Стриборів ліс

Івана Брлич-Мажуранич

Забрів одного разу якийсь хлопець у Стриборів ліс, не знаючи, що ліс той зачарований і всякі дива в ньому кояться. Ставалися дива там добрі, а бувало й навпаки.

І мусив ліс лишатися зачарований, доки зайде до нього той, хто свої власні страждання не згодиться проміняти на найбільше щастя світу.

Нарубав хлопець дровець і сів на пеньку спочити. Був чудовий зимовий день. Коли це з пенька виповзла гадюка і стала ніжитись біля нього. Але то була не справжня гадюка, а людина, за злосливість проклята і в гадюку перетворена; визволити її міг тільки той, хто б із нею одружився. Виблискує гадюка сріблом на сонці та все юнакові у вічі дивиться.

— Яка гарна гадючка! Я б таку й додому собі взяв,— промовив юнак жартома.

«Оцей йолоп і визволить мене собі на горе!» — подумала гадюка, швиденько перекинулась на дівчину-красуню й стала перед хлопцем.

Рукави в неї були білі та мережані, немов метеликові крильця, ніжки тоненькі, панські. А що вона зле мала на думці, то лишився їй у вустах гадючий язик.

— Ось яка я! Бери мене до себе додому й одружися зі мною! — мовила гадюка-дівчина хлопцеві.

Якби це був рішучий та догадливий юнак, то він замахнувся б на неї обухом сокири й гукнув: «А я не збираюся з лісовим чудовиськом одружуватись!»,— і стала б знову дівчина гадюкою, сховалася б під пеньок — та й по всьому.

Але це був добродушний, несміливий та сором’язливий хлопець, ніяково було йому не вдовольнити її бажання, бо ж заради нього вона обернулася на дівчину. Та й уподобав він її, гарна з обличчя здалася, де вже йому, недосвідченому, було знати, що у неї там у вустах заховано.

Узяв він дівчину за руку й повів додому. А жив той хлопець зі своєю старою матір’ю і шанував її дуже.)

— Ось, мамо, невістка вам буде,— мовив хлопець, заходячи до хати.

— Слава богу, синку,— відказала мати й поглянула на красуню-дівчину. Старенька була мати й мудра, тож вона відразу побачила, що там у невістки у вустах заховано.

Пішла невістка перевдягатися, а мати й каже синові:

— Гарну ти собі наречену обрав, тільки придивися, синку, чи не гадюка вона?

Син мало не скам’янів з подиву. Звідки вона дізналася, що то гадюка? Розлютився серцем і подумав: «Моя мати, либонь, відьма». І зненавидів її.

Почали вони жити втрьох, але що то за життя було! Невістка виявилась язиката, злостива й зажерлива.

Була в їхнім краї стрімчаста скеля, висока-висока, аж під хмару; от невістка і загадує якось старенькій принести снігу на вмивання з вершечка тієї скелі.

— Та туди ж немає стежки, на таку височінь,— одмовляє стара.

— А ти візьми з собою козу, вона тебе поведе. Там, де коза вгору, ти сторчголів долу,— веде своєї невістка.

Був і син при цьому, зареготав на ту мову, аби догодити жінці.

Дуже це засмутило матір, і вона відразу подалася на скелю по сніг, бо не жаль їй стало після цього власного життя.

Важко довелося старенькій, та все-таки принесла вона снігу з підхмарної скелі.

Другого дня загадує невістка бабусі:

— Піди на озеро. Там є ополонка. Злови коропа на обід.

— Провалиться крига піді мною, потону я в озері,— каже старенька.

— Зате короп порадіє, що ти з ним потонеш! — глузує невістка.

І знову син зареготав, а мати зажурилася й пішла тої ж миті до озера. Тріскає крига під старою, плаче вона, і сльози на щоках у неї замерзають.

«Краще вже загинути мені»,— думає бабуся, ідучи по кризі.

Але ще не вийшов час їй померти. Пролітала над нею чайка, рибину в дзьобі тримаючи. Вислизнула рибина з пташиного дзьоба й упала старенькій під ноги, а та її підняла п віднесла невістці.

Третього дня сіла мати біля вогню полатати синові сорочку. Побачила те невістка, підскочила, вихопила в неї з рук сорочку й гримнула:

— Облиш-но, сліпа старчихо, це не твій клопіт!

І не дала матері синову сорочку полатати.

