Про золоту дівчину Магулену та вірного друга

Павол Добшинський

В одній країні жив король і був у нього син. Мати хлопчика давно померла, король одружився вдруге, і королева стала для малого злою мачухою. За грубою в одному з покоїв замку висіла дивна картина. Син питав у батька, хто та прекрасна жінка, яка намальована на картині. Але батько нічого не говорив про неї і завжди кінчав розмову словами:

— Коли підростеш, я сам тобі розповім.

Королевич підріс, став юнаком і часто приходив милуватися картиною. Одного разу, коли король був у доброму настрої, запитав син знову:

— Скажіть мені, врешті, батьку, хто це намальований на картині?

— Ну що ж,— відповів король,— це твоя небіжчиця-мати, і звали її Золотою дівою, і такої красуні і такої доброї не було у всьому світі. Коли я був молодим, як оце ти, я одружився з нею. Тепер і ти одружишся, щоб наш рід не згас і щоб після твоєї смерті королівство не лишилося без спадкоємця.

Ці слова почула мачуха і одразу ж запропонувала підшукати королевичу дівчину, яка буде йому вірною дружиною. Та юнак і чути не хотів про наречену, яку знайде мачуха, і твердо сказав, що не одружиться, поки не знайде таку ж вродливу і таку хорошу дівчину, якою була його мати. Даремне батько запевняв його, що іншої такої не було і не буде, даремне переконувала його мачуха узяти дівчину, яку вона порадить,—королевич і думати не хотів про одруження.

Минуло чимало часу, і звелів король скликати усіх своїх радників, щоб разом з ними порадитись, де і як міг би його син розшукати таку дівчину і одружитись з нею. Поз’їжджалися у палац мудреці з усього королівства, думали з ранку до вечора, але так нічого й не надумали. Радилися вони й другого дня, і третього і зрештою зійшлися на тому, що вирядять посланців в усі краї світу шукати прекрасну наречену.

Посланці наступного ж дня вирушили в дорогу і цілий рік блукали по різних країнах, але коли повернулися додому, сказали, що про таку дівчину ніде нічого не почули.

Знову посходилися мудрі голови з усього королівства, радилися значно довше, ніж раніше, але й тепер не могли дійти згоди. Нарешті підвівся сивий дід, котрий за весь час не промовив і слова, а тепер сказав так:

— Бачу я, що нічого одностайного сказати ви не можете, і бачу, що так ми королю доброї поради не дамо. Довго я міркував, як би нам оте найкрасивіше у світі дівча для нашого королевича розшукати, і ось до чого додумався. Ви знаєте, яке велике і славне наше місто і скільки чужоземців щодня проїздить через нього, мандруючи з однієї далекої країни в іншу. Треба нам замкнути всі криниці в місті і суворо наказати, щоб жоден городянин не давав сам води чужому чоловікові, а відправляв мандрівників до королівського палацу. Там ми одну криницю залишимо відкритою і поставимо до неї варту, яка буде розпитувати кожного, чи не чував він чогось про таку красуню.

Ця рада сподобалася королеві, і він наказав зробити все, як сказав той мудрець.

Час ішов, багато чужинців приходило до криниці у королівський двір, але жоден навіть не чув про таку дівчину.

Десь за три роки приблукав у те місто весь запорошений і пропечений сонцем мандрівник. Був він, мабуть, дуже змучений, бо вже у першому будинку попрохав напитись. Але люди відповіли, що це їм заборонено, що криниці по всьому місту замкнені і щоб він ішов до королівського двору, де йому дадуть води. Незнайомець насилу добрався до палацу. Ще здалеку побачив він посеред двору криницю, а біля неї варту, і гукнув, щоб заради всього святого дали йому напитися, бо далі він не витримає. Вартові, побачивши чужого чоловіка, одразу ж набрали у кухоль води, дали йому напитись і тут-таки запитали, чи не чув він про найвродливішу в світі дівчину, якій би не було пари.

