Данило Препеляк

Жили колись-то в одному селі два брати, обидва жонаті. Старший був працьовитий, дбайливий, хороший хазяїн, багатий, бо хоч за що брався, в усьому йому таланило. Одна біда: дітей у нього не було. Менший же був бідний: частенько сам од щастя тікав і щастя тікало від нього, до рук не давалось, бо ж удався він лінивий, простакуватий і в справах нічого не тямив, крім того, мав цілу купу дітей, одне одного менше. Зате жінка в нього була працьовита, з добрим серцем, а в багатого — така сварлива і скупа, що боронь боже. Як кажуть: «У кожнім домі своя біда».

Бідний брат — прости йому господи — мав пару волів, що де-де! Сірі, молоді, рославі, з довгими рівними рогами, обидва білохвості, звіздочолі, широкогруді, гладкі. Одне слово, воли хоч куди — і їздити, і орати. Та не було в цього простака ані плуга, ані борони, ані мажі, ані саней, ані воза, ані запасного дишля, ані шворня до нього, ані коси, ані грабків до неї, ані вил, ані грабель, ані багатьох інших речей, так потрібних у господарстві. Коли чогось йому було треба, до сусідів ходив позичати, а найчастіше докучав братові, в якого, певна річ, усе було. За це старшому не раз перепадало від жінки, що його сварила, аби він меншого віднадив раз і назавжди.

— Брат братом,— казала вона,— а гроші не рідня.

— Що поробиш, жінко, своя кров. Якщо не я, то хто ж йому допоможе?

Молодиця змушена була мовчати й терпіти. З іншими знаряддями ще сяк-так, а з возом чистісінька тобі біда. Не мине й двох-трьох днів, а Данило — так звали невдаху брата — вже знову біля воріт і просить воза: то дров з лісу привезти, то борошно з млина, то сіно з лугу, то ще що-небудь.

— Слухай, брате,— каже йому якось старший,— мені ці позички вже обридли!.. Воли маєш, чому ж не купиш собі воза? Мій ти вже геть поламав. Легко сказати: то туди, то сюди, а віз ламається. Знаєш оту приказку: «Віддав пан шпори, довелось кобилу закаблуками підганяти».

— Та воно то так,— мовив менший, чухаючись у потилицю.— Що ж мені робити?

— Що робити? Я тебе навчу: твої воли хороші, рославі,— поведи їх на ярмарок і продай, а замість них купи собі другі, менші й дешевші. В тебе гроші залишаться — от ти собі й воза справиш, справжнім хазяїном станеш.

— А це ти мене добре нарадив,— погодився Данило.— Я так і зроблю.

Пішов додому, забрав волів і гайда в місто продавати. Але, як уже говорилось, був він недотепа, все в нього не як у людей виходило, а якраз навпаки. До міста дорога не близька, і ярмарок уже закінчувався. Та хіба що-небудь на світі могло зупинити Данила Препеляка? А прозвали його Препеляком, бо тільки й багатства в нього на подвір’ї було, що зроблений препеляк — сучкуватий кілок, на якому сушать горщики. Нічого гріха таїти: зробив Данило отой кілок та давай хвалитись-вихвалятись. Мовляв, у нього препеляк, ні в кого кращого немає. Ото й пішло селом: Препеляк та Препеляк. Так і зостався Данило з цим прізвиськом.

Насунув Данило шапку та й:

Не журюся тим я дуже,
До усіх мені байдуже.

І повів він волів на торг. Тільки-но почав з своїми Думаном та Талашманом[1] на горб виходити, коли назустріч йому чоловік з новим возом — у місті, очевидно, купив,— з гори віз сам котиться, під гору він його підштовхує.

— Гей, приятелю! — гукає на нього Данило, ледве стримуючи своїх волів, які побачили на узбіччі свіженьку травицю й почали до неї тягнутись.— Зачекай трошки, маю тобі щось казати.

— Я постояв би, але віз не стоїть,— відповів зустрічний.— Що маєш мені казати?

— Твій віз наче сам їде.

— Авжеж їде, хіба не бачиш?

— Знаєш що?

— Скажеш — знатиму.

— Давай мінятись: ти мені віз, я тобі воли. Набридло мені з ними панькатись: то сіна їм давай, то в хлів їх заганяй, то стережи, щоб вовки не роздерли,— одна тільки морока… А з возом зручніше буде, тим більш, що він сам їде.

