Дурні казки

Ігор Калинець

Як намалювати Виглядька,

а також Дзуську, Дриська, Цюня, Фуркальце, Фурдичко, Фурдикало, Фуртака, Скрипця, Скрегітку, Рипуня, Скімлюха, О-ля-ля, Парасольця, Соляника, фона Те, фону Ле та інших, про яких мовиться у цій книжечці.

Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— І я також не знаю.
Має лапки він чи ноги?
Має ікла він чи роги?
Очі в нього чи глядальці?
Мацаки чи, може, пальці?
Має хобот він чи ніс?
Чи він лисий, чи заріс?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А як не знаєш?
Має терка він чи зуби?
Має дзьобик він чи губи?
Має вушка чи антени?
Чи він білий, чи зелений?
Має крила він чи хвіст?
І який собі на зріст?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А ще як не знаєш?
Має рильце він чи щоки?
Чи прямий, чи кособокий?
Бородай чи безбородько?
Міна кисла чи солодка?
Він безличний чи з лицем?
Чи блідий, чи з рум’янцем?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— А ще, ще як не знаєш?
Має серце чи моторчик?
Голова на нім чи горщик?
А, можливо, що й капуста?
Чи худий, чи дуже тлустий?
Має жало чи язик?
Чи пропелер, чи плавник?
Я не знаю, я не знаю,
як Виглядько виглядає.
— Невже так безнадійно?
Але я берусь за справу,
розкриваю книжку жваво.
Тут сторінку маю чисту,
а у мене гадка бистра —
гей, олівчики, вперед!
І готовий враз портрет.
На портреті сам Виглядько.
Ось і все. Я ставлю крапку.
— Хіба це він?
Як не віриш, то спочатку
намалюй і ти Виглядька.
Чистих сторінок багато —
Треба їх розмалювати.
А казок у книжці сім —
розмалюй-но ти усі.
— Дякую. Беруся до роботи.
Я вже знаю, я вже знаю,
як Виглядько виглядає.

Дзуська та інші

Дзуська мешкала у млинку для мелення кави. Млинок дуже давній, ще з тих часів, коли не було електричних. Зверху млинок має корбу, якою треба крутити, засипаючи каву в отвір. Кава на жорнах перемелювалася і осипалася на дно млинка, у дерев’яну шуфлядку. Шуфлядку витягували з млинка — і змелену каву пересипали у кавник. Отож, Дзуська замешкала у шуфлядці, яка не була засунена до кінця. І тому через шпаринку можна було спокійно влізти у шуфлядку або вилізти з неї. Звичайно, можна було мешкати в отворі зверху млинка, бо кришечка, якою той отвір закривався, не дуже щільно прилягала до поверхні. Але тут мешкати було небезпечно, бо якби раптом хтось покрутив корбою, то жорна могли б перемолоти Дзуську на каву. Правда, тепер тим млинком ніхто не користувався, його виставили на найвищу поличку в кухні для прикраси. На поличці були й інші давні кухонні речі, що вже вийшли з ужитку.

Вони були виставлені на огляд, начебто кухня була музеєм. Тому мешкати в отворі зверху було зовсім безпечно. Але Дзуська облюбувала собі шуфлядку: в ній так гарно пахло кавою, ніби в кав’ярні. А Дзуська понад усе любила запах кави. Правда, хтось міг би зачинити шуфлядку до кінця. Тоді була б небезпека навіки сидіти запертою у шуфлядці, якщо б на той час Дзуська перебувала в ній. Або залишитися без такої вигідної дерев’яної кімнати, стіни і підлога якої просякли ароматом кави (на той випадок, коли б Дзуська була поза шуфлядкою). Самостійно висунути чи засунути шуфлядку Дзуська не мала сили. Але до млинка з висуненою шуфлядкою нікому не було діла.

То ж чи млинок до мелення кави не міг бути пристойним помешканням для Дзуськи? Звичайно, що міг.

На тій же поличці по сусідству мешкав Дрисько. Його домом була бронзова ступка (або моздір) для товчення перцю. Товкти у ступці можна було сухарі, цукор, гвоздику та інші заморські прянощі. Але, напевно, останнім, що товкли у ступці, був перець. А ступку після перцю забули акуратно витерти. Звичайно, було небезпечно мешкати на дні ступки. Хтось міг важким бронзовим товкачем розтерти Дриська, ніби він горошинка перцю. Але тепер у крамниці можна придбати геть усе розмелене, потовчене, покришене, розтерте — і відразу у пакетиках чи коробочках з гарними етикетками. То ж ступкою ніхто не користувався.

Дрисько полюбляв свій дім, бо той зберігав ще запах перцю, а Дрисько до всього уживав перець чи паприку, без них він не зміг би з’їсти навіть торта. Він так призвичаївся до запаху перцю, мешкаючи у ступці, що навіть ніколи не пчихав.

То хіба ступка для товчення перцю не може бути мешканням для Дриська? Звичайно, що може.

На тій же поличці стоїть давня, трішки надтріснута карафа. Колись у ній подавали домашнє солодке вино. Ту карафу забули сполоснути перед тим, як виставити на полицю, і тому на дні загусло у медвяний клеїк вино. І ось у тій карафі преспокійно замешкав Цюньо. Йому там подобалося жити. Звичайно, була небезпека приклеїтися до солодкого дна. Але Цюньо любив вино, і він із задоволенням лизав солодку масу, до якої все-таки інколи траплялося приклеїтися. І таким чином відклеював себе. Тепер ніхто не збирався мити карафу зсередини, тож не було страху, що Цюня можуть вилити з водою чи розчинити в ній.

То ж хіба карафа для вина не могла бути домом для Цюня? Преспокійно могла.

