Золоте яєчко

Давним-давно жили два брати. Один був багатий, а другого малі діти обсіли, і він бідно жив. Брат, що у розкошах плавав, перед бідним браму замикав, щоб той не переступав порога, не просив їсти.

Рятував бідних від голодної смерті ліс.

Найстарший син бідного, Петро, вмів добре гриби збирати, й мати часто посилала його до лісу. Піде він, назбирає кошик грибів, назбирає сухих дров і несе додому. Але одного разу Петро ходив-ходив по лісу і нічого не знайшов. З чим іти додому? Шукає ще. Шукав-шукав і знайшов у траві гніздо, а в гнізді золоте яєчко.

Прийшов Петро додому, говорить мамі:

— Не назбирав я грибів, лише одне яєчко знайшов.

Зітхнула мати та й каже:

— Я тобі зварю його, синку.

Він говорить:

— У мене є ще два братчики й сестричка, а яєчко таке манюсіньке — одному нема що їсти.

Озивається тато:

— Звари, най він сам проковтне. Він находився по лісу, а ці вдома були.

Мати зварила пташине яєчко. Петро його проковтнув і пішов спати.

І сталося щось дивовижне. Де він сяде, там — гроші, де ляже, там — гроші; чи він заплакав, чи засміявся — все гроші йому з рота випадали.

Від того дня став бідний брат виживати з біди. Вже має що їсти, зачав будуватися, купив худобу, купив поля, а за сином все гроші й гроші.

А старший брат був дуже заздрісний. Довідався він, звідки брат бере гроші, приходить до нього й каже:

— Брате, твій син — не людина. Він ходив лісами і там заключив з чортами спілку — продав їм душу. Коли не хочеш мати якої біди, то заведи його в ліс і прив'яжи до дерева.

Батько говорить:

— Та як дитину вести в ліс? Він мене з біди вибив, мені стало добре жити — поміч маю, а ти радиш прив'язати його до дерева!

— Веди його геть! Він тебе до загибелі доведе. Пропадеш. А коли сам не зробиш, то тебе і його люди вб'ють.

Плаче тато за сином, мама плаче — він уже зрослий хлопець, файний такий, розвинутий. Каже Петро:

— Тату, не журіться. Хоче стрий, аби та мене стратив, то відведи в ліс — будеш менше біди мати. Я не пропаду. Коли бог не видасть, то свиня мене не з'їсть.

Пішли вони в ліс. Мовить син:

— Ну, тату, дери липу, роби з лика шнур, прив'язуй мене до дуба.

Тато каже:

— Синку, я цього ніколи не зроблю.

— Ну, то я від вас піду, тату, аби стрий не набігав на нашу хату, не накликав на вас біди. Буду ходити по лісах, і що мене чекає, те й буде.

Пообіймав тата, поцілував, попрощався й пішов у один бік, а тато в другий.

Іде тато додому плачучи — світа не видить, згорбився весь. Прийшов додому, зникли худоба, нова хата — застав бідну стару хатину й ті самі злидні, що були.

Зітхнув гірко батько:

— Ой недобре я зробив, що брата послухав!

А син ішов-ішов лісом та й вийшов на лісову дорогу. Здибав він на тій дорозі Лісову Царівну. Зупиняє вона хлопця й каже:

— Тобі, легеню, здається, ніби ти недавно тут, а ти вже ходиш лісами кілька років. Тобі добре отак ходити, а твій батько і вся родина в тяжких злиднях.

— Не може такого бути. Мій тато багато живе.

— Ану, піди ти й подивися. Твій стрий довів його до убозтва. Застрель стрия або зітни йому голову, бо він і татові жити не дасть, і твоїй родині.

— А хто ти така, що все знаєш?

— Тобі ще рано знати.

— Відкрий обличчя, най тебе бачу.

— Відкрию і побачиш його, але спершу йди до батька й поможи йому.

Він питає: — А де ж я тебе зустріти маю?

— На оцій дорозі, біля цього самого куща. Коли повернешся з дому, тут буде велике роздоріжжя, а кущ виросте великий і рясно зацвіте. Прийдеш, свиснеш, і я тобі покажуся.

Пішов Петро дороги додому шукати. Ішов-ішов лісом, звернув на одну дорогу, на другу — не туди. Ходив він, ходив, але надлетіла сорока, заскреготала:

— Чі-че, чоловіче, що ти тут робиш?

— Блуджу по лісі.

— Не блуди, а йди. Твій тато на смертній постелі лежить, поспішай, аби-с його ще живого застав.

— Та справ мене, куди йти.

Впустила сорока з крила перо й каже:

— На тобі моє перо. За ним прийдеш до свого дому.

Подякував Петро сороці й з пером у руці йде додому та й думає: «Чи то правда, чи неправда, що вдома така біда, коли я їх з великим маєтком лишав? А чого тато захорував[1]?» З такими гадками добився до села, та й не пізнає подвір’я, де він народився,— хатина в землю западається. Увійшов до хати — батько лежить на ліжку такий чорний, як земля, мати в подертому, їсти нема що, брати й сестра порозходилися по світах. Мати вклякла перед ним на коліна та й проситься:

— Царю дорогий, не роби хоч нам зла, бо ми не годні із злиднів вилізти.

Він тоді каже:

— Мамо, я не цар, я ваш син.

Мати заплакала, заломила руки, тато, хоч і немічний, схопився з постелі й каже:

— Сину, я того так хворію, бо думав, що ти неживий. Тепер, коли ти прийшов, я, може, своє здоров'я визіскаю[2]. Дивися: коли я тебе відвів у ліс — все в нас зникло. До нас прийшли ще тяжчі злидні, як були. Я вже дивився на той світ більше, ніж на цей, а тепер відчуваю, що сила до мене вертається.

Приніс Петро батькові й матері повечеряти, полягали спати, а вранці всі встають молоді й здорові і хати не впізнають. Вернулося їм усе багатство, хата нова, сад розвився — цвіте, краса навколо, їсти є, що душа забагне. Син тоді каже:

— Тепер я, тату й мамо, відходжу від вас, бо знайшов собі наречену і йду туди, де її залишив.

Батько плаче:

— Ти підеш, а лихо знову нас обсяде.

Він каже:

— Ні, тоді ти мене відвів, а тепер я сам їду. А стрийові очі вже сили не мають. Коли стрий прийде на наше подвір'я, то відітни йому голову або дай трійла[3], аби більше зла не чинив нікому.

А багатий стрий спав допізна. Коли прокинувся, виглянув у вікно й почав кричати:

— Коли мій брат за одну ніч знову перевищив мене, то я піду й повішуся!

Так він і зробив. Тут зчинилася страшна буря, що аж стодолу перевернуло. Піднялися вріст кропива та бур'яни.

Петро повернувся до лісу, зустрів Лісову Царівну, одружився з нею і став Лісовим Царем.

Вони й тепер живуть і постолом добро возять. А нам треба працювати, аби все мати.