— Ти справді чи, може, жартуєш?

— Які там жарти!

— Ти, братику, бачу, хитрун… — каже зустрічний. — Маєш щастя, що я нині в доброму настрої. Так тому й бути— міняймось! Бери воза, а мені воли давай. Нехай тобі легше буде!

Віддав воза, забрав волів і, довго не думавши, звернув з ними в ліс.

— Ну й пощастило,— тішиться Препеляк.— Добре я його ошукав… Тільки б не передумав, хоча, здається, він не циган, розмінюватись не захоче.

Взяв воза за дишель і додому повернув, а дорога якраз у долину спускалась.

— Стій, возе, тпру! — кричить.— Ось накладу доверху мішків або сіна, тоді й біжи собі, а зараз поволі.

Мало з рук його не випустив.

З’їхав Данило наш у долину. Дорога почала підніматися під гору, потрібно б далі їхати, та ба!.. Спробуй лишень потягнути! Тягне Препеляк — то праворуч зверне, то ліворуч, віз усе назад котиться. «От тобі й на,— думає,— набув собі біду!»

Насилу якось повернув воза поперек дороги, сів на дишель і зимислився.

«Оце так помінялися! — міркує.— Втратив волів, не будь я Данило Препеляк! Зате воза придбав… Або я Данило, або я Препеляк!..»

Коли глянь: чоловік назустріч іде, козу в місто продавати веде.

— Гей, приятелю,— зупинив його Данило,— чи не віддаси ти мені свою козу за мого воза?

— Та я знаю… Моя коза добра на молоко, а не якась там стрибуха!

— Що тут довго теревенити — дійна не дійна: бери воза і давай козу!

Чоловік той не став опиратися, віддав козу, дочекався попутного воза, причепив свого ззаду і поїхав, а Данило, роззявивши од подиву рота, зостався на шляху.

«Нічого,— думає собі,— що не кажи, а я його таки добряче обдурив…»

Взяв козу і помандрував у місто. А коза козою: крутиться, вертиться, ні кроку як слід ступити не може. Набридла вона Данилові.

«Скоріше б,— міркує він собі,— до міста дійти та цієї холери здихатися».

Ішов він, ішов — знову зустрічає чоловіка, з міста гуску несе.

— Добрий день,— вітається Данило.

— Доброго здоров’я! — відповідає той йому.

— Хочеш мінятися: я тобі козу, ти мені гуску.

— От і не вгадав: це не гуска, а гусак, я його на розплід купив.

— Ну то й що? Давай сюди гусака, коза в мене також, можливо, племінна, а не яка-небудь…

— Додаси, може, й проміняю, якщо ні, мої гуски раді будуть: він їх потішить!

Торгувались, торгувались, то один спустить, то другий набавить,— збувся-таки Данило кози, вхопив гусака на оберемок і пішов далі. Прийшов на ярмарок, а гусак, який занудьгував за гусками, як загелгоче: га, га, га!

«Попав я, як то кажуть, з-під ринви та на дощ — заглушив клятий! Стривай,— думає Препеляк,— зараз я тебе оженю, негіднику!»

А тут поряд у крамниці гамани продавались. Данило й обміняв гусака на гаман, такий, що на шиї носять,— з денцем та з довгими шнурками. Взяв його, пом’яв, покрутив у руках та й каже сам до себе:

— Ой, що ж я накоїв! Мав пару волів — любо було на них подивитись,— а зостався з порожнім гаманом. Бідна та нещасна моя головонька! Адже не вперше мені начебто на ярмарок ходити, та, очевидно, лукавий попутав.

Потинявся він по торговиці, подивився на людей і пішов додому з порожнім гаманом. Вернувся в село й одразу до брата — похвалитися хоче.

— Доброго здоров’я, брате, як поживаєш?

— Здоров, Даниле, та й довго ж ти на ярмарку вештався.

— Та так — ідучи туди квапився, а назад спроквола ступав.

— Ну, як у місті зорудував?

— Не дуже добре! Без волів повернувся, пропали, наче їх і не було.

— Вовки поїли чи, може, злодії вкрали?

— Сам своїми руками віддав.

Розповів він братові, як було діло, де і що з ним трапилось, а потім і каже:

— Що тут довго розказувати — все зрозуміло: була пара волів, а залишився гаман, та й той порожній.