Дзуська, Дрисько і Цюньо дуже приємні сусіди, що нечасто трапляється на білому світі. Але тут, на поличці, вони ніколи не сваряться між собою. Навпаки, вони люблять ходити в гості один до одного. От, наприклад, збираються в помешканні Дзуськи. Повсідаються вкупці, насолоджуються пахощами кави. Часу в них доволі, тож пригадують собі різні віршики, які колись вивчали у школі. Потім підуть до Дриська. Там нанюхаються перцю. Дзуська і Цюньо трохи попчихають. Дрисько їм бажає «на здоров’я», а ті — дякують. Сам Дрисько не пчихає, бо призвичаївся до запаху перцю. У ступці їм подобається розповідати забавні історійки й анекдоти. А тоді йдуть до Цюня. Полижуть загуслого винця — і трішки-трішки сп’яніють. Тоді співають і сумних, і веселих пісень. На другий день вони ходять у гостину в іншому порядку.

Спочатку у Дриська попчихають і нарозповідаються потішних історійок, потім у Цюня, полизавши винця, поспівають різних пісень, а вкінці у Дзуськи пригадують старі віршики, нанюхавшись кави. На третій день починають від Цюньового винця і пісень, тоді декламують віршики, насолоджуючись ароматом кави у Дзуськи, а закінчують гоститися у Дриська, розповідаючи кумедні історійки і пчихаючи. Правда, пчихають тільки Дзуська і Цюньо, бо Дрисько на перець не реагує. На четвертий день знову починають від Дзуськи, і так далі. Вони вже так звикли ходити один до одного, що ніколи не переплутають порядку. І їм ніколи не набридає гоститися.

А зрештою, що робити на поличці, коли більше жодних розваг, навіть телевізора, там немає і більше ніхто там не мешкає?..

Фуркальце та інші

Є собі Фуркальце. Воно є собі, але воно є і нам. Воно не завелике і не замале, сам раз. Воно не затовсте і не затонке, можна сказати — струнке. Воно фуркає не грубо і не тонко, а цілком нормально. Воно не поспішає, але й не бариться. Словом, дуже звичайне фуркальце.

Ніхто не знає, чи воно живе, чи змайстроване. Але що нам до того, яке воно, аби фуркало. Бо без фуркання воно і не фуркальце. Можна ним бавитися, тобто фуркати ним. Але воно може бавитися нами: бо ми не можемо відірватися від того фуркання.

Є собі Фурдичко. Воно є собі і є нам. От Фурдичко не таке. Воно трохи інше, хоч і фуркає. Бо без фуркання воно б не було фурдичком. Воно трохи завелике, до того ж затовсте. Тому воно фуркає не поспішаючи, та й фуркає грубше, аніж фуркальце. Так виглядає, ніби воно чимсь невдоволене і тому бурчить. Але, можливо, що це тільки так видається.

Інколи воно виглядає як живе, а інколи як змайстроване. Але то нас не обходить, яке воно, аби тільки фуркало. Ним можна бавитися, але воно може бавитися нами.

Є ще і Фурдикало. Воно також є собі і нам. Воно ще більш не таке, як фуркальце і фурдичко, хоч і фуркає. Воно занадто велике, занадто товсте, занадто повільне і занадто грубо фуркає. Аж від того фуркання робиться страшно. Хоч, можливо, воно не є злим. Розпізнати, який в нього характер,— нелегко, бо воно дуже грубо фуркає. Воно також виглядає то як живе, то як змайстроване. Та яке б воно не було, воно фуркає. Ним можна забавлятися, але воно може забавлятися нами.

Є собі і Фуртак. Але він є тільки собі. І не хоче бути нам. Він затонкий, замалий, дуже жвавий, весь час поспішає: його завжди відносить убік. Він дуже тонко фуркає. Аж дзеленчить у вухах. Він також здається то живим, то змайстрованим. Як коли. Але, щоб там не було, він також фуркає. Тільки ним не можна гратися і він не грається нами. Бо він фуртак — і тут нічого не вдієш. Отак!

Спочатку Фуркальце познайомилося з Фурдичком. їм хотілося приятелювати, тобто фуркати разом. Але їм не вдавалося фуркати одночасно й однаково. Фурдичко трішки відставало і фуркало на якийсь там тон нижче, тобто грубше. І це засмучувало їх. Вони то сумували, то ображалися — і фуркали собі кожен сам по собі. Але потім, нафуркавшись наодинці, сходилися докупи — і знову фуркали разом, хоч і не зовсім злагоджено.

Одного разу їх зустріло Фурдикало, що для розваги профуркувалося неподалік. Йому також було самотньо фуркати. Воно дуже зраділо, коли дізналося, що Фуркальце і Фурдичко фуркають разом.

— Дуже гарний фуркавий дует,— фуркнуло воно грубо, що аж Фуркальцеві і Фурдичкові стало страшно.— Дует — це тоді, коли двоє одночасно фуркають,— пояснило Фурдикало.— І дуже добре, що ви фуркаєте неоднаково. Бо як фуркання не відрізниш одне від одного, то дуету не буде. Треба, щоб у час спільного фуркання було чути, що тих фуркань є два.

Фуркальце і Фурдичко були здивовані, що вони фуркають дуетом. Це було цікавим відкриттям. Отож, вони даремно сердилися одне на одного, що їх фуркання не співпадали.

— Тепер, будь ласка, пофуркай з нами в дуеті,— попросили вони Фурдикала, коли зрозуміли, що Фурдикало зовсім не таке страшне, як їм видалося через його грубе фуркання.

