Мороз Іванович

В одному будинку жили дві дівчинки — Рукодільниця та Ледарка, а з ними нянька. Рукодільниця була розумна дівчинка — рано вставала, сама, без няньки, одягалась, а вставши з постелі, за діло бралася: піч топила, хліб місила, хату підмітала, півня годувала, а потім до колодязя по воду ходила. А Ледарка тим часом в постільці лежала, потягувалася, з боку на бік переверталася. Ото хіба надокучить лежати, так промовить спросоння:

— Нянюшко, надінь мені панчішки! Нянюшко, зав’яжи черевички.— А потім скаже: — Нянюшко, чи немає булочки?

Встане, пострибає та й сяде до вікна мух лічити: скільки прилетіло та скільки відлетіло. Як усіх перелічить Ледарка, так уже й не знає, за що братися і чим би зайнятися; їй би в ліжко — так спати не хочеться; їй би попоїсти — так їсти не хочеться; їй би до вікна мух лічити — так і це надокучило. Сидить бідолашнаі плаче та скаржиться на всіх, що їй нудно, немов у цьому інші винні.

Тим часом Рукодільниця повернеться, воду процідить, в глечики наллє; та ще яка витівниця: якщо вода нечиста, так згорне аркуш паперу, накладе в нього вугілля та піску зернистого насипле, вставить цей папір у глечик та наллє в нього води, а вода, знай собі, проходить крізь пісок та крізь вугілля і капає у глечик чиста, немов кришталева; а потім Рукодільниця почне панчохи в’язати або хустки підрублювати, а то й сорочки шити та кроїти та ще й рукодільну пісеньку заведе; і не було їй ніколи нудно, тому що й нудьгувати, бач, їй немає коли: то за тим, то за іншим ділом, а тут, дивишся, і вечір — день минув.

Одного разу з Рукодільницею біда трапилася: пішла вона до колодязя по воду, опустила відро на мотузці, а мотузка та обірвалася — упало відро в колодязь. Що його робити? Розплакалася бідна Рукодільниця та й пішла до няні розповісти про свою біду і нещастя; а няня Парасковія була така сувора та сердита, каже:

— Сама шкоду зробила, сама й виправляй; сама відерце втопила, сама й доставай.

Нічого було робити: пішла бідна Рукодільниця знову до колодязя, ухопилася за мотузку і спустилася по ній на саме дно. Тільки тут з нею диво сталося. Тільки спустилася, дивиться: перед нею піч, а в печі сидить пиріжок, такий рум’яний, добре підпечений; сидить, поглядає та примовляє:

— Я зовсім готовий, підрум’янився, цукром та родзинками обсмажився; хто мене з печі вийме, той зі мною і піде!

Рукодільниця, ні трохи не гаючись, ухопила лопатку, вийняла пиріжок і поклала його за пазуху. Йде вона далі. Перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка листям ворушать і проміж себе говорять:

— Ми яблучка наливні, дозрілі; коренем дерева годувалися, студеною росою вмивалися; хто нас із дерева струсить, той нас собі й візьме.

Рукодільниця підійшла до дерева, потрусила його за гілку, і золоті яблучка так і посипалися до неї у фартух.

Рукодільниця йде далі.

Дивиться: перед нею сидить дідусь Мороз Іванович, сивий-сивий; сидить він на крижаній лавочці і сніжні грудочки їсть; трусне головою — з волосся іній сиплеться, дихне духом — валить густа пара.

— А! — сказав він.— Здорова будь, Рукодільнице. Спасибі, що ти мені пиріжка принесла,— дуже давно я вже нічого тепленького не їв.

Тут він посадив Рукодільницю біля себе, і вони разом пиріжком поснідали, а золотими яблучками закусили.

— Знаю я, чого ти прийшла,— говорить Мороз Іванович.— Ти відерце в мій студенець[1] упустила; віддати тобі відерце віддам, але ти мені за це три дні прослужи; будеш розумна, тобі ж краще; будеш ледача, тобі ж гірше. А тепер,— додав Мороз Іванович,— мені, старому, і відпочити час; піди-но приготуй мені постіль, та дивися підпуши гарненько перину.

Рукодільниця послухалася. Пішли вони в дім. Дім у Мороза Івановича зроблений був увесь із льоду; і вікна, і двері, і підлога льодові, а по стінах прибрано сніжними зірочками; сонечко на них сяяло, і все в домі блищало, немов діаманти. На постелі у Мороза Івановича замість перини лежав сніг пухнастий, холодно, але нічого не зробиш.

Рукодільниця заходилася підпушувати сніг, щоб старому було м’якше спати, а тим часом у неї, бідолахи, руки заклякли і пальчики побіліли, як у бідних людей, що взимку в ополонці білизну полощуть: і холодно, і вітер в обличчя, і білизна замерзає, стає мов той камінь, але нічого не зробиш, працюють бідні люди.

