Одні кажуть, що було, інші кажуть — не було. Але десь коло підгір’я Алатау жив старий чоловік зі своєю дружиною. Він полював на птахів та звірів і з того вони жили.

Якось восени в тенета старому потрапив величезний лелека. Кинувся старий по здобич, а лелека несподівано забалакав людською мовою.

— Відпусти мене, діду, — став він благати мисливця. — Я лелечий ватажок і щедро віддячу тобі.

— А звідки ж ти, лелеко?

— Моя оселя по той бік Алатау, зайдеш туди — кожен вкаже мій дім.

Відпустив старий лелеку, і той сказав, відлітаючи:

— Я твоєї доброти ніколи не забуду.

Наближалася весна. Мисливцеві пастки стояли порожні, не попадалися в них ані птахи, ані звірі.

Настав для старого тяжкий час, він і згадав про свого колишнього бранця:

— Піду, мабуть, пошукаю лелеку, може, він зарадить моєму лихові.

Другого дня підвівся старий раненько і подався в путь. Не день і не два минуло, доки опинився дід по той бік хребта Алатау.

І тут він побачив величезні овечі отари, що паслися на гірських схилах.

— Чиї то вівці? — спитав він у вівчарів.

— Лелечині, — відповіли вони й показали, на його прохання, дорогу до оселі їхнього господаря.

Пішов далі старий і незабаром побачив величезний табун коней.

— Чиї це коні? — спитав у пастухів.

— Лелечині, — відказали йому.

— Багатий лелека, — зрадів мисливець. А тоді спитав: — Порадьте, що попрохати в лелеки? Колись він пообіцяв мені дати все, що я забажаю.

— У лелеки є чарівне горня. Тільки скажеш: «Вари, моє горня», — і з нього сиплеться золото. Проси те горня.

Старий подякував і рушив далі. Довго йшов він, поки дістався-таки до лелечиної оселі.

— Мир вам! — привітався старий. — Я прийшов до вас, лелеко, по обіцяний дарунок.

— Проси, що хочеш, — відказав лелека.

— Подаруй мені чарівне горня.

— Навіщо тобі, старий, те горня? Краще я насиплю миску золота, і тобі стане на цілий вік, — умовляв лелека.

Але старий стояв на своєму, і лелека подарував йому чарівне горня.

Подякував старий і подався у зворотну путь. Дні минали за днями, а він ішов, ішов і, нарешті, зупинився в свого давнього приятеля.

Нагляньте, шановний, за цим горням, бо я з ніг падаю, так спати хочеться. Тільки не кажіть: «Вари, моє горня» — бо лихо буде.

Заснув старий, а його приятель не міг пересилити цікавості й сказав: «Вари, моє горня!» І одразу на стіл посипалося золото. Господар сховав чарівне горня, а старому підсунув своє, зовні таке саме.

Прокинувся старий, забрав горня і рушив далі. Ішов ще сім днів і сім ночей і тільки по тому об’явився вдома. Поставив дід посеред столу горня й, скільки мав сили, закричав:

— Вари, моє горня!

Але горня нічого не варило, і золото з нього не сипалося. Старий розлютився на лелеку і вранці знову пішов до нього.

Дочапавши за багато днів до пастухів, що пасли лелечиних коней, старий сказав:

— Обдурив мене лелека. Не варить горня золота. І знов я не знаю, що мені в нього попросити.

— Просіть у лелеки скатертину-годувальницю. Якщо її розіслати й звеліти: «Скатертино, нагодуй!» — на ній одразу з’являться всілякі наїдки та напої.

Пішов старий далі й незабаром дістався до лелечиної хати.

— Що сталося? — здивувався лелека. — Невже тобі горняти мало?

— Ти обдурив мене, лелеко. Дай мені інший подарунок. Я хотів би мати «скатертину-годувальницю».

Лелека виконав і це його прохання.

Пішов старий додому, але по дорозі знову зайшов до приятеля. Трохи під’ївши, старий ліг поспати, попередивши, щоб господар наглянув за скатертиною, але не казав: «Скатертино, нагодуй!»

Щойно старий склепив повіки, як господар проказав чарівні слова і на скатертині з’явилося сімдесят найрізноманітніших наїдків та напоїв. Господар сховав усе і підсунув старому, замість чарівної, звичайну скатертину.

Повернувшись додому, старий розстелив скатертину на столі й гукнув:

— Скатертино, нагодуй!

Але на столі нічого не з’явилося…

— Знову лелека обдурив мене! — сказав старий і другого дня подався до лелеки.

— Може, то не лелека винний, — сказали старому цього разу пастухи. — Може, то якісь твої вороги роблять тобі шкоду. Попроси в лелеки чарівну ломачку.

Переступивши поріг лелечиної оселі, старий сказав:

— Не будемо ні про що згадувати. Що було, те минуло. Цього разу я хочу попрохати в тебе не дуже дорогу річ. Подаруй мені чарівну ломачку.

Лелека не відмовив старому. Забравши подарунок, старий пішов додому і за кілька днів знову спинився у свого приятеля. Лягаючи спати, доручив наглянути за ломачкою і попередив, щоб ніхто не казав: «Бий, ломачко!»

Але щойно старий заснув, господар виніс ломачку в сусідню кімнату й прошепотів: «Бий, ломачко!» Як зірвалася ломачка з місця, як заходилася молотити всіх, хто був у хаті! Прокинувся старий, заскочив до світлиці, а до нього всі з плачем:

— Зупини свою ломаку! Віддамо тобі і горня, і скатертину. Зглянься над нами, бо вона нас до смерті заб’є!

— Спинись, ломачко! — гукнув старий, і ломака вгамувалась.

Господар приніс старому чарівне горня й скатертину, і дід пішов геть із тої злодійської хати.

Живий і здоровий дістався старий додому, застелив стіл чарівною скатертиною й гукнув: «Скатертино, нагодуй!» Ахнула стара, побачивши таку силу наїдків та напоїв. Наїлися вони, напилися. А тоді старий виставив на стіл горня й звелів: «Вари, моє горня!» Зашуміло, забулькало щось у горняті, й посипалося з нього через вінця золото.

Щасливо зажили старий мисливець і його дружина. Але дізнався про ці дива хан і послав до старого візира.

— Віддай ханові горня й скатертину! — зажадав той.

Старий лише гукнув: «Бий, ломачко!»— і довелося візирові накивати п’ятами.

Тоді хан зібрав семитисячне військо й рушив з ним на старого.

— Виходь, старий, на битву, якщо ти не вмер од страху! — закричав хан.

Вийшов старий, поглянув на військо й гукнув стиха: «Бий, ломачко!»

І пішла ломачка танцювати по головах та хребтах ханських вояків! Дременуло військо ханове. А ломачка тим часом і до нього самого добралася. Урепіжила володаря раз та другий — заскиглив хан:

— Зупини, старий, ломаку! Порятуй свого володаря від смерті.

А старий стоїть на порозі та всміхається:

— Оце тобі, щоб не зазіхав на чуже добро.

Так справдилися мрії й бажання старого мисливця та його дружини, і жили вони щасливо до кінця днів своїх.

В одному домі, такому, яких багато на світі, жив батько з трьома синами.

Старший син пішов у найми в далекий край. Попрацював рік, в оплату дістав осла, і цей осел, як йому звеліти: «Роби золото!», замість балабушок робив золоті монети.

От коли хлопець повертався додому, зупинився він на ночівлю в заїзді. І, лягаючи спати, попросив хазяїна:

— Не кажіть моєму ослові «Роби золото!»

Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн і каже ослові:

— Роби золото!

І осел наклав багато золотих монет.

Тоді хазяїн підмінив осла іншим, схожим на хлопцевого.

Вранці бере хлопець хазяйського осла, як свого, і весело рушає додому. А вдома він признався батькові та братам, якого осла привів. Розіслав він на землі простирадло, поставив посередині осла і велить:

— Роби золото!

Осел ані руш.

Хлопець знов:

— Роби золото!

І наклав осел замість червінців повне простирадло балабушок.

Тоді пішов у найми другий син. Пропрацював рік і дістав у нагороду стіл. Якщо сказати: «Готуй обід або вечерю!» — цей стіл сам наготує обід або вечерю

От коли цей хлопець вертався додому, зупинився він на ночівлю в тому самому заїзді, де підмінили його братові осла. І, лягаючи в ліжко, попросив хазяїна:

— Не кажіть цьому столу: «Приготуй їсти!»

Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн і каже столу:

— Приготуй їсти!

І стіл одразу ж приготував їсти.

І тоді хазяїн сховав цей стіл, замінивши його іншим.

Уранці бере хлопець хазяїнів стіл, як свій власний, і йде додому. А вдома розказав батькові та братам, якого стола приніс. А тоді гукнув до стола:

— Приготуй їсти!

Але стіл не приготував нічого.

Не дивина, що бідолаха тяжко зажурився.

Тоді пішов у найми наймолодший брат. Пропрацював рік і дістав у винагороду палицю. Та палиця мала дивну властивість. Якщо сказати: «Лупцюй!» — вона починала бити всіх, хто був поблизу, окрім самого хлопця.

І цей хлопець повертався додому і зупинився переночувати в тому ж заїзді, де скривдили його братів.

Після вечері, збираючись спати, він просить хазяїна:

— Не кажіть моїй палиці: «Лупцюй!»

А хазяїн:

— Ні-ні.

Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн-злодій схопив палицю і гукнув:

— Лупцюй!

І палиця ну гамселити підряд усіх, хто був у заїзді, особливо хазяїна і його челядь. Ну й переполох тоді зчинився!

Побитий хазяїн благав хлопця, щоб той зупинив її.

Але хлопець відповів, що не зупинить палиці, поки він не поверне йому осла і стола, украдених у його братів. Хоч-не-хоч довелося шахраюватому хазяїнові заїзду повернути осла і стола.

Відтоді батько й брати зажили щасливо.

Жила собі жінка з малим сином. Хатина їхня стояла на косогорі — місце дике, безлюдне; вище — скелі та каміння, нижче — болото — ні душі живої поблизу. Тож не дивно, що там водилося чимало і гномів, і ельфів, і фей. Як тільки стемніє, виходили вони з своїх схованок. Живучи тут, удова багато чого набачилась і наслухалася ночами: як танцюють під самим вікном мандрівні вогники і як перемовляються в дубовому гаю гноми-лісовики. Аби вона була не така бідна, то давно б уже перебралася ближче до людей — у село. Але там за житло треба платити, а за цю хатину ніхто з неї не брав ані гроша.

Страшнувато їй було вночі з такими сусідами. Тому вона ніколи не засиджувалася допізна.

Як тільки повечоріє — зразу ж лягала спочивати, не чекаючи, поки перетліє жар у коминку. Укриється — і вже й не думає про те, що там надворі діється.

А от син її шестирічний дуже не любив лягати спати вчасно. Як не вкладеш силою, то сидітиме хоч і до півночі: грається біля коминка, а матері наче й не чує.

Одного зимового вечора вона аж утомилась, умовляючи його йти спати, і все марно. А надворі гуляв вітер: то двері сіпне, то в шибки застукоче. Жінка знала: для гномів, ельфів та фей така непогожа ніч — найкраща пора. Вони неодмінно зберуться гуляти, а вже як розгуляються, можуть і капость укоїти.

Вона й просила сина:

— Лягай, дитино, вже спати, бо буде тобі самому страшно.

І сердилася:

— Лягай, бо знайду прута!

А він не слухає, наче й не до нього.

Вона знову:

— Будеш сидіти, — заберуть тебе феї!

А малий:

— То й добре, як заберуть, хоч пограюся з ними!

Мати й кинула його умовляти. Хоч як їй було прикро, та, втомлена, лягла спати і незабаром заснула. А хлопець сидить собі на ослінчику біля коминка.

Та недовго він просидів сам. У комині раптом щось зашаруділо, і перед хлопцем ніби вродилося маленьке дівча: заввишки менше ніж на п’ядь, коси біляві, аж наче срібні, очі зеленкуваті, а щічки рум’яні, як вишеньки. Здивувався хлопець.

— Як тебе звати? — питає.

— Звати мене Я. А тебе?

— І мене Я, — схитрував хлопець.

Почали вони удвох гратися. Дівча набрало попелу і — диво дивне! — наліпило з нього цяцьок: маленьких корів і собак, будиночки й поряд з ними дерева, чоловіків та жінок.

Тоді дмухнуло на ті цяцьки — і вони ожили. Корови замахали головами й замукали, собаки забігали й загавкали, на деревах зашелестіло зелене листя, а чоловіки та жінки заходили й забалакали.

Хлопець аж рота роззявив з великого дива.

Тим часом вогонь у коминку потроху згасав. У хаті потемнішало. Хлопець узяв тріску й поворушив присок. З коминка випала гаряча вуглинка і просто на ногу дівчаті.

Воно так пронизливо заверещало, наче всі вітри, які є на світі, подули в одну вузьку щілину. Хлопець кинув тріску й затулив руками вуха.

У комині знов зашаруділо. Та цього разу малий не чекав, доки хтось з’явиться. Він прожогом кинувся до ліжка, ліг, укрився з головою і дух притаїв.

— А хто це так галасує? — почувся з коминка чийсь голос.

— Та Я ж, — озвалося, схлипуючи, дівча.— Мені припекло вуглинкою ногу.

— Хто припік? — спитав сердитий голос.

Хлопець, наполоханий, визирнув з-під ковдри і побачив: з коминка виглядає біле-пребіле обличчя.

— Та Я ж, — сказало дівча.

— Чого ж ти тоді верещиш? — гримнула мати-фея.

Простягла руку, схопила доньку за вухо і потягла в комин.

А хлопець ще довго лежав і слухав: чи не повернеться фея та не покарає його за те, що припік вуглинкою ногу її доньці.

На другий день став хлопець слухняний та покірний, мов тобі шовковий.

Настав вечір. Мати йому:

— Пора спати.

Він одразу й ліг. Мати каже собі: «Таки дійшли до нього мої слова». А хлопець лежить і каже сам собі:

— Цур їм, тим феям. Більш не буду з ними гратися.

Відтоді остерігався фей та ельфів і завжди слухався матері.

Жив багатий-пребагатий дідич. Жив у добрі — пив, бенкетував, а гості від нього й не виходили. Нарешті все йому набридло. Якось сів за стіл і задумався. Захотів чогось такого, що не може бути. Взяв собі папір і написав:

«Хто мені придумає таке, чого не може бути, тому дам усі гроші, що маю в шухляді».

Вивісив папір той у вікні й чекає. Люди читають і заходять до панського покою, але на все, що вони вигадують, пан відповідає:

— Ну, що ж, це може бути.

Одного дня зайшов мужик Климентій.

— Я дуже бідний,— каже він.

— Це може бути,— мовив пан.

— Не маю що їсти.

— Це теж може бути.

— Не маю що вбрати.

— І це може бути.

— Мої діти голі й голодні.

— Це може бути. Вірю…

— Жінка свариться зі мною.

— Може бути.

— Дивлюся на вас, пане, і думаю: велика неправда панує на світі.

— Це може бути, може бути.

— Але прийде кінець неправді!

— Це може бути. Чого Ж ні?

— От зберу я сто чоловіків, здорових легінів.

— Це може бути. Йди, збирай.

— І прийдемо разом до вашого палацу.

— Це може бути.

— Тоді виженемо вас із вашого палацу і пси вам марша заграють.

— Це не може бути! — крикнув пан.

Бідний Климентій забрав гроші з панської шухляди й пішов собі додому.

Якось узяли під варту одного ченця, що любив поживитися чужим добром.

Зв’язав його вартовий і повів до в’язниці.

Дорогою трапилася їм харчівня.