— Гай-гай, як же не чувати! — відповів мандрівник.— Адже я цілий світ обходив з краю в край і знаю про все, що є в світі знаменитого. І про таку красуню знаю, що коли хто гляне на неї, той одразу зомліє з подиву.

Варта схопила незнайомця за руки і повела прямо до короля, аби він розповів там, що йому відомо.

Король дуже зрадів і звелів покликати сина, щоб мандрівник повторив перед ним свою розповідь.

— Ясновельможний королю,— почав мандрівник,— це щира правда, що я обійшов увесь світ з краю в край і ніде не чував про красивішу за Золоту панну Магулену. Вона така прекрасна, що коли хто-небудь гляне на неї, байдуже — старий чи молодий,— то від її краси одразу ж непритомніє. Тільки не радив би я молодому королевичу свататись до неї. І не тому, що це дуже далеко звідси й мало кому щастить туди добратися, а через те, щоб не трапилося з ним, як уже траплялось із багатьма пишними королями й королевичами. Бо кожен, хто гляне в обличчя Золотій дівчині, від її краси одразу зомліє, і його недужого мусять везти додому, а вона ні за кого виходити не бажає.

Як почув про це королевич, згубив він спокій, і того ж дня хотів був вирушити в дорогу.

— Не так, сину мій,— мовив йому король,— почекай трохи! Не забудь грошей у дорогу і візьми з собою, скільки бажаєш, війська, щоб нічого лихого з тобою не приключилося. А цей мудрий чоловік, коли ми його добре попросимо, теж піде з тобою і разом ви ту дівчину швидше здобудете.

І почав він прохати мандрівника, щоб той пішов з його сином. Незнайомець спершу відмовлявся, але король так просив його, що той зрештою погодився, але попередив, що піде тільки тоді, коли королевич нікого більше не візьме з собою та ще й пообіцяє, що в дорозі робитиме все точнісінько так, як він йому порадить. Так вони домовилися і наступного дня вирушили удвох у дорогу.

Ішли вони, ішли безлюдними горами, дикими шляхами, ішли довго й далеко. Аж ось одного разу застала їх ніч на якійсь горі. Блукали, блукали вони по тій горі, поки прийшли до будиночка, в якому світилося вікно. Зайшли всередину й побачили там старого, що сидів за столом і писав у великих книгах. Вклонилися вони йому, але старий не відповів. Довго стояли вони на порозі, чекаючи, що, може, він привітається до них, коли допише, але дід мовчки писав далі. Подорожні втомилися стояти, і тоді промовив наш мандрівник:

— Як же ми тут ночуватимемо, коли він нам і слова не відповів?

— Та якось буде,— мовив королевич.— Либонь, цей дід нічого лихого нам не зробить.

Так вони й полягали собі; королевич заснув, але мандрівник спати не міг.

Перед північчю прийшли три дочки того діда. Ці три дівчини вдень голубками літали по світу.

— Чи ніхто у нас не ночує, батьку? — запитали вони.

— А якби й ночував хто? — відповів старий.— Ви на це не зважайте і кажіть, де були сьогодні і що почули.

Тут почала найстарша сестра:

— Була я сьогодні у далекому, широкому світі і почула, що один королевич шукає Золоту дівчину Магулену — таку, як колись його мати була. І хто це комусь скаже, хай одразу ж по кісточки закам’яніє.

— Де ж моя друга дочка сьогодні літала і що чула? — запитав батько.

— Літала я далеким, широким світом і почула, що той королевич, який шукає Золоту дівчину Магулену, прийде на роздоріжжя, де одна дорога буде кам’яниста й болотяна, а друга — чиста й м’яка. І коли він піде м’яким шляхом, то ніколи до Золотої дівчини не втрапить, а коли піде кам’янистим, то ще може з нею зустрітись. А хто це комусь розповість, той нехай по коліна у скелю обернеться.

— А де ти, моя менша дочко, літала сьогодні і що почула? — знову спитав батько.

