Снігуронька

Було це взимку. Сиділа королева біля вікна і шила. А за вікном падали лапаті сніжинки. Королева на них задивилася і вколола голкою пальця. Виступили на пальці краплі крові. Королева й думає: «От коли б народилася в мене дитина, біленька, як сніг, червонощока, як та кров, і чорнява, як дерево на віконній рамі».

От незабаром знайшлася у королеви донечка, як сніг, біленька, як та кров, червонощока, і чорнява, як дерево на віконній рамі — і назвали її Снігуронька. А коли дівчатко народилося, королева померла.

Через рік узяв собі король іншу дружину. Була вона гарна на вроду, але дуже горда й пихата і боялася, щоб хто-небудь не перевершив її красою. Було в неї чарівне люстерко; коли вона ставала перед ним і, милуючись собою, питала:

то воно відповідало:

І вона дуже раділа з того, бо знала: люстерко правду каже.

А Снігуронька тим часом росла та краси набиралася. І коли їй минуло сім років, була вона така гарна, як день ясний, і вродливіша за саму королеву. Отож, коли королева спитала якось у люстерка:

воно відповіло:

Злякалася тоді королева, аж пожовкла, позеленіла — такі завидки її взяли. Відтоді не злюбила вона дівчинку. Заздрощі ятрили її серце, ї не було їй спокою ні вдень, ні вночі.

Тоді вона покликала одного з своїх єгерів і сказала:

— Заведи цю дівчинку в ліс, щоб очі мої більше її не бачили. Ти мусиш її вбити і принести мені на доказ її легені й печінку.

Єгер послухався і завів дівчинку в ліс. Тільки-но дістав він свого мисливського ножа, як Снігуронька почала плакати і благати:

— Ох, любий єгерю, пожалій мене, не вбивай! Я втечу далеко-далеко в дрімучий ліс і ніколи не повернуся додому.

І тому що була вона така гарна, єгер зглянувся на неї і сказав:

— Гаразд, тікай, бідне дитятко!

І наче камінь звалився у єгеря з серця, що не довелося йому вбивати Снігуроньку.

І якраз у цей час трапився молодий олень, єгер його забив, вирізав легені й печінку і приніс королеві. Королева звеліла кухареві зварити їх у солоній воді і все з’їла, гадаючи, що то легені й печінка Снігуроньки.

Залишилась бідна дівчинка в дрімучому лісі сама-самісінька і кинулась вона навтіки. Бігла по гострому камінні, продиралася через-колючі хащі, зустрічала і диких звірів, але вони її не чіпали. Бігла, поки ноги несли. Аж ось почало смеркатися. Раптом бачить дівчинка — стоїть між деревами маленька хатинка. «Дай,— думає,— зайду до неї відпочити». І було в тій хатинці все таке маленьке, але гарне й чисте, що ні в казці сказати, ні пером описати.

Стояв там накритий білою скатертиною столик, на ньому сім маленьких тарілочок, біля кожної тарілочки по ложечці, а ще сім маленьких ножиків і виделочок і сім маленьких келишків. Стояли там попід стіною в ряд сім маленьких чепурних ліжок.

Снігуронька відчувала такий голод і спрагу, що з’їла з кожної тарілочки по дві ложки і надпила з кожного келишка по ковточку. А оскільки вона дуже втомилася, то захотілося їй відпочити. Снігуронька перебрала всі ліжка. Одне було надто довге, друге надто коротке, але сьоме було їй саме враз. Лягла вона в нього й заснула.

Коли вже зовсім стемніло, прийшли хазяї хатинки; були то семеро карликів, що в горах руду добували. Засвітили вони сім своїх ліхтариків і, коли в хатинці стало світло, помітили, що не все було так, як раніше. От перший карлик і каже:

— А хто це сидів на моєму стільчику?

А другий каже:

— А хто їв із моєї тарілочки?

Третій:

— А хто взяв шматок мого хлібця?

Четвертий:

— А хто їв мої овочі?

П’ятий:

— А хто брав моєю виделкою?

Шостий:

— А хто різав моїм ножичком?

А сьомий теж питає:

— Хто це пив з мого келишка?

Озирнувся перший, помітив на своєму ліжкові маленьку складочку та й каже:

— А хто це лежав на моєму ліжку?

Тут збіглися інші і почали говорити:

— І на моєму ліжку теж хтось лежав.

Глянув сьомий карлик на своє ліжко, бачить — лежить на ньому Снігуронька і спить. Гукнув він тоді всіх, поприносили карлики сім своїх ліхтариків, освітили Снігуроньку.