— Випити б востаннє! — каже чернець. — Гроші в мене ще є, а у в’язниці їх усе одно відберуть.

Спокусився вартовий.

— Ну що ж, вип’ємо! Навіщо даремно грошам пропадати!

— Так то воно так, тільки соромно мені зв’язаному до харчівні йти.

— Що ж, розв’яжу, тільки не обдури мене. Заприсягнися, що не втечеш!

Почав чернець клястися усіма святими. Розв’язав його вартовий, і пішли вони пити до харчівні.

Напоїв чернець вартового до непритомності, вивів на великий шлях, надягнув на нього свою рясу, а собі взяв його плаття. Потім поголив йому голову[1] і покинув біля шляху.

Опритомнів вартовий надвечір, згадав, що було, і ледь не закляк від страху.

— А що коли чернець утік, поки я отут спав?

Побачив він на собі одежу ченця, помацав свою голену голову і заспокоївся:

— А-а, бонза[2] тут! Залишається тільки довідатися: де ж я сам?

 

[1] Буддійські ченці голять голову.

[2] Бонза — буддійський чернець.

Була собі колись стара вдова, і жила вона зі своїми трьома дочками далеко від села під горою. Вони були такі бідні, що мали тільки одну курку, тому й упадали коло неї, наче то був найбільший скарб.

Та якось курка пропала. Стара кинулась шукати її навколо хатини, на городі і ніде не знайшла.

— Іди, доню, та пошукай нашу курку,— сказала вона старшій дочці.— І знайди її хоч би й під землею.

Пішла старша дочка шукати курку. Де не шукала, як не кликала, все дарма. Коли це раптом вона почула з гори чийсь голос:

А курка в гору забрела!

А курка в гору забрела!

Дівчина захотіла поглянути, хто там гукає, але під горою впала в глибоку яму й опинилася під землею, у великій кімнаті. З неї двері вели до другої кімнати. Дівчина пішла туди, а з неї знов є двері.

Так вона переходила з кімнати в кімнату, і одна була краща за одну, а в останній з’явився величезний бридкий троль і спитав її:

— Хочеш стати моєю дружиною?

— Ні, не хочу,— відповіла дівчина.-— Я хочу швидше вибратися з підземелля і знайти нашу курку.

Троль розсердився, схопив дівчину, вбив її та й кинув у льох.

Мати вдома чекала на дочку, чекала, а за нею і слід пропав. Тоді вона гукнула середню дочку та й каже їй:

— Піди, доню, пошукай свою сестру, а може, заодно й курку десь знайдеш.

Середня сестра пішла тими самими стежками, що й старша. Довго вона шукала, довго кликала курку, аж раптом почула з гори чийсь голос:

А курка в гору забрела!

А курка в гору забрела!

Дівчина здивувалась і пішла поглянути, хто то гукає. І не зчулася, як упала в глибоку яму й опинилась у підземеллі. Там вона пішла з кімнати в кімнату, і одна була краща за одну. А в останній з’явився величезний бридкий троль і спитав:

— Хочеш стати моєю дружиною?

— Ні, не хочу,— відповіла дівчина.— Я хочу якнайшвидше вибратися з підземелля і знайти нашу курку.

Троль розсердився, схопив дівчину, вбив її та й кинув у льох.

Мати вдома довго чекала на другу дочку, а за нею і слід пропав. Тоді вона гукнула найменшу дочку і сказала їй:

— Піди, доню, пошукай своїх сестер. Погано, що пропала наша курка, та ще гірше буде, коли ми не знайдемо твоїх сестер. А заодно, може, знайдеш і курку.

І дівчина пішла на пошуки. Довго вона шукала, довго кликала, проте не знайшла ні курки, ні своїх сестер. Так вона дійшла до гори і почула звідти голос:

А курка в гору забрела!

А курка в гору забрела!

— Що за диво,— сказала сама собі дівчина.— Може, то мені вчулося? Ану гляну.

Та не встигла вона й кроку ступити, як упала в яму й опинилася в підземеллі. Там вона пішла навмання з кімнати в кімнату, а вони гарні, одна краща за одну. Але дівчина не злякалась, а все роздивлялася навколо і помітила льох. Вона зазирнула туди, побачила неживих дівчат і відразу впізнала, що то її сестри.

Стоїть вона над льохом, коли це до неї підходить троль та й питає:

— Хочеш бути моєю дружиною?

— Хочу,— відповіла дівчина, бо здогадалася, як повелось її сестрам.

Зрадів троль, що вона захотіла стати його дружиною, і надарував їй гарних суконь, таких, що вона зроду не мала.

Пожила дівчина трохи в підземеллі, і так їй стало сумно, так тяжко на серці, що хоч сядь та й плач.

— Чого ти така сумна? — спитав її троль.

— А того сумна, що не можу піти до своєї матері. В неї, мабуть, нема чого ані їсти, ані пити, і ніхто їй не допоможе.

— Ні, до матері я тебе не пущу,— відповів троль.— Але набери в мішок харчів, і я віднесу їх сам.

— Дякую тобі,— сказала дівчина.— Зараз я приготую все.

Взяла дівчина мішок, насипала наспід золота й срібла, а зверху прикрила його харчами. І попросила троля, щоб він не заглядав у мішок. Він пообіцяв, що не загляне.

Троль пішов, а дівчина й підглядає за ним у щілину в горі. Пройшов він трохи та й каже сам до себе:

— Дуже цей мішок важкий. Ану загляну, що в ньому.

І почав розв’язувати мотузку. Тоді бабина дочка загукала:

— А я тебе бачу! А я тебе бачу!

— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — сказав троль і більше не зважувався чіпати мішка.

Він прийшов до вдовиної хати, кинув мішок через поріг і сказав:

— Ось вам харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.

Пожила бабина дочка ще трохи у троля, аж ось одного дня в підземелля звалився цап.

— Хто тебе сюди просив, кудлата почваро! — крикнув троль.

Він схопив цапа, вбив його і кинув неживого в льох.

— Ну навіщо ти його вбив! — заплакала бабина дочка.— Хай би хоч він жив тут, усе-таки було б веселіше.

— Не побивайся,— сказав троль,— я його можу оживити.

Він узяв зі стіни дзбан, підняв цапові голову, скропив її водою із дзбана, і цап ожив.

«Ого,— подумала бабина дочка,— цей дзбан чогось вартий!»

Прожила вона ще трохи у троля, і ось одного дня він лишив її саму вдома, а сам десь пішов у своїх тролячих справах. Дівчина мерщій кинулась до льоху, витягла звідти свою старшу сестру, підняла їй голову і скропила водою із дзбана, як троль кропив цапа. І сестра відразу ожила. Дівчина звеліла їй залізти в мішок, а зверху поклала трохи харчів. І коли троль повернувся додому, сказала:

— Любий мій, доведеться тобі знов піти до моєї матері, віднести їй трохи харчів, у неї, напевне, вже нема чого ані їсти, ані пити, а вона лишилась сама-самісінька. Тільки не заглядай у мішок.

— Добре,— погодився троль,— віднесу мішок і не заглядатиму в нього.

Та коли він відійшов від гори, йому здалося, що мішок надто важкий. Він пройшов ще трохи далі і надумав таки заглянути, що у мішку.

— Хоч яка вона видюща, а тут уже не може мене побачити,— сказав він сам до себе.

Та тільки-но він почав розв’язувати мотузку, як та дівчина, що сиділа в мішку, загукала:

— А я тебе бачу! А я тебе бачу!

— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль, бо подумав, що то кричить його дружина.

Більше він не зважувався заглядати в мішок, а якнайшвидше доніс його матері дівчат, кинув через поріг у кімнату і сказав:

— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.

Прожила бабина дочка ще трохи в горі і зробила те саме з середущою сестрою. Коли троля не було вдома, вона підняла їй голову, скропила водою із дзбана і сховала її в мішок. Але цього разу досипала мішок золотом і сріблом, скільки влізло в нього, і лише зверху прикрила все те харчами.

— Любий мій,— сказала вона тролеві, як той повернувся,— доведеться тобі знов піти до моєї матері й понести їй харчів, але не заглядай у мішок.

— Добре, понесу,— погодився троль,— і не загляну в мішок.

Та коли він відійшов від гори, йому здалося, що мішок надто важкий. Пройшов він ще трохи і чує, що не понесе його далі. Він поклав мішок додолу, відсапався й почав розв’язувати мотузку, щоб заглянути, що там у ньому: А та дівчина, що сиділа в мішку, загукала:

— А я тебе бачу! А я тебе бачу!

— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль.

Більше він не зважувався заглядати в мішок, а чимдуж поніс його до матері дівчат. Коли троль прийшов до хатини, то кинув мішок через поріг та й каже:

— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.

Прожила бабина дочка і ще трохи, і одного разу троль знов зібрався кудись у своїх тролячих справах. Вона прикинулась недужою і невдоволено сказала:

— Раніше полудня не повертайся, бо я хвора і не встигну зварити обід.

Та тільки-но троль вийшов, як бабина дочка набила соломою свою сукню, поставила те солом’яне опудало біля печі, ткнула йому в руку ополоник, ніби то вона сама там стоїть, і чимдуж побігла додому. Дорогою вона зустріла мисливця, намовила його, щоб він пішов з нею, і сховала в материній хатині.

Опівдні прийшов троль додому та й гукає солом’яному опудалові:

— Давай обідати!

А опудало мовчить.

— Давай обідати, кажу! — ще раз крикнув троль.— Я голодний.

А опудало й далі мовчить.

— Давай обідати! — втретє крикнув він.— Чуєш, що я кажу чи ні? Бо я зараз до тебе візьмуся!

А опудало як мовчало, так і мовчить.

Троль розсердився, схопив опудало, а з нього тільки солома посипалась по всій хаті. Побачив троль, що його обдурили, і почав шукати дівчину по всіх кімнатах. Зазирнув він у льох, а там і сестер її немає. Тоді він зрозумів, що сталося.

— Заплатить вона мені за це! — крикнув він і кинувся до вдовиної хатини.

Прибіг до неї, а мисливець почав стріляти. Троль подумав, що то грім гримить, і побоявся зайти до хатини, дременув назад додому. Та не встиг він сховатись у підземелля, як виглянуло сонце, і троль луснув.

А в горі залишилось золото й срібло. Аби тільки знати, де та гора.

Жили собі в давнину в одному аулі дід та баба, і був у них єдиний син Абзаліл. Дід та баба жили дуже бідно. Не було в них ні худоби, ні іншого достатку. Скоро старі повмирали. Маленький Абзаліл залишився один. Від батька зостався йому лише жмуток лика.

Якось Абзаліл узяв жмуток лика і пішов до великого озера. Занурив жмуток лика в озеро, намочив його, зробив мочало і почав його сукати: він хотів зсукати довгого мотузка. Поки він сукав, з води вийшов господар озера і запитує:

— Що ти робиш, єгете?

Абзаліл відповів:

— А от закінчу сукати мотузка і потягну озеро до себе додому.

Злякався господар озера та й каже:

— Залиш, єгете! Не чіпай озера. Дам тобі все, чого захочеш.

Замислився Абзаліл. Чого ж просити йому в могутнього господаря води? І вирішив попросити те, чого йому давно хотілося. А хотілося йому добути доброго коня. А те місце уславилось добрими кіньми[1].

— Дай мені найкращого коня, тоді я залишу озеро на місці,— сказав Абзаліл.

— Ні, єгете! Не можу дати коня. Піде кінь — не буде в мене слави,— мовив господар озера.

— Як хочеш, справа твоя. А озеро я потягну,— сказав Абзаліл і почав знову сукати мотузка.

Господар озера замислився. Подумав трохи і каже Абзалілові:

— Ех, єгете, коли вже ти такий богатир і можеш потягнути озеро, давай будемо змагатися! Коли ти переможеш, я виконаю твоє бажання. Будемо бігати навколо озера. Випередиш мене — твоя й перемога!

— Добре,— сказав Абзаліл.— Тільки у мене є молодший брат у колисці: коли ти випередиш його, тоді я буду змагатися з тобою.

— Де ж твій молодший брат? — запитав господар озера.

— Мій молодший брат спить у кущах, піди туди, зашелести хмизом — він одразу й побіжить,— сказав Абзаліл.

Господар озера пішов у кущі, пошелестів хмизом, і звідтіля вибіг заєць. Господар озера кинувся бігти за ним, але догнати не зміг ніяк.

Підійшов господар озера до Абзаліла і сказав:

— Ну, єгете, давай змагатися до трьох разів! Тепер будемо боротися.

Абзаліл погодився. Він сказав:

— У мене є дідусь вісімдесяти років. Коли ти зіб’єш його з ніг, то озеро залишиться за тобою. Мій дідусь лежить у шелюгах. Піди та вдар Його кийком, тоді він буде боротися з тобою.

Пішов господар озера в шелюги і вдарив кийком сплячого дідуся. А то був ведмідь. Скочив розлючений ведмідь схопив у могутні лапи господаря озера і одразу ж повалив його.

Господар озера ледве вирвався з ведмежих лап. Він прибіг до Абзаліла й говорить:

— Дужий же у тебе дідусь! А я з тобою й боротися не буду!

По тому господар озера сказав Абзалілові:

— У мене е шістдесятиаршинна ряба кобила. Давай обнесемо її навколо озера на своїх плечах.

— Обнось ти першим, а потім я спробую,— відповів Абзаліл.

Господар озера підняв на плечі шістдесятиаршинну рябу кобилу і обніс її навколо озера. Потім він сказав Абзалілові:

— Ну, єгете, обнеси тепер ти!

Абзаліл кинув сукати мотузка, підійшов до величезної кобили і сказав господареві озера:

— Я бачу, що ти не такий уже й дужий. Ти її на плечі підіймаєш, а я от пронесу поміж ногами.

Сів Абзаліл на кобилу і помчав навколо озера.

Господар озера бачить, шо тепер йому доведеться виконати свою обіцянку.

Він привів найкращого коня і віддав Абзалілові. Гарний був кінь: буланий, жвавий, норовистий, з твердими копитами, кошлатою чолкою і короткою гривою. Бабки у нього були високі, стегна — як у зайця, груди — як у коршака, круп вузький, холка висока, хребет — як у щуки, вуха гострі, очі мідні, шоки запалі, підборіддя загострене.

Сів Абзаліл на буланого коня-красеня і помчав додому. З того часу, кажуть, в Абзалілові[2] водяться гарні коні, а всі єгети там хоробрі молодці.

Жадібні багачі і Зіннят-Агай

В давні часи був один багач. Звали його Саран-бай. Був Саран-бай жадібним і скупим.

От якось зібрався він їхати на ярмарок. Устав з самого ранку і почав думати, що б узяти на дорогу поїсти.

А чого тільки не було в нього: і овець, і кіз, і гусей, і курей — усього було рівно по тисячі голів. Борошна в нього теж було рівно тисяча пудів.

І от думає жадібний багач Саран-бай:

«Якщо заріжу одного гусака на їжу в дорогу, то залишиться тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять гусей; якщо заріжу одну курку, то теж залишиться тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять курей; якщо напечу хліба з одного пуда борошна, то залишиться теж тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять пудів; якщо заріжу одну вівцю, то залишиться теж тільки дев’ятсот дев’яносто дев’ять овець. Адже так втратиться рівний рахунок добру!»

І не знає жадібний багач, як йому бути. Пішов він за порадою до сусіда Давлет-бая, такого ж жадібного, як він сам. Сусід теж збирався їхати на ярмарок. Саран-бай спитав:

— Що робити, сусіде? Що взяти на дорогу?

— Знайшов над чим сушити собі голову! Накажи Зіннятові зарізати свого гусака — він теж їде на ярмарок.