Велика туга пойняла серце старенької, вийшла вона з хати, сіла на лавці, дарма що зима люта, й стала благати допомоги.

Коли це бачить — прямує до неї вбоге дівча, в самій лиш сорочці подертій, плечем синім од холоду світить, бо рукав одірвався. Але всміхається дівча приязно, такої воно доброї вдачі. Під пахвою жмуток трісочок тримає.

— Може, купите, бабусю, трісочок? — питає дівча.

— Нема в мене грошей, донечко, але, як хочеш, я тобі рукавчик пришию,— каже сумно старенька, показуючи голку з ниткою, що ними хотіла синову сорочку полатати.

Пришила старенька рукав, а дівча їй жмуток трісочок дало, подякувало й пішло радіючи, що плече не мерзне.

Увечері каше невістка матері:

— Ми підемо в гості до куми, а ти щоб води нагріла, доки вернемося.

А була невістка страшна ненажера. І все дивилася, де б його задурно наїстися.

Пішли молоді, а мати взяла зі жмутка трісок одну та й розклала вогонь у кухні, а сама пішла по дрова.

Порається вона в дровітні й чує, як у кухні щось тріщить та клацає: клац! клац!

— Хто це там? — питається стара з дровітні.

— Домовички! Домовички! — озвалися з кухні слабенькі цвіркотливі голосочки, немов ото горобці заджеркотіли під стріхою.

Зчудувалася стара, що це їй проти ночі чується, й зайшла до кухні. А там у вогнищі саме зайнялися тріски, а круг полум’я танцюють домовички, маленькі чоловічки, кожен пів-ліктя завбільшки. Вбрані вони в кожушки, шапки та червоні черевички, самі як пломінчики червоні, волосся й борідки в них попелясто-сиві, а оченята гарячі, немов жаринки.

Ще і ще виходять вони з полум’я, з кожної тріски по одному. І тільки вилупиться такий чоловічок, одразу починає реготатися й верещати; беркицяються вони, повискують з радощів, хапаються за руки. І ось уже закружляло коло по попелі, попід полицю, через стілець, через горнята, по лавці! Грай! Витанцьовуй! Швидше! Хутчіш! Повискують, верещать, штовхаються, викривляються. Сіль розсипали, квас перекинули, борошно роздмухали — і все те від щирих веселощів. Вогонь палахкотить і сяє, тріскотить і гріє. Дивиться й дивиться старенька на все те, і не жаль їй ані солі, ані квасу, радіє вона з тих веселощів, що послано їй на втіху.

Здається старенькій, ніби помолодшала вона, засміялася, як горлиця, схопилася, немов дівчинка, й, приставши до кола, почала витанцьовувати з домовичками. Але журба із серця не щезла зовсім, і це було так сумно, що коло враз і спинилося. Тоді старенька попрохала домовичків:

— Чи не могли б ви мені допомогти побачити и зика в невістки? Тоді б я синові сказала, що на власні очі бачила, може, він і схаменувся б.

І стала розповідати старенька домовичкам усе як було. Посідали домовички навколо вогнища, ніжки до вогню поспускали, притулилися одне до одного, немов реп’яшки зчепилися, слухають стареньку та все голівками хитають з подиву. Хитають голівками, а червоні шапчини їхні жаром жаріють, немов вогонь палахкотить.

Коли старенька скінчила свою розповідь, озвався один з домовичків, Малік Тінтилінич на ім’я:

— Я Тобі до поможу! Злітаю-да вирію й принесу звідти сорочачих яєць. Підкинемо їх квочці, а коли сороченята вилупляться, піддасться невістка спокусі, схоче, як кожна лісова гадюка, поласувати сороченятами та й висолопить язика.

Усі домовички аж вереснули з радощів, що Малік Тінтилінич таке вигадав. Верещали б вони й далі, та з гостей уже повернулася невістка з калачем. Кинулася розлючена до дверей — побачити, хто то в кухні верещить. Та тільки-но розчахнула двері — шурх! — спалахнуло полум’я, схопилися домовички, тупнули як один ніжками, злетіли над полум’ям, попід стелю, а там рипнули дошки — і не стало домовичків.

Один тільки Малік Тінтилінич не тікав, а сховався в попелі.

Коли ото так зненацька бурхнуло вгору полум’я, а двері вдарились об одвірок, перелякалася невістка так, що сіла мішком на долівку. Розвалився в неї калач у руках, розсипалися коси, попадали гребінці, а сама вона витріщила очі й галасує від злості:

— Що це тут коїлося, стара нікчемо?

