Дюймовочка

Андерсен Ганс Крістіан

Жила колись одна жінка. Вона дуже хотіла мати маленьку дитинку — тільки не знала, де її взяти. От вона й пішла до старої чаклунки і сказала їй:

— Мені так хочеться мати маленьку дитинку. Чи ти не скажеш, де мені її взяти?

— О! Цьому можна допомогти! — мовила чаклунка.— Ось тобі зерно ячменю. Воно зовсім не таке, як ті, що ростуть на селянських полях або йдуть на корм курям. Поклади його в квітковий горщик, тоді побачиш, що буде!

— Спасибі тобі! — сказала жінка, дала чаклунці грошей і пішла додому.

Дома посадила ячмінне зерно, і одразу ж з нього виросла велика чудова квітка, схожа на тюльпан, але пелюстки були ще міцно стулені, як у пуп’янка.

— Яка мила квітка! — сказала жінка і поцілувала гарні червоні з жовтим пелюстки, і тільки-но вона їх поцілувала, як у квітці щось тріснуло, і квітка зовсім розкрилась. Тепер було видно, що це справжній тюльпан, але всередині квітки, на зеленій маточці, сиділа крихітна дівчинка, така гарна та ніжна! Вона була на зріст не більше дюйма. Тому її й назвали Дюймовочкою.

Блискуча лакована шкаралупка грецького горіха була їй за колисочку, блакитні пелюстки фіалок — матрацом, а пелюстка троянди — ковдрою. Там вона спала вночі, а вдень бавилась на столі. Жінка поставила тарілку з водою і поклала навколо віночком квіти так, щоб стеблини їхні були в воді. Вона опускала на воду велику пелюстку тюльпана, на неї сідала Дюймовочка і плавала від одного краю тарілки до іншого, а за весла їй були дві білі кінські волосини. Це було справді чудесно! Дюймовочка ще вміла співати. О, вона співала таким ніжним, милим голоском, якого ніхто ще ніколи не чув.

Якось уночі, коли вона лежала в своєму гарненькому ліжку, в розбите вікно вскочила погана жаба. Жаба була велика, бридка і мокра.

Вона стрибнула прямо на стіл, де під червоною пелюсткою троянди спала Дюймовочка.

— От буде мила жінка для мого синка! — сказала жаба, схопила горіхову шкаралупку, де лежала Дюймовочка, і вистрибнула крізь вікно у сад.

Там протікав великий, широкий струмок. Коло берега було грузько, вогко, і там, у баговинні, жила жаба з своїм сином. У! Який він був бридкий та огидний,— викапана мати. «Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!» — це все, що він зміг сказати, коли побачив чарівну маленьку дівчинку в горіховій шкаралупці.

— Не говори так голосно, а то вона прокинеться! — сказала стара жаба.— Ще може знятися і полетіти від нас, бо вона ж легша за лебединий пух. Посадимо її посередині струмка, на широке листя латаття, воно буде для неї, такої легенької крихітки, наче цілий острів! Звідти вона не втече, а тим часом ми одремонтуємо парадні кімнати внизу, в баговинні, де ви житимете.

В струмку росло багато латаття, їхнє широке зелене листя плавало по воді. Найбільший лист був далі всіх від берега. До нього й підпливла стара потворна жаба і поставила на ньому горіхову шкаралупку із сонною Дюймовочкою.

Бідна маленька крихітка прокинулась рано-вранці і, побачивши, де вона, гірко заплакала. Навколо, з усіх сторін великого зеленого листа, куди не подивись, була вода, і дівчинка ніяк не могла зійти на землю.

Стара жаба сиділа внизу, у баговинні, і прикрашала кімнату очеретом та жовтими водяними лілеями. Треба ж було прибрати все для молодої невісточки! Потім вона попливла з своїм потворним сином до листа, де сиділа Дюймовочка, щоб узяти її гарненьке ліжечко і поставити в кімнаті нареченої перед тим, як вона перейде туди сама. Стара жаба низько присіла у воді перед дівчинкою і сказала:

— Ось мій синок, він буде твоїм чоловіком, і ви чудово житимете з ним унизу, в баговинні.