Зрадів пораді жадібний багач і поспішив до бідного Зіннята:

— Сусідоньку, Зіннят! Відвези-но нас з Давлет-баєм на ярмарок і заріж свого гусака на дорогу.

Не хотілось їхати Зіннят-агаю, та перечити багачеві не насмілився. Повіз він жадібного Саран-бая з його сусідом Давлет-баєм на ярмарок, а на дорогу зарізав свого гусака.

От зупинилися вони ночувати в одному селі.

Жадібний багач і жадібний сусід його думали про одне: як би ухитритися з’їсти всього гусака і не ділитися з своїми супутниками.

Жадібний багач Саран-бай придумав таку хитрість: кому присниться уночі гарний сон, той і з’їсть цілого гусака.

Полягали спати. Всю ніч жадібний багач Саран-бай і жадібний сусід його Давлет-бай думали, як би краще обдурити інших і самим з’їсти цілого гусака.

Ранком жадібний Саран-бай почав розказувати:

— Ну, супутники мої, ось який гарний сон я бачив: сиджу я в себе вдома, раптом підкочує до мого ганку один чоловік на парі рисаків і; питає: «Чи вдома хазяїн?» Я виходжу йому назустріч: «Ходімо, Саран-бай-агай,— каже він.— Я приїхав за тобою!» Я сів і поїхав. І от привіз він мене в таке місце, що ні в казці сказать, ці пером описать. Навкруги квіти, фруктові дерева, всюди співають пташки. Виявляється, ми приїхали в рай. От підходить до мене один ангел і говорить: «Ти, Саран-байагай, будеш жити тут». От який сон я бачив! Просто чудо!

Потім почав розказувати його сусід Давлет-бай:

— А мені снилося, що я на красивому білому коні піднісся до самого Аллаха. Прилетів я на небо і бачу — там зібралися всі багаті і знатні люди. Вони ласкаво прийняли мене і вгостили добре,— закінчив він свою розповідь.

Настала черга Зіннятові розповісти свій сон — Що й казати, обидва ви бачили дуже гарні сни, — почав Зіннят спокійним голосом,— а мене ви залишили самого. Один з вас поїхав у рай, другий піднісся на небо. А я не знав, шо ви там залишитесь недовго. Захотів я їсти, та й з’їв усього гусака, а вам нічого не залишив.

Жадібний багач Саран-бай і жадібний сусід його Давлетбай тільки роти пороззявляли від подиву. Вони не знайшли що сказати, і довелось їм повернутися додому голодними.

=====================================================

[1] За легендами, в старовину в Башкирі! водились дикі коні, які паслися біля великих озер. Про цих коней збереглося багато казок.

[2] Абзалілово — назва одного з районів Башкирі!, який уславився гарними кіньми.

Повертався богатир Аваз[1] до Джамбула Мастона[2] після тривалих і небезпечних мандрів. Стояла нестерпна спека. Змагала богатиря втома, а найдужче дошкуляла спрага.

Гнав Аваз свого баского скакуна, шукаючи струмка чи джерельця. Раптом почув, ніби десь дзюрчить вода. Повернув коня на той дзюркіт, коли бачить: біля джерела дівчина воду в глек набирає.

Аваз під’їхав, скочив з коня, вихопив у неї з рук глек і припав до нього вустами. А дівчина спокійнісінько забирає глек та й питає:

— О красний юначе, звідки їдеш?

— З полювання,— відповів богатир і знову жадібно вхопився за глек. Студена вода свіжила його зморене тіло.

Однак дівчина вдруге відірвала його від питва:

— А куди їдеш?

Цього разу богатир не відповів, а мовчки вихопив глек з дужих дівочих рук і знову спрагло припав до нього. Однак дівчина втретє спинила юнака:

— А ти хоробрий хлопець! Як тебе звати?

Аваз аж розсердився й хотів приборкати зухвале дівчисько. Але дівчина виявилася не з полохливих, вона сміло глянула йому в очі.

«О, який чарівний погляд!» — подумав Аваз, і де й поділась його гнівливість, щезла, наче морок від спалаху світла.

— Ти хто? — спитав він.

— Людина! — глузливо посміхнулась дівчина.

— Бачу, що людина. Як звешся? Чия ти?

— Звуся Ширмог[3], пастухова донька я. Живу в отому селі,— дівчина кивнула у бік гаю під горою, що між його шатами було видно хати.

— Ширмог! А я хотів приструнчити тебе, щоб не була така зухвала. Чого не дала мені спокійно води напитися, спрагу вгамувати? — мовив Аваз і лагідно глянув на дівчину.

— Так треба було,— одказала Ширмог,— Хотіла застерегти тебе від лиха.

— Що ж то за лихо? — здивувався богатир.

— Ти під’їхав спраглий, розпашілий, а в такому стані пити без передиху студену воду небезпечно.

— Ясно,— мовив Аваз.— Виходить, ти не тільки вродлива, а й мудра. Тепер відповім на твої запитання. Повертаюся з полювання, а їду в Джамбул Мастон до славетного богатиря, свого батька Гуругли.

— До Джамбула Мастона, кажеш? — спитала дівчина, і очі в неї засяяли.— І побачиш там Аваза-богатиря?

— А ти хіба чула про нього?

— Хто ж не чув про Аваза-богатиря. Про його подвиги старе й мале знає.

— Коли гак, то почекай трохи, незабаром Аваз сам приїде сюди і вклониться твоєму розу му і вроді,— мовив богатир, скочив на коня та де й дівся.

У Джамбулі Мастонї — столиці свого мирного й славного краю — Аваз побачився спершу з любою ненькою, тоді пішов до названого батька Гуругли. Та не встигли вони до ладу погомоніти, як гінці принесли вість: на їхній край напали вороги, вигубили багато люду, а вродливих жінок і дівчат у ясир побрали.

Почув Аваз сумну звістку, підвівся і промовив:

— Дорогий батьку! Дозвольте піти на ворога й визволити співвітчизників.

Поблагословив Гуругли названого сина й. побажав удачі. Узяв богатир благословення і в матері й рушив у дорогу.

Їхав він, їхав, і дістався до того села, де жила Ширмог. Лани й баштани довкола витолочені, садиби поруйновані.

У селі лишилися тільки немічні старі й малі діти. Діди розповіли йому, що на них напав загін вершників: майно пограбували, молодих чоловіків та жінок пов’язали й погнали в полон. Аваз спитав про Ширмог.

— Ой, не питай,— сказав йому один дідусь.—Наша хоробра Ширмог мужньо билася з напасниками та її поранили, закували в ланці руки й ноги й повезли з собою.

Аваз розпитав, куди подалися вороги, рушив тією дорогою. Проїхав свій край і опинився в країні телепнів. Виявилося, й на них напав з великим військом падишах Кафлон[4], розорив країну й тепер хоче взяти столицю.

Почув це богатир, скинув своє вбрання та дорогу збрую з коня і в образі мандрівного старця — дервіша подався до столиці падишаха Телепня[5].

Кафлонове військо, немов сарана, заполонило увесь степ довкола столиці.

Аваз під’їхав до наметів, привітався, як годиться дервішеві, й заспівав дервішської пісні. Кілька вояків одразу схопили його й повели до падишаха Кафлона.

— Хто ти й звідки йдеш? — спитав той.

— Я мандрівний дервіш,— відповів Аваз.

— Ні, ти вивідувач Гуругли! — вигукнув один із падишахових радників.

— Може, це сам Аваз? — озвався другий радник.

— Скарати його! — гукнув Кафлонів візир.

— Ви помиляєтеся,— сказав Аваз,— я й справді бідний дервіш, нині тут, завтра деінде, ні притулку, ні намірів певних не маю.

Падишах ще довго розпитував богатиря, доки повірив, що він справді дервіш, і відпустив його. Аваз, наспівуючи свою мандрівну пісню, проїхав до міста.

Падишахові Телепню доповіли, що в столиці з’явився якийсь мандрівний дервіш з вельми приємним голосом і співає пісні про поразку Кафлонового війська. Володар звелів негайно привести його до палацу. Аваз розповів, хто він і звідки.

— О славний богатирю! — мовив падишах,— Віроломний Кафлон спустошив наш край. Його осатанілі вояки сплюндрували наші міста і села, а тепер узяли в облогу столицю.

— Я прийшов вам на допомогу,— сказав Аваз.— Доки не здолаємо підступного Кафлона, не знатиме спокою ні ваш, ні наш край.

Аваз убрався як воїн, осідлав баского коня і, наче вовк на отару, кинувся на ворога. Кафлонові вояки впізнали в безстрашному богатиреві Аваза й почали відступати. Падишаха охопив сліпий жах. Але він звелів-таки оточити Аваза.

Богатир пустив галопом свого коня й рубав мечем ліворуч і праворуч. Вороги, мов снопи, падали на землю, а голови їхні летіли врізнобіч, наче гарбузи. Хто зостався живий, рятувався втечею.

Побачив Кафлон, що програв бій, і собі навтіки. Аваз, як орел, кинувся навздогін, метнув аркан і стягнув Кафлона з сідла. Зв’язав його й віддав падишахові Телепневі, а сам пішов оглядати ворожі намети. З допомогою вояків-телепнів він розковував бранців.

Раптом чує знайомий голос:

— О безстрашний богатирю, ти визволив нас із рабства. Шана тобі й твоєму батькові!

Аваз аж стрепенувся. Миттю кинувся на той голос. То озивалася Пастухова донька Ширмог. Вона лежала в заковах в одному з наметів. Богатир зняв ланці, взяв кохану на руки й пригорнув до серця.

Вдячний падишах Телепень випровадив богатиря з великими почестями. Люди скрізь радо зустрічали свого визволителя.

Нарешті Аваз прибув до Джамбула Мастона й одружився з красунею Ширмог.

Минуло кілька років. Дружина народила богатиреві Авазові двох чудових синів. Одного назвали Нуралі, а другого — Шералі[6].

Відтоді вороги довго боялися нападати на миролюбну країну, що нею правив Гуругли.

[1] Аваз — ім’я має значення «зміна»; один з героїв поетичного епосу «Гуругли».

[2] «Джамбул Мастон — легендарна країна і однойменне місто з епосу «Гуругли».

[3] Ширмог — складене ім’я: шир — мила і мог — місяць.

[4] Кафлон — має значення розщеплювати, руйнувати.

[5] Телепень — походить від імені хеттського царя Телепіну, який правив давнім царством Хатті з 1525 по 1500 р. до н. е., а також персонажа хеттської міфології Телепіну — бога рослинності й родючості, гнівливість якого призводить до безладу, злигоднів і припинення життя. З цими історичними реаліями пов’язане й наше давнє прізвисько телепень, що стало загальним ім’ям непевної людини.

[6] Нуралі, Шералі — перше ім'я походить від нур — світло, друге — від шер — лев, герої епосу «Гуругли».

Якийсь чоловік мав папугу, ретельно доглядав його і вчив розмовляти. Але хоч як він намагався, не здолав навчити папугу нічого, опріч слова «авжеж». Насамкінець, втративши надію, він надумав продати папугу на ринку.

Знайшовся й покупець, якого зацікавив папуга; він спитав у продавця:

— Скільки коштує ваш папуга?

— Сто карбованців.

— Ой-ой, так дорого?

— Він вартий цих грошей, — відмовив продавець.— Якщо не вірите, спитайте в нього самого.

— Гей, папуго, ти справді вартий таких великих грошей? — спитав покупець.

— Авжеж! — вигукнув папуга.

Покупцеві сподобався розумний папуга, він купив птаха за сто карбованців і відніс його додому. Але, всупереч найщирішим його сподіванням, на всі питання, що їх він загадував папузі, птах відповідав одним словом «авжеж».

Зрештою новий власник папуги впав у розпач і зі злістю сказав:

— За сто карбованців такого нікчемного папугу міг купити лише дурень!

— Авжеж! — вигукнув на відповідь папуга.

Гуляв якось лісом агуті[1] й набрів на велику маху[2], яка попала в яму-пастку. Билася сердешна, билася, але так і не змогла самотужки вибратися з пастки.

— Гей, агуті, вирятуй мене!

Довірливий агуті витягнув маху, а та схопила його зубами за хвіст і не відпускає, хоче з'їсти.

— Що ж ти робиш? — здивувався агуті.— Я витягнув тебе з ями, врятував від смерті, і за це мені тепер така віддяка?

— Так завжди буває,— відповіла маха.— За добро завжди віддячують злом.

— Неправда.— каже агуті.

— Ні, правда,— стоїть на своєму маха.

— Ходімо спитаємо трьох свідків,— каже агуті.— Якщо вони визнають, що твоя правда, тоді можеш мене з’їсти.

— Гаразд,— погодилась маха,— ходімо шукати трьох свідків.

І вони пішли лісом: агуті попереду, а маха ззаду повзе, зубами в його хвіст учепилася.

Ішли вони, йшли й зустріли старого коня.

Агуті його й питає:

— Скажи, коню, це правда, що за добро віддячують злом? Я врятував ось цю маху від смерті, а вона хоче мене з’їсти.

— Правда, правда! — зітхнув кінь.— Скільки років я носив у сідлі свого господаря, скільки витерпів від нього знущань! А коли на старість ноги мої ослабли, мене запрягли у воза. Та тепер я вже й для цього не годжуся, і мій господар, я чув, звелів завтра мене вбити, злупити з мене шкуру й продати її чинбареві. Тож правду сказала тобі маха — за добро віддячують злом.

— Так! — зраділа маха.— Один свідок на мою користь.

Вони пішли далі. Агуті засумував. Ішли, йшли, аж назустріч їм віл.

Агуті й питає його:

— Скажи, воле, це правда, що за добро віддячують злом? Я врятував цю маху, а вона хоче мене з’їсти.

— Чистісінька правда! — відповів віл.— За добро завжди відплачують злом. Ось мій господар усе життя мене в ярмо запрягав, а тепер, коли я постарів, не дає вмерти спокійно, хоче завтра до різника відвести. Так, голубе, за добро віддячують злом.

— Уже двоє за мене! — зраділа маха.

Пішли вони далі. Аж ось агуті побачив свою двоюрідну сестричку мишу й окликнув її. Але миша побачила, що маха його зубами за хвіст тримає, й ну тікати. Агуті їй кричить:

— Зажди, сестричко, не втікай! Хочу тебе про щось запитати.

Миша зупинилася віддалік і чекає, що той у неї питатиме.

— Скажи, це правда, що за добро віддячують злом? Я врятував маху від смерті, а вона хоче мене з’їсти. Невже й справді за добро віддячують злом?

— А це коли як,— відказує миша.— Ану розкажи, як було діло.

— Та як було: маха попала в пастку, а я її вирятував,— каже агуті.

— Ходімо покажеш мені ту пастку, щоб я могла справедливо розсудити вас.

І всі троє підійшли до пастки.

— Залазь у яму, маха,— каже миша.— Я хочу побачити, як усе було насправді.

Залізла маха в яму. А миша дала агуті ломаку й сказала:

— Ну, тепер не схибни!

І агуті почав бити маху ломакою, аж поки забив її насмерть.

[1] Агуті — рід гризунів, горбатий заєць.

[2] Маха — велика змія, рід удава.

Жив у роду Самарів один нанаєць Ла. Була в нього дочка, на ім’я Айога. Красива була дівчинка Айога. Всі її дуже любили. І сказав хтось, що такої красивої, як дочка Ла, більше нема — ні в цьому і ні в якому іншому стійбищі. Запишалася Айога, стала роздивлятися на своє обличчя. Сподобалася сама собі, дивиться — і не може відірватись, дивиться — не надивиться. То в мідний таз начищений втупиться, то на своє віддзеркалення у воді.