— Тоді це буде не дует, а тріо,— пояснило Фурдикало.— Я попробую, чи підходжу вам для фуркання втрьох.

Фурдикало фуркало дуже повільно і дуже басувало, аж все навколо здригалося від гулу. Воно приєдналося до Фуркальця і Фурдичка — фуркали всі разом, утрьох. На щастя, Фурдикало не приглушило Фуркальця і Фурдичка. Фурдикалося їм чудово.

— Це нічого, що трохи відстаю від Фурдичка, а Фурдичко від Фуркальця. Наше одночасне фуркання виходить досить пристойно. Ми ніби наздоганяємо одне одного. І кожен, хто збоку від нас, може розрізнити, що фуркання не одне, а складається аж з трьох фуркань.

— Отож, тріо! — похвалило Фурдикало себе і своїх приятелів.— Було б непогано знайте ще четверте, аби послухало нас. Дуже добре, щоб те четверте було котресь, що само фуркає або розуміється на фурканні у тріо.

Незабаром вони зустріли четверте. Але воно було не воно, а було він.

Це був Фуртак. Але він був непосидющий, неполежачий, непостоячий, його відносило весь час убік. Він дуже поспішав фуркати, аж дзеленчало у вухах від його тоненького фуркання. Він не мав ні часу, ні терпіння, ні бажання познайомитися з фуркавим тріо. Він або не любив спілкуватися з іншими, або не вмів спілкуватися, хоч фуркати вмів. І фуркав сам по собі десь збоку.

— Ні, ні, я поспішаю,— сказав Фуртак.

— Ти не дуже серйозний,— сказало Фурдикало Фуртакові.— Я мало надію, що ти будеш фуркати разом із нами. Тоді був би квартет. Це коли фуркають четверо разом. Але з тобою, Фуртаче, ніхто ніколи не сфуркається. Фуркай собі на здоров’я сам!

Фуртак щось фуркнув на прощання — і тільки його бачили.

— Хіба він фуртак? Він не каже слова “так”, бо ні з ким не згоджується. Він тільки каже “ні”, бо все заперечує. Він повинен називатися не фуртак, а фурні,— сказало Фурдикало.

Фуркальце, Фурдичко і Фурдикало зафуркали утрьох і фуркали собі і нам. Нам дуже подобається їхнє фуркання, і ми дуже часто шкодуємо, що ніколи не зуміємо фуркати так, як вони.

Скрипцьо та інші

Скрипцьові страшенно не подобається, коли дверні замки і завіси закапують оливою, аби вони не скрипіли. Люди чомусь не люблять, як скрегочуть ключі у замках і скриплять завіси. А для Скрипця цей скрип і скрегіт — найкраща музика у світі. Тому він покинув змащену браму в центрі міста і подався шукати іншу, яка б ще скрипіла.

О, який був чудовий час, коли не було оливи в місті і всі брами і двері рипіли, скреготали, зойкали, скимліли, гарчали, пищали, шкребли, шурготіли, хрипіли… Тоді Скрипцьо не потребував вишукувати рипучі брами аж десь на передмісті. Можна було тут, у центрі, а саме на площі Ринок, годинами вслухатися у сухі голоси брам. Навіть годинник на Ратуші поскрипував, пересуваючи стрілки. Коли вже набридали звуки одної брами, можна було перенестися до сусідньої, яка також скрипіла, але вже трохи інакше. Бо зовсім однакового скрипіння немає ніде.

Кожної ночі Скрипцьо ночував в іншій щілині від ключа. Він не боявся, що ключем його виштовхають звідти. Брами давно вже не замикалися.

Настали дуже погані часи. Недавно мером міста обрали пана Оливняка, міського доглядача брам. І він дуже ревно взявся за роботу. У місті звідкись з’явилася олива для змащення замків і завіс, понаправляли геть усі брами до будинків і двері до помешкань, пивниць і горищ.

Познаходили старі загублені ключі або подоробляли нові.

Тільки десь на передмісті, на Замарстинові, Скрипцьо почув, як любо скрипить від вітру чи протягу брама. Отже, завісяни, що мешкають у дверних завісах, Богу дякувати, живі і здорові. Скрипцьові стало легше на душі.

— Нарешті чую милі для мого серця звуки,— проказав він до себе.

Будинок був старий і обшарпаний. У вікнах не світилося. «О, тут можна буде спокійно переночувати,— подумав Скрипцьо,— а можливо, деякий час і пожити». І він, слухаючи завісян, поліз у щілину для ключа. Як добре мати хоч який-небудь захисток!

— Обережно, пане! — почувся тонкий скрипучий голосок.

— Хто тут? — запитав Скрипцьо.

— Я — Скрегітка Шкрибляків, з Вірменської. Мусила втікати звідти, бо там геть усі замки позаливані оливою. Я мало не захлеснулася і не втратила голос,— поскаржилася Скрегітка.

— Я Скрипцьо з Ринку. Може, чули? — відповів Скрипцьо і додав зітхаючи: — Тяжкі часи настали для нас.

— Звичайно, я чула про Вас, пане Скрипцю, про Ваш надзвичайний немузичний голос,— зраділа Скрегітка.— Батько завжди казав, що такого знавця скрипу, як ви, в місті не було і немає.

— Скажіть, пане Скрипцю,— по хвилі запитує Скрегітка,— чи ви не чули, де зараз мій хрещений батько, пан Рипуньо з Руської?

— Якщо він ще не захлеснувся клятою оливою, то сподіваюся, що скоро буде тут,— відповів Скрипцьо.

Вони трохи помовчали, подрімали, заколисані рипінням брами. Приємно було усвідомлювати, що завісяни живі і здорові. Розбудив їх шурхіт — у щілину хтось впихався.