— Вітер полум’я роздмухав, коли ти двері відчинила,— відказує старенька стримано.

— А що це в попелі? — знов доскіпується невістка, показуючи на червону п’ятку одного з черевичків Маліка Тінтилінича.

— Жаринка,— відмовляє мати.

Але невістка не повірила, підвелася, як була розпатлана, й приступила ближче. Підсунула вона свого носа до попелу, а Малік Тінтилінич випручав ніжку й хвицьнув її по носі. Заголосила невістка, обличчя в неї в сажі, на розпатланих косах — попіл.

— Що це тут коїться, стара нікчемо? — скиглить невістка.

— Либонь, каштан розпукнувся в жару,— відказує старенька, а Малік Тінтилінич аж душиться від сміху в попелі.

Пішла невістка вмитися, а мати показала Маліку Тінтилі-ничеві, де невістка вмостила квочку, щоб були курчата на Різдво.

Ще тої ж ночі приніс Малік сорочачих яєць і підкинув їх квочці замість курячих.

Звеліла невістка старенькій пильнувати квочку і негайно сповістити, як тільки вилупляться курчата. Закличе тоді невістка все село подивитися, які курчатка вона має на Різдво, коли ні в кого їх не буде.

Наспів час, повилуплювалися сороченята. Сказала старенька невістці, а та скликала сусідок. Зійшлися кумасі й сусідки, і мале, і старе; був тут і сип старенької. Звеліла невістка принести кубельце до сіней.

Принесла старенька, підняла квочку — а в кублі заскрекотіло щось, а потім хутко повискакували з нього голі сороченята.

Побачивши сороченят, невістка-гадюка забулася на мить і виказала свою гадючу вдачу, погналася по сінях, наче в лісі, за сороченятами, висунувши тонкого шпичастого язика.

Заверещали кумасі й сусідки і притьмом позабирали своїх дітей додому, бо пересвідчилися, що то справді була лісова гадюка.

А мати, радіючи, підійшла до сина та й каже:

— Заведи її, синку, туди, де знайшов, адже тепер ти на власні очі бачив, кого в хаті тримаєш та годуєш.

І мати хотіла обійняти сина.

Але син її зовсім дурний і впертий чоловік був, не вірить він ні матері, ні сусідам, ані власним очам. Замість витурити жінку-гадюку, він став на матір кричати:

— Звідки ти сороченят дістала в цю пору, стара відьмо? Ану забирайся геть з моєї хати!

Отепер мати вже побачила, що годі тут сподіватися на правду. Заплакала вона невтішно і стала благати, щоб не вигонили її з хати вдень, аби не бачили в селі, якого сина викохала.

Дозволив син, щоб мати до вечора лишилася вдома.

А як поночіло, взяла старенька крихту хліба в торбу та кілька трісочок, що їй убога дівчина принесла. Та й пішла, плачучи, із синової хати.

І тільки вона переступила поріг, згас вогонь у вогнищі. Зосталися син із невісткою самі в темній хаті, й аж тепер

відчув син, який великий гріх учинив проти матері, і покаявся гірко. Але не сміє він жінці про все сказати, бо полохливої вдачі. Натомість мовить їй:

— Ходімо слідом за матір’ю, побачимо, як замерзатиме вона на морозі.

Схопилася радо зловтішна невістка, дістала кожухи, вдяглися вони й пішли назирці за старенькою. А та йде собі засмучена полем, крізь ніч, крізь сніги. Як вийшла на стернище розлоге, холоднеча її така скувала, що й ступити далі не здолає. Дістала вона з торби трісочок, розгребла сніг і запалила багаттячко, щоб нагрітися трохи.

Зайнялися тріски, аж диво: стали з них вискакувати домовички. Стрибають з вогню просто в сніг, а за ними слідом іскри шкварчать навсібіч серед темної ночі.

Любо це бачити старенькій, заплакала б оце від зворушення, що не кинуто її саму в дорозі. А домовички купляться біля неї. та сміються, та свистять.

— Любі мої,— каже старенька,— не до веселощів мені зараз, допомогли б ви мені ліпше у скруті.

Розповіла вона домовичкам, як її син дурноголовий ще більше озлився на неї, коли сам, як і все село, пересвідчився, що в його жінки гадючий язик.

