Ката-чепурушка

Ференц Мора

Жила собі дівчинка Ката-Чепурушка. Очі в неї були голубі, як небо, волосся м’яке, мов шовк, і блискуче, наче золото.

А знаєте, чому її звали Катою-Ченурушкою? Тому, що вона, коли відчиняла вікно, завжди дивилася в шибку, чи пасує синя стрічка до її кучерів. А коли кип’ятила на кухні молоко, то їй було байдуже, чи збіжить воно, чи ні: вона милувалася собою, дивлячись у лискучий бік каструлі.

А що було з нею, коли їй купили новий весняний капелюшок — і пером не описати! Правда, капелюшок таки був на диво гарний! На ньому червоніли пуп’янки, неначе на справжній шипшині. Коли вперше побачили той капелюшок бджілки — дивом здивувалися:

— Ви гляньте, як рано зацвіла цієї весни шипшина!

Та Кату цікавило не те, чи гарні пуп’янки на капелюшкові, а те, чи вона гарна в ньому. Ката зазирала у кожне люстерко, у велике настінне дзеркало, навіть у мідну ручку дверей і питала:

— Скажи, дзеркальце, чи є на світі хто гарніший за хчене?

Усі люстерка, настінне дзеркало, мідна ручка, жерстяна каструля хором відповідали:

— Нема і ніколи не буде!

— Так, так, так! — притакував гусак.

Видавництво «Веселка», 1978, переклад українською мовою.

— А-ку-ку-рі-ку! — кукурікав півень.

Проте Ката не зважала на них. Вона думала, перед ким іще можна б похизуватися.

— Розплющ очі, собацюро! — копнула вона ногою старого собаку Пайташа, що дрімав на дорозі.— Хай я побачу себе у них.

Пайташ потрусив своїм кудлатим кожухом і пробурмотів:

— Доки ти будеш милуватися собою, дівчинко? Ось я ніколи не дивлюся в дзеркало, а проте мене шанують на подвір’ї.

Тільки смугаста кицька розуміла Кату. Адже вона також завжди чепурилася і милувалася собою. І тепер вона сиділа на краю діжки, у якій виблискувала дощова вода, і замилувано дивилася на свій круглий писочок.

— Ходи-но сюди, Като, у цьому дзеркалі вистачить місця і тобі! — гукнула кицька дівчинку.

Ката не чекала запрошення вдруге. Вона підбігла до діжки і глянула у воду.

Як червоніють пуп’янки шипшини на капелюшку! А які чудові кучері з-під нього виглядають! От коли б іще побачити шовкову стрічечку на шиї!

— А я свою бачу! — втішено мовила кицька.

— І я вже бачу свою! — зраділо озвалася Ката, але в ту ж мить шубовснула в діжку — надто низько нахилилася.

На щастя, Пайташ кинувся до діжки і встиг схопити її за спідничку. Ката намочила тільки голову. Та бідному новому капелюшкові і цього було забагато. Його вже ніколи не зможе надягти жодна дівчинка.

Ото було сміху. Навіть гуси та качки сміялися.

Дівчатка! Ви ще не падали у діжку з дощовою водою?

Джерело: Казки.— К., «Веселка», 1978
Перекладач: Семен Панько

Оцінити:
1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок

up