий бал. Коли на балу мені сподобаєшся, то прийму тебе на службу.

На королівський бал зійшлося багато штукарів, але коли царевич став показувати всякі штуки, то його обсипали золотом, самоцвітами, парчами — вийшов він першим серед перших.

Король питає його:

— Ти любиш мисливство?

— Люблю.

— Коли любиш — поїдемо на полювання.

Поїхали на полювання. Ніхто стільки не вполював дичини, скільки царевич. Кличе він королівську дружину:

— Забирайте звірину, бо я не можу сам ради дати з тим.

Так король його сподобав, що взяв за першого помічника.

Але попри золоту вежу під карою смерті заборонялося ходити. А царевичеві конче треба подивитися на королеву. Питає він, чи можна попри будову ходити.

— Попри вежу? — перепитує король.

— А я і не знав, що це вежа.

— Ти йди собі, куди твоя воля.

А король пішов до жінки і розповідає:

— Знаєш, моя найдорожча, є в мене такий штукар, що на балу переміг усіх штукарів.

Вона просить:

— Візьми мене хоч раз на бал.

— Ні, не можу.

Попестить її та й лишає, а вона плаче. Та ключ у королівській кишені.

А царевич надійшов і побачив її у вікні таку файну, що вже файну! Подумав: «Як сказати їй, що люблю?» — і поцілував два пальці,

Вона зробила так само.

Царевич подумав: «Ох, пташко! Що з того, що вежа твоя золотом облита, коли ти в клітці сидиш? Вирву я тебе на волю й будеш моя».

А майстри якраз добудовували низ вежі. Роботою керував старенький майстер. Незадовго молоді пішли обідати, а старий майстер сів собі й сидить. Царевич підійшов до майстра й говорить:

— Дідусю, маю до вас пильну справу, але аби король не знав, бо голову мені відотне.

— Сину, ти цвітеш, і хто може тебе зі світу зігнати? Кажи, що тобі треба.

— Дідусю, зробіть вхід до вежі. Дайте движенний[1] камінь, залийте його золотом, а за золото я заплачу.

Дідусь питає:

— Чи не хочеш ти вирвати нещасну пташку з цієї клітки?

— Хочу. Але присягніть, що нікому не скажете.

— Не треба присягати. Мене самого жаль огортає, що така молода людина сидить під замком.

Майстер тут усьому голова. По обіді сказав робітникам, якого йому треба каменя, відправив їх додому, а сам облив камінь золотом, припасував до стіни й каже:

— Ось маєш отвір. Але вважай, бо мені голова відтята й тобі голова відтята.

— Дякую,— сказав царевич.

Вечора він чекав, як спасіння. Після вечері в короля питає:

— Чи можу я, могутній королю, йти відпочивати?

— Можеш.

Він не пішов до свого покою, а закрався до дірки й добрався аж на третій поверх. Підійшов під двері, стукнув раз й більше не міг, бо так серце забилося, як пташка в сильці.

— Увійди,— сказала вона.

А царевич стоїть і тремтить. Вона відчиняє двері, а перед нею — красний, меткий хлопець.

— Королево,— говорить,— чи скажеш мені голову стяти? Чи скажеш мене у вічну тюрму замкнути? Чи хочеш зі мною вільною пташкою на волі літати?

Вона обвила руками його шию й каже:

— Хочу з тобою на волю. Рятуй мене, бо я тут пропадаю.

Та й завела його в світлицю. Не наша річ, що вони говорили, а коли царевич виходив, то Лілея на доказ любові дала йому перстень, подарований королем.

Рано-вранці король прислав до царевича слугу — сказати, що їдуть на лови. Поїхали.

Коли був обід, ліг царевич відпочити й поклав руку на груди, а король упізнав перстень.

Царевич зірвався зі сну (нагадав собі про перстень) і просить:

— Королю, відпусти мене, бо я дуже хворий.

— Можеш уже йти! — люто каже король.

Приїжджає царевич до палацу, заходить до свого покою, б'є ліктями до стіни, аби дістати велику гарячку, біжить до золотаря, купує такий самий перстень, таємним ходом пробирається до королеви й каже:

— Королево, я тобі віддаю твій перстень, бо його впізнав твій муж за мою необачність.

Лише він увійшов до свого покою, як повертається з ловцями король і йде прямо до жінки.

Прийшов до неї, взяв на коліна, пестить її, балакають, тут король і говорить:

— Найдорожча моя Лілеє, покажи той перстенець, що подарував тобі до весілля.

— Покажу.

Відкриває вона шкатулку, показує перстень, і король стає цілком спокійним. Іде подивитися, що лицар робить. А той таки гарячки дістав, що горить увесь. Велів король покликати лікарів, а сам дивиться, що в того такий самий перстень на руці.

Через два дні лицар одужав, і король справляє другий бал, на який запрошує всіх королів. Лілея проситься теж, але він не бере її.

Царевич на балу показував усякі штуки, його багато обдарували царі, королі, всі гості.

Пізно вночі прийшов царевич до Лілеї й говорить:

— Будемо втікати. Я скажу королеві, що їду женитися, а відданиця з далечини. Коли він схоче в себе весілля робити, то я приймаюся цього. Куплю тобі такі убори, що будеш зі своїм мужем танцювати й він тебе не впізнає

Другого дня царевич каже королю-

— Я буду женитися й хочу від тебе йти.

— Ні, так не буде. Я накажу збудувати палац від мого аж до тієї он вежі й там тобі весілля справлю. Ти мені сподобався службою.

Царевич поїхав, купив для Лілеї убори, перуку, що коли вона одяглася, то стала, як інша. Показує їй:

— Отим таємним входом увійдеш у мій палац.

А палац уже збудували. Тут грає музика, принесли вельон, король сидить — усі чекають приїзду молодої.

Вона пройшла таємним ходом, уклонилася й пішла до дружок, що чекали на неї.

Каже царевич:

— Королю, віддаю тобі молоду під опіку, а та віддаси її мені при шлюбі.

Король згодився. Тоді встає, бере молоду в танець, а молода приспівує голосом його жінки. Мацає — ключі на місці. «Та то може бути. Людина в людину вдається»,— думає собі. Потанцювали. Тут молоду беруть на посад, вбирають — час від'їжджати до шлюбу.

Король передає царевичу молоду.

— Віддаю тобі, славний лицарю, цю молоду! Живи з нею щасливо, шануй та будь їй вірний до смерті!

Той подякував і каже:

— Могутній королю, на мене чекає корабель. Мушу відпливати за море до батьків, бо ї в них весілля.

— Добре, але я не знаю, звідки ти і хто ти?

— Я скоро приїду й буду в тебе жити.

— Тоді чекай, хочу тебе винагородити.

Привезли молодим золота, посадили обох на корабель, король їх поблагословив — попливли.

Коли були вже далеко, король іде й тисне ключ у кишені, а сам думає, що в молодої очі, уста, бесіда, як у його жінки. Відмикає він вежу, піднімається на третій поверх, заходить до світлиці, а там лист на столі: «Ти, солоповатий королю, мучив мене, як пташку в клітці. Пташці дають пшениці й ти мені давав усяке добро, але забрав волю, відбив родичів, яким я мила. А тепер я буду як та вільна пташка літати з любим мужем».

Король узяв її шарф та й повісився.