— Вигнав він мене, тож хоч ви допоможіть, як можете.

Мовчать домовички, струшують сніг з черевичків, не знають, як зарадити біді.

Аж тут озивається Малік Тінтилінич:

— Ходімте-но до Стрибора, володаря нашого. Він у всякій скруті порадить.

Миттю виліз Малік на глодину, заклав пальці в рота, свиснув, і відразу з мороку пічного, з тиші прибіг до них олень, а з ним дванадцятеро білочок.

Посадили стареньку на оленя, а домовички посідали на білочок і рушили до лісу Стриборового.

Їдуть вони крізь ніч, на голові в оленя роги гіллясті, і на кожнім ріжку — зірочка. Сяють роги оленячі, вказують путь, а за ним мчать дванадцятеро білочок, і в кожної очка, немов самоцвіти. Мчать вони, квапляться, а за ними невістка з сином біжать, аж духу їм не стає. Так дісталися вони до лісу Стриборового, й поніс олень стареньку через ліс.

Упізнала невістка й поночі, що то Стриборова пуща, де її колись за гріхи було заклято. Але така вона люта була, що ні усвідомити свої нові гріхи не була спроможна, ані побоятися відплати за них. Ще й раділа вона, міркуючи: «Пропаде стара недотепа в цім лісі, повнім чарів усяких». І дедалі прудкіше бігла за оленем.

А тим часом олень домчав стареньку до Стрибора, що був лісовий володар. Жив він серед лісу в дуплі дуба-велетня, де містилося сім золотих палаців, а ще село, срібними гратками обгороджене. Перед найрозкішнішим палацом сидів Стрибор на престолі, в червоному плащі.

— Поможи старенькій, пропадає вона від невістки-гадюки,— кажуть домовинки Стриборові, низько вклонившись йому разом із бабусею.

І розповіли все як було. А невістка й син теж підкралися до дуба, зазирають крізь якусь шпарину всередину, дослухаються.

Як скінчили домовинки свою розповідь, Стрибор і каже:

— Не сумуй, старенька! Облиш ти невістку, нехай живе собі, як знає, доки знов її злостивість приведе туди, звідки дочасно вибралася. А тобі допомогти не тяжко. Дивись, он село, сріблом обгороджене!

Поглянула старенька — аж то її рідне село, що в ньому вона замолоду жила, і саме свято в селі. Дзвони видзвонюють, скрипки грають, пісні лунають.

— Зайди за огорожу, вдар у долоні й ураз помолодієш. Житимеш у рідному селі, порозкошуєш іще радощами молодості, як п’ятдесят років тому! — провадить Стрибор.

Зраділа старенька безмежно, побігла до огорожі, руками вхопилася за срібну хвіртку, тоді раптом щось згадала та й питає Стрибора:

— А що ж буде з моїм сином?

— Не кажи дурниць, старенька! — відмовив Стрибор.— Звідки ти щось знатимеш про свого сина? Він залишиться у цьому часі, а ти повернешся до своєї молодості!

Почувши це, замислилась старенька. А тоді помалу пішла назад од гратованої огорожі, підійшла до Стрибора і вклонилася низенько:

— Дякую тобі, любий пане, за все добро, що його ти мені пропонуєш. Але я волію лишитися зі своїм горем і знати, що є в мене син, аніж дістати всі блага й багатства світу та по-забути про нього!

Щойно вимовила старенька ці слова, зойкнула страховинно вся пуща, пропали всі чари лісу Стриборового, бо віддала старенька перевагу стражданням своїм тяжким перед найбільшим щастям світу.

Захиталась уся пуща, провалилася земля, зник у прірві велетень-дуб з палацами й селом, срібними гратами обгородженим, не стало Стрибора й домовичків, вискнула невістка з-поза дуба, обернулася в гадюку й шмигнула в нору, а мати з сином опинилися самі серед лісу.

Упав син навколішки перед матір’ю, спідницю їй цілує, а тоді взяв її на руки й поніс додому. Ще вдосвіта вони повернулися щасливо. Благає син прощення в матері, а вона й забула вже про його гріхи.

За якийсь час одружився син з отим убогим та щиросердим дівчам, що привело колись домовичків до їхньої хати. І досі живуть вони щасливо всі разом, а зимовими вечорами охоче заходить до них погрітися й Малік Тінтилінич.

Джерело: Казки.— К., «Веселка», 1978
Перекладач: Віль Гримич

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up