Казка про Білого Арапа

Десь-не-десь, у якімсь королівстві, жив собі король, і було в нього три сини. А ще мав той король брата старшого, який царював у далекій країні. І звали того царя, королевого брата, Зелен-царем. І не було в Зелен-царя синів, лише самі доньки. Чимало літ минуло відтоді, як востаннє бачились обидва брати. А королевичі й царівни і зовсім ніколи не стрічались. І ні Зелен-цар не знав своїх племінників, ні король — своїх племінниць, бо царство, в якому правив старший брат, було на одному краю світу, а королівство молодшого — на другому. До того ж у ті часи майже повсюди точились криваві війни, і надійного шляху ні по воді, ні по суші не було, а якщо й були дороги, то їх мало хто знав, та й їздити по них так легко й безпечно, як нині, не можна було. А хто таки наважувався вирушити в далеку мандрівку, той, траплялось, і зовсім додому не вертався.

Але все це приказка, казка ж далі буде.

Кажуть, що Зелен-цар, коли постарівся й занедужав, написав молодшому братові, королеві, листа, щоб якнайскоріше прислав до нього найдостойнішого сина, якому зміг би він після своєї смерті передати царство. Одержав король те послання, покликав усіх трьох синів та й каже їм:

— Ось послухайте, діти, що пише Зелен-цар — мій брат, а ваш дядько. Хто з вас вважає себе достойним владати такою великою і багатою країною, як його царство, того я благословляю і відпускаю — нехай їде і виконає останню дядькову волю.

Відважився найстарший та й каже:

— Я думаю, тату, що мені належить ця честь, бо я найстарший, а тому прошу тебе: дай мені грошей на дорогу, одягу всякого, зброю та доброго коня, і я негайно ж вирушу в дорогу.

— Добре, синку, якщо ти надієшся туди доїхати і вважаєш себе здатним владати, то вибирай собі з моїх табунів якого хочеш коня, візьми скільки потрібно грошей, вбрання, зброю, яка до вподоби, і щасливої тобі дороги, мій сину.

Взяв королевич що йому потрібно, поцілував батька в руку, забрав од нього листа до царя, попрощався з братами, скочив на коня і радий-радісінький поїхав до дядька.

Король, одначе, нічого нікому не сказавши, сам вирішив його випробувати. Коли стемніло, він потай од усіх одягнув ведмежу шкуру, поїхав верхи іншою дорогою синові навперейми і сховався під якимсь мостом. Не встиг королевич ще й на міст виїхати, коли це йому навстріч вискакує ведмідь, ревучи страшно. Злякався кінь, зафоркав, звівся на диби, мало не скинув вершника. Хоч як намагався королевич, проте стримати його не зміг, та й сам їхати далі побоявся, отож вернувся він назад додому. Батько його випередив, пустив коня пастись, шкуру заховав, сів і чекає сина. Бачить: їде королевич, квапиться, але вже не так швидко, як від’їжджав.

— Забув що-небудь, синку, що з дороги вернувся? — здивовано питає король.— Це, я чував, погана прикмета.

— Забути, батьку, я нічого не забув, але як під’їхав до мосту, назустріч вийшов страшний ведмідь і налякав мене до смерті. Мало йому в лапи не потрапив, ну й вирішив, що краще назад додому завернутись, аніж дістатись хижому звірюці на поталу. Мені тепер однаково — нехай хто хоче, той і їде. А я від сьогодні ані царства, ані чогось іншого не хочу — все одно вічно не житимеш, а що наживеш, з собою не забереш.

— Що ж, синку, твоя правда. Царство, либонь, не для тебе, та й у царі ти не годишся. Аніж людям голову морочити — краще вже, як сам кажеш, дома сидіти. Слава богу, охочих вистачить: було б болото, а жаби знайдуться. Ти от тільки скажи, як нам з дядьком бути, щоб перед ним не довелось червоніти.

— Батьку,— мовив тоді середущий,— поїду я, якщо дозволиш.

— Я, синку, не проти, тільки гляди, щоб і тобі не прийшлось вертатись. Ще, може, заєць вискочить назустріч, а ти, як і твій брат,— драла додому. Тоді лиш сорому наберешся. Одначе, якщо хочеш, їдь — чому б не спробувати, може, тобі якраз і пощастить. Як то кажуть: «Всяк сам свою долю кує». Вдасться — тим краще, не вдасться — також не біда, і з другими молодцями таке траплялось…

Зібрався в дорогу середущий син, узяв від тата послання до царя, попрощався з братами і вранці поїхав. Їхав він, їхав, аж поки стемнилося. Не встиг навіть до мосту наблизитись, а ведмідь уже тут і так грізно реве, що боронь боже… Кінь відразу зафоркав, став дибки і давай задкувати. Злякався королевич, мовляв, погані жарти, махнув рукою на царство і осоромлений вернувся додому. Побачив його король та й каже:

— Ну, синку, з тобою, либонь, таке ж скоїлось, як у тій приповідці мовиться: «Собак не боюсь, тільки б кури не заклювали».

— Що ж це за приповідка, батьку? — згоряючи з сорому, відповів королевич.— Хіба ведмеді в тебе курми називаються? Тепер я й справді вірю братові, що такий ведмедище сам ціле військо подужає… Дивом дивуюсь, як це ще живий зостався. Не хочу ніякого царства, я, слава богу, і без нього дома проживу, голодувати не буду.

— Що ти дома не голодуєш, це я сам бачу. Та не про те, синку, зараз річ,— похмуро відказав король. — Куди ж од сорому подітись?! Ви мені от що скажіть! Трьох вас маю, і невже всі три ні до чого не придатні? А коли це так, то ви, сказать по правді, марно мій хліб їсте… Все життя байдики бити та хвалитися, що ми, мовляв, королівські сини, це, любі мої, не до лиця вам… Як видно, братові надіятись на вас не треба, а бажання його хіба що тоді сповниться, коли рак свисне. Молодці в нього небожата, нічого не скажеш! Наче про них це прислів’я:

До обіду
Перший піду,
А війну
Обмину.

Почувши ці слова, найменший королевич зашарівся, як рожа, вийшов у сад і зажурився — в саме серце запали йому батькові докори. Стоїть бідолаха і не знає, що йому робити, як сорому позбутися. Раптом бачить перед собою стару-престару згорблену бабусю, що в тих краях старцювала.

— Чого це ти, ясний королевичу, засумувався? — питає в нього старенька.— Викинь геть журбу з свого серця, щастя тобі звідусюди осміхається і горювати ні за чим. Подай краще бабі милостиню.

— Дай мені, бабусю, спокій,— скрушно відповідає їй королевич,— інша в мене тепер турбота.

— Бути тобі царем, ясний королевичу! Розкажи бабі, чого журишся, хто його знає, може, вона тобі й в пригоді стане.

— Знаєш що, бабусю, мені зараз не до розмов, розумієш? Іди собі своєю дорогою, бо я й без цього від горя світу не бачу.

— Не сердься, ясний королевичу, на стару, не жени мене, ще невідомо, звідкіль допомога тобі прийде.

— Що це ти, бабко, верзеш нісенітниці. Невже від тебе мені помочі сподіватись?

— А хоч би й від мене, що ж тут дивного? — відказує стара.— Гей! Гей, ясний королевичу! Ти не дивись на мене, що я горбата й вбога, зате маю в собі силу подаровану, і хоч що б сильні світу цього замислили, все наперед знаю і над їхнім невмінням та слабістю не раз про себе насміхаюсь. Що, сумніваєшся? Хай тебе бог боронить від такої спокуси! Бо чимало бачили мої очі за ті незліченні роки, що їх прожила на світі. Ох, вір мені, королевичу! Май мою силу, ти б обійшов усі країни й моря-океани, землю догори дном перевернув би, весь світ ось так — бачиш? — у пальцях тримав би, і все б по твоєму велінню робилось. Однак забалакалась я, немічна горбата! Прости мене господи, сама не знаю, що мій рот меле! Подай, ясний королевичу, милостиню бабі!

Вражений словами старої, королевич вийняв монету та й каже:

— Бери, бабусю, дещицю, решту хай тобі господь додасть.

— Хто дає, того доля не забуває,— мовила стара,— нехай вона дарує тобі, ясний королевичу, довгі роки життя, бо чекає тебе велика удача. Скоро ти станеш царем, та таким любим, і славним, і непереможним, яких до цього часу в усьому світі ніколи не бувало. А тепер, ясний королевичу, буде тобі нагорода за твоє милосердя. Стій спокійно, дивись мені прямо у вічі й уважно слухай, що я скажу: іди до тата й попроси в нього того самого коня, той самий одяг і ту саму зброю, які він мав, коли одружувався, і тоді ти доїдеш, куди твої брати не змогли добратися, бо тобі, ясний королевичу, таки судилося цієї честі сподобитися. Батько твій заперечувати буде, не пускатиме, але ти його гарненько попроси, тоді він і погодиться. Вбрання, про яке я кажу, старе й зношене, зброя давно заржавіла, а коня вибереш сам, поставивши серед табуна тацю, повну грані. Котрий кінь підійде і жар почне їсти, той тебе і в царство повезе, з багатьох небезпек вирятує. Запам’ятай же, ясний королевичу, що я тобі сказала,— може, ще доведеться зустрітися. Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком якраз!

Тільки вона це промовила, як оповила її біла хмарка, й почала стара все вище й вище підніматися, поки зовсім зникла з очей. Здригнувся королевич, зомлів од несподіванки і страху; коли ж опам’ятався, то повірив, що йому вистачить сили й відваги виконати задумане, пішов до батька і каже:

— Дозволь і мені, тату, поїхати, куди брати збирались, хочу й я щастя спробувати. Пощастить мені чи ні, це як бог дасть, але наперед тобі обіцяю, що якщо вже поїду, то додому більше не повернусь, хоч і знаю, що можу в дорозі з смертю здибатися.

— Не сподівався я, синку, почути од тебе таких слів,— відповів король.— Брати твої виявились боягузами, і я більше ніякої надії не маю. Можливо, ти будеш хоробріший, однак мені чогось не віриться. Якщо ж неодмінно хочеш їхати, я тебе не затримую, проте дивись, як би й тобі в путі щось не зустрілось і честь на ганьбу проміняти не довелось. Тоді, прямо скажу, в моєму домі тобі шукати більше нічого.

— Добре, тату. Як то кажуть: «Купив не купив, а поторгуватись можна». Спробую й я щастя, а там що бог дасть. Одного лише в тебе перед від’їздом прошу: дай мені того самого коня, і те саме вбрання, і ту саму зброю, які ти мав, коли ще женихом був.

Королеві це начебто не сподобалось, насупився він та й говорить:

— Еге-ге, синку дорогий, нагадав ти мені своєю просьбою одну пісню:

Воїн юний, кінь старий,
Ще й нелегка путь лягла!..

Та й хто його зна, де нині кістки того коня тліють! Чи це чувана річ, щоб кінь людське життя прожив! І який це дурень таку нісенітницю тобі в голову втовкмачив?.. Чи ти, як то кажуть, вчорашнього дня шукати збираєшся?!

— Мені, батьку, лише цього від тебе потрібно. А чи живий той кінь чи ні — це вже моя турбота, тільки б ти дозволив.

— Дозволити, синку, то я дозволяю, але дивно мені, звідки ти того коня візьмеш, якщо його вже давно на світі немає.

— Щодо цього, тату, я не турбуюсь. З-під землі добуду, а таки мій буде.

Поліз тоді королевич на горище і ледве познаходив там уздечку, повід, нагайку і сідло — все старе-престаре, запорошене та пересохле, дістав з комори колишнє вбрання батьківське, лук і стріли, булаву і меч, страшно заржавілі, аж дивитись на них не можна було. Почистив, змастив і склав на купку. Опісля набрав повну тацю грані і пішов з нею на вигін, до королівського табуна. Поставив її на землю, коли бачить: виходить з-поміж коней стара кудлата шкапа, та така худа, що крізь неї аж світиться, приступає до таці й набирає повен рот жару. Тоді королевич її поводом по голові як стьобне та як крикне:

— Ах ти, паскудна шкапо! Невже з усього табуна саме тобі жару їсти заманулось? Спробуй-но ще раз сюди поткнутись — нарікай на себе!

Почав він коней в усі боки ганяти, і знову горбата шкапа до таці підбігає й жар з неї хапає. Королевич ще раз щосили вдарив її по голові і давай ще дужче коней ганяти,— може, думає, якийсь інший кінь підбіжить. Та де там! І втретє та сама шкапа підбігла до жару, їла-їла, аж поки весь із’їла. Розлютився королевич і ще сильніше, ніж перше, оперіщив коняку поводом, але потім все-таки зловив, уздечку накинув і так собі подумав: «Брати шкапу чи не брати? Боюсь, щоб не стати людським посміховиськом. Ніж на такому коні їхати, краще вже пішки йти».