— Нічого,— сказав Мороз Іванович,— тільки снігом пальці потри, враз відійдуть, не обморозиш. Адже я дідусь добрий, подивись-но, які в мене є дивовижні речі,

Тут він трохи підняв сніжну перину з ковдрою, і Рукодільниця побачила, що під периною травичка зеленіє. Рукодільниці стало шкода бідної травички.

— От кажеш,— мовила вона,— що ти дідусь добрий, а нащо ти зелену травичку під сніжною периною держиш, на світ божий не випускаєш?

— Не випускаю тому, що час іще не настав, трава ще сили не набралася. Восени селяни її посіяли, вона й зійшла, і якби вже витягнулась, то зима б її захопила, і до літа травичка б не достигла. От я й прикрив молоду зелень моєю сніжною периною, та й ще сам приліг на неї, щоб сніг вітром не розвіяло, а ось як прийде весна — сніжна перина розтане, травичка заколоситься, а там, дивишся, вигляне й зерно, а зерно селянин збере і на млин відвезе; мірошник зерно змеле — й буде борошно, а з борошна ти, Рукодільнице, хліба спечеш,

— Ну, а скажи мені, Морозе Івановичу,— спитала Рукодільниця,— нащо ти в колодязі сидиш?

— Я тому в колодязі сиджу, що весна надходить,— сказав Мороз Іванович,— мені жарко стає, а ти знаєш, що і влітку в колодязі холодно буває, через те і вода в колодязі холодна, хоч серед найгарячішого літа.

— А нащо ти, Морозе Івановичу,— питала знову Руко» дільниця,— взимку вулицями ходиш і у вікна стукаєш?

— А я на те у вікна стукаю,— відповідав Мороз Іванович,— щоб не забували груби топити і димарі вчасно Закривати; адже я знаю, є такі недбайливці, що грубу витопити витоплять, а димаря закрити не закриють або й закрити закриють, та невчасно, коли ще не все вугілля прогорить, а від цього в світлиці чадно буває, голова у людей болить, в очах зелено; навіть і зовсім померти від чаду можна. А ще на те я у вікно стукаю, щоб ніхто не забував, що є на світі люди, яким узимку холодно, у яких немає шубки та й дров купити нема за що; от я на те у вікно стукаю, щоб не забували їм допомагати.

Тут добрий Мороз Іванович погладив Рукодільницю по голівці та й ліг спочивати на свою сніжну постіль.

Рукодільниця тим часом усе в будинку прибрала, пішла до кухні, наварила їсти, дідусів одяг полагодила і білизну залатала.

Дідусь прокинувся; був з усього дуже задоволений і подякував Рукодільниці. Потім вони сіли обідати, обід був чудовий, і особливо смачне було морозиво, яке сам дідусь приготував.

Так прожила Рукодільниця у Мороза Івановича аж три дні. На третій день Мороз Іванович сказав Рукодільниці:

— Спасибі тобі, розумна ти, дівчинко, добре ти мене, дідуся, втішила, і я перед тобою в боргу не залишуся. Ти знаєш: люди за рукоділля гроші одержують, так ось тобі твоє відерце, а у відерце я всипав цілу жменю срібних п’ятачків; а крім того, ось тобі на пам’ять діамантик хусточку зашпилювати.

Рукодільниця подякувала, пришпилила діамантик, узяла відерце, пішла знову до колодязя, ухопилася за мотузку і вийшла на світ божий.

Тільки-но вона стала підходити до будинку, як півень, якого вона завжди годувала, побачив її, зрадів, злетів на паркан і закричав:

Коли Рукодільниця прийшла додому і розповіла про все, що з нею трапилося, нянька дуже дивувалася, а потім сказала:

— От бачиш ти, Ледарко, що люди за рукоділля одержують! Піди-но до дідуся та послужи йому, попрацюй; в кімнаті у нього поприбирай, на кухні йому їсти вари, одяг лагоди та білизну латай, то й ти жменю п’ятачків заробиш, а воно й знагодиться: у нас до свята грошей мало.

Ледарці дуже не до смаку було йти до дідуся працювати. Але п’ятачків їй одержати хотілося і діамантову шпильку теж.

От, як і Рукодільниця, Ледарка пішла до колодязя, ухопилася за мотузку та й бух прямо на дно. Дивиться — перед нею піч, а в печі сидить пиріжок, такий рум’яний, добре підпечений; сидить, поглядає та примовляє:

— Я зовсім готовий, підрум’янився, цукром та родзинками обсмажився; хто мене візьме, той зі мною й піде!

А Ледарка йому у відповідь:

— Еге, ще б таки! Мені себе втомлювати — лопатку підіймати та в піч тягнутися; захочеш, сам вискочиш.

