Жив собі піп. І був він такий сильний, що кожного дня брав на плечі церкву, ніс її до лісу, молився там, а потім знову повертався назад.
Одного разу, коли він ніс на плечах церкву до лісу, стрівся йому ведмедик і питає, навіщо він несе церкву до лісу.
— Помолитися,— відповідає піп.
— Он як! — говорить ведмедик.— Що ж, коли ти такий сильний, нумо боротися — хто кого подужає, той того і з’їсть!
— Гаразд,— погодився піп,— нехай буде по-твоєму.
Схопились вони, стали боротися. Ведмідь підняв попа, кинув його на землю й хотів було роздерти на шматки, але піп проситься, благає:
— Не вбивай мене, краще я тебе до себе додому заберу й доглядатиму, житимеш на всьому готовому.
Подумав ведмедик і погодився, пішов разом із попом у село.
Не минуло багато часу, як з’їв ведмедик усі попові запаси, й не знає піп, як того ведмедика позбутися. Зрештою, надумався подарувати ведмедика цареві. Задумано — зроблено: одвів піп ведмедика цареві в подарунок. Цар зрадів новій забавці й прийняв подарунок.
Але й тут бачить цар — невдовзі ведмедик розорить усе його царство. Хоч як його годують, а ведмедик знай своєї править:
— Голодний! їсти хочу!
Вирішив і цар якось позбутися ведмедика. Звелів своїм назир-візирам покликати чаклунку. Привели вони стару, цар і питає, чи не знає та, бува, такого місця, звідкіля б ведмедик ніколи не повернувся.
— Як же мені не відати, не знати, царю? Пошли його по дрова в ліс за сімома горами. Там живуть сорок девів — сорок братів, вони його вмить роздеруть, хіба що одне вухо від нього вціліє.
— Ото й добре! — зрадів цар.
Покликав ведмедика й каже йому:
— Поїдь-но до лісу, що за сімома горами, і привези мені сто возів дров!
— Гаразд. Дай мені тільки сто возів, сто їздових та припасів на дорогу, а вже дрова привезти — моє діло.
Узяв ведмедик усе й пішов собі. Йде він із возами, пісні виспівує, де ніч застане, там і заночує. їсти захоче — одного вола з упряжки візьме, засмажить й повечеряє разом з їздовими. Воза до інших возів прив’яже і йде собі далі.
Так доїхали вони до узлісся за сімома горами. Засмажив ведмедик останнього вола й повечеряв гарненько разом зі своїми супутниками.
А деви тим часом помітили вогонь на узліссі й дивуються: хто ж це осмілився до їхнього лісу прийти? Ні птах летючий, ні змія повзуча не насміляться у ці краї добиватися. Посилає найстарший дев молодшого дізнатися, що то за дим.
Пішов молодий дев, побачив ведмедика зі стома чоловіками довкола вогнища й гукає:
— Гей, хто ви такі? Навіщо прийшли сюди й палите вогонь на узліссі? Чи ви духи, чи звірі — відгукніться! Жоден із вас не врятується од девів-братів!
Розсердився ведмедик на ці слова:
— Підійди-но сам ближче,— каже,— подивимося, хто ти й чому так вихваляєшся. Підійди, то й дізнаєшся, хто ми такі!
Не встиг дев підійти, а ведмедик як ударить кийком, той і впав. Прив’язав його ведмедик до воза, щоб дев не втік, а сам знову взявся до вечері.
Бачить найстарший дев — немає молодшого брата, шле наступного. Ведмедик і з цим так само впорався — прив’язав поряд із молодшим. І так усіх тридцять дев’ять девів поприв’язував до возів.
Чекав-чекав найстарший дев своїх молодших братів, не дочекався, розсердився дуже й подався сам туди.
Прийшов і бачить: лежать усі тридцять дев’ять його братів, поприв’язувані до возів, а біля вогнища сидить ведмедик, з ним іще сто чоловік і вечеряють собі.
— Що ви за люди й що робите отут? — запитує найстарший дев.