Поки він стояв та розмірковував, кінь зненацька тричі струснувся і став такий гладкий, та шерстистий, та баский, такий красень, що спробуй знайти в усьому табуні йому подібного. Глянув королевичу прямо у вічі й мовить:

— Сідай на мене, хазяїне, та держись міцно-міцно.

Загнуздав його королевич, сів, а кінь звився з ним аж під хмари і звідти на землю стрілою спустився. Потім знову злетів, до місяця дістав і швидше од блискавки назад повернувся. Але й на цьому не заспокоївся, піднявся втретє — під саме сонечко — спустився на вигін й питає:

— Ну, господарю, як тобі здалось? Чи думав ти коли-небудь, що доведеться дістати:

Сонце —
Рукою,
Місяць —
Ногою,
А у хмарах шукати вінок?..

— Як мені, дорогий товаришу, здалось? Ти ж мене до смерті настрахав: так приголомшило, що й не знав, де я, мало не убив мене.

— Ось так і мене приголомшило, хазяїне, коли ти тричі оперіщив поводом — мало не убив. Тепер ми з тобою поквитались: зуб за зуб, око за око. Отже, як бачиш, ти мене всяким пізнав: і патлатим і гладким, і старим і молодим, і немічним і сильним, і тому я знову стану такий, як був у табун. Знай, мій пане, що віднині я готовий тобі вірно служити і куди накажеш, туди тебе й повезу. Лише наперед скажи, чи мов вихор мчати, чи як думака летіти?

— Коли полетиш як думка, ти мене, конику, погубиш, якщо мов вітер понесеш, у пригоді станеш,— відказав королевич.

— Будь по-твоєму, мій пане… А зараз сідай на мене, нічого не бійся, повезу — куди звелиш.

Сів королевич на коня, погладив його по гриві й промовив:

— Ну, мій конику, з богом!

Помчав кінь, мов вітер, і за якусь мить опинились вони на батьківськім дворі.

— Вітаю тебе, молодче,— сказав нехотя король.— Що це ти собі такого коня вибрав?!

— Якого пощастило, такого й вибрав, батьку. У багатьох краях і царствах доведеться мені побувати, ось я й не хочу, щоб мене люди примічали. Де на коні, де пішки, як зможу, однак таки доберусь до дядька.

Сказавши це, осідлав коня, зброю на луку повісив, узяв грошей і харчів удосталь, одежі повні сакви, баклагу з водою, потім поцілував батька в руку, забрав од нього листа до дядька, попрощався з братами і третього дня надвечір вирушив у путь, пустивши коня ступою. Їхав він, їхав, поки стемніло. І лише почав на міст виїжджати, як йому назустріч, не знати звідки, ведмідь, та такий страшний, та так реве, що от-от, здавалось, і його, і коня на шматочки роздере. Кинувся кінь на ведмедя, замахнувся королевич булавою, щоб ударити, коли раптом чує — заговорив ведмідь людським голосом:

— Не бий, синку, це я, твій тато.

Зліз королевич з коня, а король обняв його, поцілував і каже:

— Хорошого ти собі, синку, товариша вибрав. Якщо хтось тебе нарадив, його наука тобі пригодилась, коли ж сам до цього своїм розумом дійшов, то маєш світлу голову. Іди тепер прямою дорогою вперед, ти гідний бути царем. Тільки запам’ятай мою пораду: в путі зустрінуться тобі й хороші люди й погані, але більш за все остерігайся рудих, а особливо безбородих. Не знайся з ними, бо вони лукаві й підступні. Хоч що б там з тобою сталось, кінь — твій вірний товариш — тобі поганого не порадить: замолоду він мене од багатьох небезпек порятував! А ще візьми, синку, оцю ведмежу шкуру, вона також колись стане тобі в пригоді.

Поплескав він коня по шиї, поцілував їх обох і каже:

— Щасливої вам дороги, любі мої. Один тільки бог знає, коли ще побачимось!..

Скочив королевич на коня, а той струснувся і знову став такий самий, як був за королевої молодості: потім стрибнув назад, стрибнув уперед, і вони поїхали-помчали…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає,
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

Їхали вони день, їхали два, сорок дев’ять днів їхали, поки до дрімучого лісу доїхали. А тут їм назустріч безбородий чоловік виходить і каже королевичу:

— Добрий день, славний молодче! Чи не потрібен тобі слуга в дорозі? В тутешніх місцях самому мандрувати небезпечно: так і дивись, звір нападе, зі світу зжене. А я тут кожну стежечку знаю, може бути, й у пригоді стану.

— Може, станеш, а може й ні,— відповідає королевич, дивлячись прямо у вічі безбородому. — Я й сам дорогу знайду.

Пришпорив коня і поїхав далі. Їде він лісом та й їде, а коли спустився в балку, йому знову навстрічу той самий безбородий в іншій одежі і голосом зміненим — тонким-тонісіньким:

— Щасливої тобі дороги,— каже,— подорожній!

— Спасибі на доброму слові, якщо ти хороша людина,— відказує йому королевич.

— Хороша, хороша, дай боже кожному таким добрим бути,— зітхає безбородий.— Але що з того? Хороша людина, як відомо, ніколи не має щастя. Не гнівайся, мандрівнику, але раз про це мова зайшла, я тобі щиро, як рідному братові, скажу, що змалку по чужих людях поневіряюсь, а добра ще не бачив. Воно б іще не так було жаль, якби роботи цурався, а то, вважай, працюю відтоді, як мати народила. Робиш, гаруєш, а користі ніякої — бо завжди у бідних хазяїнів доводилось служити. Як у тій приказці: бідаку служиш, бідаком і зостанешся. От якби пощастило до багатого господаря найнятися, не знав би, як йому догодити, аби був мною задоволений. Чи не потрібен тобі часом слуга, молодче? Ти, по всьому видно, людина багата. Чи варто на маленьку дрібницю скупитися, од хорошого слуги відмовлятися, який тобі в дорозі ще й як пригодиться? Місця ж тут глухі, мало чого, не дай господи, може трапитись — одному їхати небезпечно.

— Мені поки що нікого не треба,— говорить королевич, беручись за булаву,— я й сам собі як-небудь послужу.

Стиснув острогами коня і помчав ще швидше, ніж перше. Жене він, жене темним лісом і враз бачить — дорога кудись зникла, стежки так переплутались, що не знає, котрою з них їхати.

— Хай йому чорт! Заблудився! — вигукнув королівський син.— Кепські мої справи. Ні тобі села, ні тобі міста — нічого. Що далі їдеш, то глухіші місця; наче весь людський рід зник з лиця землі. Шкода таки, що я другого безбородого не взяв з собою. Якщо в свою матір удався, то хіба він у цьому винен? Батько, правда, застерігав мене, однак у такій скруті як бути? Люди кажуть: «З поганим погано, а без поганого ще гірше».

Поїхав він в один бік, завернув у інший — нема дороги і край! А тут, не знати звідки, знову йому зустрічається той же безбородий, але вже в другому вбранні і верхи на хорошому коні. Голос змінив і починає, ніби йому королевича жалко:

— Не по тій дорозі, бідолашний, поїхав. Видно відразу, що ти нетутешній — місць наших не знаєш. Пощастило тобі, що зі мною стрівся, у байрак не спустився, а то пропав би. Там, знаєш, хто живе? Лютий-прелютий тур, що чимало сміливців погубив. Я сам, як бачиш, не з полохливих, а щойно ледве живий од нього втік. Вертайсь назад, а коли тобі неодмінно треба їхати далі, візьми собі кого-небудь на допомогу. Я й сам би до тебе найнявся, якщо буде на те твоя воля.

— Так мені, чоловіче добрий, і годилося б зробити,— мовить королевич,— але батько, признаюсь тобі щиро, коли з дому відпускав, якнайсуворіше наказував берегтися рудих, а особливо безбородих, і ніяких справ з ними не мати. Не будь ти безбородий, я з великою радістю найняв би тебе.

— Ну, якщо на те вже пішло, славний молодче, то знай, що в такому разі довіку собі слуги до вподоби тут не знайдеш, бо в цих краях одні лиш безбороді живуть. Зрештою, по правді сказавши, яку ж шкоду тобі може зробити такий слуга? Ти, мабуть, не чував приказки, що з лиця не воду пити, а на драні лікті хто дивиться? Крім того ж, на безриб’ї і рак риба. Ось так і в нас з тобою: скажи спасибі, що мене зустрів, і наймай, довго не думай. А коли до мене звикнеш, то й сам не відпустиш, бо в мене така вдача, одне знаю — хазяїну вірою і правдою служити. Не вагайся, дивись, як би нас тут ніч не застала. І хоч би ще мав доброго коня, а на цій шкапі, боюсь, далеко не заїдеш.

— Далебі, не знаю, Безбородьку, як учинити,— відповів королевич.— Змалку звик я батька шанувати і слухатись, тому й вагаюсь. Але раз мені вже двоє безбородих в путі зустрічалось, а ти будеш третій, то воно, либонь, так і є, що тут одні лиш безбороді живуть. Нічого, виходить, не поробиш — доведеться, хочеш не хочеш, тебе наймати, якщо ти й справді тутешні місця знаєш.

Домовились швидко і поїхали далі. Безбородько попереду — дорогу показує, королевич за ним поспішає. Їхали досить довго, коли враз удає Безбородий, нібито його спрага мучить, і просить баклагу в королевича. Той йому подав, а він приклав її до рота й одразу ж, скривившись, вилив геть усю воду на землю. Розгнівався на нього королевич і кричить:

— Що ж це ти, поганцю, робиш? Хіба не знаєш, що в тутешніх краях немає води? В таку спеку ми згоримо од спраги!

— Прошу пробачення, мій пане! — відповідає йому Безбородий.— Вода була зовсім гнила, од неї захворіти можна. Але ти не турбуйся, од спраги не загинем. Незабаром до криниці під’їдемо, вода в ній солодка і, мов лід, холодна. Там трошки відпочинемо, я баклагу гарненько вимию, свіжої водички наберу, щоб нам на дорогу вистачило, а то далі й справді криниць немає і щодо води буде сутужно.

Звернули вони на якусь стежку, проїхали небагато і враз опинились на поляні, а там колодязь з дубовим цямринням і лядою стоїть. Криниця глибока, та ні колеса, ні журавля коло неї, лише драбина до самої води спущена.

— Ану, Безбородьку, побачу я тепер, на що ти здатний,— каже королевич.

Посміхнувся лукаво слуга, спустився в колодязь, наповнив баклагу і причепив собі до боку. Потім, постоявши трохи на драбині біля самої води, промовив:

— Ах, який приємний тут холодок. Правду кажуть:

Подорожньому нагода —
Прохолода-насолода…

Вилізати неохота, так би, здається, й сидів тут. Пошли господи здоров’я тому, хто цю криницю викопав, справді, хороше діло зробив. В таку спеку прохолода дорого коштує!

Посидів ще трошки, а згодом вилізає й каже:

— Знаєш, пане, як мені легко стало? Так би, здається, й злетів у повітря! Ану лишень спробуй і ти, побачиш, як освіжишся. Так тобі хороше стане після цього, що сам собі здасися легким, мов пір’їнка…

Королевич був довірливий, як мала дитина. Послухався він Безбородька і поліз, навіть у думці не маючи, що може з ним статися. Сидить він собі на драбині та холодком тішиться, а Безбородий раптом бах! — і закрив ляду. Опісля сів на неї і кричить злобливо:

— Гей, слухай, ти, бісів виродку, чого боявся, тебе не минуло. Та й спритно ж я тебе обдурив! А тепер признавайся, хто ти, звідки й куди мандруєш, а ні — так там твої і кості зогниють.

Що було королевичу робити? Розповів усе по правді, нічого не приховав — кому життя не миле!

— Добре,— каже Безбородий,— чого мені треба було, то я тепер од тебе, гадючий виродку, випитав. Тільки гляди, без обману; довідаюсь, що здурив,— так тобі не минеться. Я тебе й зараз міг би вбити, та жаль мені твоєї молодості… Якщо хочеш ще на білий світ дивитись, по зеленій травиці ходити, присягнись на своєму мечі, що з цих пір будеш мене в усьому слухатись, у вогонь і воду кинешся, коли тобі звелю. Віднині я замість тебе буду племінник того царя, про якого ти говорив, а ти— мій слуга. І будеш служити мені повік. І хоч куди б ми з тобою поїхали, слова не смієш зронити про те, що сталось тут між нами, а то я тебе зітру з лиця землі.