— Тут хтось є? — хрипло запитав прибулий.

— Влізайте, влізайте, пане Рипуню. Впізнаю вас по голосі,— сказав Скрипцьо.— Ми вас вже чекаємо. Тут ваша похресниця Скрегітка.

— Як ся маєте, любі! Ох і тяжкі часи для нас настали,— зітхнув Рипуньо.

— Пане Рипуню, ви часом не зустрічали в місті Скімлюха зі Сербської,— запитав Скрипцьо.— Давненько його не бачив.

— Ні, пане Скрипцю,— відповів Рипуньо.— Будемо надіятися, що він живий. Бо ще не було такої халепи, аби він не вийшов сухим із оливи. Можливо, і до нас діб’ється.

Вони ще трохи балакали, трохи дрімали, заколисані голосами завісян: як добре, що ті живі і здорові і на їх голос збігаються з міста такі нещасні, як оце вони, що знайшли притулок в останній незмащеній брамі. Знову їх розбудив шурхіт — хтось впихався в отвір.

— Ого, тут вже хтось є? — захрипів невідомий.— Я Скімлюх. Як ся маєте?

— Заходьте, пане Скімлюху. Ми вже вас вирахували і чекаємо. Тут є панна Скрегітка з Вірменської, пан Рипуньо з Руської і я, Скрипцьо з Ринку,— сказав Скрипцьо і запитав: — Що чути в місті?

— Ой, біда, панове. Мер розперезався. І хто б то міг подумати, що з такого тихого чоловічка буде такий лютий мер? Геть ціле місто заливає оливою. І де вона на нашу голову тільки взялася? — журно розповідав Скімлюх.— Жодного скрипу не залишилося. А скільки пропало нашого брата — захлеснулося у тій масній оливі.

Вони пожурилися та й стали дрімати під милі звуки заржавілих завіс.

Приємно було знати, що тут завісяни живі і здорові. Це була їх остання ніч у щілині для ключа.

Недалеко звідси, на Підзамчі, новий мер міста, пан Оливняк, колишній міський наглядач брам, перевірив, чи наповнені олив’ярки, накрутив будильник на шосту годину ранку. Він прочинив двері своєї спальні, вони безгучно, без скрипу закрилися. «Отак не скрипітиме завтра вже цілісіньке місто. Залишилось змазати ще одну чи дві брами на Замарстинові»,— сказав Оливняк сам до себе.

Що пана мера, колишнього доглядача брам, обходить, що Скрипцьо, Скрегітка, Рипуньо, Скімлюх та завісяни вже завтра вранці стануть бездомними? І куди ж їм, нещасним, надалі діватися?

О-ля-ля та інші

О-ля-ля любить чіплятися до дівчаток. Але не до всіх, а тільки до тих, що мають у своєму імені «ля» (це називається склад слова). Оля — це таке ім’я.

До дівчинки Олі О-ля-ля причепилася, як реп’яшок. І як тільки зачує О-ля-ля, що хтось звертається до дівчинки «Оля», вона починає лоскотати її або над верхньою губкою, або в куточках уст. Оля не стримується і сміється, бо дуже лоскітно. Але якщо звертатися «Олю», то дівчинці не лоскітно: О-ля-ля її не зачіпає. Дивина, та й годі! Особливо О-ля-ля вподобала собі віршик, яким дражнив Олю Олько:

Оля — ляля, робить збитки —
рве панчішки і скарпитки.

Оля зауважувала Олькові, що не «скарпитки», а «шкарпетки» — і тому той віршик неправильний. Олько, недовго думаючи, склав іншого віршика:

Оля — ляля, тільки трішки
рве шкарпетки і панчішки.

Це вже було краще. Оля не сердилася на Олька, лише сміялася. Бо О-ля-ля, зачувши аж три “ля”, дуже старанно лоскотала. Ці хвилини вважала для себе О-ля-ля найщасливішими.

Але справа стала псуватися. Бо спочатку, як діти і дорослі казали “Оля”, то все було гаразд. О-ля-ля мала причину лоскотати дівчинку. Та щораз частіше замість “ля” казали “лю” — “Олю”. І О-ля-ля не знала, як їй поводитися, їй ставало нудно і нецікаво жити.

А чому так сталося? Олина мама, вчителька мови, усім дітям і дорослим робила зауваження, що треба звертатися до Олі — Олю. Бо в українській мові є клична форма. От і попробуй забавлятися, коли існує клична форма і всі кличуть “Олю”, а не “Оля”. Зовсім нема нагоди розважитись.

О-ля-ля вирішила податися до іншої дівчинки. Далеко не треба було ходити, поруч мешкала Улянка. І тут жодна клична форма не псувала розваги. Бо як не клич: “Улянка” чи “Улянко” — є завжди у слові “ля”.

Відтоді Улянка вічно сміється, коли називають її ім’я.

— О, яка привітна, завжди усміхнена дівчинка! — казали одні. Але були й інші, як-от Олько, що став прозиватися:

— Сміх без причини — знак дурачини.

Улянка ображалася і плакала. Олько не вгавав і ще більше дратував дівчинку:

— Заплач, Андрійку, дам копійку.

Тут Андрійко, звичайно, був ні до чого. Але Улянка плакала ще більше: сльози аж бриніли на очах. Тоді О-ля-ля втрачала настрій бавитися з нею.

“Така плакса з тої Улянки, що мені відпадає всяке бажання її лоскотати”,— думала О-ля-ля.

Врешті Олько придумав і свого віршика, аби не згадувати невідомо якого Андрійка:

Заплач, Улянко,
зварю тобі манку
звечора і зранку!