Ведмедик і слова не сказав, ударив дева кийком і прив’язав, як інших братів.
На світанку звелів ведмедик сорока девам нарубати в лісі дров і навантажити на вози. Кинулися деви в ліс і за годину стільки нарубали, що дров вистачило на сто возів, ще й залишилося. Запряг ведмедик девів у сто возів, разом із своїми супутниками сів на дрова й ну поганяти девів нагаєм.
Коли цареві сказали, що ведмедик повертається, цар розгубився. Наказав зітнути старій чаклунці голову, бо збрехала вона, коли вказала місце, звідкіля б ведмедик не повернувся.
Розвантажив ведмедик дрова, девів назад одіслав а сам до царя прийшов — розказати, як дрова привіз. Цар вдає, ніби радий ведмедикові, а в самого аж чорно на душі.
Покликав цар другу чаклунку й питає, чи не знає та, бува, місця, звідкіля б ведмедик не повернувся.
От чаклунка й радить цареві:
— Є у франгістанського царя донька-красуня. Накажи ведмедикові здобути її. Як він туди дістанеться — назад не повернеться.
Послухався цар старої, покликав ведмедика й звелів виряджатися в країну Франгістан по царську доньку.
Пішов собі ведмедик у Франгістан. Довго він ішов чи недовго, коли бачить — біжить заєць, а за ним чоловік учить, а в самого до кожної ноги по жорну прив’язано. Помітив чоловік ведмедика й питає:
— Куди путь держиш, брате ведмедю?
— Йду я в країну Франгістан по царівну, щоб стала зона дружиною нашого царя.
— Візьми й мене з собою.
— Гаразд, ходімо, вдвох веселіше буде.
Йшли вони, йшли, коли бачать — посеред моря стоїть чоловік і п’є морську воду, п’є й примовляє:
— Ох, пити хочу, від спраги помираю.
Побачив чоловік ведмедика й питає:
— Куди це ви прямуєте, може, й мене з собою візьмете?
— Ходімо, буде нас не двоє, а троє.
Пішли вони далі. Довго чи недовго йшли та прийшли до млина, де було сім жорен. Коли увійшли, бачать — мірошник борошно меле та не жде, коли тісто замісять і хліб спечуть, а ковтає сире борошно примовляє:
— Ой, рятуйте, з голоду помираю, ніяк не наїмся!
— Здоров був, братику мірошнику,— кажуть наші подорожні.
— Здорові були, куди прямуєте?
— В країну Франгістан, по царівну.
— Чи не візьмете мене з собою?
Тепер пішли вони вчотирьох. Ішли-ішли, бачать — якийсь чоловік приклав вухо до землі, до чогось при-гухається і сам із собою розмовляє.
— Добридень, братику мудрець,— кажуть йому наші з дорожні.
— Здоров’я вашим дітям, бог у поміч, куди це ви мандруєте?
— Ідемо в країну Франгістан по царівну.
— Чи не можна й мені з вами?
— Чому ж ні, ходімо, буде нас п’ятеро.
Так вони йшли, доки побачили чоловіка, що на сазі[1] грає. Та так грає, що і гори й доли — все танцює, навіть птахи позліталися, слухають саз.
— Здрастуй, братику ашуг,— кажуть наші подорожні.
— Здрастуйте, куди путь держите?
— У країну Франгістан, по царівну.
— Візьміть і мене з собою.
— Що ж, ходімо, буде нас шестеро.
Ось ідуть вони вшістьох, коли бачать — чоловік узяв гору Масіс і переставляє її з місця на місце.
— Що це ти робиш, братику силач? — питають його наші подорожні.
— Силу свою міряю, а ви куди прямуєте?
— У країну Франгістан йдемо.
— Чи не можна й мені з вами?
— Ходімо, буде нас семеро.
Так вони йшли усімох: ведмедик, скороходець, мірошник ненаситний, випийморе, мудрець, ашуг і силач. Дійшли вони нарешті до країни Франгістан.
Прийшли, постукали в царські ворота. Вийшов слуга й питає, що їм потрібно.