Хочеш так жити—погоджуйся! Коли ні — скажи відверто, і я розправлюсь з тобою, як сам захочу.

Збагнув тоді королевич, що потрапив Безбородому в лапи, і поклявся бути йому вірним слугою і в усьому слухатись, а там — як бог дасть, його свята воля. Випустив Безбородько хлопця з колодязя, забрав у нього королів лист до царя, гроші і зброю, звелів поцілувати меч і присягнутись, що він од своєї клятви не відступиться.

— Од сьогодні,— сказав йому,— ти будеш зватися Білим Арапом, і другого імені в тебе не буде, це собі запам’ятай.

Посідали вони — кожний на свого коня — Безбородий, як хазяїн, попереду поїхав, Білий Арап, як слуга, ззаду…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає.
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

Їхали вони довго-довго, через дев’ять морів, через дев’ять царств, через дев’ять річок переїхали і прибули, нарешті, в країну, де царював Зелен-цар, королів старший брат.

Безбородий зараз же заявився перед царя і дав йому королів лист. Прочитав Зелен-цар братове послання, втішився приїздом небожа і, не довго думаючи, відрекомендував його придворним і царівнам, які прийняли його з почестями, як це належало королівському синові й царському наслідникові.

Побачивши, що обман йому вдався, кличе до себе Безбородий Білого Арапа і якнайсуворіше наказує:

— Ходи на конюшню і бережи мого коня, як зіницю ока. Прийду і побачу якийсь непорядок — заб’ю до смерті. А поки що — ось тобі потиличник, щоб мій наказ запам’ятав. Зрозумів?

— Так, мій пане,— мовив, опустивши долу очі, Білий Арап і пішов до конюшні…

Либонь, хотів йому Безбородий свій норов показати, а також нагнати страху, аби той ще дужче його боявся.

Царівни, що були при тому, як Білого Арапа побито, пожаліли його і почали докоряти Безбородому:

— Негарно ти, милий братику, чиниш. Якщо поставив нас господь правити іншими, то жаліти ми повинні їх; адже й вони, сердешні, також люди!

А хитрун Безбородько їм відповідає:

— Дорогі сестриці, ви ще не знаєте, що на світі діється. Звірам волю дати, вони давно б людей на шматки розідрали; отож знайте, що більша частина людей — також звірі, яких треба у страсі тримати, інакше їм ради не даси. От настали часи! Погано, коли каша горщиком попихатись почне:

Бог дурню щастя посила,
А той не знає, що робити…

Тоді дівчата заговорили про щось інакше, Безбородому заперечувати не стали, але про його негідний вчинок не забули, хоча вважався він їм ріднею і царським наслідником: добро зі злом, очевидно, ніколи не змиряться. До того ж прислів’я таке є:

Бузина й на винограднику
Зостається бузиною.

І почали вони відтоді між собою говорити, що Безбородий ані обличчям, ані вдачею зовсім на їхній рід не схожий, а його слуга, Білий Арап, куди приємніший на вигляд і набагато від свого пана добріший. Мабуть, серце їм віщувало, що Безбородько їм зовсім не брат, тому й не злюбили його. І такий він став їм тепер ненависний та осоружний, що будь на те їхня воля, вони б, здавалось, од нього, мов од лютого диявола, відреклись. Але нічого не могли вдіяти, боялись царя прогнівити.

Якось, коли Безбородий з своїм дядьком-царем, сестрами та іншими гостями обідав, подали їм під кінець дивовижну салату. Цар і питає в Безбородька:

— Скажи по правді, чи доводилось тобі зроду їсти таку салату?

— Ні, дядьку,— відказує той.— Я саме хотів спитати, звідки її маєте,— бо дуже смачна!.. Здається, цілий віз з’їв би і ще попросив.

— Вірю, небоже, салата і справді чудова! А чи знаєш ти, як її важко діставати?! Бо лише у Ведмедя на городі — чував, може? — вона росте, і рідко кому вдається її нарвати і живим залишитись. З усіх моїх підданих тільки один лісник відважується туди заходити. Як він її дістає, що робить — мені невідомо, але приносить іноді дещицю, щоб трошки поласувати.

Безбородий, який намислив за всяку ціну зігнати Білого Арапа зі світу, візьми та й похвались цареві:

— Велика важниця, дядьку! Та мій слуга цієї салати скільки завгодно дістане: з-під землі, якщо треба, добуде й принесе.

— Не може цього бути! — дивується цар.— Таж він тутешніх місць не знає і не дістане. Хіба що ти його позбутися задумав.

— Не турбуйтесь, дядечку! Закладаюся, що він такої самої салати скільки хочете нарве,— хлопець він спритний, я його добре знаю.

Покликав Безбородько Білого Арапа і наказує йому:

— Сідлай коня та дістань мені, як знаєш, дивовижної салати з Ведмежого городу. Іди, час не жде, та гляди, якщо мого веління не виконаєш, я тебе й на краю світу знайду.

Засумував нещасний королевич, вийшов з покоїв, пішов на конюшню і почав свого коня по гриві гладити.

— Ех, коню мій, коню,— промовляє,— знав би ти, в яку біду я попав! Правду казав мій батько, дай боже йому здоров’я! Не послухався я його поради й ось попав пройдисвітові в руки, а тепер — хочеш не хочеш — мушу йому служити, а ні, то доведеться головою накласти.

— Послухай, мій пане,— говорить кінь,— зараз хоч лобом у стіну бийся, все одно не допоможе. А тому годі сумувати-журитися, сідай краще на мене й поїдемо! Я знаю, куди тебе везти, дасть бог і цієї напасті позбудемось.

Повеселішав Білий Арап, сів на коня і поводи попустив— нехай, мовляв, везе куди знає.

Рушив кінь ступою, а коли від’їхав далі од царського двору та од людських очей, стрепенувся й каже:

— А тепер, хазяїне, держись міцно, бо:

Полечу я швидше вітру,
Облечу умить півсвіту.

Сильний бог, але й чорт хитрий. Не турбуйся, мій пане, ми й з Безбородим упораємось, тільки не час іще.

Піднявся кінь з Білим Арапом аж під хмари і полетів поперек усієї землі:

Над лісами широкими,
Над горами високими,
Над морями глибокими.

Пролетіли вони довго чи мало, а якось надвечір опустився кінь на диво-острів посеред моря, а на тому острові одна-єдина хатинка стоїть, вся кучерявим мохом на цілу п’ядь поросла, м’яким, як шовк, і зеленим, як жабка лісова. Зліз Білий Арап з коня і нараз дивом задивувався — на порозі його зустріла та сама бабка, якій він ще дома перед від’їздом милостиню подав.

— Ну, Білий Арапе, бачиш, виходить, правду я казала, що гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком якраз. Отож знай тепер, що я свята Неділя і мені відомо, яка біда тебе сюди привела. Безбородько намислив доконче погубити тебе, тому й послав до Ведмедя на город по салату. Салата ця колись йому боком вилізе… Переночуй у мене цю ніч, а я тим часом подумаю, як тобі допомогти.

Зрадів Білий Арап, подякував за ласку і турботу та й залишився ночувати у святої Неділі.

— Не я, а твоє милосердя і доброта помагають тобі, Білий Арапе,— відповіла свята Неділя і з цими словами пішла надвір, залишивши його самого.

Вийшла з хатини, попрямувала босоніж по росі в ліс і нарвала повен поділ сон-трави, зварила її у відрі молока та ще відро меду додала і з цим варивом у Ведмедів город поспішила. Там стояв колодязь. Вилила вона те пійло, вода аж по самі вінця піднялася. Загаялась трошки свята Неділя і бачить: біжить-квапиться страшний ведмедисько і реве — аж земля дрижить. Прибіг до колодязя, припав до води і давай пити та губи облизувати: щось надто солодким напій йому здався. Перестане, побурчить, ще поп’є і знову зареве, але вже не так гучно. Пив, хлебтав, аж поки, зрештою, ліг та тут же коло криниці й заснув, як убитий, хоч кілок на голові йому теши, все одно нічого не почує.

Побачила свята Неділя, що зілля Ведмедя здолало, скоренько побігла до хатини, Білого Арапа серед ночі розбудила й каже:

— Бери чимскоріш на себе ведмежу шкуру, що тобі батько дав, і йди до роздоріжжя — там і буде Ведмедів город. Перелізеш через тин і рви салату — скільки захочеш і то щонайкращу. Ведмедя можеш не боятися — я його напоїла сон-травою, і він спить. А якщо пробудиться, на тебе кинеться, то шпурни йому шкуру, а сам біжи щодуху сюди.

Білий Арап зробив усе, як йому свята Неділя порадила; коли опинився на городі, то й почав щонайкращу салату рвати — такий оберемок нарвав, що й нести не подужав. Лиш зібрався йти, Ведмідь як прокинеться та за ним! Побачив Білий Арап, що непереливки, кинув йому шкуру, вузол з салатою на плечі собі завдав — і поминай як звали. Так і врятувався.

Подякував святій Неділі за допомогу, поцілував її в руку, забрав салату, сів на коня і поїхав…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає.
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

Їхав, їхав і, нарешті, приїхав. Зліз з коня, пішов у палац і віддав салату Безбородому.

Здивувався цар з царівнами, а Безбородько надувся, як індик, і питає:

— Ну, дядьку, що тепер скажете?

— Не знаю, що й казати, небоже. Якби в мене був такий слуга, я б його вельми шанував.

— Знав батько, кого зі мною посилати,— бундючно відповів Безбородий.— Я його лише через спритність та кмітливість й держу коло себе, а ні, то навіть не подивився б на нього.

Минув якийсь час, кличе цар Безбородька і показує йому блискучі самоцвіти.

— Скажи по щирості, небоже,— питає в нього,— чи бачив ти на своєму віку такі великі й гарні самоцвіти?

— Я,— відказує Безбородий,— немало всілякого коштовного каміння на своєму житті бачив, але такого, правду сказати, не доводилось. Де ж його добувають?

— А де ж, як не в Оленевому лісі! І той Олень весь у самоцвітних каміннях, ще більших і кращих від цих. Насамперед один камінь у нього на лобі — як сонце, розповідають, сяє. Але до Оленя того ніхто підступитись не може, бо він зачарований, і ніяка зброя його не бере, а той, на кого він подивиться, гине одразу. Люди од нього втікають, як вогню бояться, бо всіх — будь це людина чи звір — на місці одним поглядом убиває. Олень зачарований, інакше й бути не може: або його ще змалку заворожили, або біс його зна, що з ним зробили,— бо дуже небезпечний.

Повинен тобі, однак, сказати, що знаходяться такі відчайдушні, які самого чорта не бояться: хоч і на своїй шкурі пересвідчилися, що небезпечно, а все-таки пробують, чи не можна якимсь чином того Оленя зловити, і ті, хто сміливіший, а особливо щасливіший, знаходять іноді в лісі самоцвіти, що Олень з себе скидає, коли раз у сім років линяє. Ну, тоді, звичайно, такому сміливцеві нічого іншого й не треба: приносить сюди камінь і одержує од мене грошей без ліку. Я навіть радію, бо самоцвіти ті, щоб ти знав, найголовніша мого царства окраса; таких блискучих і великих ні в одному царстві не знайдеш, і слава про них іде по всій землі. Багато царів та королів приїжджають у мій палац, щоб на них подивитись, і всі дивуються, звідки я їх дістаю.

— Бог з вами, дядьку,— промовив Безбородий,— ви не прогнівайтесь, але мені невдогад, як це у вас народ такий боязкий… Б’юсь об заклад на все, чого ваша душа бажає, що мій слуга з того Оленя шкуру зніме і разом з головою та з усіма самоцвітами сюди приставить.

Покликав Безбородько Білого Арапа й мовить:

— Їдь в Оленів ліс і що хочеш, те й роби, але без Оленевої шкури не повертайся, а привези її сюди разом з головою і з усім оздобленням, та гляди, щоб усі камені на місці були. Попутає тебе лукавий хоч один камінець приховати — особливо найбільший, що в Оленя на лобі,— тоді прощайся з білим світом. Скоріше вирушай, бо час не жде.

Збагнув Білий Арап, що Безбородий собі надумав,— таж не був він дурний,— але бачить, що біді не зарадити, зажурився і пішов на конюшню. Поплескав, погладив свого вірного коника й каже:

— Конику мій милий, друже вірний, знову мене Безбородий на видиму загибель посилає. Якщо я й цього разу живий зостанусь, значить, довго проживу. Не знаю, однак, чи пощастить мені.