— Ну, братику, ти, бачу, й справді дурень.

— Твоя правда, брате, так було дотепер, зате від сьогодні і я порозумнішав… Та яка з цього користь? Як кажуть:

Дурний розум
З порожнім возом.
Добра каша,
Та не наша.

Візьми собі гаман, він мені все одно не потрібен. І ще тебе прошу: позич, Христа ради, воза з волами, далебі, в останній раз дров з лісу привезти жінці і дітям, бо бідолашні сидять в нетопленій хаті. А там що бог дасть — я тобі докучати більше не буду.

— А щоб тебе добра година знала! — мовив старший, вислухавши Данила.— Бог, очевидно, без розбору землю заселяв, тому-то й дурні розвелись… Так тому й бути, позичу ще тобі воза і волів, але, знай, востаннє.

А Данилові тільки того й треба. Бере він у брата віз і воли та й їде. Приїхав у ліс, вибрав найтовстіше дерево і почав рубати, а воза, не випрягаючи волів, поряд поставив — щоб, значить, прямо в нього й звалити. Одне слово, вирішив по-своєму, як Данило Препеляк… Рубав, рубав, коли раптом дерево з грюкотом як повалиться та прямо на віз: волів побило, а з воза одні лиш тріски зостались.

«От і братові напакостив! — думає Препеляк.— Що ж його робити? Хоч з мосту та в воду! Наварив каші, Даниле, то їж тепер! Піду спробую брата умовити, може, кобили позичить. Поїду світ за очі, а жінку з дітьми залишу, нехай Всевишній про них турбується».

Як надумав — так і зробив. Пішов він лісом та й заблудився. Блукав, блукав і до якогось озера приблукав, а там лиски плавають.

Розмахнувся Данило та як шпурне в них сокирою. «Нехай,— міркує,— хоч одну вб’ю, братові гостинця з лісу принесу». Та лиски не дурні, знялись і полетіли, сокира потонула, а Препеляк, роззявивши рота, на березі зостався.

«Ех,— думає,— не щастить мені нині! Такий уже день нещасливий видався! Мабуть, знову нечистий мене попутав».

Здвигнув плечима і пішов далі. Ходив, ходив, ледве з лісу вибрався, втрапив на дорогу й почвалав до брата. Прийшов — такого нагородив, що навіть дурень і той не повірив би.

— Порятуй,— просить,— брате, дай кобили в ліс поїхати, йшов дощ, дорога так розгрузла, що пішки не пройдеш, а верхом я волів одразу виведу.

— Ех,— каже старший,— мабуть, тобі тільки ченцем бути, а не в світі жити, людям голову морочити та жінку з дітьми голодом морити. Щезни з моїх очей! Забирайся до чорта в зуби, щоб і духом твоїм тут не пахло!

А про кобилу ні слова… Але нічого — Данило знає, що йому робити: лишень у ліс поїхати, ще раз на волів та на розбитого воза подивитись. Вийшов з хати, відв’язав кобилу, захопив братову сокиру — і тільки його й бачили. Спохватився брат, а за кобилою і слід простиг! Препеляк тим часом уже коло озера опинився — свою затонулу сокиру шукає. Отут і наверзлося йому на думку, що брат, мабуть, правду говорив, коли казав, що йому краще стати ченцем.

«Ось побудую на цій галявині монастир,— думає Данило.— Та такий, що на весь світ про нього слава розійдеться».

Сказано — як зав’язано: насамперед зробив хрест і в землю закопав — місце відмітив. Потім пішов лісом і почав потрібні дерева вибирати: котрі на стовпи, котрі на крокви, котрі на зруб, котрі на підвалини, котрі на верх, котрі на дзвіницю. Ходить він, ходить, сам з собою розмовляє. Раптом бачить: вилізає з болота чорт.

— Ти що тут будувати зібрався? — питає нечистий.

— Хіба не бачиш? — відказує Препеляк.

— Стривай, чоловіче, не вдавай з себе дурня: і озеро, і це місце, і ліс — усе наше.

— Може, скажеш, що й лиски ваші, і сокира, яка на дні лежить, також ваша?! Постривай, навчу я вас, чортів рогатих, як на чуже добро зазіхати!