І хоч Улянка любила манну кашу, особливо з конфітурою, все одно плакала.

“Тут більше сліз, аніж сміху”,— подумала О-ля-ля та й покинула Улянку.

І знайшла Уську. В імені “Уська”, що було скороченням від повного імені “Ганнуська”, нема жодного складу “ля”, навіть нема “л” чи “я”.

Чому ж тоді О-ля-ля причепилася до дівчинки?..

А ось чому. Уська вчилася грати і співати з нот. Ці ноти такі: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Ноти не були ні сумними, ні веселими, а тим більше смішними. А от на уроці, коли Уська дійшла до ноти “ля”, раптом почала сміятися.

— Що таке? — здивувалася вчителька музики.— Чому ти смієшся?

— Я не знаю,— відповіла Уська.— Мені смішно, коли співаю “ля”.

— Нічого не розумію,— сказала вчителька.— Нотка “ля” зовсім не смішна. Вона така сама, як і всі решта.

— Ні, вона смішна,— не згодилася Уська. І сміялася далі, коли повторювала цю нотку. Вчителька мусила перервати урок співів (цей урок називається с о л ь ф е д ж і о), бо у мелодії, яку вони вчили, аж кілька разів повторювалася злощасна нота “ля”.

— Вивчиш цю пісеньку вдома, раз тобі так смішно в класі. Зрештою, від завтра — канікули. До побачення. Гарного відпочинку,— сказала вчителька.

Ось так О-ля-ля причепилася до Уськи. Вона почула, як дівчинка співає. Вікно у класі було відчинене, тож О-ля-ля не мала жодних перешкод, аби знайти Уську.

По дорозі додому Уська посміхалася, бо ще мугикала мелодію, де було аж декілька “ля”. О-ля-ля не дармувала і лоскотала дівчинку. До того ж Уська тішилася, що вже починаються канікули — не треба буде вчитися грати на піаніно і виспівувати ноти. Усьці хотілося тільки малювати. От до художньої школи вона б радо ходила.

Удома Уська на прощання відчинила піаніно, аби покласти туди нотний зошит. Та не втрималася і на прощання одним пальцем вистукала оту мелодію з багатьма “ля”. О-ля-ля зраділа і трохи полоскотала Уську, а тоді присіла на клавіші “ля”. Цей клавіш чомусь був дуже їй до вподоби, хоч він нічим не відрізнявся від інших. І саме тоді Уська зачинила кришку піаніно, перекрутила ключиком, а ключик заховала у потаємний, тільки їй відомий, сховок. Це на той випадок, коли б мама змушувала Уську грати вправи на канікулах.

Бідна О-ля-ля! Вона тепер змушена ціле літо сидіти замкнена у піаніно.

Отакі невдалі в неї будуть канікули!

Парасольцьо та інші

У містечку, де живе Парасольцьо, дуже часто випадає дощ. Проте бувають погожі дні, коли парасольок не розкривають — їх носять у сумках або у руках, розмахуючи ними, мов ціпками. Але не дай боже забути їх удома — тоді обов’язково почнеться дощ.

У місті були такі мешканці, які вважали, що ніколи не слід складати парасольок. Бо від того вони псуються, час від часу щось там у механізмі, який відкриває і закриває, ламається або відлітає. У майстерні, де ремонтують парасолі, не встигали їх направляти. Ті мешканці казали, що відкриті парасольки завжди треба тримати над головою, бо вони захищають від сонячних променів, які вважаються шкідливими. Адже колись давно всі дами ховалися від сонця під парасольками і не осмалювали своїх гарних носиків. До того ж у старому містечку завжди щось може звалитися на голову: то кусок дахівки або мох із покрівлі, то викрешуються балкони. Навіть горщик із квітами може випадково впасти з підвіконня. А як підливають квіти, то на хідник обов’язково дрібно капотить або густо дзюрчить.

Буває, що збитошники щось спеціально викидають через вікно на пішоходів. До того всього неприємного можна додати, що у містечку розвелося дуже багато птахів, які щось переносять у дзьобах, і часто те, що тримають у дзьобах, опускають на голови перехожих. Отож, парасолька над головою — найкращий захист від усяких недобрих трафунків.

Справді, небезпеки багато. Але супротивники розкритих парасольок доказують, що дуже незручно весь час тримати парасольку над головою, бо постійно рука зайнята і швидко втомлюється. Розкриті парасольки займають дуже багато місця в автомобілях, трамваях і вдома — в передпокої чи в коридорі. Навіть важко розминутися на вулиці. Міські газети поміщали статті то прихильників розкритих парасольок, то їх супротивників. Суперечка тяглася довго і кінця їй не було видно.

Прочитаєш одну статтю — і здається, що мають рацію ті, що за розкриті парасольки. А на другий день в іншій газеті прочитаєш статтю тих, що проти розкритих парасольок,— і вони теж мають рацію. Навіть самі газети вже заплуталися, хто має більше рації, і часто друкували одночасно на одній сторінці статті і тих, і інших: і розкривати, і не розкривати.

Але Парасольцьо мав тверде переконання: парасольок не треба розкривати.

Крім того, вони менше псуватимуться. І що особи під парасольками більше захищені від усяких неприємних випадків, то розкриті парасолі дуже прикрасять місто. Вони різних кольорів. І буде здаватися, що на вулицях розквітають різні великі квіти, котрі рухаються сюди-туди. Звичайно, думав пан Парасольцьо, треба, щоб і чоловіки носили кольорові парасолі, а не чорні. Так було б гарніше. Чорні парасольки хіба брати на сумні випадки, наприклад на похоронні процесії.