— Не сумуй, мій пане,— відповідає кінь,— якось упораємось, тільки б голова на плечах ціла залишилась, а то напасті на нас так і сиплються. Може, тобі звеліли з млинового кола шкуру здерти та сюди принести?

— Ні, друже, з млинового кола, то було б легше,— відказав Білий Арап.— 3 зачарованого Оленя.

— Тільки накажи, пане,— каже кінь,— а я все зроблю. Ти не бійся, я знаю: це все Безбородий вигадує. Якби я захотів, давно б з ним розправився, але нехай ще подуріє трошки. А ти як думав? Од таких, як він, часом і користь буває — людей уму-розуму навчають. Адже ж і ти, можливо, за батьківські гріхи терпиш. Знаєш приповідку: «Батьки агрус їдять, а в дітей оскома». Ну, чого задумався? Сідай краще на мене і надійся на Всевишнього, не дозволить він, щоб ми довго мучились. Що поробиш: від долі не втечеш. Бог усе бачить: колись і нас загріє сонечко.

Скочив Білий Арап у сідло і виїхав за ворота. Кінь ступав кроком, поки далі від людських очей від’їхали, потім понатужився, струснувся і знову став богатирський жеребець.

— Тепер,— каже,— тримайся, пане, я знову полечу:

Небесами високими,
Понад хмарами білими,
Над лісами широкими
Та крутими горами,
Крізь тумани сивії
До моря безмежного,
Де острів заквітчаний,
До королеви чудесної —
Чарівниці з чарівниць.

Полетів кінь з Білим Арапом:

Небесами високими,
Понад хмарами білими,—
і далі напростець
До сонечка над хмарками,
Між місяцем і зірками,
З ним нерозлучними.

А потім опустився плавно, мов вітром принесений.

На острів заквітчаний,
До королеви чудесної —
Чарівниці з чарівниць.

А коли вітрець ущух, опинились вони знову у святої Неділі. Свята Неділя була дома. Побачивши Білого Арапа, одразу ж йому навстріч вийшла.

— Здрастуй, Білий Арапе,— промовила вона лагідно,— знову якась біда до мене привела?

— Так, тітусю,— відповів Білий Арап, сумний та блідий, як віск.— Хоче мене Безбородий за всяку ціну з білого світу зігнати. Хоч би скоріше смерть — то вже не страждав би стільки, не мучився б. Аніж таке життя, тисячу раз краще померти.

— Ех ти, славний молодець, Білий Арапе! Не думала я, що ти такий лякливий! А тепер бачу: гірше баби боїшся. Розвеселись і не хнюпся, як мокра курка. Ранок вечора мудріший… Переночуєш у мене, а я тобі чим-небудь допоможу. Великий господь бог і милостивий: не вічно ж Безбородому щаститиме. Ти, синочку, потерпи: терпів більше, потерпи і менше. Дотепер тобі важко було, та й надалі нелегко буде, бо поки ти у Безбородька служиш, чимало ще горя од нього зазнаєш, але з усіх нещасть живий-здоровий вийдеш, бо доля твоя щаслива.

— Може, воно й так, тітусю,— відказав їй Білий Арап,— але щось надто багато бід на мою голову відразу звалилось.

— Скільки від долі призначено,— мовила старенька. — Так, мабуть, тобі судилось, і обвинувачувати в цьому нікого. От коли й ти владу над людьми одержиш, намагайся сам усе з’ясовувати і бідним та підлеглим вірити: сам тепер знаєш, що означає в неволі жити. А до того часу терпи, не скаржся, тільки терпінням ти Безбородого доконаєш.

Що міг на це сказати Білий Арап? Подякував богу за милість, а святій Неділі за нічліг і обіцяну допомогу спасибі сказав.

— Ось так, синку, краще. Хоч лоба розбий, а якщо бути біді, її все одно не обминеш: попереду буде — наздоженеш, позаду—дочекаєшся. Так уже на світі заведено — не нам це переробляти. Проти рожна, як не старайся, не попреш. Та облишмо цю мову. Краще подумаймо, як нам бути з Оленем. Безбородий, мабуть, жде не діждеться. Що поробиш — господар! Отже, треба слухатись! Знаєш приповідку: «Хазяїнові не переч».

По тому свята Неділя розімкнула скриню, вийняла звідти маску й шаблю Дідка з ніготь, борода на лікоть, подала їх Білому Арапу й каже:

— Візьми, Білий Арапе, побачиш, як вони стануть тобі в пригоді там, куди ми підем. А тепер — за мною. З божою допомогою і це діло впораємо.

Як тільки півні заспівали, Білий Арап і свята Неділя вийшли з хати й попрямували до Оленевого лісу. Коли дійшли, одразу ж почали копати глибоку яму. І копали її саме коло того джерела, куди Олень завжди опівдні приходив воду пити, а напившись, лягав і спав непробудним сном до темного вечора. Виспавшись, знову йшов геть і не повертався сюди аж до другого полудня.

— Ну, Білий Арапе,— промовила свята Неділя, коли яма була готова,— сідай тепер у яму і сиди в ній весь день. Робити маєш ось що: надінь на лице маску, шаблю ж у руці тримай — ні на мить не випускай! Опівдні прийде до джерела Олень, нап’ється, ляже і засне з розплющеними очима. Коли почуєш, що він захропів, вилізай потихеньку з ями і так приловчись, щоб одним ударом шаблі відтяв його голову. Потім знову стрибай у яму і сиди в ній до пізнього вечора. Оленяча голова буде весь час тебе по імені звати, але ти, гляди, не піддавайся умовлянням і, хоч як би вона просила, з ями не показуйся, бо око в неї отруєне: погляне на тебе, тут тобі й смерть. Коли ж сонце зайде, знай, що Олень здох. Виходь тоді сміло, шкуру з нього здери, голову забери і до мене повертайся.

Свята Неділя пішла додому, а Білий Арап засів у ямі Оленя чекати. Як почало сонце до полудня підійматися, чує він, неначе хтось приглушено реве, копитами цокотить. Підійшов Олень до джерела і припав до холодної води, потім підняв голову, заревів, знову попив, відступився, удруге заревів і знову пити став, поки напився. А напившись досхочу, почав землю не гірше бика рогами рити, опісля тричі копитом потупав і розлігся на траві. Поремигав трохи, поремигав та й заснув непробудним сном.

Почув Білий Арап, що Олень хропе, потихеньку виліз та як рубоне його шаблею по шиї, так голова й покотилась, а сам скоріше в яму — стриб! — точнісінько як оце його свята Неділя навчила. Бризнула оленяча кров, забулькала, розлилась в усі боки, мало Білого Арапа в ямі не затопила. А голова забилась у передсмертних корчах, жалібно застогнала:

— Білий Арапе, Білий Арапе! Чувати про тебе я чував, а бачити не бачив. Вийди, Білий Арапе, покажись хоч на хвильку, дай раз на тебе глянути — чи гідний ти скарбів, що я тобі лишаю? А потім і вмирати можна, не муч, голубчику, покажись!

Але Білий Арап наче води в рот набрав, сидить собі тихенько, ледве ногами перебирає, витягаючи їх із загуслої крові, що яму майже до верху заповнила.

Довго ще звала голова, кричала, проклинала, поки змовкла, але він їй не відповідав і з ями не показувався. Нарешті, коли сонце зайшло, виліз Білий Арап, обережно здер з Оленя шкуру, щоб жоден самоцвіт не впав, закинув її собі на плечі, голову забрав і пішов до святої Неділі.

— Ну що, Білий Арапе,— спитала старенька,— і з цим ділом справились?

— З божою та твоєї святості допомогою вдалось упоратись,— відповів Білий Арап.— І цього разу Безбородому, будь він проклятий, догодили! Дивитися на нього бридко!

— Бог з ним, Білий Арапе, не журися,— сказала свята Неділя.— Знайдеться й на нього розправа: яка заслуга, така буде й нагорода. Іди віднеси йому свою здобич, рано чи пізно вона йому боком вилізе.

Подякував Білий Арап святій Неділі, поцілував їй руку, сів на коня і поїхав…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає.
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

І повсюди, де він проїжджав, народ збігався дивитися, як на якесь диво, бо великий самоцвіт на Оленевому лобі так сіяв, наче Білий Арап віз з собою красне сонечко.

Багато царів та королів виходило йому назустріч, і всі навперебій обіцяли: хто силу-силенну грошей, хто дочку й півцарства, а хто дочку і все царство — тільки б він їм небачений скарб віддав. Але Білий Арап обминав їх і їхав своєю дорогою, віз свій здобуток хазяїнові.

Якось увечері, коли Безбородько сидів з своїм дядьком-царем і сестрами-царівнами на вежі, побачили вони вдалині: заблискотіло щось на дорозі й до них наближається, що ближче, то яскравіше світить — аж очам боляче. Забігали тоді всі, заметушились, кожному подивитись хочеться, що то за диво дивне появилось. А то було зовсім не диво, а Білий Арап, який їхав на своєму коні й віз голову та шкуру зачарованого Оленя.

Приїхавши в палац, віддав Білий Арап свою здобич Безбородому в руки. Побачивши диво-скарб, люди роти пороззявляли, слова зронити не могли і лише одні на других зачудовано позирали. Та й було чого дивуватися!

Але Безбородько не розгубився. Навіть знаку не подав, що здивувався, а, як і завжди, лукаво звернувся до царя:

— Ну, дядьку, що ви тепер скажете? На моє вийшло?

— Не знаю, що й сказати, небоже,— розвів руками цар.— Будь у мене такий спритний і вірний слуга, як Білий Арап, я б його поряд з собою за стіл садовив, бо такій людині ціни немає!

— Нехай не надіється,— злобно буркнув Безбородий.— Цього я ніколи не зроблю, будь він хоч у сто разів спритніший. Хто він — брат мені чи сват, щоб я його з собою за стіл садовив! По-моєму, дядечку, слуга слугою, а хазяїн хазяїном. Та батько його зі мною якраз за спритність і послав, а то навіщо б я його брав з собою? Ге-ге, ви ще не знаєте, що за розбійник отой Білий Арап! Поки укоськав я його, він мені всю душу вимотав. Одного мене й боїться. Як кажуть: страх город береже. Інший на моєму місці не зварив би з ним каші скільки світ та сонце. А ви, дядьку, даремно всім потураєте! Бачу, що своїх підданих надто розпустили. Тому ні олені у вас самоцвітів не дають, ні ведмеді — салати. Ну, а я під чужу дудку танцювати не охочий! Коли кішка молоко не їсть, так хвіст їй прищипну, що кислиці гризтиме й не писне… От якби вам бог допоміг мене якнайшвидше, замість себе, на престол посадити, тоді б ви й побачили, дядьку-голубе, які б я в царстві порядки завів! У мене ніхто б не байдикував, як нині… Людина, кажуть, місце прикрашає… Можливо, ви також у молоді роки інший були, однак тепер, на старості, справи державні зовсім занедбали…

Розв’язався язик у Безбородого, зовсім забив цареві баки, що той і про Білого Арапа, і про Оленя забув.

А царівни дивились на братика, як собака на кішку, і був він їм такий любий, мов сіль у оці. Чуло їх серце, що людина він без честі й совісті. Але батькові перечити вони, звичайно, не сміли. Отож Безбородькові нікого було боятись… Як говориться: «Знайшов село без собак і розгулює собі без палиці». Інакше й не скажеш!

Минуло кілька днів. От і влаштовує цар на честь небожа великий бенкет і запрошує найзначніших гостей: царів, королів, князів, воєвод, посадників та інших вельмож.

Незадовго до бенкету царівни почали просити Безбородого, аби дозволив Білому Арапу за царським столом прислуговувати. Не посмів Безбородько їм відмовити, покликав Білого Арапа і в присутності царівен погодився, тільки строго наказав, щоб він лише йому одному прислуговував, а на інших гостей і очей звести не смів. А ні — то він голову йому зітне, коли помітить якесь зухвальство.

— Зрозумів, недостойний слуго? — спитав Безбородий і показав Білому Арапу меч, на якому той йому біля криниці на вірність клявся.

— Так, мій пане,— покірно відповів Білий Арап,— як ваша світлість накаже, так і буде.

А царівни і за це подякували Безбородому.

В самому розпалі бенкету, коли гості, покуштувавши доброго вина, вже почали п’яніти, враз бачать — б’ється у вікно диво-птиця і дівочим голосом говорить:

— Ви тут веселитесь і бенкетуєте, а про дочку Рудого царя не думаєте!