— Веди нас до царя,— каже ведмедик.
Пішов слуга й розповідає цареві, що його хоче бачити ведмедик та ще кілька дивних людей.
— Нехай заходять, побачимо, що вони за люди,— звелів цар.
Пішов слуга, погукав їх.
Увійшов ведмедик зі своїми супутниками, став перед царем і каже:
— Здрастуй, царю, ми прийшли по твою доньку сам віддаси — добре, не схочеш віддати — силоміць заберемо.
— Віддати я віддам,— каже цар,— та спочатку ви маєте виконати три моїх бажання. Виконаєте — донька ваша, ні — усім вам звелю зітнути голови з пліч.
— Згода,— відповідає ведмедик,— виконаємо. Коли не зуміємо, воля твоя, що захочеш, те з нами і вчиниш
Наказав цар усім своїм підлеглим у всьому своєму царстві, щоб із кожної домівки принесли по великому горшку юшки, щоб усі пекарі весь день пекли хліб і звозили в палац.
Як цар наказав, так було й зроблено: назносили стільки їжі, що її на тисячу чоловік вистачило б та ще й залишилося б.
Та наші гості все з’їли, навіть крихти не зосталося.
Здивувався цар і міркує собі: «Не вийшло так, як я задумав, треба важчу загадку загадати, а то ці звірі заберуть мою доньку». Покликав він до себе ведмедика каже йому:
— За сімома горами є джерело з живою водою. Пошлю я по ту воду свого чоловіка, а ти пошлеш свого — чий посланець швидше повернеться, того й перемога.
Покликав ведмедик скороходця, розповів йому про цареве завдання.
— Легшого від цього завдання для мене нема нікого,— сказав той і подався за сім гір по живу воду.
Слід сказати, що за тиждень до цього цар послав по живу воду вершника на прудкому коні, бо шлях туди був неблизький: за два-три тижні вершник устиг туди й назад. Але скороходець обігнав вершника набрав живої води та й повернувся назад.
Посланець царя лише до джерела дістався, а скороходець уже й дома. Принесли цареві живу воду.
— Що й казати,— мовить цар,— і тут ваша взяла, залишилось останнє завдання, якщо виконаєте — забирайте дочку з собою. Звелів я лазню натопити, ідіть помийтесь як слід, потім пообідаємо разом, а тоді вже заберете доньку й поїдете собі назад.
Пішов ведмедик із товаришами в царську лазню, цар звелів так лазню напалити, щоб гості там і спеклись. Бачить ведмедик: у лазні стіни червоні, жар аж пашить. Послав тоді він уперед випийморе, той линув струмінь води з рота й охолодив лазню. Усі семеро увійшли, гарненько вимились і пішли обідати. Бачить цар, що не вдалося йому обдурити ведмедя, звелів тоді слугам підсипати гостям у страву отрути, бо ж нема йому від гостей порятунку. Та мудрець приклав до землі вухо і почув, що страва в тарілках отруєна. Прошепотів він усім, щоб нічого не їли. А почувши про це, а ашпуг заграв на своєму сазі. Тут цар, і його дружина, і донька — всі заслухались чарівною музикою. А тарілки зі стравами почали танцювати, і вийшло так, що тарілки з отруєною їжею опинились коло царя і його родини, а царські — коло сімох друзів. Ашуг відклав тоді свій саз, і всі стали обідати.
Ковтнув цар їжі зі своєї тарілки й одразу ж помер. А цариця з переляку теж померла.
Ось коли настав час ведмедика! Бери й відводь царівну своєму цареві! Та подумав гарненько ведмедик і вирішив сам одружитися з царівною.
Пішов він із друзями на царя своєї країни війною, переміг його і став сам царювати. Одружився з царівною з країни Франгістан, сім днів і сім ночей святкували весілля.
З неба впало три яблука: одне — тому, хто розповів, друге — тому, хто попросив розповісти, а третє — тому, хто слухав.
[1] Саз — щипковий музичний інструмент.