— Літала я по далекому, широкому світу і чула там, що цей королевич Золотої дівчини Магулени не здобуде, якщо їй одразу в очі погляне, коли вперше зустрінеться. А якщо він у перший день на неї лише по коліна гляне, на другий день — по пояс, і тільки на третій день — в очі подивиться, отак її дістане. А хто це викаже, хай одразу ж по пояс на скелю обернеться.

Старий усе це позаписував у свої книги, а мандрівник запам’ятав.

Уранці королевич прокинувся, і обидва подорожні пішли далі. Незабаром потрапили вони на роздоріжжя. Тут мандрівник і каже:

— Найясніший королевичу, нам лежить оця кам’яниста дорога.

— Та ні, краще підемо оцією, доброю,— відповів королевич.— Хіба мало наблукалися ми дикими горами і безлюдними шляхами? Треба хвалити небо, коли ми вийшли на зручний шлях.

І рушив по м’якій дорозі. Але мандрівник пішов дикою й кам’янистою, тож і королевич незабаром теж повернув на неї, бо одному йому було сумно.

Йшли вони знову довго. Королевичу вже надокучив цей дикий шлях, не раз хотілося йому повернути назад, але товариш весь час нагадував йому, що він мусить іти вперед, що вже скоро прийдуть вони до Магулени. Нарешті вийшли вони на одну гору і тут побачили здалеку башти того міста, де жила Золота дівчина Магулена. Королевич повеселішав і жваво крокував далі. Увійшовши до міста, хотів він одразу йти до короля, щоб побачити Золоту дівчину. Але мандрівник нагадав, що треба його в усьому слухатись, і вони не пішли до короля, а найняли кімнату в одному заїжджому дворі і там виспалися до ранку.

Вранці, коли повставали, сказав мандрівник королевичу:

— Ну дивись же, тепер підеш ти до Золотої дівчини. Як тільки зайдеш у королівський палац, запитає тебе сторожа: «Чого тобі треба?» Ти сміливо відповідай, що прийшов побачити Золоту дівчину, і тебе проведуть до неї. Тільки ж тримайся міцно, коли ти справжній хлопець! І не намагайся зразу дивитися в очі, а зроби, як я тобі кажу. Буде вона стояти перед тобою на помості, то ти опусти очі до землі і тільки по одній сходинці зводь погляд, аби тільки побачити її ноги до колін. А потім спинися і не дивись далі! Буде там і стіл накритий, а на ньому тарілка юшки і чара з вином. Сідай потім до столу, ні до кого і словом не обзивайся, але з’їж із третину тієї юшки і відпий третину вина. Потім устань і знову нікому ні слова не говори, а повертайся додому. Зроби все, як я тобі сказав, бо інакше діло скінчиться погано.

Королевичу все це здалося дуже дивним, але він не міг нічого мовити проти і знову пообіцяв, що буде слухатися свого друга. Пішов він до палацу, сторожа провела його до Золотої дівчини, подивився він на неї до колін, від’їв трохи юшки, відпив вина, не сказав нікому ані слова і повернувся до заїжджого двору. Вдома мандрівник його похвалив, що він так добре дотримав слова.

Наступного ранку послав він королевича знову до палацу і звелів, щоб той усе зробив так, як учора, тільки додав, що тепер можна на Золоту дівчину вже до пояса подивитись, півтарілки юшки з’їсти і півчари вина випити. Як він сказав, так і сталося, і королевич повернувся додому, сяючи з радощів.

Вранці третього дня послав його знову мандрівник до палацу, розповів і цього разу, що і як робити, і, на велику втіху королевича, додав, що тепер можна Золотій дівчині і в обличчя поглянути, повну тарілку юшки з’їсти і випити повну чару вина. Але попередив, щоб той був обачний, коли не хоче накласти головою, бо тепер усе залежить від того, як він триматися буде.