Айога

Нічого не стала Айога робити. Все милується собою. Ледача стала Айога.

Якось каже їй мати:

— Піди води принеси, Айого! Відказує Айога:

— Я у воду впаду.

— А ти за кущ тримайся.

— Кущ обламається,— каже Айога.

— А ти за міцний кущ держись.

— Руки подряпаю.

Каже Айозі мати:

— Рукавиці надінь.

— Порвуться,— відказує Айога. А сама все в мідний таз дивиться: ой, яка вона красива!

— То заший рукавиці голкою.

— Голка зламається.

— Товсту голку візьми,— каже батько.

— Палець уколю,— відповідає дочка.

— Наперсток з товстої шкури — родуги — надінь.

— Наперсток порветься,— відповідає Айога, а сама — ні з місця.

Тут дівчинка сусідова каже:

— Я піду по воду, мамо.

Пішла дівчинка до річки і принесла води скільки треба. Замісила мати тісто. Зробила коржа з черемхою. На жару спекла.

Побачила Айога коржа, кричить:

— Дай мені коржа, мамо!

— Гарячий він, руки обпечеш,— відповідає мати.

— А я рукавиці надіну,— каже Айога.

— Рукавиці мокрі.

— Я їх на сонці висушу.

— Зашкарубнуть вони.

— Я їх розімну.

— Руки заболять,— каже мати.— Навіщо тобі трудитись, красу свою нівечити? Краще я коржа тій дівчинці віддам, яка своїх рук не шкодує.

І віддала мати коржа сусідській дівчинці.

Розсердилась Айога. Пішла до річки. Дивиться на своє відображення у воді. А сусідська дівчинка сидить на березі, коржа жує. Почала Айога на ту дівчинку оглядатись, і витяглась у неї шия: довга-довга стала.

Каже дівчинка Айозі:

— Візьми коржа, Айого. Мені не жаль.

Зовсім розсердилась Айога. Замахала на дівчинку руками, пальці розчепірила, побіліла вся від злості — як це вона, красуня, надкушеного коржа з’їсть! Так замахала руками, що руки в неї крилами стали.

— Не треба мені нічого-го-го! — кричить Айога.

Не втрималась на березі, шубовснула у воду Айога і перекинулася в гуску. Плаває і кричить:

— Ой, яка я гарна! Го-го-го! Ох, яка я гарна! Га-га-га!..

Плавала, плавала, доки по-нанайському й говорити розучилась. Усі слова забула.

Тільки імені свого не забула, щоб з ким-небудь її, красуню, не сплутали, і кричить, як тільки людей побачить:

— Ай-ога-га-га! Ай-ога-га-га!

Це було дуже давно.

На відрогах старої гори Урал був один башкирський аул. Жив у цьому аулі чоловік з жінкою; бідне було їхнє життя — ні худоби, ні птиці в них не було, а хліб тоді сіяли тільки багаті, і то дуже рідко. Важко жилось біднякам, жили тим, що крадькома ловили рибу і збирали ягоди.

Одного разу, коли настала холодна зима, в них не було дров. Рівно о півночі чоловік з жінкою пішли в ліс і нарубали собі дров. Вранці баї дізналися про це і покарали чоловіка батогом, а потім зв’язали його з жінкою і відправили далеко-далеко, в глушину Уралу. На новому місці життя було ще важче, та ось прийшла радість: у них народився син, хлопчик з Довгим русявим волоссям. Дали вони синові своєму ім’я Ак’ял-батйр. Росла дитина як з води. Минуло кілька років, і Ак’ял-батир став високим молодцем, полював на птахів і звірів. Зажила сім’я ситно. Батько з матір’ю не натішаться сином.

Коли Ак’ял-батирові сповнилося п’ятнадцять років, батьки його померли. Дуже горював батир, але нічого не вдієш, треба піти подивитись, як люди живуть (адже в лісі людей зовсім не було),— можливо, вони дадуть йому добру пораду і навчать жити.

І от узяв Ак’ял-батир лук і стріли, прив’язав до пояса гострий булатний ніж і вирушив у путь. Довго йшов Ак’ял-батир, багато пересік він гір, лісів і рік і зупинився на відпочинок біля підніжжя високої гори.

Лежить Ак’ял-батир і бачить чоловіка, який знемагає і робить щось, збиваючи клуби пилу.

Встав Ак’ял-батир, підійшов до нього та й питає:

— Гей, чоловіче! Хто ти і що робиш?

А чоловік відповідає:

— Бачиш, гори переставляю, а звуть мене Тау-батир[1]. Протягом довгих років живу в цих горах і не бачив жодної людини. А хто ти сам будеш?

— Я Ак’ял-Батир. Покинув рідний дім, хочу подивитись, що робиться на білому світі.

— Візьми й мене з собою,— сказав Тау-батир.

— Що ж ходімо! Вдвох веселіше йти.

Довго-довго йшли вони по горах і не зустріли нікого, крім звірів.

Ідуть вони дрімучим лісом і чують шум і тріск. Недовго довелось їм іти: бачать чоловіка, який викопує дерева з одного місця і пересаджує на інше.

Підійшли богатирі до чоловіка та й питають його:

— Єгете, що ти робиш?

А той у відповідь і каже:

— Я Урман-батир[2]. Бачите, пересаджую дерева. Дуже вже тут ліс густий. А ви самі хто такі?

— Я пішов подивитись на білий світ і зустрів Тау-батира,— відповів Ак’ял-батир.

— Візьміть і мене з собою,— відповів їм Урман-батир.

І ось три богатирі разом вирушили в дорогу. Дні змінялись ночами, за ночами наставали дні.

Одного разу, коли три богатирі пройшли вже багато гір, лісів і рік, побачили вони хатинку. Але ні в хатинці, ні біля неї нікого не було. Поблизу паслись великі табуни диких коней. Недалеко було село, в якому теж — жодної людини.

Тоді Ак’ял-батир і каже:

— Довго думати нічого. Ти, Урман-батир, піймай одну коняку, заріж її і звари м’ясо, а ми з Тау-батирем підемо подивитись, що є в околицях.

Коли друзі пішли, Урман-батир нагострив ніж і пішов до табуна; там він вибрав жирну коняку, зарізав її і почав варити м’ясо у величезному казані.

Раптом чує — хтось стукає в двері.

— Хто там? — питає Урман-батир.

— Я, гість,— чути голос з-за дверей.

— Якщо гість, то заходь,— сказав Урман-батир і відчинив двері.

Перед ним стояв старик-карлик, сам на зріст в одну четверть, а борода в тисячу четвертей.

— Внеси мене в хатинку,— говорить старик.

Урман-батир вніс старика на руках у хатинку.

— Посади мене на почесне місце,— говорить старик.

Урман-батир посадив його на почесне місце.

— У тебе вариться повний казан м’яса, дай-но мені поїсти,— каже старик.

Урман-батир дістає з казана величезний кусень м’яса і дає старикові.

Старик-карлик зразу з’їв м’ясо і каже:

— Дай ще!

— У мене є товариші, вони пішли в ліс, це м’ясо вариться до їхнього приходу.

— Не хочу я нічого знати, давай мені швидше м’яса! — сердито крикнув старий.

Бачить старик, що Урман-батир не слухає його, зіскочив з місця, вчепився батиреві в палець, затиснув його між колодами хатинки, а сам швидше з’їв усе м’ясо і зник.

Урман-батир висмикнув палець із щілинки, зідрав собі шкіру до крові, замислився.

«Що тепер робити? Що я відповім товаришам? Ні, самою пустою відповіддю їх не нагодуєш, а вони повернуться голодні…»

Недовго думаючи, піймав він другу коняку, заколов її і знову заходився варити м’ясо.

Незабаром повернулись і його товариші.

— М’ясо зварилося? — спитав Ак’ял-батир.

— Зварилось,— відповів Урман-батир.

Посідали богатирі, почали їсти. Тут побачив Ак’ял-батир перев’язаний палець Урман-батира і питає:

— Що це з твоєю рукою?

Прикро було Урман-батирові признатися; він подумав і каже:

— Зачепив ножем, коли різав м’ясо.

Вволю наїлись вони жирного м’яса і полягали спати.

Ранком говорить Ак’ял-батир Тау-батирові:

— Ми з Урман-батиром підемо в ліс, а ти сьогодні залишайся вдома і приготуй нам що-небудь поїсти.

Пішли товариші в ліс. Тау-батир піймав із табуна коня, заколов його і почав варити м’ясо.

Раптом чує він — хтось сильно стукає в двері.

— Хто там? — питає Тау-батир.

— Я, гість. Відчини! — почувся голос з-за дверей.

Відчинив Тау-батир двері і бачить старика: сам на зріст в четверть, а борода на тисячу четвертей.

— Заходь, бабаю[3], будеш гостем,— каже Тау-батир.

— Сам не можу ввійти, занеси мене на руках,— сказав старик.

Тау-батир вносить старика на руках і садовить на почесне місце.

— Дай мені їсти,— каже старик.

Тау-батир дає старикові великий кусень м’яса, і старик тут же з’їдає м’ясо і вимагає ще.

— Не можу я дати тобі ще: в мене є товариші, скоро вони голодні повернуться додому,— відповів Тау-батир.

При цих словах старик зіскочив з місця, кинувся на Тау-батира, трохи підняв його і повісив за вухо, на гачок, а сам жадібно проковтнув усе м’ясо і зник.

Тоді у Тау-батира розірвалось вухо, і він упав з гачка.

Потім він згадав про товаришів і почав варити м’ясо вдруге.

Повернулись Ак’ял-батир і Урман-батир, м’ясо вже зварилось, і всі сіли їсти.

Коли поїли, Ак’ял-батир розповів про ті місця, де вони були, про те, що бачили, а потім і питає Тау-батира:

— Що сталося з твоїм вухом?

— Коли ловив коня, він брикнув і зачепив мені вухо копитом,—сказав Тау-батир.

— Що це з вами? Один палець собі обідрав, а другий вухо обірвав. Гаразд, завтра я сам залишуся вдома і все взнаю. Подивимось, що станеться зі мною,— сказав Ак’ял-батир.

Ранком товариші пішли в ліс, а Ак’ял-батир залишився вдома. Він зловив коня, зідрав з нього шкуру і почав варити м’ясо.

В цей час почувся сильний стукіт у двері.

— Хто там? — спитав Ак’ял-батир.

— Я, гість,— пролунав голос.

Відчинив Ак’ял-батир двері і бачить: стоїть старик, сам з четверть ростом, а борода в нього на тисячу четвертей. Довго стояли вони і дивились один на одного.

— Внеси мене в хату,— сказав нарешті старик.

— йшов же сюди сам, заходь сам і сідай,— відповів Ак’ял-батир.

Увійшов старик сам у хату і сів на почесне місце.

— Дай мені м’яса! — крикнув старик, як тільки сів.

— У нас гості не вимагають їжі. Руки е в тебе, діставай сам і їж,— спокійно відповів Ак’ял-батир.

— А, ти ще надумав зі мною сваритись! — грізно крикнув старик і кинувся було на Ак’ял-батира, але той швидко схопив його і прив’язав за бороду.

Старик став рватися і метатись, нарешті, обірвав бороду і втік.

У цей час повернулись Урман-батир з Тау-батирем. Ак’ял-батир здогадався, що це старик розідрав одному з товаришів палець, а другому вухо. Він показав їм на бороду і питає:

— Вірно, що він вас поборов?

— Вірно, так це, батир, і було.

— Коли так, то нам треба розшукати цього старика і покарати. Мабуть, він багатьом завдає шкоди,— сказав Ак’ял-батир.

Батирі наїлися, напилися, взяли зброю, сунули в мішок бороду старика і вирушили в дорогу. Довго йшли батирі, пройшли багато рік і лісів. Коли піднялись на високу гору, то побачили, що попереду хтось швидко тікає від них.

Тоді Ак’ял-батир закричав:

— Друзі, он той старик-карлик! Він тікає від нас — швидше за ним!

І всі три богатирі побігли за стариком. Але на самій вершині гори старик зник, ніби крізь землю провалився.

Прибігли вони до того місця, де зник старик, і побачили велику дірку:

— Ну, от що,— сказав Ак’ял-батир,— ви стережіть вхід у це провалля, а я спущуся вниз і розшукаю цього старика.

Скрутили вони з дідової бороди довгий мотузок, ухопився Ак’ял-батир за один кінець — а другий у руках богатирів залишився — і почав спускатися вниз.

Спустився батир на саме дно, озирнувся і бачить дорогу, йшов-ішов по дорозі, дійшов до якогось міста. На самому краю міста стоїть стара-стара хатинка. Зайшов він у хату, а там сидять старик із старухою, худі, страшні. Став батир розпитувати їх про життя-буття.

Старик глибоко зітхнув і каже:

— Синку, сходи по воду! Не дають нам тут води. В нас навіть нема води, щоб приготувати тобі страву. Ти — гість, тому тобі дозволять взяти відро води.

Ак’ял-батир узяв відро і пішов по воду на другий кінець міста, де холодний струмок впадав у великий став.

Тільки зібрався батир зачерпнути води, як почув гучний голос:

— Ти чого прийшов сюди? Хто ти?

— Я, гість,— відповів Ак’ял-батир.

— А коли гість, можеш узяти відро води…

Зачерпнув Ак’ял-батир повне відро і пішов додому.

А перехожі заздрять йому, дивуються, як це він ухитрився в такий час води дістати.

Приніс батир води. Не встиг поставити відро, як старик з старухою кинулись до води та так і випили всю до дна.

І тут зрозумів Ак’ял-батир, що народ у цих місцях день і ніч знемагає без води.

Взяв він свій гострий меч, узяв відро і вийшов з хати.

— Куди ти, синку? Він тобі не дасть більше й краплі! — закричали старики.

Але Ак’ял-батир сказав:

— Я дістану людям воду! Я прожену злого хазяїна води!

Прийшов він до річки, опустив відро у воду, а сам тримає меч напоготові. Тільки хотів було витягти відро, як на нього накинувся безбородий старик.

— Ось де ти! — сказав Ак’ял-батир.— Тебе-то мені й потрібно.

І він своїм гострим мечем відрубав дідові голову по самі плечі.

Іде Ак’ял-батир по дорозі, несе воду і всім стрічним говорить:

— Ідіть по воду без страху! Я переміг старика — жадібного хазяїна води.

Народ зрадів, побіг по воду. Всі напились, наварили їсти, затопили лазні. І слава про хороброго Ак’ял-батира пішла по всьому підземному царстві. А хоробрий Ак’ял-батир попрощався з стариками і пішов далі.

Іде він по місту і бачить — зібралось багато народу на міському майдані. Ходять по вулицях глашатаї і кричать:

— Хто вистрілить з лука і влучить у царський перстень, тому цар обіцяє все своє багатство, а хто промахнеться — того покарають ударами батога.

— Дай спробую щастя,— сказав Ак’ял-батир і пішов на майдан.

Візири й інші знатні люди почали глузувати з батира, бо одежа на ньому була стара. Але він не слухав, що говорили про нього, а взяв свій богатирський лук, натягнув тятиву і вистрілив. Стріла із свистом пройшла крізь перстень і встромилась у стіну царського палацу.

Всі зашуміли, закричали, затупали ногами, а цар сказав:

— Цей єгет одержить все моє багатство.

І він привів Ак’ял-батира в свій палац.

Чи багато, чи мало минуло часу, а почув Ак’ял-батир, що в сусідньому царстві теж готуються змагання, і пішов туди.