Тут у гостей весь хміль з голови вилетів і почали вони навперебій говорити, хто що знав або кому що на думку спало: одні — що Рудий цар страшенно лютий і підступний, кров людську, як воду, проливає; інші — що дочка його відьма і що саме через неї сила люду марно гине; треті їм підтакували і запевняли, що це вона, перекинувшись у пташку, б’ється у вікно, аби їм бенкет розладнати. Чимало божилось, що хоч як там є, а птиця не до добра і хтось, мабуть, її навмисно підослав, аби вивідати, що в царському палаці діється. Найбоязкіші хукали і плювали тричі через плече, аби напасть їх обминула і впала на того, хто її послав. Одне слово, плели що завгодно про дочку Рудого царя, але що з цього було правда, а що ні, не знав ніхто.

Безбородько уважно всіх вислухав, похитав головою та й каже:

— Кепська справа, коли люди своєї тіні бояться! Видно, ви, шановні гості, й справді простаки, якщо в такому немудрому ділі не можете правди доскіпатися.

Позирнув він на Білого Арапа і побачив — чи тільки так йому здалось,— що той посміхнувся.

— Ах, такий ти мені,— крикнув,— вірний? Знав, виходить, у чому тут справа, а від мене приховав? Тепер іди і роби що хоч, але щоб дочка Рудого царя була тут! Та, гляди, з порожніми руками не вертайся, а то на порох зітру!

Засумував Білий Арап, пішов на конюшню, почав свого вірного коника гладити та цілувати і йому казати:

— Мій любий конику, знов мене Безбородько на вірну загибель посилає. Нове діло тепер придумав: щоб я йому хоч з-під землі дочку Рудого царя дістав. Прямо, як кажуть: «Дістань мені мерзлого в петрівку». Мабуть, тепер буде мені капець. Хто знає, яка ще напасть на мою голову впаде! З Безбородим погано було, а все-таки жив. А од Рудого царя, їй-богу, не знаю, чи живий вирвусь. І біс його відає, де того Рудого царя з дочкою шукати, яка, крім того, кажуть, ще й відьма! Наче нечистий начаклував — не встигнеш однієї біди позбутися, коли вже друга дожидається. Мабуть, породила мене мати в недобру годину, іншого й сказати не смію, не хочу бога гнівити. Знаю добре, що мені слід зробити, щоб назавжди од усіх нещасть спекатись… Але, видно, я вже звик до такого собачого життя. Лише того людина не витерпить — чого доля не пошле.

Заіржав кінь і каже — утішає господаря:

— Не побивайся, мій пане, даремно. Настане після негоди й гарна година. Якби кожний через дрібницю на себе руки накладав, то давно б на світі люди перевелись. Май терпець! Може, й у твоє віконечко загляне сонечко. Хоч і важко, а втрачати надію не можна. Боротись треба. Хто зна, що завтра буде? Знаєш оту приповідку: не приносить рік, що приносить година. Кому жити судилось і удача призначена, той крізь вогонь та воду пройде і цілий зостанеться. Як у пісні співається:

Вділи, мати, щастя сину,
Та й ніде я не загину.

Звірся на мене, хазяїне. Я тебе до Рудого царя довезу. Надало ж мені вже там побувати разом з твоїм батьком, коли він молодий був. Сідай краще на мене та тримайся міцно-міцно. Щоб Безбородому прикріше було, я цього разу йому свою силу, не виїжджаючи з двору, покажу.

Скочив Білий Арап у сідло, а кінь як заірже, як підніметься з ним:

Небесами високими,
Понад хмарами білими,—

і полетів навпрошки:

До сонечка над хмарами,
Між місяцем і зірками,
З ним нерозлучними.

Потім почали легенько спускатись, а опустившись, помчались, мов вітер, по землі до тридев’ятого царства…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає,
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

А тепер подивимось, що в Зелен-царя на бенкеті сталось після того, як Білий Арап поїхав.

«Ну постривай же, негіднику,— подумав Безбородий, тремтячи зі злості,— не знав я про тебе, що ти за один, а то рішив би давно!.. Але нічого: живий буду, я тобі заплачу сповна, голубчику! Погуляє по тобі ось цей меч!..»

— Бачите,— каже,— дядьку, і ви, шановні гості, що значить при собі гадюку потайну, того не відаючи, тримати! Хоч я й не дурний, а все-таки Білий Арап навколо пальця обкрутив, у дурні пошив! Не знаю, хто це сказав, та правду сказано: «Проти сильнішого міста і чорт війська більше посилає».

Цар, царівни і гості лише роти з подиву пороззявляли, а Безбородько, не знаючи, як свою ненависть до Білого Арапа приховати, ще довго лаявся на чому світ стоїть.

А Білий Арап, сумно гадаючи, яка ще біда чекає його в майбутньому, тим часом все їхав та й їхав по глухих нетрях.

Добрався, нарешті, до широкої ріки і вже був зібрався на Другу сторону переїхати, коли раптом бачить — мостом мурашине весілля поспішає. Що ж його робити? Зупинив Білий Арап коня й думає: «Поїду через міст, багато мурашок розтопчу, вплав пущусь — боюсь, що разом з конем потону. А все-таки, мабуть, краще вплав з божою допомогою, ніж невинних мурашок губити». Перехрестився і кинувся з конем у воду. Перепливли вони на другий берег щасливо й поїхали своєю дорогою далі. Мало їхали чи багато проїхали — враз наздоганяє їх мурашина матка й каже:

— За те, Білий Арапе, що ти нас по доброті своїй, коли ми мостом ішли, пожалів і на весілля наше зважив, хочу і я тобі добром віддячитись. Ось на тобі крильце, коли знадобиться моя допомога, спали його на вогні: тоді ми зразу усім народом тобі на поміч прийдемо.

Взяв Білий Арап крильце, сховав за пазуху, подякував муравлисі за обіцяну допомогу і помандрував далі.

Багато чи мало їхав, коли раптом чує, щось глухо гуде. Глянув праворуч — нічого, ліворуч — знову нічого, подивився угору і бачить: в’ється над його головою бджолиний рій. Літає, кружляє, як очманілий, а місця, де сісти, ніяк не знайде. Пожалів Білий Арап бджіл, скинув шапку і на траву вниз денцем положив, а сам убік відійшов. Зраділи бджоли, миттю всім роєм спустились і в шапку набились. Білий Арап і собі втішився і почав усюди шукати, куди б то бджіл помістити. Знайшов поблизу гнилу колоду, видовбав її, пробив вічко — і вулик готовий. Потім наламав кілочків і всередині понатикав, а стінки кінською м’ятою, буркуном, медуницями, березкою та іншими пахучими травами, які бджоли люблять, натер, взяв на плечі і до рою поніс. Висипав полегеньку бджіл із шапки в колоду, поставив її дуплом униз, а зверху, щоб ані сонце не пекло, ані дощ не мочив, лопухом накрив і, залишивши їх на поляні, серед квітів, сів на коня та й поїхав далі.

їде він і радіє, що бджолам допоміг. Мало чи багато проїхав — враз наздоганяє його бджолина матка й каже:

— За те, Білий Арапе, що ти по доброті своїй попрацював, нам вулик зробив, хочу і я тобі добром віддячитись. Ось на тобі крильце, коли знадобиться моя допомога, спали його на вогні, і я негайно ж до тебе прилечу.

Взяв Білий Арап крильце, сховав за пазуху, подякував бджолиній цариці за обіцяну допомогу і помандрував далі своєю дорогою. Багато чи мало проїхав, аж бачить — сидить на узліссі чолов’яга і коло вогнища гріється. На вогнищі двадцять чотири сажні дров горить, а він горланить, що холодно, що зараз замерзне. Той чолов’яга страшний був на вигляд: клаповухий і такий губатий, що як подує, то верхня губа йому через голову задиралась, а нижня — черево покривала. І на що дихне, те відразу памороззю на цілу долоню вкривалось. Тремтів він так дуже, ніби його чорт за плечі тряс, і підійти до нього ближче було неможливо. Якби лише він сам трясся, ще б нічого, а то навколо нього все ходором ходило: вітер завивав, мов ошалілий, дерева в лісі жалібно стогнали, камені свистом свистали, хмиз тріском тріщав і навіть поліна, що на багатті горіли, й ті від морозу тріскались. У дуплах дерев притискались одна до одної білки, дули собі в лапки і гірко плакали, проклинаючи той день, коли на світ народились. Одне слово, мороз навкруги стояв лютий-прелютий. Білому Арапу, хоч він лиш трішечки там постояв — тільки подивитись,— та й то бурульки коло рота намерзли. Не стримався, засміявся та й каже-дивується:

— Чого тільки не побачить людина на своєму віку! Гей, ти, опудало, не збреши, скажи відверто — чи не ти Морозило? Мовчиш? Видно, так воно й є; та й вогонь, бачу, коло тебе мерзне, такий ти теплий!

— Ой, не смійся, Білий Арапе, не смійся,— відказує тремтячи Морозило.— Бо там, куди ти мандруєш, тобі без мене все одно не обійтись…

— Тоді ходімо зі мною, якщо маєш охоту,— каже Білий Арап.— Ще й зігрієшся дорогою, на місці тобі гірше сидіти.

Підвівся Морозило й пішов за Білим Арапом.

Багато чи мало вони пройшли, бачить Білий Арап іншу дивину, ще дивнішу: оре двадцять чотири плуги, а на ріллі велетень сидить і землю, що ті плуги відвалюють, прямо з борозни поїдає і репетує, що з голоду гине.

— Ну, хіба не смішно? — говорить Білий Арап.— Чого тільки на білому світі не побачиш! Це, мабуть, Об’їдайло-ненажера, бездонна бочка. Бог його знає, що з ним,— землю й ту їсть, а ситий ніколи не буває.

— Ой, не смійся, Білий Арапе, не смійся,— відповідає Об’їдайло.— Бо там, куди ви мандруєте, вам без мене все одно не обійтись.

— Якщо так, ходи й ти з нами,— мовить Білий Арап.— Не на спині ж нам тебе нести.

Підвівся Об’їдайло, і вже втрьох помандрували далі. Багато чи мало вони пройшли, бачить Білий Арап нову дивину, ще дивнішу: стоїть чудовисько — двадцять чотири стави висушив та й з річки, на якій п’ятсот млинів мололо, всю воду випив і ще просить — криком репетує, що в горлі пересохло.

— От чортова личина,— сміється Білий Арап.— Велике, мабуть, у нього черево, та й пелька непогана, коли його всі земні води напоїти не можуть! А в кишках, напевно, ціле озеро! Либонь, це й є горезвісний Обпивайло, рідний син Засухи, який народився під знаком Водолія і невтомною спрагою наділений.

— Ой, не смійся, Білий Арапе, не смійся,—відказує Обпивайло, у якого, немов з млинських лотік, текла вода з ніздрів і вух,— Бо там, куди ви мандруєте, вам без мене все одно не обійтись.

— Тоді ходімо з нами, якщо маєш охоту,— каже Білий Арап.— Досить тобі у воді пліснявіти. Крім того, й жаби перестануть тебе проклинати та й млинам молоти пора. Немало ти вже своїй примсі потурав. У твоїм череві, мабуть, уже й пуголовки завелись.

Підвівся Обпивайло, і всі четверо попрямували далі… Багато чи мало вони йшли, враз бачить Білий Арап інше чудо, всіх попередніх ще чудніше: сидить одноока потвора. Хоч око на лобі, як добре решето, але бачити ним, розплющеним, нікого не бачить — як сліпець, у всі боки потикається, зате як заплющить, будь це вдень чи вночі, аж до середини землі зором проникне.

— Чогось мені,— загудів, як навіжений, одноокий велетень,— все дірявим, як решето, здається, прозорим, як вода джерельна! Над головою в себе бачу силу-силенну світил небесних, видимих і невидимих; видно мені, як трава з землі виростає; як сонечко за гору сідає; куди місяць і зорі, скупавшись у морі, діваються; як дерева угору окоренками стоять; як худоба догори ногами ходить, а люди вниз головою; бачу й те, чого іншим бачити не побажаю, аби марне очей не напружували: якихось роззяв, що тут на мене витріщились, а з чого дивуються, не знаю… Гей, ви! На себе краще подивіться, які ви красені!