«Коакс, коакс! Брекке-ке-кекс!» — от і все, що міг сказати синок.

Вони взяли гарненьке ліжко і попливли з ним, а Дюймовочка сиділа й плакала одна на зеленому листі, тому що вона не хотіла жити з бридкою жабою і виходити заміж за її потворного сина. Маленькі рибки, які плавали внизу у воді, певне, бачили жабу і чули, що вона казала, зараз вони всі висунули голівки, щоб побачити крихітну дівчинку. Як тільки вони її побачили, їм стало дуже шкода, що така чарівна дівчинка мусить потрапити до потворної жаби. Ні, не бувати цьому! Вони зібрались навколо листочка латаття, на якому стояла Дюймовочка, перегризли стеблинку зубами, і лист поплив униз по струмку. І Дюймовочка попливла на ньому ген-ген. Тепер жаба не могла . Її наздогнати.

Дюймовочка пропливла повз багато нових місць, і пташки, що сиділи в кущах, побачивши її, співали:

— Яка гарненька крихітна дівчинка!

Листочок плив усе далі й далі, і от Дюймовочка опинилася в іншій країні.

Чудовий білий метелик весь час літав навколо неї і нарешті сів коло дівчинки на листок,— дуже йому Дюймовочка сподобалась.

А Дюймовочка раділа, що жаба не може її наздогнати, а навколо так гарно! Сонце світило на воду, і вода сяяла, як розтоплене золото.

Дюймовочка зняла з себе пояс, один кінець накинула на метелика, а інший прикріпила до листка. І листок поплив ще швидше.

Мимо пролітав великий хрущ. Він побачив дівчинку, вмить схопив її лапкою за тоненький стан і відніс на дерево. А зелений лист латаття поплив далі по струмку, і метелик летів за ним, адже він був прив’язаний і не міг звільнитися.

О, як злякалась бідна Дюймовочка, коли хрущ схопив її і посадив на дерево! Але найдужче їй було шкода гарного білого метелика, якого вона прив’язала до листка: адже коли йому не пощастить звільнитися, він може померти з голоду.

Та це не обходило хруща. Він сів з Дюймовочкою на найбільший лист дерева, напоїв її солодким квітковим соком і сказав, що вона чарівна, хоч зовсім не схожа на хруща. Потім прилетіли до них з візитом інші хрущі, які жили на тому ж дереві. Вони розглядали Дюймовочку, і хрущиці-панночки ворушили вусиками і казали:

— У неї тільки дві ноги! Яка убогість!

— У неї нема вусиків! — казали інші.

— Вона така тонка в талії, фі! Вона схожа на людину! Яка вона негарна! — давали всі дами-хрущихи, а Дюймовочка була ж така чарівна!

Так думав і той хрущ, який приніс її на дерево, та коли всі інші твердили, що вона погана, він теж нарешті повірив цьому і не захотів тримати її у себе. «Нехай іде собі, куди хоче»,— вирішив хрущ. Він злетів з нею з дерева і посадив на ромашку. Дюймовочка заплакала: їй було так гірко, що вона така негарна і навіть хрущі не хочуть її прийняти до себе. А насправді вона була найгарнішою дівчинкою, яку тільки можна собі уявити; ніжна і ясна, як найпрекрасніший пелюсток троянди.

Ціле літо прожила бідна Дюймовочка одна-однісінька у великому лісі. Вона сплела собі ліжечко з травинок і повісила його під лист лопуха, щоб дощик не замочив її. Вона їла солодкий квітковий пилок і пила росу, яку щоранку знаходила на листі. Так минуло літо і осінь, наближалась зима, холодна, довга зима. Всі пташки, що так добре співали для неї, відлетіли, з дерев осипалось листя, квіти пов’яли, великий лист лопуха, під яким вона жила, скрутився, і від нього нічого не лишилося, крім пожовклої сухої стеблини.