Іде вона далі, перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка листям ворушать і проміж себе говорять:

— Ми яблучка наливні, достиглі; коренем дерева годувалися, студеною росою вмивалися; хто нас із дерева струсить, той нас собі й візьме.

— Еге, ще б таки! — відповідає Ледарка.— Мені себе втомлювати — рученьки підіймати, за гілки тягнути… Встигну набрати, як самі нападають!

І пройшла Ледарка повз них. От дійшла вона і до Мороза Івановича. Дідусь, як і раніше, сидів на крижаній лавочці й снігові грудочки кусав.

— Що тобі треба, дівчинко? — питав він.

— Прийшла я до тебе,— відповідала Ледарка, — послужити та за працю одержати.

— До ладу сказала ти, дівчинко,— відповідав дідусь,— за працю грошенята належать, тільки побачимо, яка ще твоя праця буде. Піди-но підпуши мені перину, а потім їсти звари, та одяг мій полагодь, та білизну полатай.

Пішла Ледарка, а дорогою думає: «Буду я себе втомлювати та пальці холодити! А може, дідусь не помітить і на непідпушеній перині засне?»

Дідусь і справді не помітив або, може, вдав, що не помітив, ліг у постіль і заснув, а Ледарка пішла до кухні. Прийшла до кухні та й не знає, що робити. Їсти вона любила, а подумати, як наварити, це їй і на думку не спадало; та й ліньки їй було подивитися. От вона поглянула: є перед нею і овочі, і м’ясо, і риба, і оцет, і гірчиця, і квас — все, що треба. Думала вона, думала, сяк-так овочі почистила, м’ясо і рибу розрізала, та, щоб багато собі клопоту не завдавати, як було все мите-немите, так і поклала в каструлю: і овочі, і м’ясо, і рибу, і гірчицю, і оцет та ще й кваску підлила, а сама думає: «Нащо себе трудити, кожне окремо варити? Адже в шлунку все разом буде».

От дідусь прокинувся, просить обідати. Ледарка притягла йому каструлю, як є, навіть скатерку не підстелила. Мороз Іванович покуштував, зморщився, а пісок так і затріщав у нього на зубах.

— Добре ти вариш,— зауважив він, усміхаючись.— Подивимось, якою твоя інша робота буде.

Ледарка покуштувала і відразу виплюнула, а дідусь покректав, покректав та й узявся сам варити і зробив обід на славу, так що Ледарка пальчики облизала, коли їла чуже смажене та варене.

Після обіду знову дідусь ліг спочивати та нагадав Ледарці, що у нього одяг не полагоджений, та й білизна не полатана.

Ледарка надулася, а робити було нічого: узялася одяг та білизну розбирати; та й тут біда: одяг та білизну Ледарка носити носила, а як їх шиють, про те й знати не хотіла; узяла була голку, та з незвички вкололася; так її й кинула. А дідусь нібито нічого не помітив, вечеряти Ледарку покликав та ще й спати її поклав.

А Ледарці тільки того й треба; думає собі: «А може, й так пройде. Охота була сестриці на себе роботу брати; дідусь добрий, він мені і так, дурно, п’ятачків подарує».

На третій день приходить Ледарка і просить Мороза Івановича її додому відпустити та за роботу нагородити.

— А яка ж то була твоя робота? — спитав дідусь.— Уже коли правду казати, так ти мені повинна заплатити, тому що не ти для мене працювала, а я тобі служив.

— Ще б пак!— відповіла Ледарка,— Адже я у тебе аж три дні жила.

— Знаєш, голубонько,— відповідав дідусь,— що я тобі скажу: жити і служити — різниця, та й робота різна буває. Запам’ятай це: у майбутньому знагодиться. А проте, якщо ти зовсім сорому не маєш, я тебе нагорожу: і яка твоя праця, така буде тобі й нагорода.

По цій мові Мороз Іванович дав Ледарці невеликий срібний злиток, а в другу руку великий діамант.

Ледарка так зраділа, що схопила одне й друге і, навіть не подякувавши дідусеві, додому побігла.

Прийшла додому і вихваляється:

— Ось,— каже,— що я заробила; не те, що сестриця, не жменьку п’ятачків та не маленький діамантик, а цілий злиток срібний, бач який важкий, та й діамант мало не з кулак завбільшки. Вже ж за це можна до свята обнову купити…

Не встигла вона доказати, як срібний злиток розтанув і полився на підлогу,— була-бо то ртуть, що застигла відсильного холоду; в цей же час почав танути і діамант. А півень вискочив на тин і голосно закричав:

А ви, дітоньки, думайте, гадайте, що тут правда, що вигадка; що сказано прямо, що наздогад; що жартома, а що для науки.