Пан Парасольцьо взявся за роботу. Він у майстерні, де ремонтують парасолі, уважно придивлявся, як діяв механізм, що відкриває і закриває парасольку. І він придумав, що зробити у тому механізмі, аби розкрита парасолька уже ніколи не закривалася.

Тоді зібрав усіх своїх дорогих родичів на таємну вечерю. Ось хто прийшов: прадід Парасоляр (без прабабки Парасолярки), дідусь Парасольський (без бабусі Парасольської), татко Парасолець (без мамці Парасольцевої та сестрички Парасольцівни), брат Парасоляк (але без братової Парасолячки та їх дочки Парасоляківни), зять Парасольман (але без дружини Парасольманової та їх дочки Парасольманівни), стрийко Парасолевич (але без стриянки Парасолевички та їх дочки Парасолевівни), вуйко Парасолів (але без вуйни Парасолевої та їх дочки Парасолівни), дядько Парасольник (але без тети Парасольнички і їх дочки Парасольниківни), небіж Парасольченко (він не одружений), кузин Парасольчук (але без кузини Парасольчучки та їх дочки Парасольчуківни), швагро Парасоленко (без швагрової Парасоленкової та їх дочки Парасоленківни), далекий родич Парасолюх (без тітки Парасолюхової та їх дочки Парасолюхівни), кум Парасолян (без куми Парасолянової та їх дочки Парасолянівни), сусід Парасольозмок (без сусідки Парасольозмочки та їх дочки Парасольозмоківни).

Отож, зібралося чоловіче товариство. Пан Парасольцьо втаємничив у свій план завжди розкритих парасольок. Усі згодилися з паном Парасольцем, бо були такої ж думки. Він навчив усіх, як зіпсувати парасольковий механізм, аби той ніколи не закривався. Зібрані на таємну вечерю розділили на мапі місто; кожен вибрав собі вулицю і на ній позначив будинки, в яких мешкали ті, що не хотіли розкритих парасольок.

Настала довгожданна ніч, коли родичі Парасольця мали проникнути у помешкання прихильників закритих парасольок. Здійснити це не було важко для Парасольця і його родичів, які можуть заховатися у складках закритої парасольки і разом із нею увійти до чужого помешкання. Вони можуть влізти у будь-який отвір: через шпарину у дверях, через відчинену кватирку у вікні, в крайньому випадку — в отвір для ключа.

Ось така це спритна родина.

За одну ніч вони обійшли усі помешкання прихильників закритих парасольок, попсували механізми, аби парасольки вже не закривалися.

Вранці мешканці мусили вийти з домів із розкритими парасолями, хоч була чудова погода. Бо, як не взяти їх, відразу почнеться негода. А ті, що були за розкриті парасольки, зраділи, що сталося по-їхньому, вони самі охоче прогулювалися з розкритими парасолями. Як гарно виглядали вулиці з натовпом людей, які над головами несли різнобарвні, мов квіти, парасолі! Дуже з цього раділи діти.

Та найбільше тішилися члени родини пана Парасольця. Вони винесли крісла і круглі столики на тротуар, прилаштували над ними великі, замовлені на цей випадок парасолі і смакували пиво. їхні дружини пили каву, а діточки лизали морозиво. На їх вулиці було свято.

Правда, не всі тішилися Днем Розкритих Парасольок. Були такі, що побігли до майстерні, де ремонтували парасолі. Але, побачивши, що там довга черга, махали на неї рукою і поверталися назад. Та черга не посувалася, бо майстерню закупив зять Парасольман і вивісив табличку: “Майстерня з ремонту парасольок на ремонті”. Звичайно, ніякого ремонту не велося, бо зять Парасольман разом із тестем Парасольцем пив пиво. Воно сьогодні, у День Розкритих Парасольок, дуже їм смакувало.

Соляник та інші.

Остапові Манулякові — авторові ідеї

Соляни завжди невдоволені. Адже сільничка на столі дуже маленька. І їм затісно сидіти, звісивши ноги, довкруги на вінчику сільнички і радити раду. Нарікають соляни і на господиню, і на цілий світ.

Сьогодні вони також обсіли сільничку, і Соляник Перший виголошував своє мудре слово:

— Дорогі соляни! Брати і сестри! Що з того, що кажуть, ніби ми сіль землі. Що без солі не обходяться ні люди, ні тварини. Ви гляньте, дорогі соляни, скільки лише на цій кухні готується різних страв. Без солі вони абсолютно несмачні. Страва без солі — як трава. Сіль займає величезні простори: у воді, під землею і навіть поверх землі. Кажуть, що цілі моря і океани солоні. А як багато кам’яної солі є під землею! А тут, на столі, така мініатюрна сільничка, що нам важко вміститися. Чи це не ганьба?

— Ганьба! Ганьба! — згоджувалися соляни. Вони гомоніли, кожний щось пропонував або виливав уголос свій жаль, що така мізерна їхня сільничка. Як трохи соляни вгомонювалися і притихали, Соляник Перший промовляв:

— Дорогі соляни, брати і сестри! Є дві ради. Або забратися геть із цієї кухні — і пошукати іншу. А без нас сіль перестане бути солоною, і господиня зрозуміє, що ставилась до нас несправедливо. Або піти війною на цукрян і відібрати силою їхню цукерничку. Цукор не є такий потрібний, як сіль. Його вживають хіба до чаю і кави, та й то не кожен. Або до чогось солодкого на десерт. А дивіться, яка велика і розкішна цукерничка! Ще й кришталева. Скільки б то нас могло розміститися на ній!

