Жив в одному селищі дід. Був у нього син на ймення Уленда. Гарний був Уленда: і красномовний, і вродливий, і дужий, і плечистий — не хлопець, а диво. Ось тільки працювати Уленда не любив. Нічого не хотів робити...
У старих — життя минулося. Старі багато знають — завжди щось добре порадити можуть. Тільки і молодий добре слово сказати може: сили в нього більше, око гостріше, рука міцніша, все життя попереду — він уперед дивиться...
Жив один заєць. Заєць як заєць. Тільки, хто його знає чому, він любив перед іншими вихвалятися тим, чого в нього й не було: і дужий він, і хоробрий він, і мисливець він...
Це ще тоді було, коли уде, на камінь дивлячись, кам’яну людину бачив; ведмедя побачивши, думав — тайгову людину бачить; на рибу дивлячись, думав — водяну людину бачить; на дерево дивлячись, думав — дерев’яну людину бачить...
Раніше удегейців багато було. Від стійбища до стійбища хлопчаки камінцями докидали. Від Коппі-річки до Хаді-затоки по морському березі, уздовж усіх гірських рік по Сіхоте-Алінських горах уде жили...
Жив собі в тайзі заєць. На око він був собі як і всі зайці: довгі вуха, дві ноги короткі, щоб ними їжу тримати, дві ноги довгі, щоб від ворогів утікати. Тільки був той заєць хвалько. Таких хвальків заячий народ ще ніколи не бачив...
Сміливому ніяке лихо не завада. Сміливий крізь вогонь і воду пройде — тільки міцнішим стане. Про сміливих та хоробрих люди довго пам’ятають. Батько синові про сміливого та хороброго казки розповідає...
І любов, і дружба нелегко даються. Щоб усе добре було, багато в житті скрути перенести треба. Без праці і палицю не вистружиш. А для товариша і коханого ні рук, ні голови шкодувати не треба...
Коли Хінганські гори ще маленькі були, коли можна було випустити стрілу з лука й почути, як вона по той бік Хінгану впаде, тоді ведмідь з бурундуком дружили...