Дюймовочка дуже мерзла, бо її платтячко зовсім порвалось. Вона була така ніжна і маленька, бідна Дюймовочка, вона могла замерзнути на смерть! Почав падати сніг, і кожна сніжинка для Дюймовочки була наче ціла лопата снігу для нас, адже ми великі, а вона була лише в один дюйм заввишки. Дівчинка загорнулася в сухий листочок, але ж він не грів, і вона тремтіла від холоду.

Коло лісу, куди потрапила Дюймовочка, тяглося велике поле. Хліб уже давно зібрали, і тільки гола суха стерня стирчала з промерзлої землі. Дюймовочка пішла наче густим лісом. Вона так тремтіла від холоду! Та от вона натрапила на двері польової миші. Це була маленька нірка, прикрита стернинками. Там жила польова миша в теплі й добрі. Вона мала помешкання, повнісіньке зерна, розкішну кухню і спальню. Бідна Дюймовочка стала під дверима, як бідна жебрачка, і попросила хоч шматочок ячмінного зерна — ось уже два дні ані крихітки не було у неї в роті.

— Ах ти, мале біднятко,— мовила польова миша, яка була доброю старою польовою мишею.— Заходь сюди, в мою теплу квартирку, і поїж зі мною!

Дюймовочка дуже сподобалась миші, і миша запропонувала їй:

— Ти можеш лишитися у мене на всю зиму, але ти мусиш чистенько прибирати помешкання і розповідати мені різні історії, я це дуже люблю.

І Дюймовочка стала робити все, що наказувала приязна стара миша. Вони зажили дуже добре.

— Скоро у нас будуть гості,— сказала якось польова миша.— Раз на тиждень мене відвідує мій сусід. Він живе у себе в домі ще краще, ніж я. Там просторі зали, і він носить пишну шубу з чорного оксамиту. От коли б тобі пощастило вийти за нього заміж, ти була б добре влаштована. Та тільки він сліпий. Ти муситимеш розповідати йому найцікавіші історії, які тільки знаєш.

Та Дюймовочка зовсім не хотіла виходити заміж за сусіда — адже це був кріт.

Незабаром він прийшов з візитом у своїй чорній оксамитовій шубці.

— Він такий багатий і такий розумний,— казала польова миша,— його квартира в двадцять разів більша за мою, та й вченості він неабиякої, але він терпіти не може сонця і квітів, завжди кепсько говорить про них, адже він ніколи їх не бачив.

Дюймовочці наказали співати, і вона проспівала «Майський жук, лети, лети» і «Усі пташки гарненькі». Зачарований її чудовим голосом, кріт одразу закохався в неї, але нічого не сказав, бо він був чоловік статечний.

Трохи згодом кріт прорив довгий підземний хід від свого дому до їхнього і дозволив польовій миші та Дюймовочці гуляти там, коли їм захочеться. Проте він попередив, щоб вони не лякались мертвої пташки, яка лежить у проході, справжньої пташки з пір’ям і дзьобом. Вона вмерла, напевно, зовсім недавно, на початку зими, і похована саме там, де він прорив свій хід.

Кріт узяв у рот шматочок гнилючки, що світив у темряві, як вогонь, і пішов сам попереду, освітлюючи довгий темний коридор. Коли вони дійшли до місця, де лежала мертва пташка, кріт уперся своїм широким носом у стелю і пробив у землі дірку, крізь яку в коридор просякло денне світло. Долі лежала мертва ластівка, її красиві крила були міцно притиснуті до тіла, ніжки й голівку вона сховала під пір’ячко. Бідна пташка вмерла від холоду.