Соляни задумувалися, а тоді один поперед іншого вигукували. Одні, що треба забиратися з цієї кухні від невдячної господині. А інші, що треба відвойовувати цукерницю. Словом, ділилися на два табори, і було не зрозуміло, на боці якого табору була перевага. Тоді Соляник Перший просив утихомиритися і продовжував промовляти:

— Дорогі соляни, брати і сестри! Розглянемо першу пропозицію. Тобто покинути цей стіл, оцю кухню і помандрувати до іншого столу, до іншої кухні в нашому домі. Але ми не впевнені, що там сільничка більша. І що тамтешні соляни радо приймуть нас до себе. Вони можуть сказати, що нас разом із ними буде забагато. А як скажуть: “Забирайтеся геть”? Тоді доведеться воювати з ними, тобто — зі своїми кровними братами і сестрами із сусідньої сільнички. Зі Соляником Другим або Соляником Третім. Може, усі загинуть у цій війні — і тоді сіль буде і тут, і там несолоною. Вона опрісніє. А це ганьба для усіх солян світу.

— Ганьба! Ганьба! — знову згоджувалися соляни.— Ганьбитися ми не повинні. Ліпше терпіти у тісноті. Лиш би сіль не опрісніла.

— Тоді поміркуємо над другою пропозицією, дорогі соляни, брати і сестри! — продовжував Соляник Перший.— Чи вигнати цукрян із цукернички? Звичайно, цукерничка чудова, кришталева. Та основне, що велика. Її вінчик не гострий, як у сільнички, і на ньому значно вигідніше сидіти, звісивши ноги, і радити раду. То ж як вигнати цукрян звідти? Вони також люблять сидіти довкруг цукернички на її бережку і щось радити. Правда, ми не знаємо, про що їхня рада. Але добровільно звідти вони не вступляться. Бо без них цукор перестане бути солодким. А це ганьба для цукрян усього світу.

— Ганьба! Ганьба! — ще раз згоджувалися соляни.

А Соляник Перший провадив своє:

— Дорогі соляни, брати і сестри! Ми можемо попросити їх покинути цукерничку. Але це нічого не дасть. Перейти до сільнички їм невигідно: і цукор тут не поміститься, і цукрянам буде ще тісніше, аніж нам, бо їх значно більше. Піти на них війною: де впевненість, що ми переможемо? А якщо ми загинемо, то сіль перестане бути солоною. А це ганьба для усіх солян світу.

— Ганьба! Ганьба!…— ще раз і ще раз згоджувалися соляни.

А Соляник Перший продовжував:

— Дорогі соляни, брати і сестри! Якщо загинуть тільки цукряни, то цукор перестане бути солодким. І це ганьба для цукрян усього світу.

— Ганьба! Ганьба! — і далі погоджувалися соляни. А як затихали, то Соляник Перший вів далі:

— А якщо поляжемо і ми, і вони, то сіль буде несолоною, і цукор несолодким. І буде ганьба для усіх солян і цукрян світу.

— Ганьба! Ганьба!..— повторювали соляни.— Буде ганьба і нам, і їм. То що ж тоді робити? Який вихід? І так зле, і так недобре.

Вони ще довго радили раду: сперечалися, погоджувалися, чухали потилиці, розмахували ногами. Інколи від різкого чеберяння ногами той чи інший солянин звалювався з краєчка сільнички і падав на стіл.

Сільничка була дуже невигідною: і краї загострі, і місця мало на ній.

Але знову видряпувалися на сільничку і продовжували раду. Бо що робити солянам день у день, як не раду радити? Отож радяться, чи забратися звідси, чи на цукрян стати?

Цукрянам, напевно, краще жити — вони мають доволі місця на бережку цукернички. Вона у них велика і ще до того кришталева. їм не треба ні покидати цукерничку, ні йти війною на солян. У них справді солодке життя. Про що ж тоді вони радяться, всівшись довкола і звісивши ноги?

Напевно, розповідають веселі історії й анекдоти і регочуть.

Отакий несправедливий світ. І нема на то ради.

Фон Те та інші

Фон Те має незвичне ім’я. Можливо, він з Німеччини або з Франції. Але він дуже добре розуміє українську мову. Він її навіть любить і настільки любить, що сидить у телефонній слухавці день і ніч, аби послухати розмови і насолоджуватися ними. Сидить там тихо, але іноді починає ворушитися. А це заважає при розмові, бо появляються шум, тріск або й пищання у слухавці.

— Щось негаразд із телефоном,— каже тоді господиня, що телефонує до приятельки.— Відтоді, як голландська фірма підключає телефони у нашому місті, не можна нормально порозмовляти. Раніше так не було. Дарма що іноземна фірма!

Тоді фон Те перестає вовтузитися — у телефоні стає тихо, і кожне слово чути виразно.

— О, вже краще,— відповідає приятелька,— це напевно магнітні бурі.

— Які там бурі,— обурюється господиня.— Це такі погані телефонні станції.

Фон Те вміє також щось маніпулювати у телефоні. Тоді можна вчути чужу розмову. Або поєднає телефон з іншим, якого ніхто і не набирав. Фон Те — великий спеціаліст. Можливо, він дійсно прибув до нашого міста разом із голландською фірмою. Приятелька господині каже, що з телефонами коїлося щось дивне ще задовго до приїзду голландців. Але фон Те думає, що і до нього хтось сидів у телефоні і підслуховував розмови.

Фон Те не зовсім самітний. Він мав кількох товаришів, фонів, які також мешкали у телефонах. Один навіть жив у телефонній будці. Взимку мусив перебиратися у тепліше приміщення. А навесні знову повертався, бо дуже полюбляв розмови незнайомих людей з вулиці.

Недавно відбулося ще одне знайомство фона Те. Було це так. Господар приніс додому новий телефон.