Прийшов Ак’ял-батир у найголовніше місто і чує, як глашатаї оголошують:

— Хто зуміє вистрілити з лука так, що влучить у вушко голки, тому цар віддасть усі свої володіння, а хто не влучить, тому відсічуть руки по самі плечі!

— Дай спробую щастя,— сказав Ак’ял-батир і прийшов на царський двір.

Прийшов він на царський двір, а візири й інші знатні люди сміються з нього.

Ак’ял-батир був у своїй старенькій одежі: багатство своє він роздав бідним.

Але батир не став навіть слухати, що говорять баї, натягнув тятиву, вистрілив і влучив у вушко голки.

Весь народ зашумів, закричав, затупотів ногами, а цар сказав:

— Цей єгет одержить усі мої володіння.

І він віддав йому свої володіння.

Минув якийсь час, і Ак’ял-батир почув про нове змагання в сусідньому царстві.

Зібрався він і пішов туди.

Прийшов у місто, а там глашатаї ходить по вулицях і кричать:

— Наш цар викликає богатирів на боротьбу! Хто його переможе, тому царство; кого він переможе — тому голову з плечей!

Пішов Ак’ял-батир утрете спробувати щастя і потрапив на міський майдан. Там знову візири й знатні люди почали з нього глузувати, але він їх не слухає, йде до царя і каже:

— Викликаєш ти богатирів на боротьбу — хочу і я поборотися з тобою!

— Дивись, єгете,— каже цар,— погано тобі буде: в багатьох уже голова з плечей злетіла.

— Я не боюсь,— відповів Ак’ял-батир.

Вони зійшлись і стали боротись. Обхопив цар молодого батира обома руками і хотів ударити його об землю. Але Ак’ял-батир вивернувся, трохи підняв царя, підкинув його догори високо-високо, а потім підхопив на льоту і поставив на землю. Тут цар крикнув гучним голосом:

— Не одежею сильний батир, а відвагою! Віднині я переможений! Віднині спадкоємцем мого багатства буде Ак’ял-батир.

І Ак’ял-батир знову одержав величезне багатство.

Минув деякий час. Полював Ак’ял-батир у лісі і згадав про своїх товаришів, які залишились чекати його при вході в провалля. Не довго думаючи, взяв він, скільки міг, золота і всякого добра і вирушив в путь-дорогу.

Йшов він, ішов і прийшов до того місця, де спустився в провалля. Бачить — мотузок цілий. Прив’язав він до мотузка багато золота і коштовного каміння і звелів богатирям тягнути все це нагору. Вони потягнули, а як побачили стільки добра, очі в них розгорілись, серця почорніли від заздрості, руки затрусилися.

— Нащо ділити на трьох те, що можна поділити на двох!— сказав Урман-батир.

— І то правда,— сказав Тау-батир.

Вони обрізали мотузок, на якому Ак’ял-батир піднявся майже до самого верху, і він каменем полетів униз.

Сидить батир на дні провалля і думає: «Що ж тепер я робитиму?» Але нічого не вдієш, треба придумати вихід. Посидів, посидів, погорював і пішов світ за очі.

Йшов-ішов і прийшов у густий темний ліс. Іде він цим лісом і раптом чує над собою жалісні крики і шум крил. Дивиться — в’ється над деревом птах Самруг-кош[4], гучно кричить, ніби плаче.

— Що таке тут діється? — спитав батир і поліз на дерево.

Доліз до вершини, дивиться, а там аждаха[5] до пташенят Самруг-коша підкрався і ось-ось їх проковтне. Витяг Ак’ял-батир свій гострий меч, розмахнувся і розрубав аждаху на малі куски.

— Хоробрий і добрий єгете,— сказав птах Самруг-кош,— скажи, чим я можу відплатити тобі за те, що ти врятував моїх дітей?

— Винеси мене на білий світ,— сказав батир.

— Це я можу, тільки мені на дорогу потрібно багато харчів. Ти налови мішок шпаків і мішок горобців.

Ак’ял-батир наловив мішок шпаків, мішок горобців, сів на спину Самруг-коша, і вони полетіли. Летять вони, летять… Самруг-кош повертає голову направо — батир суне йому в дзьоб шпака, наліво поверне голову — суне йому горобця.

Чим вище вони піднімались, тим важче було летіти. А зате вслід за ними обрушувалися скелі і в підземне царство пробивалось світло.

Ось нарешті вони вилетіли з провалля, і птах спустився на вершину гори.

Ак’ял-батир подякував Самруг-кошеві, і вони розстались: він пішов своєю дорогою, а Самруг-кош полетів своєю.

Йде богатир по дорозі, бачить: сидять його товариші під деревом і ділять здобич.

— Гей, зрадники! — крикнув Ак’ял-батир.— Від мене нікуди не втечете!

Тау-батир і Урман-батир спочатку перелякались, а потім поцілували кінець меча в Ак’ял-батира і сказали так:

— Ти кажеш правду! Покарай нас!

Але Ак’ял-батир відповів:

— Ви самі себе покарали заздрістю і злістю. Багатство, яке ви забрали в мене, я не для себе добував. Я хотів роздати його бідним. Віддайте його мені!

Віддали вони Ак’ял-батирові все добро і сказали:

— Ми не залишимося в боргу перед людьми. Тау-батир буде добувати і віддавати людям усі багатства гір, Урман-батир не пошкодує своїх сил і буде вирощувати ліси, розводити сади.

=====================================================

[1] Тау-батир — герой гір.

[2] Урман-батир — лісовий герой.

[3] Бабай — дідусь.

[4] Самруг-кош — великий чарівний птах.

[5] Аждаха — дракон.

Давно-давно жив собі чижик на ймення Акбаш. Щороку мостив він гніздечко в гіллі старого дуба, виводив пташенят, а коли наступала осінь, вирушав у далеку дорогу. Так минуло три роки.

І на четвертий рік, як тільки настала весна й сонце пригріло землю, повернувся Акбаш до лісу й сів на старому дубі. Відхекався трохи, відпочив, роздивився навкруги.

У лісі було вже багато різних птахів. Вони метушились, перелітали з гілки на гілку, носили в дзьобиках солому та пір'я й мостили собі гнізда. На Акбаша ніхто не звертав уваги, до нього нікому не було діла.

Акбаш посидів іще трохи й вирішив і собі не гаючись скласти гніздечко. Глянув він на ту гілку, де три роки підряд містилось його гніздечко, й очам своїм не повірив: там біля свого гнізда вже порався інший чижик

Серце Акбаша сповнилося гніву.

— Ти хто такий?! — закричав він.— Звідки тут узявся? Що ти тут робиш?

Але чижик не злякався:

— Я прилетів з того краю, що й ти. Звати мене Бозбаш. Хіба не бачиш, що я роблю,— складаю гніздечко.

Спокійна відповідь чужака ще дужче розлютила Акбаша.

— Замовкни! -закричав Акбаш.— Ти не маєш права гніздитися тут! Це мій дуб! Лети, звідки прилетів!

— І не подумаю,— відповів Бозбаш.— Не тобі затикати мені рота. Ти ба — не встиг прилетіти, а вже галасує на весь ліс: «Це мій дуб, мій!» І як у тебе язик повертається говорити таке! Ні, друже, не буде по-твоєму. Я раніше сюди прилетів, давно вже пораюсь біля гнізда, глянь, воно майже готове. Що ж, мені все це кидати й летіти шукати іншого місця? Думаєш, скласти гніздо так легко? Ні, тепер тут моя домівка, а ти шукай собі іншого місця.

— Ні, Бозбаше, тут моя домівка! — ще дужче закричав Акбаш.— Три роки я прилітав сюди, три роки на цьому місці було моє гніздо. А ти щойно прилетів, приволік одну соломинку, а вже галасуєш: «Ось моє гніздо! Тут моя домівка!» Як маєш голову на плечах, шукай собі іншого місця, а не хочеш — лишайся в полі.

Ці слова зачепили Бозбаша за живе. Він настовбурчився і, підскочивши до Акбаша, закричав:

— Ні, Акбаше, не буде по-твоєму. Живи тут хоч сім років, мені байдуже. Цього року я сюди перший прилетів, і перший помостив тут собі гніздо. Вдень не сідав, уночі не дрімав, усе порався біля нього. Цього місця тепер я не покину, нікуди звідси не полечу. Сам забирайся звідси!

Акбаш підстрибнув, як ошпарений, вихорем налетів на гніздо Бозбаша. Пір'я, сухі травинки та дрібні гілочки розлетілися на всі боки.

Не стерпів цього Бозбаш і чимдуж накинувся на кривдника. Зчепилися, зав'язався бій. Люто клацали дзьоби, лопотіли в повітрі крила, летіло пір'я з Акбаша й Бозбаша.

Довго тривала битва, довго пташки чубилися в повітрі й качалися по траві. Зрештою потомились обидва, посідали один навпроти одного, сопуть важко.

— Я прилетів раніше за тебе! — знову править своєї Бозбаш.— Я раніше поклав гніздо, і я зостануся тут!

Але й Акбаш не мовчить:

— Моє гніздо було тут три роки підряд, звідси тричі злітали мої пташенята. Цього місця я тобі не віддам! Ніколи в житті! Це моя домівка, і я зостануся тут!

Знову засперечалися пташки, загаласували щосили, не слухаючи один одного, не добираючи слів.

Довгенько так галасували. Од того крику та гамору прокинувся під деревом кіт, що задрімав був на теплому весняному сонці. Угледів він на дереві двох сердитих чижів, примружив задоволено очі й тихенько подерся вгору.

«Ні, пташата,— подумав кіт, почувши, про що вони сперечаються,— тут зостануся тільки я. Це моя домівка, тут я господар, а вас ми швидко помиримо».

Один пружний стрибок — і сильні котові лапи накрили обох забіяк.

Першим кіт притягнув до себе Акбаша.

— Змилуйся, котику-братику,— пропищав переляканий на смерть Акбаш.

— Змилуйся, котику-братику,— запросився за ним Бозбаш.

Кіт мов і не чув того.

— Гей, Акбаше,— муркотів кіт.— Ти запізнився в цьому році, то хто ж тобі дав право зганяти звідси Бозбаша? Бешкетник ти і нахаба. Тобі не тут гніздитися, знайдеш собі інший дім…

По цих словах Акбаша не стало.

Настала Бозбашева черга. В того від страху от-от серце вискочить.

— Не тремти,— звернувся до нього кіт.— Ти не менший зухвалець, ніж твій суперник. Адже Акбаш і справді тут жив три роки підряд. Три роки це був його дім. Яке ж ти мав право класти на цьому місці своє гніздо? Це мені дуже не подобається. Думаю, буде справедливо, коли й ти знайдеш інший дім…

Пішов за Акбашем і Бозбаш. А кіт задоволено облизався й ліг під дерево додивлятися свої сни…

Правду кажуть у народі: від сварок не сподівайся щастя.

Був собі давно-давно один чоловік, який мав семеро синів, а доньки — жодної. Аж мала з’явитися ще одна дитина. Одного разу сини спорядилися на полювання та й кажуть батькові:

— Як буде сестра, почепіть над ворітьми ляльку, а коли брат, то сідло.

От поїхали вони в чисте поле, а в матері знайшлася донька. Батько й повісив над ворітьми ляльку. А був у них ворог лихий — сусід їхній. Забрав він ту ляльку і натомість повісив сідло. Повертаються брати з полювання та аж скрикнули, на ворота подивившись:

— Гай-гай, це ж над ворітьми сідло висить! Знову в нас брат знайшовся — не будемо жити тут більше!

Та й поїхали в гори, оселилися в печері. Удень звірину полюють, додому тільки надвечір повертаються. Повечеряють та й спати лягають. Так і дні минали.

Тим часом послухайте про сестру тих юнаків.

Батько з матір’ю назвали дівчину Акпамик та все виглядали синів з дороги. Місяць минув — немає, рік минув — і не чути. Так і троє літ минуло, а синів як не було.

Аж завітав якось до старих гість із чужого села та й каже:

— Бачив я ваших синів оце. Не так уже й далеко від нас те місце, де живуть вони,— у печері на такій – от горі. І щоднини ходять на лови.

Зварили батько з матір’ю плов, почувши таку звістку, пригостили гостя, сказавши:

— Гарна твоя звістка, тільки ж несила вже нам туди йти, старі ми поробилися, немічні. Побачиш наших синів ще раз — низенько кланяйся.

Пообідав гість та й попрощався. А старі очей не зводять з тієї гори, тільки ж дочці про це не кажуть.

Так і минають місяць за місяцем, рік за роком, аж поки доросла Акпамик до чотирнадцяти літ. Збираються якось сусідські дівчата та молодиці уме[1] влаштувати, прийшли й до матері Акпамик.

— Чи не пустиш і своєї дочки на допомогу? — питають.

— Чому б не пустити,— одказує стара мати,— аби сама захотіла.

Пішла Акпамик. А на той час був такий звичай: жінки й дівчата, які мали хоч одного брата, сідали на краще місце, а в кого не було брата, сідали де гірше.

Акпамик умостилася на попелі, а стара господиня й каже:

— Чому це ти, голубонько, сіла там? Ходи-но та сядь десь у кращому місці.

— Як же я, паніматко,— одказує Акпамик,— сяду на краще, коли в мене братів немає?

— Ба ні! Є в тебе семеро братів, і кожен з них такий дужий, мов лев. Тільки батько з матір’ю не кажуть тобі про це. Самі вони вже немічні, щоб іти синів шукати, а тобі не кажуть, щоб не втекла за ними. Прийдеш додому, то попроси матір дати тобі говурги[2]. Скажи, що голова в тебе болить. Коли ж мати дасть, то не бери ложкою, а попроси з руки. Набере мати в долоню, а ти схопи її за руку й не випускай, поки дізнаєшся про все.

Приходить Акпамик додому та й каже:

— Щось у мене, матусю, голова болить.

— Може б, ти, дочко, чого з’їла?

— Дай мені, мамо, трошки говурги. Може, й переболить, як покуштую.

Сіла мати смажити пшеницю.

— Дай мені трохи з вогню,— попросила Акпамик.

Хотіла мати набрати ложкою, але Акпамик каже їй:

— Ні, матусю, ложка рота дере, дай своєю рукою.

Що робити бідоласі — набрала в жменю. Тоді Акпамик ухопила її міцно за руку та й каже:

— А що, мамо, є в мене брати чи немає?

— Ой, ой! Рука горить! — закричала мати.

— Є в мене брати чи немає? Поки не скажеш, не відпущу!

— Є,— одказала сердешна мати.— Аж семеро. Пішли вони перед твоїм народженням на полювання та й досі не повертаються.

— А ви знаєте, що вони живі?

— Так, вони живуть в печері на отій горі,— відповіла мати.

Відпустила тоді Акпамик її руку й каже:

— Піду ж і я туди.

— Ти не знайдеш їх,— сказала мати.— Я спечу тобі коке[3]. Куди коке покотиться, туди і ти йди, а де зупиниться — там і живуть твої брати.

Спекла мати коке й дала дочці.

Пішла Акпамик, попереду коке котиться, а позаду кішка біжить. Так утрьох і долали вони гірську стежину, поки Акпамик так стомилася, що сіла відпочити.

А кішка тим часом і відкусила окрайчик коке. Акпамик, відпочивши, хотіла йти далі, але ж коке з відкушеним боком ніяк не могло зрушити з місця. Заплакала Акпамик і, коли сльози полилися рясним дощем, зметикувала, що горю можна зарадити. Вона замісила слізьми грудочку глини й заліпила надкушений бік. Коке покотилося далі. Довго воно котилося чи ні, а зупинилося край однієї печери.

