Про рибину, що вміла говорити

Вірменська казка

Жив-був колись один бідний чоловік, ходив підсобляв рибалці, і за це йому давали кілька рибин. З того вони й жили удвох із жінкою.

Якось той рибалка зловив рибку, та таку вже гарну! Віддав цьому чоловікові, щоб потримав, а сам знову поліз у воду.

От сидить чоловік на березі, милується гарною рибкою та й міркує собі:

«Боже, ось і рибка — така сама животина, як і ми, а чи немає, бува, в неї батька-матері, товаришів? Чи думає вона, чи болить їй, як і нам, чи радіє вона?»

Ледь він так подумав, як рибка й заговорила:

— Послухай-но, чоловіче добрий! Гралася я межи хвиль зі своїми подругами. За грою забула про все на світі та й потрапила в рибальські сіті. А зараз, мабуть, побивається за мною моя люба матінка, зажурилися мої подруги. І я, бач, як мучуся, без води задихаюся! Ой, як жити хочеться, гратися в прохолодних ясних водах! Зглянься наді мною, відпусти мене!

Говорила рибина голосом жалібним, тихим, ледве ворушачи пересохлим ротом.

Узяли чоловіка жалощі, пустив рибку за водою:

— Пливи собі, красуне рибко, нехай не плаче за тобою мати, хай не журяться твої подруги, грайся собі з ними!

Прийшов рибалка, побачив, що немає красуні рибки, спалахнув гнівом:

— Такий-сякий безголовий телепню, я цілісінький день у воді бовтаюся, а ти мої труди за водою пускаєш! Геть із моїх очей, обійдуся й без тебе! Йди пропадай з голоду!

Відібрав свою торбу з рибою та й прогнав добросердого чоловіка.

Зажурився чоловік.

«А куди ж мені тепер? Що робити, як його жити? — у розпачі думав він.— Повертаюся додому з легкими руками та з важким серцем».

Аж тут виходить йому назустріч якась мара — людина не людина і звір не звір, одне слово, страховище, а поперед себе корівку жене.

— Здоров був, чоловіче, чого це ти так зажурився, про що думаєш?

Розповів неборака про своє лихо, як опинився без роботи і не знає тепер, що йому діяти, як удвох із жінкою жити.

— Слухай-но, друзяко,— каже страховище,— я тобі позичу на три роки оцю дійну корову. Вона щодня дасть стільки молока, що вистачить наїстися і тобі й твоїй жінці. А як поверне на четвертий рік, я тієї ж ночі з’явлюся до вас і про щось запитаю. Якщо ви зумієте відповісти мені — корова перейде до вас, а якщо ні — ви обоє моїми станете: як захочу, так і поведуся з вами. Ну то як, пристаєш на таке?

«Е, все одно, і так з голоду помремо,— подумав бідняк,— займу я корівку, проживемо три роки. А як ці роки сплинуть, придумаємо, що відповісти,— діло ж таке…»

Дав свою згоду чоловік, зайняв корівку та й погнав додому.

Доїли вони її три роки, їли досхочу, забули про недолю. Не скинулись, як і три роки минуло, і ось настає той день і ніч, коли має надійти страховище.

Надвечір сидять чоловік із жінкою на ганку та й думають, що вони скажуть страховищу, коли воно запитає? А чи ж відомо кому, що йому спливе в голову? Важко журились обоє, але що сталося, того не вернеш. Тим часом лиха ніч усе підступала.

Аж раптом до них підійшов якийсь незнайомець, хлопчина гожий та чемний.

— Добривечір вам,— каже,— я здорожився, а вже темніє, може, пустите на ніч?

— А чом би й ні, людино захожа! Наша хата гостеві рада, але сю ніч у нас непевно лишатися. Позичили ми в страховища корову на тій умові, що три роки її доїтимемо для себе, а як поверне на четвертий, воно прийде до нас і запитає про щось. Коли відповімо, корова наша, а ні, страховище нам голова, що захоче, те й зробить з нами. Оце якраз три роки минуло, має сю ніч страховище надійти, а ми й не доберемо, що ж йому сказати? Тепер як з нами лихо трапиться, то півбіди, та коли б ще й тобі халепи не було.

— Е, дарма,— каже захожий,— де ви, там і я!

На тому зійшлися, і гість залишився ночувати.

Аж ось опівночі загримкотіло щось у двері.

— Хто там?

— А це я прийшов, кажіть!

— А що казати? — з переляку в чоловіка й жінки мову одібрало. Як стояли, так і вклякли.

— Не бійтесь,— каже хлопчина,— я сам із ним побалакаю,— та й підходить до дверей.

— Прибув я! — подає голос з-за дверей страховище.

— І я прибув! — відповідає зсередини гість.

— Звідки прибув?

— З-за моря.

— Чим прибув?

— Кульгавого комара осідлав, на нього сів та й прилетів.

— То, мабуть, море було маленьке?

— Яке маленьке — орел летить, не перелетить!

— Тоді то орленя, а не орел!

— Яке там орленя — коли крило розпускає, ціле місто закриває!

— Тоді, мабуть, місто замаленьке?

— Яке там маленьке — заєць біг, не перебіг!

— Тоді, мабуть, не заєць, а зайченя!

— Яке там зайченя — з його шкіри пошиєш кожух, шапку, обуванку та й ще лишиться!

— Тоді, мабуть, не людині, а люденяті!

— Яке там люденя — півень при нозі заспіває, до вуха не долітає!

— Тоді, мабуть, він глухий!

— Який там глухий — в горах сарна траву скубне, він почує!

Затуркане такою мовою страховище здогадалося, що в хаті якась сила є, хтось мудрий, сміливий, дужий, та й не знає, що йому далі казати. А тоді потихеньку задки-задки та навтіки!

А чоловік із жінкою, ще й нестямившись від недавнього переляку, на радощах собі місця не знаходять.

Тут якраз і розвиднилось. Захожий хлопчина встає, на все добре каже, в дорогу збирається. Кинулись до нього чоловік із жінкою:

— Не пустимо і край! Скажи, чим тобі віддячити за твою ласку?

— Та що ви? Мені он іти вже треба!

— То скажи хоч, як звати тебе. Якщо вже ділом тобі віддячити не можемо, то хоч добрим словом твоє ім’я згадаємо!

— Зроблене добро хоч за водою пустиш, не пропаде. Я ота рибина, що до тебе заговорила і яку ти пожалів,— сказав незнайомець.

І не встигли вони й оком змигнути, як він зник.

Перекладач: О. Божко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up