Дюймовочці стало дуже шкода її, вона ж так любила всіх маленьких пташок, вони їй так добре співали і цвірінчали ціле літо. Але кріт штовхнув пташку своєю короткою лапою і сказав:

— Вже не пищатиме більше! Це жахливо — народитися птахою. Дякую долі, що моїм дітям це не загрожує: така птаха нічого не вміє, крім свого «квівіт-квівіт», і їй доводиться взимку помирати з голоду!

— Так, тільки так і може сказати розумний чоловік,— мовила миша.— Що мають птахи з своїм «квівіт», коли надійде зима? Тому вони й умирають від холоду та голоду. Проте так трапляється досить часто з тими, хто високо літає.

Дюймовочка не сказала ані слівця, але коли кріт і миша повернулись спиною до пташки, вона схилилась над ластівкою, одгорнула пір’ячко на голівці пташки і поцілувала її в заплющені очі.

«Може, це та сама пташка, що так чудово співала мені влітку,— подумала вона.— Скільки радості ти дала мені, мила, гарна пташко!»

Потім кріт знову загріб дірку, в яку просякало денне світло, і відвів своїх дам додому. Вночі Дюймовочка ніяк не могла заснути. Вона встала з свого ліжка і сплела з сухої травички велику гарну ковдру, пішла і закутала нею мертву пташку. З боків, під крилечка, вона підмостила м’яку вату, яку знайшла в комірці у миші, щоб пташці було хоч трошки тепліше лежати в холодній землі.

— Прощавай, гарна маленька пташко! — мовила Дюймовочка.— Прощавай і спасибі тобі за твої чудові пісні влітку, коли всі дерева були зелені і сонце так ласкаво нам світило!

Вона поклала свою голівку на груди пташці і раптом злякалась: всередині наче щось стукотіло. То було серце пташки. Пташка не вмерла, вона тільки задубіла від холоду, а тепер відігрілась і знову ожила.

Восени всі ластівки відлітають у вирій, а коли якась запізниться, вона замерзає так, що падає, як мертва, на землю. Холодний сніг засипає її.

Дюймовочка тремтіла від страху, вона злякалась. Адже птиця була велика, дуже велика, порівнюючи з нею, такою крихітною. Але дівчинка набралась сміливості, міцніше закутала ластівку, принесла листочок м’яти, яким сама вкривалась, і вкрила ним голівку пташки.

Другої ночі Дюймовочка знову тихенько пробралась до неї. Тепер бідолашна ластівка ожила, але була така слабка, що могла тільки ледь-ледь відкрити очі. Вона поглянула на Дюймовочку, яка стояла з шматочком гнилючки в руці замість ліхтарика.

— Дякую тобі, маленька чарівна дитинко! — сказала їй хвора ластівка.— Я так добре зігрілась! Я швидко зовсім зміцнію і зможу полетіти до теплого сонечка!

— О ні! — заперечила Дюймовочка.— Надворі дуже холодно, мороз, йде сніг. Лишайся у своєму теплому ліжку, а я ходитиму за тобою!

І вона принесла ластівці води в чашечці квітки. Ластівка напилась і розповіла їй, як поранила собі крило об кущ тернини і тому не змогла летіти так швидко, як інші ластівки, що полетіли далеко, дуже далеко, в теплі краї. Потім вона впала на землю, а більше вже нічого не пам’ятала і зовсім не знала, як потрапила сюди.

Цілу зиму пташка лишалася під землею, і Дюймовочка піклувалась про неї і дуже її полюбила. Ані кріт, ані польова миша про це не знали нічого, вони не терпіли бідної ластівки і не ходили повз неї.

Як тільки настала весна і сонце зігріло землю, ластівка попрощалась з Дюймовочкою. Дівчинка відкрила дірку в стелі там, де її зробив кріт. Сонечко ласкаво заглянуло до них, і ластівка спитала, чи не хоче дівчинка сісти їй на спину і летіти з нею в зелені ліси. Але Дюймовочка знала, що стара польова миша буде дуже сумувати, коли вона її покине.