Акпамик заглянула туди, а в печері повно одягу в плямах крові, і м’ясо лежить. Зібрала Акпамик одяг, пішла до води й перепрала геть увесь. А тоді заходилася варити м’ясо. Коли це зирк — іде семеро юнаків. Сховалась Акпамик, а сама все бачить. Прийшли брати і дивуються, що одяг випрано, їсти наварено. Переодяглися вони, пообідали та й полягали спати.

Рано-вранці пішли брати на полювання, а сестра знову перепрала весь одяг і їсти наварила, сама ж сховалася.

Приходять брати, а все зроблено ще краще, ніж учора. Ото й нарадили вони: «Треба завтра вистежити, хто це тут хазяйнує».

Вранці шестеро братів пішли на лови, а найстарший сховався, щоб підглянути, але невдовзі заснув.

Тоді Акпамик вийшла, випрала одяг, наварила їсти та й знову сховалася.

Повертаються брати, аж і вбрання їхнє чисте, і їсти наварено. Питають у найстаршого брата, хто це зробив, а тому немає ради — признався, що проспав.

На ранок знову йдуть шестеро братів полювати та й лишають підстаршого. Але й цей заснув. Так настала черга залишатися найменшому братові.

Взяв він та й порізав собі пучку, ще й сіллю присипав. Щемить палець, де вже там заснути! Дивиться він, аж виходить дівчина. Випрала одяг, почала їсти варити. Став перед нею найменший брат та й питає:

— Хто ти, жива душа чи дух лихий?

— Я не дух лихий, а жива душа — сестра ваша.

Зрадів найменший брат і чимдуж подався до старших братів розповісти їм радісну новину.

Дізналися брати, що є в них сестра, та ще й така, що сама їх розшукала, і дуже зраділи. Полюбили її, годували найкращим м’ясом та виноградом.

Аж пішли вони якось на полювання, а сестра заходилася долівку замітати та й знайшла суху виноградну ягідку.

— Кицю-кицю-киць,— стала вона гукати кішку, але та не приходила, й Акпамик з’їла родзинку сама.

Аж біжить кішка та й питає:

— Навіщо ти мене гукала?

— Бо знайшла родзинку.

— Та й що?

— Ти не приходила, і я з’їла її сама.

Розгнівалася кішка та й каже:

— Зараз я погашу твоє багаття.

— Не треба,— стала благати її Акпамик,— адже я не зможу знову дістати вогню.

Насилу допросилась. А наступного дня знайшла Акпамик оливку.

— Киць-киць-киць,— погукала вона кішку, але та не прийшла, й Акпамик з’їла оливку сама.

Коли це прибігає кішка та й запитує:

— Нащо ти мене кликала?

— Оливку знайшла.

— Де ж вона?

— Сама з’їла.

— Оце вже я твій вогонь погашу,— розгнівалась кішка. Та й погасила.

Взяла Акпамик кресало, але не змогла викресати вогню. Тоді вийшла з печери й бачить, що десь далеко дим курить. Надумалась Акпамик піти туди вогню позичити та й пішла до тієї оселі. Стала на порозі, привіталася, коли зирк — а там сидить дев, такий старий, аж сивий увесь.

Ото й каже їй дев:

— Якби ти, дівчино, не сказала мені: «Салам»,— я тебе відразу проковтнув би.

— Я прийшла позичити вогню.

— Наставляй пелену,— сказав дев та й насипав їй туди попелу, поклавши кілька жаринок зверху, а одну під попелом сховав.

— А тепер іди собі, дочко, додому,— сказав дев і вивів Акпамик за поріг.

Іде вона додому та й не помічає, що жаринка пропалила в пелені дірочку, а з неї попіл сиплеться — так і видно, куди Акпамик пішла.

Зайшла Акпамик у печеру й заходилася їсти варити.

Брати поприходили, пообідали та й спати полягали. Вранці ж, як завжди, пішли полювати.

А дев ішов, куди його вів попіл, та й причвалав до печери. Побачила його дівчина й хутко замкнулася. Дев почекав та й каже:

— Висунь палець з дверей.

Акпамик висунула, дев ухопив її міцно за пучку й прокусив.

— Гляди не кажи братам, бо я тебе з’їм.

Акпамик злякалася та й не каже нічого братам, а дев щодня приходить і мучить дівчину.

Стала Акпамик марніти все дужче й дужче.

Бачать брати, що вона з лиця спала, та й питають:

— Що тобі сталося, сестро?

— Нічого,— одказує та, бо ж боїться дева.

Ото брати й порадилися:

— Ходімо та самі дізнаємося, що тут діється.

Поклали собі так і поховалися. Сидять на чатах, дивляться, як Акпамик у господі порається. Аж бачать — замкнула вона двері. А то вже настав час, коли дев приходить.

Невдовзі й справді чвалає дев, у двері стукає. Але вихопили брати гостру зброю, зітнули йому голову — покотилася вона й так швидко, що де вже там її наздогнати!

А з тієї голови та стало кілька девів. Прийшли вони до печери, поїли всіх братів, тільки кістки залишили, а Акпамик не знайшли, бо вона заховалася в шкуру газелі.

Тільки-но деви пішли, як Акпамик вилізла зі шкури, зібрала, що залишилося від братів, осідлала коня й помандрувала від села до села, розпитуючи мудрих людей, чи не знає хто, як оживити братів. Тільки ніхто не міг їй зарадити.

Аж трапилася їй якось старезна-престарезна баба.

— Дочко,— каже та баба,— хоч деви з’їли твоїх братів, оживити їх можна. Тільки зробити це дуже важко.

— Та вже нехай, бабусю, ви тільки скажіть мені.

— Є верблюдиця, яку звати Акмая[4]. Якщо ти покропиш її молоком кістки своїх братів, то вони знову стануть живими. Але Акмая з’їдає кожного, хто трапиться їй на очі. Зате її верблюденятко дуже любить людей.

Подякувала Акпамик, взяла конек[5] та й поїхала шукати верблюдицю Акмаю. Довго шукала, аж поки зустрілася з верблюденятком. Те, побачивши Акпамик, одразу ж підійшло до неї, а вона погладила його, поцілувала й розповіла свою лиху пригоду.

— Гаразд,— сказало верблюденятко,— але затям .собі, що мати, як дізнається, то ковтне нас обох. Ти ляж під моїм черевом і вчепися за шерсть. Коли я почну смоктати молоко, ти непомітно підстав конек.

— Гаразд,— одказала Акпамик і зробила так, як порадило верблюденятко. А те підбігло до матері й почало її смоктати.

— Щось мені людський дух чути,— сказала раптом верблюдиця Акмая.

— Ой, матусенько, що тут робити людям! — вигукнуло верблюденя і почало знову допомагати Акпамик наповнювати молоком конек.

Коли конек наповнився, верблюденятко стало скубти травицю, помаленьку прямуючи до того місця, де стояв кінь Акпамик. Коли ж Акпамик підбігла до коня, верблюдиця помітила її й ревнула щосили. Акпамик вихопилася на коня й помчала геть. Верблюдиця кинулася за нею, але не змогла наздогнати.

— Стань же ти, моя дитино, чорним каменем.— вигукнула тоді вона, і верблюденятко вмить скам’яніло.

Приїхала Акпамик до печери й стала складати кістки своїх братів. Тільки ніяк не змогла знайти лопатки найменшого брата. Склавши все як слід, покропила кістки молоком верблюдиці Акмаї.

Ожили брати й стали протирати очі, чхаючи один за одним.

— Довго ж ми спали.— тільки й сказали вони.

Розповіла Акпамик їм усю пригоду, і брати дуже пораділи, що у них така вірна сестра.

Стали брати такими самими, як і були,— дужими й гарними, лише в найменшого брата Байрама не було на спині однієї лопатки. Знову, як і раніше, стали брати їздити на лови, аж поки всі семеро захотіли одружитися. Невдовзі й поприводили собі жінок, тільки ж Акпамик любили дужче за них. Не сподобалося це жінкам, почали вони гомоніти:

— Нас вони так не люблять, як її, треба їй щось заподіяти.

А дружина найменшого брата Байрама сказала:

— Не можна цього робити, я її дуже люблю, і мене вона любить.

— Не захочеш бути з нами заодно, й тобі лихо буде,— стали погрожувати жінки, а тоді давай чаклувати.

Зробилась Акпамик глухою й німою, і що не день, то все дужче й дужче марніла.

— Що тобі діється? — запитують її брати, а вона не може їм нічого сказати.

Тоді дружина найстаршого брата й каже:

— Я знаю, що з нею.

— А що ж? — питаються брати.

— Акпамик треба вийти заміж, її серцю докучив спокій.

— То хай виходить заміж за того, хто їй до вподоби.

— А для цього треба посадити її на верблюда, й хай Акпамик їде собі, аж поки трапиться їй той, кому вона судилася,— одказала жінка.

Посадили брати Акпамик у прикрашений кеджебе[6] й пустили верблюда.

Їде Акпамик, а назустріч їй сини падишаха й візира, вони саме на полювання зібралися. Дивляться, аж іде верблюд з кеджебе, а хто в кеджебе — не видно.

— Що всередині — моє! — вигукнув син падишаха.

— А що зовні — то моє! — сказав син візира.

Під’їхали вони, аж у кеджебе дівчина, і така гарна, що тільки б дивився на неї, ні їсти ні пити не захотів би.

— Хто ти, дівчино,— людина чи злий дух?

У відповідь ані звуку.

«Хай собі ця дівчина й німа,— вирішив син падишаха,— а я візьму її за дружину». Та й одружився.

Коли це минає рік, і в Акпамик народився син. В цей день Акпамик заговорила.

З того часу настали для Акпамик щасливі дні. Та вона ніяк не могла забути своїх братів.

Ото подарувала вона якось своєму синочкові позолочені ашики[7] й загадала:

— Будеш грати з дітьми в ашики, то примовляй так:

Я — син Акпамик,
У котрої сім братів,
Сім раз кину я ашик,
Сім ашиків — сім дядьків,
А Байрам — найменший,
Та влучає перший.

А брати Акпамик теж весь час згадували свою сестру. Аж це якось найменший брат Байрам і каже: — Сестра зробила нам стільки добра, а ми посадили її на верблюда та й пустили світ за очі. Вже п’ять років минуло, може, її досі й на білому світі немає, бо не чути від неї ніякої звістки. Треба поїхати та пошукати її.

От зібралися всі семеро братів та й роз’їхалися по білому світу. А найменший — Байрам — приїхав до міста, в якому жила Акпамик.

Їде він та й бачить — граються хлоп’ята в ашики, а серед них одне кидає золоті ашики й примовляє:

Я — син Акпамик,
У котрої сім братів.
Сім раз кину я ашик,
Сім ашиків — сім дядьків,
А Байрам — найменший,
Та влучає перший.

Підійшов до нього Байрам та й просить:

— А кинь іще раз.

Син Акпамик почав знову. Тоді Байрам і каже:

— Веди мене до матері.

Упізнали брат і сестра одне одного. Байрам почав розпитувати сестру про всю її пригоду, і Акпамик розповіла йому, що з нею сталося після того, як вона помандрувала на верблюді світ за очі. Вислухав брат цю оповідь і став лаштуватися в дорогу. Дала йому Акпамик сім мішків — у шести були скорпіони та фаланги, а в сьомому кишмиш та смажений горох.

— Ці шість мішків віддай старшим невісткам, а сьомий — своїй дружині.

Коли Байрам привіз додому мішки, невістки дуже зраділи й мерщій кинулися до подарунків.

— Це нам наша зовиця прислала! — кричали вони.

Але тільки-но вони засунули в мішки руки, скорпіони й фаланги повпивалися їм у пучки.

Коли ж полізла рукою в мішок дружина найменшого брата, то побачила, що там повно кишмишу й смаженого гороху.

Байрам скликав братів і сказав:

— Я знайшов Акпамик, вона тепер дружина падишахового сина.

Та й розповів їм усе, що було з їхньою сестрою.

Порадилися брати й прогнали своїх лихих жінок.

[1] Уме — день, коли дівчата й молодиці збираються допомогти котрійсь із них шити, вишивати тощо (туркм.).

[2] Говурга —підсмажена пшениця (туркм.).

[3] Коке — невелика кругленька паляничка, яку печуть для дітей (туркм.).

[4] Акмая — букв. біла верблюдиця (туркм.).

[5] Конек — коновка, зроблена із шкури і вживана замість відра для доїння верблюдиць (туркм.).

[6] Кеджебе — закриті ноші, прилаштовані на верблюді, для перевезення нареченої (туркм.).

[7] Ашик — суглоб над копитом коня, вживається для гри (туркм.).

Був собі дуже давно один бідняк, звали його Алдаркосе[1]. От і каже він своїй дружині:

— Піду я, жінко, пошукаю роботи.

Та й пішов аж ген-ген далеко від домівки. Коли це назустріч йому дев. Привітався Алдаркосе, а дев йому й каже:

— Щастя твоє, безбородий, що ти привітався до мене, бо інакше я тебе відразу розірвав би. А тепер вибирай: будемо боротися чи стріляти один в одного?

— Хай твій батько стріляє, дев-ага. Краще боротися!

— То й почнімо, коли так. Але, скажу я тобі, що ти недобре подумав.

— Дев-ага, то, може, поміряємося силою якось інакше? Навіщо нам боротися та вбивати один одного!

— Гаразд,— каже дев,— але як?

— А так, дев-ага: хай кожен із нас візьме жменю піску та й вичавить з нього олію. Хто зуміє це зробити — той і дужчий.

Пристав дев на таке. Тоді Алдаркосе зарив нишком у пісок куряче яйце й каже:

— Починай, дев-ага, твоя черга.

Узяв дев жменю піску, стиснув раз — нічого не вичавив, удруге — знов нічого. Утретє вже щосили давить, та тільки дарма. Засмутився дев і каже:

— Що ж, тепер твоя черга настала. Покажи свою силу.

Алдаркосе набрав жменю піску в одному місці — нічого не вичавив, ухопив другу жменю — знов нічого, а втретє гребонув пісок разом з яйцем та як стиснув — жовток і потік по пальцях.

Побачив це дев перелякався.

— Бачу я,— каже,— що ти, безбородий, дужий. Давай заприятелюємо.

— Що ж,— ніби знехотя відповідає Алдаркосе,— давай.

Запрошує дев Алдаркосе додому, а той і каже:

— Гаразд, ходімо!

Та й ідуть — Алдаркосе перший, а дев за ним.

Привів його дев до своєї домівки, почастував, як гостя, а жінці розповів, який дужий цей Алдаркосе.

Настав час відпочивати. Постелили для Алдаркосе в кімнаті для гостей, той ліг, але прислухається, що дев говорить жінці. А той так перелякався, що вирішив будь-як спекатися гостя. Ото й каже жінці:

— Від цього безбородого тільки лиха можна чекати. Краще я, поки він спить, привалю його уламком скелі.

Почув Алдаркосе та й пересунувся в інший куток. А дев приніс уламок скелі, звалив його на постіль Алдаркосе та й хвалиться жінці:

— Тепер можна не боятися безбородого, бо його душа вже десь у пеклі.

Уранці виходить Алдаркосе та й каже девові:

— Друже, чим це ти накрив мене вночі? Дуже добре зробив, бо я, мабуть, замерз би від холоду.

Посідали вони снідати, Алдаркосе й каже:

— Тепер я, друже, піду додому, бо без мене вся худоба розбредеться.

Насипав дев хутенько величезний дзбан золота й поставив його перед Алдаркосе:

— Йди, друже, йди, дякую, що провідав нас.

Алдаркосе побачив, що не зможе підняти дзбан, і каже:

— У нас, людей, вважається за сором, коли господар не донесе ноші гостя до його хати.

— Коли так,— одказує дев,— то я віднесу.