Бачить чорт, що з цим диваком ніяк не порозуміється, та шубовсть назад у воду і бігом до самого Люцифера — скаржитись на Данила, який за всіх чортів упертіший. Що ж робити нечистим? Зібрали раду, і найстарший їхній начальник Люцифер вирішив послати одного свого посіпаку до новоз’явленого пустельника з бурдюком буйволячої шкіри, повним червінців,— нехай йому дасть, щоб він забрався геть звідти.

— На гроші,— сказав посланець сатани,— і забирайся геть, поки цілий та здоровий, а то лихо буде!

Подивився Препеляк на хрест, глипнув спідлоба на чорта з червінцями, знизав плечима й каже:

— Маєте щастя, нечестивці, що гроші мені дорожчі од пустельництва, а то я б вам показав, почому лікоть кваші.

— Ти з царем пекла краще не заривайся,— відказує йому біс,— а бери бурдюк та й іди собі, звідки прийшов.

Залишив нечистий бурдюк на березі, а сам у пекло вернувся, де на нього чекав Люцифер, сумуючи за втраченими червінцями, за які можна було спокусити немало людських душ. Данило ж тим часом сушив собі голову, як йому приставити гроші додому.

«Грошей чимало,— думав він,— на дорозі їх не знайдеш. Закладати монастирі — справа, очевидно, вигідна: сполохаються чорти, почнуть відкуплятися, відразу розбагатіти можна».

Поки він сидів та розмірковував, з болота інший чорт виліз, підступив до нього й каже:

— Гей, дядьку, мій хазяїн передумав: хоче, щоб спершу ми з тобою силою помірялись, а гроші він тобі потім, якщо ти мене переможеш, віддасть.

«Ну, тепер, Даниле, лиш тримайсь»,— подумав Препеляк і зітхнув.

Але правду кажуть: «Багатий завжди метикуватий, молодий вродливий». Саме тепер і Данило порозумнішав.

— Силою мірятись? — перепитує.— А це як?

— А от як: передусім хто з нас твою кобилу на своїй спині, не відпочиваючи, тричі навколо озера обнесе, той і гроші забере.

Як рішили, так і зробили: взяв чорт кобилу на плечі і вмить болото три рази оббіг. Побачив Препеляк, який дідько дужий, покрутив носом — не до вподоби йому це, та нічого не вдієш — не можна ламати слова.

— Гей, ти, анциболоте! — гукає. — Я гадав, ти сильніший. На спині будь-хто кобилу понесе, я ж її між ноги візьму та тричі навкруг озера обнесу…

Скочив на кобилу і болото три рази не зупиняючись об’їхав. Подивувався нечистий, та робити нічого — довелось йому іншу хитрість вигадувати.

— Тепер,— каже,— спробуймо, хто швидше бігає.

— Ех ти, анциболоте! Знайшов з ким змагатися!

— А з ким же?

— Йди-но сюди, я тобі покажу.

Пішли вони в поле, і бачить Данило — в кукурудзі заєць лежить.

— Глянь, он там маленький сірий клубочок.

— Бачу.

— То мій найменший син спить. Будь напоготові, ми його зараз розбудимо, от ти за ним і біжи…

Як крикне тоді: «Лови його!» Заєць спросонку як зірветься та навтікача, а чорт за ним. Бігли вони, бігли, поки дідько побігайка спустив з очей — відстав. Дотепер усі над Препеляком сміялись, а зараз і Данилові прийшла пора з чорта посміятись. Поки він стояв і, тримаючись за живіт, реготав з бісової глупоти, вернувся й сам бігун, язика од шаленого бігу висолопивши.

— Ну й спритний же твій хлопчисько,— каже.— Я його мало не впіймав, але слід загубив, він і втік.

— У батька вдався, шибеник,— відказує Данило.— Ну, хочеш тепер зі мною в бігу змагатись?

— Де там, вже відхотілось. Давай краще поборемось.

— Поборемось? Либонь, тобі життя обридло. Я ще від старих людей чував, що чорти хитрі, однак такого дурня, як ти, в усьому світі, відай, не знайдеш. Слухай: є в мене дядько, старий-старезний, йому дев’ятсот дев’яносто дев’ять років і дванадцять місяців. Побореш його, тоді й зі мною щастя пробуй. Тільки навряд чи це тобі вдасться!

Кивнув Данило нечистому, щоб той за ним ішов, і вони попрямували вглиб лісу. А якраз у гущавині під скелями був ведмежий барліг, на який Препеляк ще тоді набрів, коли за хмизом та малинами ходив.