— Дивіться, дивіться! — загукали вони.— Яка гарненька дівчинка!

Вони так зраділи, що не стали її будити і залишили спати в ліжечку.

А сьомий карлик проспав біля кожного з своїх товаришів по годині,— так ото й ніч минула.

Вранці прокинулася Снігуронька, побачила карликів і злякалася. Але вони були з нею ласкаві і запитали її:

— Як тебе звати, дівчинко?

— Мене звуть Снігуронька,— відповіла вона.

— А як ти потрапила в нашу хатинку? — розпитували далі карлики.

І вона розповіла їм про все. Як мачуха хотіла її вбити, але єгер, зглянувшись, відпустив її. Як бігла вона цілий день, поки нарешті не знайшла їхню хатинку.

От карлики й питають:

— Хочеш у нас поратись? Їжу готувати, постелі стелити, прати, шити, плести. Якщо згодна, залишайся жити в нас.

— Добре,— каже Снігуронька і залишилася жити у карликів.

У хатинці в Снігуроньки завжди було чисто. Ранком карлики йшли в гори шукати руду й золото, а ввечері поверталися додому. А Снігуронька чекала їх із вечерею. Цілий день дівчинці доводилося залишатися самій, і тому добрі карлики її застерігали:

— Бережися своєї мачухи. Вона скоро дізнається, що ти тут. Дивись, нікого не пускай у хату.

А королева, з’ївши легені й печінку, знову повірила, що вона найперша красуня в країні. Підійшла вона до люстерка та й питає:

Люстерко й відповідає:

Злякалася тоді королева, бо знала, що люстерко не може збрехати. Зрозуміла вона, що єгер її обдурив і Снігуронька жива.

Почала вона думати, як би Снігуроньку занапастити. І ось що надумала. Переодягалась вона старою перекупкою, вимазала сажею обличчя і рушила в ліс, до семи карликів. Прийшла вона до хатинки, постукала в двері та й каже:

— Продаю крам! Продаю!

Глянула Снігуронька у віконце і каже:

— Добрий день, бабусю! Що у вас є на продаж?

— Шнурки різнокольорові, — відповіла та. — Купи, не пошкодуєш. З строкатого шовку сплетені.

«Цю поважну жінку можна, мабуть, і в дім пустити»,— подумала Снігуронька. Відчинила вона двері і купила собі гарні шнурки.

— О, як вони тобі личать, дівчинко,— мовила стара,— дай-но я тобі зашнурую.

Снігуронька, не чуючи нічого лихого, дала затягнути на собі шнурки. І почала стара шнурувати, та так швидко й туго, що Снігуронька задихнулася і впала додолу непритомна.

— Це за твою вроду,— сказала королева і зникла.

Надвечір повернулися додому сім карликів. Бачать — лежить Снігуронька на підлозі, бліда як смерть. Вони підняли її й побачили, що вона міцно-преміцно зашнурована. Розрізали вони шнурки, і тоді дівчинка зітхнула і розплющила очі.

Коли карлики почули про те, що сталося, вони сказали:

— Стара перекупка була насправді королевою. Гляди не пускай нікого, коли нас немає вдома.

А зла жінка повернулася тим часом додому, підійшла до люстерка та й питає:

А люстерко їй, як і раніш:

Почула це королева і аж побіліла, так злякалася. Вона зрозуміла, що Снігуронька жива.

— Ну, вже тепер,— сказала вона,— я придумаю таке, що погубить тебе напевно.

Королева зналася на чаклунстві, а тому приготувала отруйний гребінець. Потім переодяглася старою бабою і рушила в ліс до семи карликів. Прийшла до хатинки, постукала в двері та й каже:

— Продаю крам! Продаю!

Снігуронька виглянула у віконечко й каже:

— Іди собі далі, в дім пускати нікого не велено!

— А подивитись, мабуть, можна,— промовила баба і показала Снігуроньці отруйний гребінець.

Він так сподобався дівчинці, що вона відчинила двері і купила гребінець. От баба й каже:

— А зараз я тебе причешу.

Бідна Снігуронька, нічого не підозрюючи, дала себе причесати. Тільки-но торкнувся гребінець її волосся, як вона впала додолу непритомна.

— Ну що, моя кралечко,— сказала зла жінка,— діждалася свого?

І пішла собі геть.

А діло було надвечір, і скоро повернулися додому семеро карликів.

Бачать — лежить Снігуронька на підлозі, як мертва. «Мабуть, знову приходила мачуха»,— подумали карлики. Так і є. Знайшли вони отруйний гребінець. І як тільки його витягли, Снігуронька отямилась і розповіла їм про все. Карлики знову порадили їй бути обережнішою і двері нікому не відчиняти.