Сплеснув Білий Арап руками й каже:

— Боронь боже з божевільним зустрітись: дуже жаль бідолашного! І сміх і гріх. Але видно, що так бог його покарав. Може, це й є знаменитий Одноокий, рідний брат Сліпого, двоюрідний — Кривого, небіж Підстерігайла, що з села Приміченого через межу від Угаданого або з містечка Пропалого, що біля Незнайденого,— шукай не шукай, все одно не знайдеш. Словом, Одноокий у цілому світі лиш він один, який усе бачить, та не так, як люди. Тільки на себе не може подивитись, який з нього красень. Немов коровай невипечений, а на лобі лиш одне око; як би такого, прости господи, не зурочити!

— Ой, не смійся, Білий Арапе, не смійся,— каже Одноокий, витріщивши своє більмо на королевича.— Бо там, куди ти мандруєш, тобі без мене погано буде. Не так-то легко дочку Рудого царя добути, як здається. На кінський Великдень віддасть він тобі її, якщо мене там не буде.

— Тоді ходи з нами, якщо маєш охоту,— мовив Білий Арап.— Не за руку ж тебе вести, як сліпого.

Підвівся Одноокий, і вп’ятьох помандрували далі.

Багато чи мало пройшли, бачить Білий Арап чудо ще чудніше: ходить по полю здоровило і з лука птахів стріляє. І гадаєте, що вся його сила і спритність в одному лише тому луці? Де там! Вміння його куди рідкісніше було, а про силу й говорити нічого: сам нечистий такого не вигадає. Захоче — розтягнеться вшир та всю землю руками й обхопить, а іншим разом угору потягнеться, рукою до місяця з зірками або навіть до сонця, а то ще й вище дістане. А трапиться, не влучить стрілою — птиця все одно від нього не втече: на льоту її руками спіймає, шийку зі злості скрутить та так сирцем з пір’ям і з’їсть. От і зараз перед ним лежала купа пташок, яких він уминав одну за одною, мов ненажерливий яструб.

Здивувався Білий Арап і питає:

— А цього сучого сина як звати?

— Назви сам, тоді й скажу,— всміхнувся Одноокий.

— Ану, спробуй здогадайся, як його охрестити. Птахоловом назвеш, не помилишся; Ширяєм — також добре; Довганем — знову непогано. Доведеться назвати: Птахолов-Ширяй-Довгань. Це якраз підходить до його натури і норову,— сказав Білий Арап, якому жаль стало побитих птиць.— Мабуть, це й є отой знаменитий Птахолов-Ширяй-Довгань, рідний син Стрільця і небіж Лучника, обруч землі і небесна драбина, пташина смерть і лихо людське,— інакше його й не назвеш.

— Ой, не смійся, Білий Арапе, не смійся,— промовив Птахолов-Ширяй-Довгань,— краще б над собою посміявся, бо не знаєш, яка тебе біда чекає. Гадаєш, що дочку Рудого царя так легко здобути? Та, либонь, не знаєш, що це за відьма: захоче — в жар-птицю обернеться, крутне хвостом — тільки її й бачили. Без мене ви там усе одно не обійдетесь, лише даремно ноги уб’єте, туди йдучи.

— Тоді ходи й ти з нами, коли маєш охоту,— відповів Білий Арап.— До речі, і Морозила за чуприну візьмеш, під сонцем потримаєш, може, хоч трошки зігріється і перестане зубами цокотіти, як старий журавель дзьобом. Аж мені, дивлячись на нього, спину ломить.

Підвівся Птахолов-Ширяй-Довгань, і всі шестеро помандрували далі. І де б вони не проходили, повсюди залишали за собою лихо та руйнацію: Морозило упень ліси й гаї стинав та спалював; Об’їдайло землю уминав, глиною заїдав і все кричав, що здихає з голоду; Обпивайло з озер та ставів усю воду випивав, так що риба на дні билась, а гадюки залазили в жаб’ячі нори, щоб хоч трошки охолодитись; Одноокий, немов нечистий, всяку всячину бачив та знай собі виспівував:

Чи то біла,
Чи брунатна,
Чи безрога,
Чи рогата…

Правив такі теревені, що лише встигай слухати:

Гей, про місяць і про зорі,
Ще й про гори неозорі…
Смійтесь, люди, мов дурні,
Коли вірите мені!

А Птахолов-Ширяй-Довгань пташок ловив і всіх поспіль, обскубаних і необскубаних, поїдав — так що ніхто вже й не відважувався через нього навіть курей дома держати.

Один лише Білий Арап зла нікому не чинив, ділився з товаришами і здобиччю, і втратою, з усіма поводився ласкаво, пам’ятаючи, що вони йому стануть у пригоді в Рудого царя, який, як розповідали, був лютий, страшенно жорстокий і з людьми обходився гірше, ніж з собаками. Але як кажуть: на бездушного безсовісний знайдеться. Думаю, що з п’яти непоказних богатирів, які мандрували разом з Білим Арапом, хоч один упорається з Рудим царем. Матиме він справу й з сміливцями, а не лише з тюхтіями, як дотепер. Однак не стану вперед забігати. Хто його зна, як ще воно буде?

Все лихий поплутав дух,
Все навиворіт навкруг,
Шкереберть усе летить,
Тільки декому щастить.

Зате вже в отих небагатьох — і хліб, і ніж у руках; скільки захоче, стільки й відріже, а ти дивись і кланяйся. Як у тій приповідці говориться: хто може — кістки гризе, хто ні — то й м’яса не розжує. Ось так і Білий Арап з своїми товаришами — може, їм удасться відьму-царівну дістати, а може й ні. Поки що вони йдуть собі та ідуть, а тоді вже як удасться. Мені що до того? Моє діло казку казати, а ваше — слухати.

Іде Білий Арап з товариством, іде і, нарешті, надвечір підходять до царства Рудого царя.

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає,
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

І як тільки прийшли, так одразу всі шестеро у царський двір й зайшли. Білий Арап попереду, а голота нещадима позаду, один од другого кращий та чепурніший; грішне тіло так і світиться, як у війська царя Гороха. Білий Арап зараз же з’явився перед Рудого царя, розповів йому, хто він, звідки, як і чого приїхав. Здивувався цар, що такі голодранці — байдуже, від кого вони прибули,— посміли без усякого сорому вимагати од нього дочку, не відмовив їм прямо, а попросив у царському дворі переночувати — він, мовляв, тим часом поміркує, як йому бути, і вранці відповідь дасть. Як тільки прибулі вийшли, Рудий цар негайно ж послав за своїм вірним слугою і звелів йому гостей у розпечені мідні покої відвести, щоб вони там на віки вічні й спочили, як це досі з іншими женихами, набагато кращими од них, траплялось.

Вклонився вірний слуга і пішов хутчій мідні покої нагрівати. Двадцять чотири сажні дров спалив, поки мідь до червоного розпеклась, а увечері прийшов до Білого Арапа з товариством і просить їх у спочивальню. Тоді Морозило, який до того ж був і характерник, відвів товаришів набік і каже їм тихенько:

— Дивіться, як би вас нечистий не попутав раніш од мене в ці покої, куди нас веде слуга оцього рудого собаки, зайти, а то не бачити вам завтрашнього дня. Недаром Рудий цар на всю околицю своєю добротою і милосердям прославився. Знаю я, який він щедрий та гостинний: трошки загавишся, так тебе почастує, що більше не попросиш. Багато літ йому жити та проживати — хоч три дні, починаючи з позавчорашнього! А про дочку і говорити нічого — чортів виродок: у батька вдалась, а може, ще й гірша. Як то кажуть: коза через стіл плигне, а козеня через хату. Але не турбуйтесь: натрапила коса на камінь… Якщо вже я цієї ночі з ними не впораюсь, то, значить, і сам сатана не справиться.

— Я також так думаю,— погодився Об’їдайло.— Сів Рудий цар на віз з чортом — без шворня додому приїде.

— Він тепер і воза, і плуга віддав би, тільки б нас позбутися,— додав Одноокий.

— Гей, стривайте! — загудів Морозило.— Ану, перестаньте плескати язиками. Ходімо краще відпочивати, а то нас царський слуга жде не діждеться: свічки засвітив, на стіл накрив, побенкетуємо на славу, тільки поперед мене не заходьте!..

Пішли вони, коло дверей стали. Тоді Морозило своїми губиськами тричі як подує, так хороми мідні й остигли, і стало в них ні жарко, ні холодно, а якраз саме добре ночувати. Зайшли всі разом, полягали де попало і мовчать. А царський слуга швиденько двері замкнув і давай насміхатися:

— От і догодив я вам! Тепер спіть, голубчики, вічним непробудним сном. Тепленько вам буде. До ранку від вас один лише попіл зостанеться.

Сказав і пішов до іншої роботи. А Білому Арапу з товаришами на все це начхати: вони повкладались хто де хотів і почали теревені правити, наче їм до царівни-чарівниці й діла немає… Один тільки Морозило від холоду щулиться, коліна аж під бороду підсунув, на всі заставки лається:

— Дім через вас остудив, а мені якраз було б добре спати. Це мені наука: іншим разом з нікчемами не зв’язуйся. Та нічого, колись і вам це щастя боком вилізе. Хороші з вас товариші! Ви аж розімліли од тепла, а я мерзну, як собака. Хіба є в світі правда? Один я мушу терпіти, а, питається, через кого? Ох, як почну зараз воювати, за чуби волочити, в мишачу дірку ховатиметесь! Сам не спатиму, але й вам не дам!

— Ану, заткни там пельку, Морозиле! — закричали всі інші.— Скоро на світ благословиться, а ти мелеш тим язиком і мелеш, що спину тобі нема. Тварюка ти після цього і більш нічого. Досить — набрид. Шукай собі інших дурнів за товаришів, а в нас од твого буркотіння аж голова тріщить. Нікому нема спокою. Тільки твій голос і чути. Якби щось доброго говорив, а то через дрібницю розкричався, немов з глузду з’їхав. Тобі б у лісі з вовками та ведмедями жити, а не в царських палатах з добрими людьми.

— От тобі й на! А з яких це пір я за попихача став? — розсердився Морозило.— Ану лишень замовчіть, бо як розгніваюсь, погано вам буде. Я добрий за добре, але як розлючусь, так вилаю, що жоден циган супроти мене не встоїть.

— А ти не жартуєш, губаню? Чистий тобі сатана! Розрепетувався — хоч поли вріж та втікай!—промовив Об’їдайло.— Страшенно ти мені сподобався… Обняв би, здається, але боюсь, що не обхоплю… Нагаласувався, а тепер цить, стули свої губоньки, щоб потім не пожалів,— адже ти тут не сам.

— Ах, так! — не заспокоювався Морозило.— Правду мовиться в отій приповідці: «За добро відплачують злом». Так мені й належиться за те, що я вас сюди поперед себе не пустив. На другий раз наука. І нехай всім буде така відплата, хто вчинить, як я!

— Твоя правда, Морозиле, але ти погано за діло взявся,— обізвався Одноокий.— Однак ніч от-от минеться, а ми через тебе ще й ока не прижмурили. Що б ти на нашому місці сказав? На твоє щастя, ми лагідні хлопці, а то дали б такого прочухана, що пам’ятав би до нових віників!

— Та замовкнете ви нарешті чи ні? — втрутився Птахолов-Ширяй-Довгань.— А то зараз ногами вдарю, стіни розвалю і дах головою підніму; що ж ви тоді будете робити? Ще якогось лиха накличете, коли не затихнете. Здається мені, губаню, що ти в усьому винен, перший затіяв цю сварку.

— А хто ж, як не він,— сказав Одноокий.— Щось надто ми з ним панькаємось!

— Ану, візьми його за чуба та боки добре облатай,— порадив Обпивайло,— бо інакше це опудало ніяк не затихне.

Побачив Морозило, що всі проти нього, розсердився та як подує, так стіни на три п’яді й вкрились льодом. Тепер од холоду ні в кого зуб на зуб не попадав; так тряслись, що сорочки на всіх ходором ходили.

— Ага! — зареготав Морозило.— Не сподобалось? Провчив я вас! Лайтесь тепер скільки хочете, мені не страшно! Ой, смішно! І як тут зо сміху не тріснути! Ну, про Білого Арапа інша мова, а ви, гультіпаки, ледарі нещасні, скільки разів у соломі спали! Май я стільки грошей, скільки разів ви на землі валялись, я багатієм був би. Ач, теж мені знайшлись матусині синки, паничі пещені, в сінях народжені, у хліву вигодовані!

— Ти знову за своє, губаню? — загукали інші.— Будь ти тричі проклятий з усім твоїм кодлом, сатано, на віки вічні, амінь!

— І я так кажу, а тепер прошу пробачення. Всьому славному та чесному товариству низький поклін, чарку випивати і здоровими бувати,— промовив, заспокоївшись, Морозило.— А зараз давайте спати, до ранку спочивати та думати-гадати, як Білому Арапу допомогти, вірою і правдою йому послужити, між собою дружити, ворожнечі й сварки не заводити.

