Жив собі на світі слон, дуже великий, зовсім негарний, але дуже добрий. Звали його Лоні.
Якось він пішов гуляти. Ішов, ішов і прийшов до яскравого багаття. Біля багаття грілася біла качечка, а поряд був ставок. Качеччин ставок. І високе полум’я багаття відбивалося в ньому, наче в дзеркалі.
Лоні зупинився, щоб помилуватись і багаттям, і тим, як воно відбивалося у воді, й біленькою качечкою. Коли ось набігла хмарка і став накрапати дощик. Багаття злякалось:
— Коли дощ розійдеться, мені кінець! — схлипувало воно.
— Ой, ні, не плач,— сказала біла качечка,— бо ти само себе заллєш сльозами.
Качечку звали Міранда.
— Спробую,— сказало багаття.
— Не журися, друже,— сказав Лоні і дмухнув на багаття.
Багаття трохи розгорілось і повеселішало. Та дощ лив усе дужче, і тоді Лоні попрохав білу качечку летіти чимшвидше до хмарки і сказати їй, що як вона не кине поливати все дощем, то він, Лоні, так дмухне, так дмухне, що розвіє всю хмару, і від неї й сліду не залишиться.
Міранда полетіла до хмарки і все їй сказала, як загадав Лоні.
— Ой вибач, будь ласка,— сказала хмарка.— Але річ у тому, що, коли я побачила тебе, я подумала: «Качки найдужче в світі люблять хлюпотітись у воді»,— і я полила тебе дощем. Більше не буду!
— Дякую,— сказала Міранда й полетіла назад.
А хмарка полетіла в інший бік.
Лоні щодуху дмухав і дмухав на багаття, і багаття розгорілось, спалахнуло яскравіше, ніж спочатку. Слон дуже радів, але тепер зажурилася Міранда.
— Чого ти? — спитав її Лоні.
— Я… я… я так люблю дощик,— призналась Міранда.— Усі качки люблять.
— Ну, цьому лихові легко зарадити,— сказав Лоні.
Він опустив хобот у ставок, набрав чимбільш води і облив качечку справжньою зливою.
Міранда залопотіла крильми й закрякала від утіхи.
— Справжній дощ! Навіть краще, як дощ! — раділа вона.
Лоні знов опустив хобот у ставок, набрав чимбільше води і знов полив білу качечку дощем. А тоді набрав чимбільш повітря і дмухнув на багаття.
Та ось настав час йому вертатися додому. Лоні сказав «до побачення» й пішов. Міранда довго дивилася йому вслід, і їй здавалося, що він стає дедалі менший і менший. Аж ось Лоні зовсім зник з очей. Тоді Міранда підкинула в багаття гіллячок, сховала голову під крило й заснула.
Їй приснився Лоні, такий великий, не дуже гарний, але добрий.