— Тепер оцей телефон буде в тебе у спальні,— сказав він своїй дружині.— А той, що у вітальні, буде мій. Новий телефон — останній крик моди. Він навіть може записувати розмови, бо має у собі магнітофон.

Спочатку було все добре при телефонуванні з нового апарата. Але згодом господиня стала скаржитися:

— І новий телефон не в порядку: то тріщить, то перестає з’єднувати як слід. Може, до нього, як і до старого, хтось підключається, аби підслуховувати.

— Тепер не підслуховують розмов,— не згоджувалася її приятелька.

Але фон Те відразу збагнув, що у новому телефоні хтось поселився.

Коли не було господарів удома, він вирішив вияснити, хто є в новому телефоні.

— Альо,— сказав він.— Говорить фон Те. Хто замешкав у новому телефоні?

— Альо, я — фона Ле,— почув він у відповідь.— Я рада вас чути, фоне Те.

— Дуже приємно, фоно Ле,— зрадів фон Те.— Ви, здається, тут недавно?

— Щойно вчора поселилася,— відповіла фона Ле.— Чи тут є що слухати?

— Доволі цікаві розмови, досить інтелігентні,— відповів фон Те.— Напевно, це чудово підслуховувати разом одні і ті ж розмови?

— О, так! — згодилася фона Ле.— Мабуть, це велика приємність. А потім можна обговорювати те, що вчуємо. Нам не буде нудно, еге ж?

— Авжеж. Ви така мила співбесідниця,— похвалив її фон Те.

— Дякую,— відповіла фона Ле.— Ви такі чемні.

— Я думаю, що ви також і мила співслухівниця,— додав фон Те.

— Ну, що ви! Не захвалюйте завчасу,— сказала фона Ле.— Я не впевнена, що вмію підслуховувати краще від вас.

— Ви чарівна! — палко вигукнув фон Те.

— Дякую ще раз,— відповіла фона Ле.— Але ж ви мене навіть не бачили.

— Досить того, що я чую ваш голос,— мовив фон Те.— Я ще не чув гарнішого голосу! Я згоряю від нетерпіння зустрітися з його власницею. Сподіваюся, що і ваші вушка такі ж гарненькі.

— Тоді не баріться і приходьте до мене на каву,— запропонувала фона Ле.

— Щиро дякую. Через хвилинку буду,— радісно пообіцяв фон Те.

На столі у вітальні він побачив букет троянд. Фон Те відщипнув

три червоні пелюстки — і дійсно за мить стукав до нового телефону. Фона Ле запросила увійти. Вона справді була чарівною фоною. І ще чарівнішою зробилася, коли побачила трояндні пелюстки.

— Невже для мене? — запитала, усміхаючись і зашарівшись, фона Ле.

— О, ви варті оцих пелюсток. Я не помилився, коли говорив про ваші вушка. Вони гарніші навіть від пелюсток,— палко запевнив фон Те.

Кава була дуже смачна. Розмовляли про всяку всячину: хто що чув цікавого у телефонах. Вони довгенько гостилися. Інколи дзвонив телефон, але ніхто не знімав слухавки: вдома ж господарів не було.

— Який жаль,— казала тоді фона Ле,— що ми не можемо разом підслухати розмову.

— Справді шкода,— згоджувався фон Те і зітхав.— Сподіваюся, що не востаннє я п’ю у вас смачну каву?

— Звичайно. Заходьте частіше: у новому телефоні просторо. Може, нам пощастить почути щось новенького і цікавенького вкупі! — відповіла фона Ле.

— Дякую за запрошення. Я неодмінно скористаюся з нього,— подякував фон Те.— До речі, у наших телефонах ми будемо чути одну і ту ж розмову, бо телефони паралельні.

— Прекрасно! — зраділа фона Ле.— Те, що слухатиму я, і ви будете чути, і навпаки.

— У вас так приємно. І кава смачна. Дуже дякую за гостину і перепрошую, що засидівся,— сказав на прощання фон Те. Він поцілував вушко фони Ле (фони цілують своїх фон не в руку, а у вушко) і повернувся до свого старенького телефону.

Увечері, коли господарі повернулися додому, фон Те і фона Ле підслуховували розмови. А вночі, коли господарі спали, ще довго обговорювали почуте. З тих пір їм стало дуже радісно жити.

Вже наступного дня їм було цікавіше розмовляти одне з одним, аніж підслуховувати чужу балаканину. А згодом вони тільки те й робили, що розмовляли і по телефону, і на каві у фони Ле. Це нечувано, аби фони перестали цікавитися чужими розмовами!

Коли господар чи господиня хотіли зателефонувати до своїх друзів, то не могли. Бо, знявши трубку, мусили довго слухати чужі розмови, які неможливо було перервати.

— Та голландська фірма нікудишня,— казала господиня.— Неможливо нормально порозмовляти. Завжди вриваються якісь дивні голоси.

Спочатку вона обурювалася, а згодом стала вслухатися у ті розмови.

Зрештою, було що послухати! Фон Те щедро розхвалював фону Ле, а фона Ле скромно дякувала, запрошуючи завітати на каву. Це були дуже милі розмови.

— Які щасливі ті люди, що їх розмову нехотячи ми підслуховуємо,— зітхала господиня.— Я відпочиваю душею, слухаючи їх. Вони нічим не турбуються — ні грошима, ні політикою. Вони тільки хвалять одне одного. І це їм ніколи не набридає робити.

Господиня не знала, що ті щасливі люди, яким вона заздрила, цілком не люди, а Те, Ле, фони, і що вони знаходяться зовсім близенько коло неї.

Джерело: Калинець. І. Дурні казки.— Львів: Каменяр, 1996.

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up