Багато чи мало вони ще говорили-балакали — і незабаром на світ благословилось… Царський слуга, гадаючи, що гості вже давно згоріли, прийшов з мітлою в палаці прибрати, попіл вимести. Підійшов ближче — і очам своїм не вірить: мідні покої, які звечора були до червоного розпечені, за ніч так взялись кригою, що ні дверей, ні одвірків, ні грат, ні віконниць не було видко, а зсередини доносився страшний шум: гості щосили грюкали в двері й кричали:

— Що ж це за порядки у вашого царя, що гостей у нетоплених хоромах тримають! Мало не замерзли. Що у вас, дров немає, чи що?! У найбіднішій халупі й то тепліше! У нас язик примерз, самі ледве дихаємо, так померзли!..

Почувши ці слова, царський слуга злякався, але одночас, звичайно, й розсердився. Хоче двері відкрити, а вони не відчиняються, пробує з петель зняти — не піддаються. Що ж тут діяти? Побіг до царя й розповів про оте чудо дивне. Прийшов сам цар подивитись, за ним сила-силенна народу прибігла з гострими заступами, з відрами, повними окропу. Одні лід взялись заступами колотити, другі петлі окропом поливати, треті в замок воду лити. Довго мучились, аж поки, нарешті, відчинили і гостей надвір випустили. Коли ті вийшли, всі од подиву аж роти пороззявляли: чуби, бороди, вуса — все інеєм взялося, що не розпізнаєш, люди це, чорти чи примари якісь. Тремтять, зубами клацають. Особливо Морозило, наче в нього нечистий дух вселився, таке своїми губиськами виробляв, що й Рудий цар, побачивши таке страховище, на смерть перелякався.

Тоді Білий Арап виступив наперед, поклонився цареві й каже:

— Славний і величний царю! Його світлість, небіж його величності Зелен-царя, мене, напевно, чекає не дочекається… Може, тепер відпустиш зі мною царівну, тоді й ми тебе турбувати більше не будем, а підем, звідки прийшли.

— Добре, молодче,— каже цар, а сам на Білого Арапа і товаришів спідлоба поглядає: стривай, мовляв, встигнемо…— Поки що прошу до столу, а то ще скажуть, що ми гостей приймати не вміємо.

— Слова твої, славний царю, солодші од меду,— не витримав Об’їдайло.— У нас уже давно кишки од голоду марш грають.

— Може, великий государю, змилуєшся над нами та й випити трохи даси, горлянку промочити,— додав Обпивайло,— бо горло в нас зовсім пересохло.

— Ану, перестаньте,— сказав Одноокий, моргаючи своєю єдиною бровою,— його величність і без вас знає, що нам потрібно.

— І я так думаю,— заговорив Птахолов.— Раз ми царські гості, тож заспокойтеся — його величність потурбується, щоб нас не мучив ані голод, ні холод, ні спрага.

— Та чого ще тут довго балакати,— втрутився Морозило, клацаючи зубами.— Ви хіба не знаєте, що його величність для всіх голодних і спраглих все одно як рідний батько? Ось я й тішусь, що хоч трошки зігріюсь, випивши кілька крапель доброго вина.

— Гей, ви, замовкніть! — перебив товаришів Об’їдайло.— Заскрекотали, як сороки. Чого ж це ви до його величності царя прискіпались? Він, господар милостивий, сам знає… Нам, біднякам, воно, звичайно, не до снаги, а для такого славного царства непомітно буде, все одно що блоха вкусить.

— Я так думаю, що їжа — пуста забава,— сказав Обпивайло,— от випивка — то інша річ. У мене до його царської величності прохання: якщо вшанує нас частуванням, то нехай побільше вина дасть, бо в ньому вся сила. Од чарки людина сміливішає. Та здається мені, щось надто ми забалакались, а його величність не знає, як нам догодити.

— Скоріше б за стіл садовили,— мовив Об’їдайло,— а то мене від голоду під грудьми пече.

— А ви потерпіть трошки,— сказав Одноокий.— Таж у ваших черевах миші не водяться. Наїдки і вино зараз принесуть, розперізуй тоді пояси, хлопці!

— Незабаром усе подадуть,— відповів їм цар,— але дивіться, щоб упорались! Бо якщо сполохуєте, розгніваюсь, і нарікайте самі на себе. Я не знаю жартів.

— Такої біди, великий царю, дай господи кожному,— промовив Об’їдайло, тримаючись обома руками за черево.

— А його величності пошли боже добру гадку та щедру руку, щоб нам якнайбільше наїдків та питва подали,— додав Обпивайло, у якого вже з рота слина текла.— В цій справі з нами ніхто не позмагається. Робота — інше діло, з будь-ким не поміряєшся.

А цар усе це мовчки слухав, хмурився і про себе думав:

«Добре, добре, хвалитись, бачу я, ви мастаки, а от що потім скажете? Як би ота ваша хвальба та боком не вилізла». Обернувся і пішов у палац.

Почекали трошки, раптом бачать: везуть дванадцять возів з хлібом, дванадцять телиць смажених і дванадцять бочок старого вина, та такого міцного, що крапельку вип’єш, одразу в тебе ноги підломлюються, очі соловіють, язик плутається і починаєш верзти казна-що.

— От що, хлопці,— сказали тоді Об’їдайло й Обпивайло іншим,— сідайте і їжте та пийте скільки влізе, але не забувайте, що не для вас одних усе це подано, а то узнаєте, почому фунт лиха!

Посідали Білий Арап, Морозило, Одноокий та Птахолов-Ширяй-Довгань, наїлись донесхочу, випили скільки могли, але де там! Немов і не починали. Навіть непомітно було, з якого воза їли, з якої бочки пили. Таж частування й справді було царське…

— Ану, забирайся геть звідси, дрібното нещасна! — закричали Об’їдайло з Обпивайлом, які од голоду та спраги вже не могли більше ждати.— Лише дарма печеню розпотрошили.

І як почав Об’їдайло по цілому возові хліба та по цілій телиці у рот кидати, не встигнеш і оком моргнути, як він усе це ковтав, наче його ніколи й не було. А Обпивайло виб’є дно з бочки і одразу ж осушить. Не встигли оглянутись, як він з усіх бочок повипивав, крапельки не залишив.

Почав тоді Об’їдайло кричати, що гине з голоду, і в царевих слуг, які там стояли, кістками кидатись. А Обпивайло також щосили репетував, що в нього в горлі пересохло, і в усі боки, як навіжений, клепками та днами шпурляв.

Почувши такий рейвах, вийшов цар з своїх покоїв і, коли побачив у чому справа, аж за голову схопився.

— Ой-йо-йой! — вигукнув.— Справжню кару на мене бог наслав! Здається, що цих супостатів не так легко збутись. Як видно — наскочив чорт на біса.

Тоді підійшов до нього Білий Арап, вклонився й промовив:

— Твоя царська величність! Може, відпустиш зі мною царівну, то й ми турбувати тебе більше не будемо, поїдемо звідси, бо небіж Зелен-царя, мабуть, жде нас не діждеться…

— Настане й така пора, молодче,— процідив крізь зуби цар.— Потерпіть ще трошки, моя дочка не якась там звичайна дівка, наспіх віддати її не можна. Що ж це у вас виходить? їсти ви, дякувати богу, кожний за десятьох їли, пити — також пили, а тепер і попрацювати не завадить. Ось вам міра маку, змішаного з дрібним пісочком. До ранку ви повинні мак вибрати, та глядіть, якщо знайду в піску хоч одну мачинку, а в маку хоч одну піщинку, то ремствуйте самі на себе. Якщо ви цю роботу мені зробите, тоді я, можливо, й погоджусь… Коли ж ні, тоді полетять ваші голови за таке зухвальство, щоб другим не кортіло.

Обернувся цар і пішов у своїх справах, залишивши гостей самих. Замислились наші хлопці. Думали-гадали, що їм робити, та так нічого й не придумали.

— Легко сказати, а спробуй перебери таку дрібноту! Лукавий все-таки цей Рудий цар, одразу видко,— заговорив Одноокий.— Я, звичайно, і в темінь легко можу мак од піску відрізнити, а от перебрати за одну ніч цілу мірку не мастак. Тут мурашці впоратись, а не мені. Не знаю, хто сказав, та правдиво сказано, що від рудого поли ріж та втікай, бо то сам сатана в людській подобі.

Згадав тоді Білий Арап про мурашине крильце, дістав його, викресав вогню і підпалив. Не встигло воно добре розгорітись, як сталось диво дивне! З усіх боків мурашки лізуть, сила-силенна, чорно-чорнісінько, і з землі, і по землі, і в повітрі летять — кінця-краю не видно. Як ухопились, так умить увесь мак од піску й відібрали, та так чисто, що ні за які гроші макової зернини у піску не знайти або піщинки в маці. А вдосвіта, якраз саме тоді, коли сон найсолодший, найменші з них пролізли в спальню і почали царя щипати, мов кропивою жалити. Схопився цар з ліжка — нічого було й думати через таку напасть спокійно, як іншим разом, до обіду поспати. Скочив він отож як ошпарений і давай постіль перевертати та дивитись, хто ж його покусав. Шукав, шукав, але нічого не знайшов, бо мурашки тим часом порозбігались, мов крізь землю провалились.

— Що да чортовиння! Звідки ті пухирі на тілі взялися? Невже без ніякої причини? Щось не віриться. А може, справді, нічого й не було. Або я помилився, або це на зміну погоди — іншого не придумаєш. Краще піду подивлюсь, як оті розбишаки з маком упорались.

Пішов цар у двір і коли побачив, що його наказ виконано, ще дужче розсердився. Став думати-гадати, як йому тепер з гостями повестись…

Тоді Білий Арап знову виступив уперед, вклонився і каже:

— Славний царю, може, вже відпустиш зі мною царівну, то ми турбувати тебе більше не будемо, а залишимо в спокої, помандруємо туди, звідки прийшли.

— Настане й така пора, молодче,— проказав цар крізь зуби,— а поки що в мене для вас ще справа є і ось яка: сьогодні увечері моя дочка, як завжди, ляже спати у своїй спочивальні, а ви її стережіть цілу ніч. Буде вона вранці на своєму ліжку, я, можливо, вам її й віддам, а ні — голови постинати звелю. Зрозуміли?

— Так, великий господарю,— відповів Білий Арап.— Тільки щоб нас довго не затримували, бо мій пан, либонь, жде не діждеться і через це може розгніватись на мене.

— Твій хазяїн — то вже інша річ; що тобі від нього дістанеться, мене не цікавить,— пробурмотів цар, похмуро поглядаючи на всіх.— Нехай хоч шкуру з вас здере, мені байдуже. Ви краще постарайтесь та мене не прогнівайте: царівну як зіницю ока бережіть, а не вбережете, голови постинаю, ніякі хитрощі вам не поможуть.

Сказав — і пішов у своїх справах, а наші молодці задумались.

— Тут не інакше як нечистий втрутився,— проказав Морозило, похитуючи головою.

— І то не звичайний собі чорт, а сам Люцифер,— додав Одноокий.— Однак, здається мені, вже недовго він буде над нами знущатися.

Незабаром і вечір настав. Коли царівна лягла спочивати, Білий Арап став на варту коло дверей, а останніх по одному аж до воріт розставив.

Десь опівночі перекидається царівна у пташку-невидимку. Вилетіла з палацу, п’ятьох сторожів проминула — не побачили. А як долетіла до Одноокого, він, хитрун, її одразу ж помітив та й каже Птахолову:

— Отак, братику, царська дочка нас навколо пальця обкрутила. От чортова дівка: в пташку перекинулась та перед самим носом у отих роззяв і полетіла. Іншим разом на товаришів не надійся, а то й без голови недовго зостатись. Тепер якщо комусь за нею йти, то тільки нам з тобою. Підем її ловити, та гляди не галасуй. Я тобі покажу, де вона ховається, а ти хапай її — це вже твоя справа, як це зробиш. Зловиш, шию трошки набік їй скрути, щоб на другий раз знала, як добрих людей обдурювати.

Вирушили мерщій в путь, а через якийсь час Одноокий каже:

— А глянь-но, Птахолове, ось і вона! За обніжком заховалась, там заєць лежить, вона недалеко від нього в тіні притаїлась. Лови та добре пильнуй, щоб не випустив!

Розтягнувся Птахолов ушир і почав у траві нишпорити. Не встиг він царівну-пташку схопити, вона як вирветься, на гору залетіла та й у скелях і сховалась.