Королевич пішов, а його вірний супутник довго дивився йому вслід, боячись, що той не витримає цього останнього і найтяжчого випробування. Та королевич, прийшовши до палацу, чемно став перед Золотою дівчиною Магуленою і почав повільно зводити на неї очі. Магулені стало шкода такого гарного юнака, бо й вона боялася, що він не витримає випробування. Але королевич підводив очі сходинка за сходинкою і спершу побачив її ноги, потім усю постать і нарешті — обличчя. Тільки зазирнув він їй у вічі, Магулена збентежилась і затремтіла, і в нього теж голова пішла обертом. Ще б трохи, і наш юнак упав би на килим, але він стримав себе, твердіше вперся ногами у камінну підлогу, підійшов до столу, з’їв повну тарілку юшки і випив повну чару вина. І одразу ж відчув себе міцніше. Тим часом принцеса теж прийшла до пам’яті, збігла сходами вниз, кинулася до нього і почала обнімати.

У цю мить увійшов до покою її батько — король птахів, і дуже здивувався, побачивши, що діється в його домі. Молодий королевич пояснив усе і розповів королю, хто він такий, і чому сюди прийшов. А що виконав він усе, що було загадано, то тепер має король свою дочку віддати йому за жінку. Король птахів довго не хотів цього і чути, але врешті дав згоду.

— Добре,— сказав він,— віддам тобі свою дочку, але ти ніколи більше не повернешся до своїх батьків.

Це королевичу не дуже сподобалося, але Золоту дівчину Магулену він нізащо не хотів втратити і тому погодився на все.

Одразу ж справили весілля, і він залишився жити в королівському палаці. І свого друга звелів привести до себе із заїжджого двору, щоб той жив із ним разом. Але мандрівник не схотів і сказав, що найме поблизу хатину, аби в разі потреби завжди бути в нього під рукою. Так вони й жили якийсь час усі разом, і молодий королевич навіть не згадував про повернення додому.

 

Та якось спало йому на думку, що добре було б поїхати до батька, побачити, що він робить без нього дома. І чим довше він думав про це, тим більше йому кортіло. Одного разу виглядав король таким веселим, що готовий був цілому світу вгодити. Тут і почав королевич просити, щоб відпустили його додому. Довго король відмагався, але зрештою дозволив. Того ж дня зібралися в дорогу, і королевич, Золота дівчина Магулена та їхній друг, попрощавшися з королем, посідали в карету й поїхали.

Коли смеркло, знову дісталися вони до будиночка, де жив старий, який писав книги. Королевич і каже:

— А чи варто тут ночувати? Адже ми можемо й далі їхати.

— Та, мабуть, зупинимось тут,— мовив мандрівник,— бо вже ніч надворі.

От і зайшли вони до будиночка. Старий так само писав свої книги, а подорожні полягали спати. Королевич і Золота дівчина заснули, але мандрівник не склепив очей.

Перед північчю прийшли три дідові дочки, що удень голубками літали по світу, і найстарша запитала:

— Батьку, чи в нас ніхто не ночує?

— Та є тут подорожні, що колись приходили,— мовив старий.— Але ти розповідай, де була і що чула, бо вони міцно сплять.

Тоді почала найстарша сестра:

— Я була сьогодні в далекому, широкому світі і почула, що королевич здобув собі Золоту дівчину Магулену і вже з нею додому повертається. Але навряд чи добереться він до батька, бо його мачуха — відьма і вишле назустріч військо. щоб його привітало, і якийсь вояк піднесе йому келих вина. Як тільки він того вина нап’ється, враз його на шматки рознесе. А хто це викаже, хай вище пояса скам’яніє,

— А ти, доню, де сьогодні літала і що почула? — запитав батько в середульшої дочки.

— Я літала далеким, широким світом і там чула, що королевич із своєю Золотою дівчиною так додому й не добереться. Бо коли навіть не вип’є він із того келиха, то все одно, як під’їде до міста, вишле мачуха назустріч скакуна, і, коли він на того коня сяде, його враз занесе у синє море. А хто це розповість, хай по горло скам’яніє.

— Де ж це ти, моя менша дочко, літала і що чула? — запитав батько.

— Літала я далеким, широким світом і почула там, що королевича й Золоту дівчину Магулену найбільша небезпека чекає вдома. Бо якби вони і дісталися туди, все одно нашле на них мачуха змія, котрий опівночі вилізе з печі і роздере королевича з Магуленою на шматочки. Хто ж це кому розповість, хай увесь каменем стане.