— Ні, я не можу податися з тобою до зеленого лісу,— сказала Дюймовочка.

— Прощавай, прощавай, добра чудова дівчинко! — мовила ластівка і полетіла на волю, до сонечка.

Дюймовочка поглянула їй вслід, і сльози навернулись на її очі,— вона дуже полюбила бідну ластівку.

— Квівіт! Квівіт! — прощебетала ластівка і полетіла в зелений ліс.

Дюймовочці було дуже сумно. Адже її ніколи не випускали погуляти на сонечку. На полі, навколо дому миші, овес виріс такий високий, що здавався густим лісом бідній маленькій дівчинці.

— Влітку ти повинна пошити придане! — мовила польова миша Дюймовочці, тому що їхній сусід, нудний кріт в оксамитовій шубці, посватав її.— Тобі потрібно мати і шерстяні плаття, і полотняну білизну. Треба, щоб було що одягти і на чому спати, коли ти будеш дружиною крота.

Довелось Дюймовочці прясти, а миша найняла чотирьох павуків, і вони ткали день і ніч.

Щовечора з візитом приходив кріт і все говорив про те, що швидко кінець літу, що сонце не так уже пече, і це гаразд — і без того земля стала твердою, мов каменюка. А коли мине літо, вони справлять з Дюймовочкою весілля.

Та Дюймовочка зовсім цьому не раділа, вона не любила нудного крота. Щоранку, коли сходило сонце, і щовечора, коли воно заходило, вона прокрадалась до дверей мишачої хатки, і коли вітерець розсував колоски, вона бачила блакитне небо. Вона думала тоді, як ясно, як добре на привіллі, і всім серцем хотіла побачити милу ластівку; але та ні разу не прилітала, певно, полетіла ген далеко, в зелений чудовий ліс.

Коли знову надійшла осінь, все придане Дюймовочки було готове.

— За чотири тижні буде твоє весілля! — повідомила її польова миша. Та Дюймовочка заплакала і сказала, що не хоче йти за нудного крота.

— Дурниці! — сказала польова миша.— Не пручайся, а то я вкушу тебе своїми білими зубами! У тебе буде прекрасний чоловік. Навіть у самої королеви нема такої чорної оксамитової шуби! Усі комори та льохи у нього повнісінькі добра. Ти повинна дякувати долі за такого чоловіка!

І от надійшов день весілля. Кріт прийшов за Дюймовочкою, щоб відвести глибоко під землю, куди не просякало світло ясного сонця, тому що кріт не любив його.

Бідна дитина була так засмучена! їй треба було назавжди сказати «прощай» сонечку. Вона попросила польову мишу дозволити їй подивитися на нього хоч з дверей.

— Прощавай, ясне сонечко! — мовила вона і простягла руки вгору, трошки відійшовши од мишачої хатки. Хліб уже зібрали, і лише суха стерня знову стирчала навколо.— Прощавайте! Прощавайте! — казала дівчинка і обняла ніжними ручками маленьку червону квітку, яка випадково збереглася.— Вітай від мене милу ластівку, якщо побачиш її.

— Квівіт! Квівіт! — раптом пролунало над її головою. Дюймовочка глянула вгору. Це пролітала ластівка. Ластівка так зраділа, побачивши дівчинку! А Дюймовочка розповіла їй, як не хоче вона виходити заміж за бридкого крота і жити під землею, куди ніколи-ніколи не заглядає сонячне проміння.

Вона не могла стриматися і гірко заплакала.

— Наступає холодна зима,— мовила ластівка.— Я відлітаю далеко-далеко, у вирій. Хочеш летіти зі мною? Сідай мені на спину! Прив’яжи себе міцніше поясом, і ми полетимо над горами і теплими країнами, де сонце ще прекрасніше, де завжди літо і весь рік цвітуть квіти. Летімо зі мною, дорога, мила Дюймовочко! Ти врятувала мені життя, коли я зовсім замерзла у темній холодній землі.