А королева повернулася додому, сіла перед люстерком та й питає:

А люстерко відповідає:

Почувши, що говорить люстерко, вона аж затіпалася від гніву.

— Снігуронька мусить загинути! — крикнула вона.

І вона пішла до потаємної кімнати, куди ніхто ніколи не заходив, і приготувала там отруйне яблуко. Було воно на вигляд дуже гарне, біле з червоними цяточками,— бери і їж. Але хто з’їв би хоч шматочок, той неодмінно вмер би.

Коли яблуко було готове, королева нафарбувала собі обличчя, переодяглася селянкою і вирушила в путь-дорогу. Прийшла вона до хатинки карликів, постукала у двері. Снігуронька висунула голову у віконце і каже:

— Пускати в дім нікого не велено.

— Як ні, то й ні,— відповіла селянка,— яблука свої я вже якось продам. Мені тільки хочеться подарувати тобі одне.

— Ні,— сказала Снігуронька,— карлики заборонили мені брати.

— Ти що ж, отрути боїшся? — спитала стара.— То я розріжу яблуко на дві половинки: рум’яну з’їси ти, а білу я.

Але чаклунка була хитра і отруїла тільки рум’яну половинку яблука. Снігуроньці дуже хотілося покуштувати чудове яблуко. Побачила вона, що селянка його їсть, висунула руку з віконця і взяла отруєну половинку. Тільки відкусила вона шматочок, як зараз же впала мертва додолу. Подивилась на неї своїми страшними очима королева і, зареготавши, сказала:

— Біла, як сніг, рум’яна, як кров, чорнява, як чорне дерево! Вже тепер оті карлики не розбудять тебе ніколи!

Повернулася вона додому та й питається в люстерка:

— Люстерко, скажи скоріше,
Хто за мене красивіший?

І відповіло люстерко нарешті:

Заспокоїлося тоді її заздрісне серце.

Повернулися карлики ввечері додому, бачать — лежить Снігуронька мертва. Вони підняли її, причесали, обмили водою і вином, але нічого не допомогло. Бідна дівчина не ворушилася.

Поклали вони її в труну, посідали усі семеро навколо і плакали цілих три дні. Вже й ховати треба. Але Снігуронька мала такий вигляд, немов щойно заснула. Щоки в неї були, як і раніше, свіжі й рум’яні.

І вони сказали:

— Ні, ми не можемо опустити її в чорну землю.

І зробили вони кришталеву труну, щоб можна було бачити її з усіх боків, написали золотими літерами, що це королівська дочка, і віднесли труну на гору.

І довго лежала в кришталевій труні Снігуронька. Здавалося, що вона не вмерла, а спить,— була вона біла, як сніг, рум’яна, як кров, і чорноволоса, як чорне дерево.

От якось у той ліс заїхав королевич і потрапив до будиночка карликів. Побачив він на горі кришталеву труну, а в ній прекрасну Снігуроньку, прочитав і написа золотими літерами. І сказав він тоді карликам:

— Віддайте мені кришталеву труну, я дам за неї все, що вам заманеться.

Але карлики відповіли:

— Нізащо в світі.

Тоді він сказав:

— То подаруйте,— я не можу жити без Снігуроньки. Я її шануватиму як свою кохану.

Добрі карлики зглянулися на нього і віддали труну. От взяли її на плечі слуги королевича та й понесли. І сталося так, що вони спіткнулися об кущ, і з горла Снігуроньки випав шматок отруйного яблука. Розплющила вона очі, підняла віко труни і випросталася — жива-живісінька.

— Та й довго ж я спала,— сказала вона, позіхаючи.

Королевич не тямився від радощів. Розповів їй усе, що сталося, і промовив:

— Ти мені миліша за всіх на світі: ходімо разом зі мною до замку мого батька і будь моєю дружиною.

Снігуронька погодилася і пішла з ним. І відсвяткували вони весілля з великою пишнотою.

Але на весільний банкет було запрошено і злу Снігуроньчину мачуху. Вбралася вона в найрозкішніші червоні шати, підійшла до люстерка та й питає:

Люстерко і відповідає:

Зла жінка вся затрусилася від страху. Що робити? Не йти на весілля? Але їй кортіло подивитися на молоду королівну. Коли вона ввійшла до палацу і впізнала Снігуроньку, то стала як укопана.

Але для неї було вже покладено в жар залізні черевики. Витягли їх звідти щипцями і поставили перед нею. І мусила вона ступити ногами в черевики, і танцювала доти, поки, нарешті не впала мертва додолу.