Старий усе це записував, а мандрівник добре собі запам’ятав.

Уранці наші подорожні встали й рушили далі. їхали вони глухими лісами й безлюдними горами і вже були недалеко від свого міста, коли раптом закурілася вдалині дорога. Коли ближче під’їхали, бачать, що назустріч іде військо, а попереду скаче вершник із келихом вина у руці. Доскакав він до карети, стрибнув з коня і подав королевичу.

— Наш король, а твій батько,— мовив вершник,— знає, як втомився ти, їдучи цією глушиною, і посилає тобі келих вина.

Королевич з радістю підніс келих до вуст, бо він і справді був спраглий і втомлений, але в цю мить його друг промовив:

— Стривай! Ти пообіцяв, що в усьому слухатимеш мене. Не пий з келиха! Краще дай тому випити, хто його підніс.

Марно королевич запевняв, що вмирає від спраги,— мандрівник був невблаганний. Отож і мусив вино випити вершник, котрий привіз келих, і його одразу ж розірвало на дрібні шматочки.

— От бачиш, так би й з тобою сталося! — сказав мандрівник.

Королевич не мав слів, щоб подякувати йому за порятунок від смерті.

Поїхали вони далі. Вже були недалеко від міста; аж раптом ведуть їм назустріч красивого коня.

— Це тобі,— кажуть,— наш король посилає, щоб ти трохи погарцював і на цьому скакуні в місто прибув.

Королевичу набридло сидіти в кареті, і він зрадів, що може покрасуватися верхи на коні. В ту ж мить скочив би він у сідло, але мандрівник йому не дозволив. Королевич розгнівався і почав нарікати, що мандрівник весь час стає йому на заваді. Але товариш не відступився від свого.

— Краще,— сказав він,— звели сісти на скакуна тому, хто його привів.

Королевич наказав, як кінь рвонув з місця учвал і разом з тим, хто сидів на ньому, скочив прямо у море.

Нарешті дісталися вони додому. Старий король був щасливий вітати сина, навіть мачуха виглядала веселою і вдоволеною, і все місто раділо, що королевич щасливо повернувся із Золотою дівчиною Магуленою. Весілля справили в той же день пишне й бучне, на якому всі їли, пили і танцювали. Один тільки мандрівник не дуже тішився, а розмірковував, в який спосіб міг би він врятувати королевича й Магулену від останньої небезпеки.

Після вечері, коли королевич і Магулена хотіли йти спочивати, попросив мандрівник королевича, щоб той ліг спати десь в іншому місці, а його пустив у той покій, де буде Ма-гулена. Королевич ладен був погодитись, та коли це почула мачуха, вона одразу ж почала кричати, що не годиться волоцюзі бути в одній кімнаті з принцесою.

Але королевич сказав:

— Чом би й ні? Адже саме цей мандрівник допоміг мені здобути Магулену і вже не раз рятував моє життя.

Королевич пішов спати в інше місце, а мандрівника залишив із своєю нареченою.

Але стара королева-мачуха не била байдиків; вона непомітно поставила у сусідній кімнаті нічну варту і наказала весь час дивитися через замкову шпарину на мандрівника, що він робитиме.

Наш мандрівник навіть не склепив очей, а взяв гостру шаблю до рук і став чекати, що воно буде. Опівночі вивалилася стінка у грубі, виліз звідти дванадцятиголовий змій і кинувся на Магулену, яка міцно спала, щоб її зжерти. Мандрівник зібрався на силах і напав на змія: голови йому позрубував, тіло посік на шматки і викинув у вікно на вузьку вуличку, якою ніхто не ходив. Потім зішкрябав кров зі стіни, скинув сорочку і нею зібрав кров на підлозі і теж у вікно викрутив. Прибравши все, озирнувся мандрівник по покою, чи не залишилося де-небудь змієвої крові. Скрізь було чисто, тільки у Магулени на щоці червоніла краплинка. Підійшов він до неї і злизнув ту кров зі щоки.