— Так! Я полечу з тобою! — мовила Дюймовочка, сіла пташці на спину, вперлася ніжками в її розкриті крила і прив’язала себе поясом до найближчого пера. Ластівка знялась високо в небо і полетіла над лісами, над морем, над високими горами, де вічно лежить сніг.

Дюймовочці стало холодно. Вона загорнулася в тепле пір’я ластівки, вистромивши звідти лише голівку, щоб милуватися усією красою землі, над якою вони пролітали.

Та ось і теплі краї. Сонце сяяло там яскравіше, ніж у нас, небо було вдвічі вище, і вздовж огорож та рівчаків ріс чудовий зелений і синій виноград. В лісах зріли помаранчі та лимони, там пахло миртами та м’ятою, а по стежках бігали за барвистими великими метеликами такі гарні дітки! Але ластівка летіла далі й далі. Ставало все краще й краще. Під розкішними зеленими деревами, на березі блакитного моря, виблискував білим мармуром старовинний замок. Виноградні лози обвивали його високі колони, а вгорі під покрівлею ліпилося багато гнізд ластівок. В одному з них жила ластівка, яка принесла Дюймовочку.

— Оце мій дім! — мовила ластівка.— А ти вибери собі внизу найкращу квітку. Я віднесу тебе туди, і ти оселишся в ній. Там тобі буде дуже добре.

— Як чудово! — скрикнула Дюймовочка і заплескала маленькими ручками.

На землі лежала велика мармурова колона, вона впала і розбилась на три уламки, і між уламків виросли прекрасні великі білі квіти. Ластівка злетіла з Дюймовочкою і посадила її на одну з широких пелюсток. Але що за диво! Посередині квітки сидів крихітний чоловічок, такий на зріст, як Дюймовочка, і зовсім прозорий — здавалось, він був з кришталю. На голові у нього була красива золота корона, а за плечима сяяли блискучі крила. В кожній квітці жив такий юнак або дівчина, але цей був сином короля.

— Ой, який гарний! — прошепотіла Дюймовочка ластівці. А маленький принц дуже злякався ластівки, адже, порівнюючи з ним, вона була велетнем-птахом, а він був такий маленький та ніжний. Та, коли глянув на Дюймовочку, він був просто захоплений — такої чудової дівчинки йому ще не доводилось бачити. Тому він зняв з себе корону і одяг на Дюймовочку. Потім принц спитав, як її звуть і чи не хоче вона вийти за нього заміж і бути королевою над усіма квітами!

Ось це був справжній жених, не те що син жаби або кріт в оксамитовій шубі! Дюймовочка дала свою згоду чудовому принцу. З кожної квітки вилітали юнак або дівчина, такі гарні, що Дюймовочка не могла намилуватися. Кожен приніс Дюймовочці подарунок, але найдужче їй сподобалися красиві прозорі крила великої бабки. Їх одягли Дюймовочці на спину, і вона могла літати з квітки на квітку. От була радість!

А ластівка сиділа високо в своєму гнізді і співала так добре, як тільки вміла. Але в неї на серці було тропіки сумно, бо вона дуже любила Дюймовочку і хотіла б ніколи не розлучатися з нею.

— Тебе не будуть більше звати Дюймовочкою,— сказав дівчинці її наречений.— Це негарне ім’я, а ти така красуня. Тебе будуть звати Майя!

— Прощавай! Прощавай! — мовила ластівка і полетіла з теплих країв назад у далеку Данію. Там у неї було гніздечко саме під вікном того чоловіка, що вмів розповідати різні казки. Вона проспівала йому своє «квівіт! квікіт!», а від нього ми й дізналися про всю цю історію.

Перекладач: Оксана Іваненко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up