Підхопив він дзбан під руку й підтюпцем поніс до хати Алдаркосе. Запросив той дева в хату, а сам вийшов надвір та й думає, як би мерщій спекатися такого гостя.

— Жінко,— звелів Алдаркосе,— я рубатиму дрова й запитаю тебе, чи ти приготувала вечерю, а ти відповідай: «Вже два місяці, як ти з дому пішов, а лишив

нам усього двох девів. Ми їх давно з’їли. А ти прийшов і привів тільки одного. Та вже гаразд, забий його, і я щось швиденько приготую».

Дружина Алдаркосе так і вчинила. Як почув дев цю розмову, відразу ж пригадав приказку: «Боягуз той, хто повільно втікає». І тільки п’ятами накивав.

А дев біг, біг, поки не стрілася йому лисиця.

— Ой, друже, куди це ти так поспішаєш? — запитала вона.

Дев і розповів їй усю пригоду.

— Гай-гай,— посміхнулася лисиця,— та це ж Алдаркосе. Він обдурив тебе, у нього нема ніякої сили.

Лисиця стала вмовляти дева повернутися назад, а той ніяк не йняв їй віри.

Тоді лисиці урвався терпець, і вона промовила:

— Якщо ти не віриш, то накинь мені на шию зашморг і веди до Алдаркосе. Якщо я збрехала, то розірвеш мене і з’їси.

Погодився дев, накинув лисиці на шию мотузок, та й ідуть.

Алдаркосе ж, як побачив їх, то, піднявши батога, зарепетував щосили:

— Ага, це ти, лисице триклятуща! Твій батько заборгував мені трьох девів. Скільки років минуло, як він помер, а ти оце тільки надумала віддати борг та й ведеш одного-однісінького! Іди лишень сюди, я тобі кістки потрощу!

Дев, почувши погрози Алдаркосе, налякався ще дужче й подумав: «То ця підступна лисиця веде мене до безбородого, щоб віддати борг». Та ну тікати і лисицю потягнув волоком.

[1] Алдаркосе — поширений персонаж східних казок.

Дивак був цей олександрійський шейх Алі-Бану. Коли вранці він ішов вулицями Александрії в дорогому кашеміровому тюрбані та багатому поясі, що коштував, ь, п’ятдесят верблюдів, крокуючи повільно, поважно, з нахмуреним чолом і опущеними очима і через кожних п’ять кроків замислено погладжував свою довгу чорну бороду, коли поспішав у мечеть, щоб, як того вимагав його сан, тлумачити правовірним Коран, — тоді зустрічні зупинялися, дивлячись йому вслід. І говорили: «Який вродливий чоловік». — «І багатий, багатий і знатний, — додавав другий, — дуже багатий: у нього є замок біля Стамбульської пристані, і маєтки, й угіддя, і тисячі голів худоби, і багато рабів». — «Так, — казав третій, — а той татарин, що недавно прибув до нього із Стамбула від самого володаря правовірних, хай благословить його Пророк, розповідав, що наш шейх там у великій пошані в усіх, навіть у самого султана». — «Це так, — вигукував четвертий, — хай будуть благословенні його стопи. Він багатий і знатний, але — ви знаєте, що я маю на думці…» — «Так, так, — шепотіли в юрмі, — що правда, то правда, у кожного своє горе. Не хотів би я помінятися з ним долею: він багатий і славетний, одначе, одначе…»

На найкращому майдані Александрії стояв чудовий дім Алі-Бану. Перед будинком була широка тераса, викладена мармуром, затінена пальмами. Вечорами він часто сидів там і курив кальян[1]. Дванадцять гарно вбраних невільників, стоячи віддалік, ловили його погляд — в одного був напоготові для нього бетель[2], другий тримав парасольку, третій — дзбани із чистого золота, наповнені смаковитим шербетом, четвертий віялом з павиних пер відганяв мух від свого пана, решта — то були співаки з лютнями й флейтами, готові, якщо він забажає, потішити його слух музикою, а один, найбільш учений з усіх, приготував рукописні згортки, щоб розважити його читанням.

Та марно чекали вони від нього знаку — ніяких жадань шейх не мав. Перехожі часто зупинялися, щоб помилуватися розкішшю палацу, та, перевівши погляд на похмурого шейха, що сидів під пальмами, не зводячи очей з голубуватого димку кальяну, похитували головами і казали: «Справді, цей багач — злидар. Маючи все, він бідніший за того, хто не має нічого, бо Пророк не дав йому знаття, як насолодитися своїм багатством».

Одного вечора, коли шейх, оточений усією земною розкішшю, сидів, як звичайно, у затінку пальм і сумовито курив кальян, неподалік зібралося кілька юнаків. Вони дивилися на нього і сміялись.

— Далебі, — сказав один з них, — Алі-Бану шаленець. Якби мені його скарби, я б знав, що з ними робити. Що не день були б у мене забави, у хоромах бенкетували б друзі, і їхній сміх звеселяв би ці сонні стіни.

— Та воно б непогано, — перебив його другий, — тільки з веселими друзями недовго й прогайнувати все добро. От якби мені довелося сидіти ввечері тут під пальмами, я наказав би рабам співати й грати, покликав би танцюристів, і вони розважали б мене. А я палив би кальян, смакував шербет і насолоджувався всім, мов володар Багдада.

— Шейх, — мовив третій юнак, який був писарем, — шейх, як кажуть, людина вчена й мудра, та й справді це видно з того, як він тлумачить Коран. Та хіба таке життя личить розумному мужеві? Он стоїть невільник з оберемком рукописів. Я б віддав свій святковий одяг, щоб могти прочитати хоч один з них, бо всі вони, звичайно, рідкісні. А він? Він сидить і палить, а до книг йому байдуже. Якби я був шейхом, невільник читав би мені до хрипоти, поки не засну.

— Пусте! Не знаєте ви, як цікаво жити, — засміявся четвертий. — їсти, пити, співати й танцювати, читати мудрі речі й слухати вірші нікчемних поетів! Ні, я зробив би зовсім інакше. На його місці я пустився б у подорож і їхав би, їхав на край світу. Щоб поглянути на чудеса світу, я не злякався б найдальшої дороги!

— Юність — чудова пора, — обізвався непоказний літній чоловік, що стояв поблизу й чув їхні слова. — Та дозвольте мені сказати, що юність часто базікає марно, не розуміючи, що чинить.

— Що ви хотіли цим сказати, дідусю? — здивовано спитали юнаки. — Ви, може, нас маєте на думці? Що вам до того, ганимо ми шейха чи ні?

— Якщо один знає щось краще від іншого, хай виправить його помилку — так повелів Пророк, — заперечив старий. — Справді, небо благословило шейха багатством, він має все, чого душа забажає, а журба його не без причини. Ви думаєте, він завжди був таким? Ні, я бачив його п’ятнадцять років тому, тоді він був веселий і бадьорий, як газель, жив радісно й насолоджувався життям. Він мав сина, і кожен, хто бачив хлопця — а йому йшов тільки десятий рік, — заздрив шейхові, бо був він гарний і такий вчений, яким інший не буває й у вісімнадцять.

— І він помер? Бідолашний шейх! — вигукнув молодий писар.

— Для нього було б розрадою дізнатись, що син повернувся в оселю Пророка, де йому жилось би краще, ніж тут, в Александрїї. Але те, що він пережив, набагато гірше. То був час, коли франки, як голодні вовки, напали на нашу землю і почали з нами війну. Вони підкорили Александрію, звідси робили наскоки в глиб країни і воювали з мамелюками. Шейх умів жити з ними у злагоді. Та чи то вони ласились на його багатство, чи то він допоміг своїм одновірцям, точно не знаю, — одне слово, якось вони прийшли до нього й звинуватили його в тому, що він таємно постачає мамелюкам зброю, коней і харчі. Як він не заперечував, ніщо не допомогло, бо франки — люди жорстокосерді й здатні на все, коли йдеться про гроші. Отже, вони забрали до себе заручником його сина Кайрама. Він давав за нього великі гроші, але франки не відпустили його й хотіли змусити шейха підвищити викуп. Та тут раптом їхній паша, чи як там його, наказав готуватися до відплиття. В Александрії про це ніхто не знав, і вони вийшли у відкрите море. А малого Кайрама, мабуть, забрали з собою, бо більше про нього ніхто не чув.

— Бідолаха, як покарав його Аллах! — в один голос вигукнули юнаки й співчутливо подивились на шейха, який сидів під пальмами самотній і зажурений.

— Дружина, яку він дуже кохав, померла з горя. Він же спорядив корабель й умовив франкського лікаря, що живе там внизу, біля колодязя, поїхати з ним у Франкистан шукати сина. Вони довго пливли відкритим морем і нарешті прибули в землю тих гяурів[3], тих невірних, що були в Александрії. Але там, розповідають, якраз діялося щось недобре. Люди скинули свого султана з пашею, багаті й бідні рубали одні одним голови, в країні не було ладу. Марно розпитували вони по всіх містах про малого Кайрама — ніхто не чував про нього, і франкський лікар порадив шейхові плисти назад, а то ще й самим їм доведеться накласти головами.

Вони повернулися додому, і відтоді шейх живе отак — побивається за сином. Коли він їсть чи п’є, то думає: «А мій Кайрам, може, й черствої скоринки не має». Коли надягає святкове вбрання, як того вимагає його сан, то думає: «А йому, певно, нічим прикрити голе тіло». А коли його оточують співаки, танцюристи, читці, його гнітить думка: «А мій бідний син, може, зараз грає задля примхи свого франкського володаря». Та найбільше журить його думка, що Кайрам забуде віру батьків, і їм не доведеться обійняти один одного у райських садах. Тому він такий ласкавий до своїх рабів і роздає щедру милостиню жебракам. Він сподівається, що Аллах відплатить йому за це й злагіднить серця франків, володарів його сина, й вони будуть ласкавішими до нього. І щоразу, коли настає день, коли у нього викрали сина, він відпускає на волю дванадцять рабів.

— Про це я чув, — сказав писар. — Про його сина при цьому не згадували, та, правда, кажуть, нібито він дивак і особливо охочий до казок. Буцімто щороку влаштовує змагання між своїми рабами і того, чия розповідь найкраща, відпускає на волю.

— Не вірте поголоскам, — мовив старий, — все саме так, як я кажу. Можливо, в той сумний день йому хочеться збадьоритися, й він наказує оповідати казки. Але відпускає він рабів тільки задля пам’яті сина. Одначе вже холоднішає. Мир з вами, молоді люди, і надалі судіть прихильніше про нашого доброго шейха.

Юнаки подякували старому за розмову, ще раз поглянули на засмученого батька і пішли своєю дорогою. Котрийсь із них сказав:

«Не хотілось би мені бути на місці Алі-Бану».

Невдовзі випало їм знову проходити тією вулицею у час ранкової молитви. їм пригадався старий та його оповідь, вони ще раз пожаліли шейха й поглянули на його дім. І як же здивувались, коли побачили, що він прикрашений, як ніколи. На покрівлі походжали гарно вбрані невільниці, розвівались знамена, передпокої були вкриті дорогими килимами, далі, з широких сходів, спускалися шовкові тканини, вулиця була вистелена тонким сукном, з якого не один був би радий пошити святкову одежину.

— Чи бач, як перемінився шейх за кілька днів! — сказав молодий писар. — Чи не збирається він улаштувати бенкет? Погляньте на килими! Мабуть, ні в кого в Александрії не знайти таких! А яке тонке сукно на голій землі, просто шкода!

— Він, мабуть, чекає знатних гостей, — додав інший. — Цікаво, хто тут побуває сьогодні?

— Поглянь, хто там унизу, чи не наш це дідуган? Він усе знає і, певно, нам розтлумачить. Гей, дідусю! Чи не можна вас попросити на хвилинку сюди? — покликали вони його.

Старий помітив їхні знаки і підійшов. Вони спитали, чи не знає він, якого знатного гостя очікують тут.

— Ви, мабуть, гадаєте, — відповів він, — що Алі-Бану влаштовує веселу учту. Це не так. Сьогодні, як ви знаєте, дванадцятий день місяця Рамадана, а в цей день забрали в заручники його сина.

— Але ж, присягаюсь бородою Пророка, — вигукнув один з юнаків — усе прибрано так, ніби тут весілля, а насправді це пам’ятний для нього день смутку. Як це розуміти? Погодьтеся, у шейха все-таки трішки ушкоджений розум.

— Чи не судите ви, як і раніше, надто поспішно, мій молодий друже? — усміхнувся дідусь. — І цього разу стріла у вас гостра, тятива лука натягнута туго, і все ж ви б’єте далеченько від цілі. Дізнайтеся ж — сьогодні шейх чекає свого сина.

— То його знайшли? — зраділи юнаки за батька.

— Ні, і, певно, ще довго не знайдуть. Але знайте: вісім чи десять років тому, коли шейх у скорботі відзначав цей день за своїм звичаєм — відпускав рабів, годував та поїв безліч жебраків, — трапилось йому послати їжу одному дервішеві, що, стомлений, приліг у тіні його будинку. А дервіш виявився святою людиною й знався на зірках. Підживившись від щедрот милостивого шейха, він підійшов до нього і сказав: «Я знаю причину твого горя, сьогодні дванадцяте число місяця Рамадана, а в той день ти втратив сина. Але потішся — день скорботи стане для тебе днем радості. Знай у цей день повернеться до тебе син». Так сказав дервіш. Сумніватися в словах такої людини було б гріхом для мусульманина. Правда, скорбота Алі не стихла, та все ж щоразу в цей день він очікує повернення сина і прикрашає дім так, ніби той може повернутися будь-якої миті.

— Чудасія! — здивувався писар. — А проте, хотілось би мені поглянути на пишне оздоблення і на шейха, як він сумує посеред цього багатства, а головне — почути розповіді його невільників.

— Нема нічого простішого, — відповів старий добродій. — Наглядач рабів шейха мій давній приятель і завжди в цей день знаходить мені місце в залі. Я побалакаю з ним, може, він впустить вас. Приходьте о дев’ятій годині сюди, на майдан, і я перекажу його відповідь.

На призначену годину юнаки прийшли на площу перед домом шейха, і новий знайомий сказав, що наглядач рабів дозволив провести їх. Він пішов уперед, але не багато прибраними сходами і не через головну браму, а через бічну хвірточку, яку старанно зачинив за собою на замок. Далі він повів їх різними галереями аж у великий зал. Тут було повно народу — й імениті мужі у багатому вбранні, і друзі шейха, що прийшли розрадити його в горі, і невільники всіх племен і народів. У всіх на обличчі був смуток, бо вони любили свого пана й сумували разом з ним. У кінці залу на розкішному дивані сиділи найзнатніші друзі Алі, і невільники прислужували їм. Побіля них на долівці примістився шейх, бо в своїй скорботі не хотів сидіти на святковому килимі. Він підпер голову рукою і, здавалося, мало дослухався до слів розради, які нашіптували йому друзі. Навпроти нього сиділо кілька літніх та юних невільників, це, пояснив старий своїм супутникам, раби, котрих сьогодні відпускає на волю Алі-Бану. Серед них було й кілька франків. Одного з них — писаної краси юнака — шейх купив недавно у туніського работоргівця за великі гроші і все ж уже сьогодні відпускав його на волю, бо вірив, що чим більше франків поверне на батьківщину, тим швидше Пророк визволить з неволі його сина.

Після того, як усім рознесли прохолодні напої, шейх подав знак наглядачеві рабів. Той підвівся, і в залі запанувала тиша. Наглядач став перед невільниками, яких мали відпустити, і сказав голосно:

— Слухайте, раби, що відпускаються нині на волю з ласки мого пана, александрійського шейха, пошануйте звичай цього дому, і хай кожен, як належить у такий день, розповість нам щось цікаве.