Прийшли до лігва, Данило й каже:

— Оце дядькова хата. Заходь, не бійся. Він тепер, напевно, у попелі лежить, морду в головешки зарив. Говорити він не може — в нього, вважай, ще тисячу років тому всі зуби повипадали.

Що чортові робити? Поліз він у барліг і почав своїм закрученим хвостиком бурмила по морді лоскотати. А вуйкові Михайлові тільки того й треба: як стрибне, та як ухопить чорта, та як стисне його в лапах, у того аж очі на лоба полізли. Мало не здох бідолаха.

— А що, попався?! — регоче Данило, дивлячись на них здалеку.

Вже не знаю, як приловчився нечистий, проте все-таки якось із ведмежих лап вирвався. Побачив Препеляк, що анциболот живий і цілий, та й нумо нібито допомагати — од ведмедя рятувати.

— Ех, облиш, чоловіче, не придобрюйся! — кричить біс.— Ти ж знав, що твій дядько такий лютий, навіщо ж тоді мене до нього посилав?

— Що, не сподобалось? Тепер борись зі мною!

— З тобою і лише з тобою я згоден змагатись: хто голосніше гукне, той і гроші забере.

«Стривай,— думає Данило,— я тебе гукну…»

— Гаразд, анциболоте,— каже йому. — Починай перший — послухаємо, як ти вмієш гукати.

Розчепірив чорт ноги, одну на схід, другу на захід, учепився міцно руками за петлі, на яких небо тримається, роззявив пащеку аж до вух та як закричить…

Здригнулася земля, стогін пішов по долинах, заклекотіли моря-океани, заметушилася від жаху риба, вилізла з болота вся бісівська сила, небо і то мало не впало.

Один тільки Препеляк преспокійно сидів собі на бурдюці з червінцями.

— Ех, ти,— каже бісові,— невже голосніше не можеш? Я, вважай, тебе й не чув. Ану ще раз!

Чорт ще дужче гукнув.

— Не чути. Ще раз!

Натужився нечистий і так гукнув, що в нього самого всі нутрощі мало не обірвались.

— Тепер зовсім не було чути… Моя черга?

— Давай!

— Ех, анциболоте, анциболоте, та ти оглухнеш, якщо я по-справжньому гукну. Макітра твоя розлетиться на порох1 Зрозумів? Краще послухай, що я, тебе жаліючи, скажу.

— Говори!

— Дай-но я тобі очі й вуха зав’яжу, а то, далебі, пропадеш.

Узяв Данило рушник, зав’язав туго-претуго чортові очі й вуха, виламав здоровенну ломаку — хоч і подумував він ченцем стати, а все ж на дрючок більше, ніж на хрест, надіявся — та як торохне чорта в праву скроню.

— Ой-йо-йой-й-й! — зарепетував нечистий.— Досить!

— Е, ні, анциболоте, не досить, почекай, ти ж тричі гукав.

Бах його в ліву скроню.

— Ох, годі!

— Ні, не годі! — відказав Препеляк і втретє почастував чорта ломакою по чолі.

— Пробі, рятуйте! — заверещав не своїм голосом диявол, заметався, як гадюка, і як був з зав’язаними очима, так і пірнув у озеро.

Примчав до Люцифера і розповів, як було: жарти, мовляв, з цим характерником погані.

Поки Данило зітхав на березі коло бурдюка з червінцями і все роздумував, як його віднести додому, з болота виліз третій чорт з величезною залізною булавою. Кинув нею об землю та й каже:

— Ану, лишень, подивлюся я, як ти зо мною будеш змагатися. Хто цю булаву вище підкине, той і гроші забере.

«Ну, Даниле,— думає Препеляк,— цього разу ти вже не викрутишся».

Але як то кажуть: «Біда всього навчить».

— Ну,— каже він чортові,— починай, бісів виродку!

Узяв диявол булаву за держак, розмахнувся та як кине її вгору, так вона там і пропала. Три дні й три ночі летіла, а на четвертий з грюкотом-стукотом упала на землю, аж та задрижала.

— А тепер ти кидай! — гордовито мовить сатана.

— І кину, не бійся, тільки ти мені її перш за все із землі витягни: сам як починав?

Послухався чорт, витягнув булаву.