Але саме в ту мить прокинулася в сусідній кімнаті варта, яка досі міцно спала, і зчинила галас, що мандрівник цілує Золоту дівчину. На крик збіглися люди з усього палацу, пришкандибала і стара мачуха і вмить наказала мандрівника зв’язати і кинути у в’язницю.

Рано-вранці мачуха сказала королевичу, що його, мовляв, вірний друг поцілував Золоту дівчину Магулену. І звеліли над мандрівником чинити суд. Той суд присудив його до смерті. Швидко все приготували і бідного мандрівника повели до шибениці.

Там мандрівник попрохав, щоб йому востаннє дозволили з королевичем поговорити. Королевич прибіг до нього, і мандрівник мовив:

— Бачу я, що смерті мені не минути. Тож хай хоч у твоїх очах загину я невинним. Чи знаєш, що було, коли ми ночували у того діда на дикій горі? Ти спав, але я не спав. Перед північчю прилетіли три дідові дочки і почали своєму батькові говорити, що вони в далекому, широкому світі почули. Тоді й розповіли вони, як Золоту дівчину Магулену здобути. Але хто це іншому перекаже, той до пояса у скелю обернутися має.

І як сказав це мандрівник, так по пояс каменем і став.

— Ти знаєш, що було потім,— повів він мову далі,— і як ми вдруге до того будиночка прийшли. Тільки ти і Золота дівчина солодко спали, а я не спав. Перед північчю знову прилетіли три дідові дочки і про всі ті небезпеки, від яких я тебе врятував, батькові розповіли — і про келих з вином, і про скакуна, що тебе у синє море міг занести.

І як договорив мандрівник, одразу ж по горло скам’янів.

— А менша дочка таке сказала: «Літала я далеким, широким світом і почула, що найбільша небезпека королевича в рідному домі чекає, бо вночі вирветься на волю змій і зжере королевича разом із Магуленою». Тож бачиш, що не міг я тобі цього розповісти, але я тебе від злої біди беріг. Того змія я на шматки порубав і у вікно викинув на вуличку, де ніхто не ходить. Твого Золоту дівчину я не цілував, а хотів зі щоки краплину змієвої крові злизнути, бо то кров отруйна і пропалила б їй шкіру. Але в цей час сторожа прокинулась і мене зв’язала.

І не встиг мандрівник усе до кінця сказати, як з головою на камінний стовп обернувся.

У всіх, хто це чув, на очах сльози забриніли. А королевич дивився на камінний стовп і так гірко плакав, що його насилу змогли відірвати й до палацу віднести. Відтоді королевич часто сумний ходив і ніхто не міг його розвеселити. Мачуха й на очі не сміла йому навертатися, бо він її в ту ж мить наказав би стратити. Старий король незабаром помер, усе королівство перейшло до сина, але це йому принесло ще більший смуток. Та от прийшов час, і мала у Магулени знайтися дитинка. За день до того приснилося молодому королю, що мусить він узяти дитину, яка в його дружини народиться, віднести до того стовпа і там залишити. А сам хай повернеться додому і про свого друга думає.

Ледве в нього синок народився, не мовив король нікому ані слова, взяв дитину, приніс її до того стовпа і поклав там, а сам засмучений додому побіг.

Тільки коли був він уже в палаці й думками до свого вірного друга линув, почувся раптом стукіт у двері. Озирнувся молодий король, аж там його друг-мандрівник стоїть — живий, як і раніше, а на руках в нього дитя сидить — теж живе і здорове. Тут король схопився на ноги, підбіг до нього, і почали вони обійматися і плакати разом. Потім пішли до Магулени і все їй розповіли. А вже потім справили таке свято над святами, якого ні до того, ані після більше не бувало.

Я там, правда, не був, але від людей чував, що живуть; вони й досі всі разом, веселі й щасливі.

Джерело: Казки.— К., «Веселка», 1978
Перекладач: Олег Микитенко

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up