— Он вона, на самому вершечку, за отією скелею! — показує Одноокий.

Птахолов витягнувся трошечки і почав за скелями шукати. Лише мав її схопити, а вона як полетить та за місяць і заховалась.

— Гей, Птахолове, гляди, он де царівна! За місяцем притаїлась! — вигукнув Одноокий.— Шкода, що не дістану, а то дав би їй доброго прочухана.

Тоді Птахолов-Ширяй-Довгань витягнувся ще дужче і аж до місяця дістав, обхопив його ручиськами, намацав пташку, лапнув за хвіст і мало їй шийку не скрутив. Перелякалась пташка, перекинулась у дівчину та й каже:

— Пожалій мене, Птахолове, не вбивай!.. Я тобі також догоджу, по-царському віддячусь!

— Догодила б, мало по-царському не віддячилась ти, відьмо проклята, коли з палацу вилітала! Аби я того не побачив, погано було б нам! — відповів Одноокий.— Добренько попомучились, доки тебе зловили. А зараз ходімо спати, бо незабаром світатиме. Потім з’ясуємо, хто кому віддячить.

Схопили її за руки — один за праву, другий за ліву — і повели… Йшли, йшли і на світанку до палацу дійшли. Повз здивованих вартових провели і до спальні запровадили.

— Ну, Білий Арапе,— промовив тоді Одноокий,— не будь мене з Птахоловом, що б ви тепер робили? Бачиш: у кожного своя рада, у кожного своя вада, а чия рада краща, то й на його ваду не зважають:

Було б вам стільки горя… Ох!
Коли б ми там були не вдвох.
Якби про себе не подбали,
Ото б задарма там пропали.

Що могли відповісти на ці слова Білий Арап та інші три братчики? Лише голови поопускали та Птахолову з Однооким за братню послугу подякували.

А тим часом і цар підійшов, гордий-прегордий, голови їм постинати, а коли побачив, що царівна під вартою, чого він аж ніяк не сподівався, розлютився, як лев, але нічого не сказав, тільки сердито блимнув очима.

Тоді підступив Білий Арап до царя, вклонився йому й каже:

— Твоя царська величність! Тепер, думаю, ти вже царівну зі мною відпустиш, а ми залишимо тебе в спокої і повернемось додому.

— На все свій час, молодче,— мовив понуро Рудий цар.— А зараз от що: крім рідної дочки, у мене ще й приймачка є, моїй одноліток. Ніякої між ними різниці немає: і вродою, і станом, і поведінкою — обидві між собою схожі. Вгадаєш, котра моя, забирай її та й ідіть собі здорові, а то ви мені вже добряче допекли. Піду скажу їм приготуватись. А ти перегодом прийдеш: угадаєш — твоє щастя, не вгадаєш — збирайтесь і йдіть під три чорти, бо гірше гіркого хрону мені набридли, дивитись на вас не можу!

Пішов цар у покої і звелів дівчатам достоту однаково зачесатися, одягтися, потім прислав за Білим Арапом, щоб той відгадав, котра з них справжня царівна.

Бачить Білий Арап, що знову кепська справа, не знає, що робити, щоб якраз тепер, під кінець, не сплохувати. Постояв трохи, задумався, як це буває в годину скрути, і раптом згадав про бджолине крильце. Вийняв його з-за пазухи, викресав вогню і підпалив. Не встигло воно добре розгорітись, коли бачить: летить бджолина матка. Сіла на плече й питає:

— Що сталось, Білий Арапе? Навіщо мене покликав? Розкажи мені про свою біду, і я тобі допоможу.

Розповів їй Білий Арап все по порядку і просить помочі.

— Не турбуйся, Білий Арапе,— каже матка.— Я тобі допоможу царівну і серед тисячі дівчат упізнати. Іди сміливо в палац і не бійся, я також там буду. Як увійдеш, стань і дивись на обох дівчат: котра хусточкою махатиме, та й є царівна.

Зайшов Білий Арап з бджолиною маткою на плечі до покою, а там уже цар з обома дочками його дожидається. Став Білий Арап осторонь і дивиться. Як свічка стоїть, не ворухнеться і то на одну, то на другу все поглипує. Тим часом бджола злетіла з його плеча і на щоку царівні сіла. Здригнулась царівна, скрикнула, почала хусточкою махати. А Білому Арапу тільки того й треба: підійшов до неї, легенько взяв за білу ручку і каже цареві:

— Пресвітлий царю! Тепер, я думаю, не будеш уже більше перешкод мені чинити, я ж виконав усе, що ти велів.

— Про мене, Білий Арапе, то хоч зараз її забирай,— мовив цар, бліднучи з досади і сорому.— Якщо не зуміла вона вас перехитрити, будь їй господарем, я її з охотою тобі віддаю.

Подякував Білий Арап цареві й каже царівні:

— Ну, царівно, збирайся, а то мій хазяїн, його світлість небіж Зелен-царя, мабуть, постарівся, мене чекаючи.

— Постривай трошки, який же ти нетерплячий,— промовила царева дочка, взяла в руки свою горлицю, ніжно її в голівку поцілувала і у вушко їй щось пошептала.— Поспішиш — людей насмішиш. Ось що я тобі ще скажу. Поки поїдемо, ти пошлеш свого коня, а я свою горлицю туди, де гори між собою стикаються, нехай вони мені звідти три гілочки з солодкої яблуні та живої і мертвої води принесуть. Якщо моя горличка перша з гілочками і водою прилетить, я з тобою не поїду, навіть не надійся. Коли ж, на твоє щастя, кінь твій раніше повернеться і все, як звелено, принесе, тоді я з тобою хоч на край світу поїду. Ось тобі моє останнє слово!

Пустились кінь і горлиця наввипередки: то під самі хмари злетять, то по землі, як їм вигідніше, мчать, випереджаючи одне одного.

Але горлиця була легка і раніше од коня до гір прилетіла. Почекала, поки сонце стало в полудень і гори на мить спочивали, кинулась поміж них, немов крізь вогненне пекло, три гілочки од солодкої яблуні відламала та мертвої і живої води вхопила і, мов стріла, назад помчала. Тільки поміж гори пролетіла, а кінь їй навстріч і нум її улещати:

— Ах ти, горличко-душечко, моя щебетушечко! Віддай мені свої яблуневі галузочки та живу і мертву водичку, а сама лети назад, ще раз собі набери. Ти спритніша од мене, все одно наздоженеш. Довго не думай, а давай сюди скоріше! Віддаси — всім добре буде: і твоїй господині, і моєму хазяїнові, і нам з тобою. А не віддаси — моєму хазяїну, Білому Арапу, не минути лиха, та й нам з тобою також не солодко доведеться.

Горлиця не погоджувалась, але кінь довго з нею не морочився, вирвав у неї яблуневі прутики та живу й мертву воду — і тільки його й бачили. Миттю примчав і все царівні оддав. Білому Арапу, який все це бачив, радістю серце сповнилось.

Опісля й горлиця прилетіла, але що з того… Дарма так квапилась.

— Ах ти, зраднице погана! — накинулась на неї царева дочка.— Та й ловко ж ти мене підвела. Ну, нічого вже не поробиш, зараз же лети до Зелен-царя, дай знати йому, що ми за тобою вслід прибудемо.

Полетіла-помчала горличка, а царівна батькові своєму низько вклонилась і сказала:

— Благослови мене, батьку, і оставайся здоров! Що суджено, то не розгужено; мабуть, мені так написано на роду, доведеться з Білим Арапом їхати і все.

Зібралась царівна в дорогу, сіла на свого чудо-коня і чекає. Білий Арап зібрав друзів, скочив на коня, і вони поїхали…

Хай їх царство виглядає,
Хай їм бог допомагає.
Не один їм шлях долати,
Ще у казці слів багато!..

Їхали вони і вдень і вночі, а скільки — ніхто не знає, тільки якось уранці Морозило, Об’їдайло, Обпивайло, Птахолов-Ширяй-Довгань і віщий Одноокий.

Зупинились, поставали
І промовили із жалем:
— Ну, Арапе, прощавай,
Лихом нас не споминай,
Бо в житті таке буває,
Що і лихо помагає.
Той подякував за слово
І спокійно почвалав,
З ним та дівчина чудова…
Місяць шлях їм осявав.
І любов, мов сонце, ясно,
Як п’янкий вишневий цвіт,
Як веселка, що не гасне,
Запалала на весь світ.

Поїхали далі і чим дальше їхали, тим сильніше хвилювався Білий Арап, поглядаючи на царівну і бачачи, яка вона і вродлива, і молода, і зваблива.

Салату з Ведмежого городу, шкуру й голову Оленя віддав він панові своєму охоче, а от дочку Рудого царя дуже не хотілось йому оддавати. Бо вельми полюбилась Білому Арапу царівна! Правда, була вона прекрасна, як троянда, що вранішньою росою вмита, сонячними променями виплекана, вітерцем обвіяна, метеликами не знайдена. Або, сказати просто, була вона писана красуня, краща од ясного сонечка; тільки на сонечко поглянеш, а на неї й подивитись не можна! Тому Білий Арап всю дорогу очей з неї не зводив, та й вона— ніде правди діти — час від часу на нього позирала, а на серці в неї така солодка млість була, про яку й не розкажеш. Як у пісні співається:

Іди до мене, тікай од мене,
Дай мені спокій і розтривож!

Не знаю, як сказати, помилитись боюсь. Одне лише знаю, що їхали вони, про все позабувши, і довга дорога здавалась їм короткою: день — годиною, а година — хвилиною, ну, як це буває, коли йдеш з милим другом.

Не відав Білий Арап, що чекає його попереду, а коли б знав — інше в нього на думці було б, як у тій пісні сказано:

Знав би про пригоду,
Не стрибав би в воду!

А втім, не буду наперед забігати. Краще розповім про те, як прилетіла горличка до Зелен-царя й сповістила, що незабаром приїде Білий Арап з дочкою Рудого царя.

Почав Зелен-цар готуватись, щоб царську дочку, як це належить, достойно зустріти, а Безбородько зубами зі злості скрипів і тільки про те думав, як би з Білим Арапом розправитись.

Довго чи мало Білий Арап з царівною їхали і от приїжджають вони, нарешті, до Зелен-царя. Вийшов їм назустріч Зелен-цар з своїми дочками, Безбородий і всі придворні. Побачив Безбородько, яка гарна дочка Рудого царя, кинувся до неї, щоб з коня здіймити, на руках її понести, а вона відштовхнула його й каже:

— Геть з моїх очей, Безбородий! Не задля тебе приїхала я сюди, а ради Білого Арапа, бо це він, а не ти Зелен-царів небіж!

Зелен-цар і царівни, як почули це, так і сторопіли. А Безбородько, побачивши, що його вивели на чисту воду, кинувся, як скажений собака, на Білого Арапа, замахнувся мечем і разом відтяв йому голову.

— Ось тобі відплата,— заревів,— за те, що клятву порушив!

Тоді кінь Білого Арапа як накинеться на Безбородого та як крикне:

— Досить, проклятий нечестивцю!

Схопив його зубами за комір, злетів високо в небо і випустив негідника… Упав розбишака, і мокрого місця од нього не зосталось.

Дочка Рудого царя під час цього переполоху квапливо схопила голову Білого Арапа, приклала до плечей, тричі яблуневими гілочками обвила, мертвою водою покропила, щоб кров спинилась і шкіра зрослась, а потім — живою, щоб ожив королевич. Ожив Білий Арап, протер очі, зітхнув і каже:

— Ну й міцно ж я спав!

— Спав би ти вічним сном, якби не я,— мовила царівна, ніжно його в губи поцілувала і подала йому батьків меч.

Поклялись вони одне одному на вічну вірність, приклякли на коліна перед Зелен-царем, він їх благословив і на царство Білого Арапа поставив…

Після цього, звичайно, весілля справили, та ще яке…

Люди збирались, мило дивувались,
Сонце і місяць їм усміхались…

І були запрошені на весілля:

І цариця мурашина,
Й матка лагідна бджолина,
Й королева чарівниць усіх —
Чарівниця найчарівніша
З острова квітучого.

А ще були запрошені:

І царі, і королеви, й королі,
Найбагатші люди на землі,
Лиш один із них не цар —
Це сердешний ваш казкар.
Веселились, танцювали,
Навіть бідних частували.

Багато років вони бенкетували і понині бенкетують, і хто туди попаде, той їсть і п’є. А в нас не так: у кого гроші є, той і їсть, і п’є, а в кого їх немає — лише дивиться і слинку ковтає.


Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up