— Швидше! — кричить.— Квапся, бо мені ніколи на тебе чекати.

— Почекай трошки, дідьку рогатий. Адже ж тебе діти за поли не тягнуть.

Що чортові робити, довелося чекати. Не минуло багато часу, а тут і ніч настала. На ясному небі заблищали-засміялись зірочки, місяць визирнув з-за горба, повис у повітрі й освітив землю.

— Чому не кидаєш, чоловіче? — не терпиться нечистому.

— А от зараз і кину, встигну. Але кажу тобі наперед: попрощайся з булавою, бо не побачиш її більше, як своїх вух!

— Чому?

— А ось чому! Бачиш на місяці плями?

— Бачу.

— Там мої брати живуть, на тому світі,— промовив Данило, ледь підіймаючи булаву.— Заліза в них недостача, коней кувати нічим. Глянь-но, як вони мені звідти махають, щоб я їм булаву закинув.

— Стривай, чоловіче! Булава ця нам від діда-прадіда в спадщину перейшла, і ми її за півсвіта не віддамо,— злякався чорт, вирвав булаву в Данила з рук і шусть у болото — Люциферу скаржитись.

Розлютився цар пекла, сполошився, все бісове кодло до себе закликав, тупнув копитом і закричав:

— Щоб хтось із вас зараз же пішов на берег і з цим супостатом проклятим розправився!

З’явився перед нього якийсь чорт, аж дрижить із страху, й тремтячим голосом:

— Ваша Претемність! Я йду виконувати ваш наказ.

— Йди! Виконаєш — я тебе підвищу по службі.

Помчав диявол і одразу ж вигулькнув перед Данилом.

— Ти,— кричить,— шахраю, все наше бісівське царство своїми хитрощами збентежив, зате я тебе зараз уму-розуму навчу — вік пам’ятатимеш. Давай один одного проклинати — хто крутіше вилається, той і гроші забере.

Почав нечистий бурмотіти та замовляти, і не знаю, як це в нього вийшло, тільки в Данила одне око взяло та й луснуло. Не щастить Препелякові й край! Видно, судилось йому нині за всі гріхи відповісти: і за братову кобилу, і за козу, і за гусака незасватаного, і за волів, у лісі побитих. Недаремно його, мабуть, непотішені гуски прокляли.

«Ах ти, господи,— думає Данило,— от біда пустельникові, який тікає від світських спокус заради добрих справ!..» Водячись з чортами, він і сам тепер начебто осатанів. Звичайно, око — це не жарти. Найдорожче, що є на світі! Так боліло, що просто жах один, та Препеляк зціпив зуби і каже:

— Ти мене, сатано рогатий, своїми прокльонами не залякаєш. Я тобі таке устругну — вік не забудеш.

— Гаразд,— говорить чорт,— нема чого довго плескати язиком, починай. Побачимо, який ти в цьому мастак.

— Тільки доведеться тобі бурдюк з червінцями на своїй спині до моєї хати віднести, бо прокльонів справжніх, дідівських, біля мене тут немає. Зрозумів?

Сказавши це, Данило, щоб не дати маху, сів верхи на бурдюк. Завдав чорт собі на плечі бурдюк разом з Данилом, піднявся в повітря й за одну мить долетів до Препелякової хати. Перелякалась Данилова жінка, побачивши, як якась чортівня в небі летить, тікати з дітьми зібралась. Але Данило побачив, почав їх кликати, вони його голос впізнали й стали.

— Діточки мої дорогенькі,— гукає,— біжіть сюди і прокльони наші дідівські — дергівку та згребло — з собою захопіть!

Прибігли діти з прокльонами — настало й на Даниловій вулиці свято.

— А беріться, дітоньки,— велить Препеляк,— за цього пана, пригощайте його чим попало, лишень би до смаку прийшлось.

А дітям тільки того й треба. Звісне діло: недурно від дітей і сам чорт утікає. Накинулись усією юрбою і так диявола обскубли, що батько лишився задоволений. Репетував сатана на все село, що його покалічено, якось насилу вирвався, пірнув у болото до своїх, а про гроші забув — не до того йому було.

Відтоді Данила ніхто більше не турбував. Позбувшись біди, прожив він у достатках та розкошах до глибокої старості і за стіл сідав обідати з синами синів своїх.


[1] Думай, Талашман (рум.) — кличка волів.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up