Вони пошепотілися між собою, і після цього заговорив старий невільник:

— Достойний пане! Як помиляються ті, хто думає, ніби тільки у часи Гаруна аль Рашіда, володаря Багдада, водилися феї й чарівники, і навіть твердять, що в оповідях про витівки духів та їхніх володарів, які можна почути на базарі, нема правди. Ще й у наші дні зустрічаються феї, і не так давно я був свідком однієї пригоди, у якій були замішані духи, про що й оповім вам.

 

[1] Кальян (перс.) — прилад для куріння тютюну у східних народів.

[2] Бетель (порт.) — перцева рослина, листя якої вживається для жування.

[3] Гяур (тур.) — у, мусульман зневажлива назва іновірців.

У хана Омурбека вкрали казну. Зібрав хан людей і оголосив:

— Тому, хто знайде мою казну, віддам половину худоби. Якщо ж казна не знайдеться — нікому не минути мого гніву.

Полякались люди жорстокого хана.

— Є у нас Алимкул-ясновидець, тільки він зуміє знайти казну,— кажуть вони ханові.

Привели Алимкула, поставили йому юрту недалеко від аїлу. Він обіцяв знайти злодіїв рівно за сорок днів. Але щоб кожного дня йому різали по барану й досхочу годували його. «Все одно помирати,— думав собі Алимкул.— Хай хоч наїмся м'яса перед смертю та добре відпочину». Він заховав у торбинку сорок сушених персиків: щовечора їстиме по одному й знатиме, скільки лишається днів.

А вкрали ханову казну сорок злодіїв.

— Ханову казну взявся знайти ясновидець Алимкул, і хан поставив йому юрту недалеко від аїлу. Треба дізнатися, що поробляє там Алимкул і як він збирається шукати злодіїв. Пошлемо когось підслухати,— радяться між собою злодії. І послали одного злодія до юрти Алимкула.

Увечері підкрався той злодій до юрти, слухає. Тим часом зовсім споночіло, й Алимкул зібрався спати. Дістав він один персик з тих сорока й каже собі:

— Сорок вас усього, і один уже передо мною.

З'їв він той персик та й ліг спати.

Почув Алимкулові слова злодій, злякався, прибіг до своїх товаришів і каже їм:

— Пропали ми, Алимкулові все відомо. «Сорок вас усього, і один уже переді мною»,— сказав він, коли я підкрався до юрти.

Другої ночі послали підслуховувати іншого злодія.

— Сорок вас усього. Ось і другий уже переді мною,— сказав собі Алимкул і з'їв другий персик.

А злодій подумав, що то Алимкул і його побачив, прибіг до товаришів та й розповів їм усе почуте.

Третьої ночі посилають до Алимкула кривого злодія. От зібрався Алимкул спати, дістав із торбини персик, та персик попався червивий. Каже собі Алимкул:

— Сорок вас усього. Ось і третій уже переді мною, правда, якийсь негодящий.

Дуже злякався кривий злодій. «Цей і справді все знає,— подумав він собі.— Від нього нікуди не втечеш, а скаже ханові — там уже помилування не жди. Краще я сам признаюся».

Зайшов злодій до юрти, привітався.

— Заходь, заходь,— каже йому Алимкул, ні про що не здогадуючись.

— Ви, мабуть, знаєте, чого я до вас прийшов?

— Звичайно, знаю,— впевнено відповів Алимкул.

Тоді злодій признався у всьому:

— Казну в хана вкрали ми, сорок злодіїв. Сюди переді мною приходило двоє-, і ви їх одразу впізнали. Сьогодні ви впізнали й мене. «Ось і третій вже переді мною, правда, якийсь негодящий»,— сказали ви. Беріть, що хочете, тільки ханові не кажіть! Згляньтеся над нами! А казну ми закопали в яру. Там усе, як було, ми не чіпали ані гроша.

Зрадів Алимкул, але взнаки не подає.

— Гаразд, хлопці,— відказує він.— Якби сьогодні ви не призналися, завтра я збирався все розказати ханові. Я збережу вам життя, але ви більше ніколи й нічого не крадьте ні в хана, ні в цьому аїлі. Усе, що вкрали — залиште, а самі перейдіть річку і ніколи сюди не повертайтесь. Якщо ж у нас пропаде хоч одне паршиве ягня, знайте, я вас знайду, і тоді не сподівайтеся на милість.

Зрадів злодій, прибіг до своїх товаришів і розказав їм усе. Тієї ж ночі пішли злодії світ за очі, тільки їх тут і бачили.

Радісно Алимкулові, що так легко знайшлися злодії. Сорок днів спочивав Алимкул, їв щодня баранця, запивав чаєм. Сорок першого дня прийшов Алимкул до хана, привітав його та й каже:

— Мій хане, казна ваша ціла, захована в яру. Можете забрати її. Сорок злодіїв украли вашу казну. Вони подалися звідси. Ви не впіймали їх, але можете бути певні — тепер у вас нічого не пропаде.

Послав хан по казну, знайшли її, принесли. Довелося ханові віддавати свою худобу.

Та через кілька днів з'явились до хана його пастухи — з табуна пропала кобила. Кличе хан Алимкула.

— Мій хане! Кобилу не вкрали, а де вона, завтра скажу вам, бо мушу ще сон побачити.

Увечері Алимкул розпитав пастухів і дізнався від них, що кобила була жеребна й що зникла вона біля річки під час водопою. Вранці й каже Алимкул ханові:

— Ваша кобила лоша привела, шукайте її біля річки.

Послав хан своїх пастухів. Знайшли вони кобилу з малим лошам.

Через кілька днів знов надумав хан перевірити Алимкула. Вирішив він упіймати муху. Махнув рукою, але муха втекла. Вдруге махнув — і знову схибив. За третім разом зловив муху, прийшов до Алимкула й питає:

— Що у мене в руці? Як ти ясновидець — відгадай.

Розгубився Алимкул. «Ну,— думає,— оце вже й смерть моя». І признається ханові:

— Раз порятувався і другий, а на третій таки попався.

А хан подумав, то про муху, що в його кулаці. «Видно, й справді цей Алимкул — ясновидець»,— дивується хан.

Одного разу хан узяв Алимкула з собою в лазню. А той усе думав, як би звільнитись йому від хана. Прикинувся він божевільним, схопив хана та й потяг на зимовий холод. Хан як тріснеться лобом об одвірок! Благенька покрівля старої лазні загриміла додолу.

Вискочив хан та й каже:

— Якби не ти, Алимкуле, певно, роздавило б мене. Ти вже знав, що покрівля впаде, і хотів мене вивести, правда ж?

— Авжеж, авжеж… Я боявся за ваше життя і хотів вас скоріше вивести,—каже на те Алимкул.

— Ти врятував мене від смерті, тепер ти вільний,— відпустив Алимкула хан.

Дуже зрадів Алимкул, що спекався нарешті хана, й зажив собі, як хотів.

Колись, у давнину, жив, кажуть люди, розумний хан. У цього хана був один-єдиний син.

Думає хан: «Серце в мого сина начебто не лихе, та розум невеликий. Коли я вмру, як він керуватиме людьми? Треба знайти йому таку дружину, яка зуміла б його на добру путь на ставити, вчасно зупинити… А де її знайдеш, отаку дружину?»

І вирішив: «Нехай буде хоч донькою найпослідущого злидаря, мені все одно, аби тільки розумна була».

Вирядив хан посланців-тушемілів і наказав їм:

— Їдьте й знайдіть мені найрозумнішу дівчину!

Вирушили тушеміли в путь, об’їхали всі улуси, багато днів мандрували, ніде не змогли знайти такої дівчини, як треба. Гарних багато, й розумних чимало, а такої, як хан наказав знайти,— ніде не зустрічали.

Приїхали вони в один улус, аж бачать: стоїть скраєчку бідна юрта, а коло юрти нічого немає — ні коня, ні конов’язі.

Позлазили тушеміли з коней, тримають їх за поводи, хочуть десь прив’язати, а прив’язати нема до чого. Адже до юрти коней не прив’яжеш!

Тут з юрти визирнула дівчина. Глянула на них і питає:

— Чом ви не зайдете до юрти? Чому навколо ходите?

Тушеміли кажуть:

— Хотіли до вас зайти, та ось коней прив'язати нема до чого.

Засміялася дівчина:

— Невже не знайдете, до чого прив’язати? От вам зима, от літо — до них і прив’язуйте своїх коней.

Оглянулись тушеміли навколо, дивляться один на одного ніяк второпати не можуть, як це їм прив’язати коней до зими й літа?

Дуже розсердилися вони на дівчину: навіщо, мовляв, поглузувала з них? Посідали знову на коней і поїхали назад сумні-невеселі: так і не пощастило їм знайти мудру дівчину, яку б міг посватати ханський син.

Приїхали до хана. Став він розпитувати: де побували, яких дівчат бачили, чи знайшли десь розумну?

— Невдало ми їздили, великий хане,— відказують тушеміли,— Усе ханство об’їхали, до кожної юрти заходили, з кожною дівчиною розмовляли, а ніде такої невістки, як тобі треба, не могли знайти.

— І в бідні юрти заглядали? — питає хан.

— Були і в бідних,— кажуть тушеміли,— Наостанку до такої бідної юрти заглянули, що біля неї немає ні конов'язі, ані навіть стовпа. У цій юрті якась нерозумна дівчина живе. Такі слова говорить, що і второпати не можна.

— Що ж вона вам сказала? — питає хан.

— Визирнула вона з юрти,— розповідають тушеміли,— бачить, що ми шукаємо, куди б його коней прив’язати, і каже: «От вам зима, от літо, до них і прив’яжіть своїх коней!» Ніякого глузду нема в цих словах! Ми з нею й розмовляти не стали. Посідали на коней і поїхали назад.

Посміхнувся хан і питає своїх тушемілів:

— А чи, бува, не лежали біля цієї юрти сани й віз?

Глянули тушеміли один на одного, поміркували й кажуть:

— Як же ж ти довідався про це, великий хане? Справді, біля цієї обідраної юрти лежали поламані сани й віз.

— От вам зима й літо,— сказав хан.— Ви хоч і ханські тушеміли, а цього не второпали. Скажіть мені, де ця дівчина живе, я сам до неї поїду!

Наказав засідлати коня й рушив у дорогу.

Чи довго їхав хан, чи ні, а проте приїхав до тієї обідраної юрти. Скочив з коня, прив’язав його до воза й зайшов до юрти.

Бачить — сидять дід з бабою, а коло них пряде вовну дівчина небувалої краси. Зрадів хан:

«О, тут розум і краса поруч живуть».

Питає в дівчини:

— Як тебе звуть?

Дівчина каже:

— Звуть мене Алтан-Хайша — Золоті ножиці.

— Чому ж тобі таке ім’я дали?

— А я всі хитрощі-мудрощі відгадую, мов нитки ножицями розрізаю.

— Ану, принеси зараз мотузок з попелу,— каже хан,— мені дещо перев’язати треба.

Занепокоїлися дід з бабою: як же їхня дочка ханський наказ виконає? А дівчина засміялася й каже:

— Заждіть трохи, зараз принесу!

Вийшла вона з юрти, хутенько скрутила мотузок з соломи, внесла, поклала його біля хана і підпалила. Солома згоріла, залишився мотузок з попелу.

— Оце вам, великий хане, й мотузок з попелу! — каже Алтан-Хайша.

Засміявся хан:

— Не довго думала, та добре зробила!

Після цього звелів хан зварити тринадцять яєць, дав їх Алтан-Хайші й загадав:

— Виведи мені з цих яєць тринадцять курчат.

— Гаразд,— відказує Алтан-Хайша,— але ж курчат треба чимось годувати. Ось візьміть цю кашу, посійте її. Доки курчатка з яєць повилуплюються, з каші просо виросте. Змолотіть його — ото й буде корм для курчат.

Дід з бабою розгубилися: ану ж хан прогнівиться за такі зухвалі слова, звелить їхню юрту зламати, а їх самих прогнати геть! Але хан не гнівається, тільки всміхається, а сам думає: «Ніде такого бистрого розуму не зустрічав! Кращої невістки мені не знайти!»

Обернувся до старого батька Алтан-Хайші й каже:

— Давайте свататись! Хай ваша донька Алтан-Хайша буде моєю невісткою. Хочу свого сина оженити з нею!

Старий каже:

— У нас одним-одна дочка. Хто ж нас годуватиме, коли ми геть спорохнявіємо, хто нас доглядатиме? Ні, не можна, ніяк не можна віддати тобі нашу дочку!

Хан каже:

— Я вам нову юрту поставлю, довіку вас годуватиму,

А старий йому:

— Треба ще Алтан-Хайшу спитати, що вона скаже… Алтан-Хайша киває:

— Я згодна!

Приїхали по Алтан-Хайшу ханські посланці, відвезли її до ханського палацу.

Таке весілля влаштували, якого ще й у світі не було: м’яса наготували цілу гору, вина — ціле озеро, гостей поскликали з усіх кінців землі.

Дев’ять днів і дев’ять ночей банкетували, ледь-ледь на десятий день пороз’їжджалися гості по своїх домівках.

І всі радіють: хан не натішиться з молодої невістки, ханський син не натішиться з молодої дружини, а Алтан-Хайша — із свого чоловіка: хоч і не дуже розумний, зате гарний і серце в нього добре.

Якось одного погожого дня хан каже синові:

— Їдьмо полювати!

Засідлали найкращих коней і поїхали. їдуть — хан попереду, ханський син позаду.

Приїхали в одну падь, стали полювати. Хан хутко наздогнав козулю, вбив її й каже синові:

— Я ще до сусідньої паді загляну, може, підстрелю ще одну козулю, а ти залишайся тут, приготуй нам обід.

Син питає:

— Як же ж я отой обід готуватиму? Адже ми з собою казана не взяли.

— У лісі дерев багато. Обійдешся дерев’яною посудиною!

Більше хан нічого не сказав. Шмагнув коня й поскакав собі.

Прив’язав ханський син свого коня, дістав топірець, зрубав дерево й став видовбувати оцупок, щоб дерев’яного казана змайструвати. Довгенько морочився, а зробив небагато — зовсім невеличку дірку видовбав.

Тут хан повернувся, ще одну козулю привіз. Сам веселий, задоволений. А як глянув на сина — похмурнів, брови насупив. Бачить — сидить син, як і сидів, потом обливається, морочиться, сосновий оцупок довбає, дерев’яного казана майструє.

Як ухопить хан нерозумного сина, як почне шмагати нагаєм. Потім скочив на коня, звелів синові додому вертатися.

— Вже вдома пообідаємо,— каже.

Син насилу на коня виліз, чвалає слідом за батьком… Довго так їхали — хан попереду, син позаду. Оглянувся хан, бачить: син геть відстав.

— Гей, сину,— гукає,— тягни свого коня за хвіст!

Син скочив з коня й ну тягти його за хвіст. Побачив це хан, знов спалахнув.

Примчав до сина й давай шмагати його нагаєм. Шмагав, шмагав, аж утомився.

Приїхали вони додому, обидва невеселі, обидва мовчать.

Сіли обідати. Ледве встали з-за обіду, ханський син зараз до себе пішов, ліг та й стогне потихеньку.

Алтан-Хайша питає:

— Що тобі? Чому стогнеш?

— Ох, ох, усе болить!

— Що ж у тебе болить? Чи ти, бува, не захворів? — допитується Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

— Ні, не захворів я. Батько мене на полюванні довго нагаєм шмагав.

— За віщо ж це? — питає Алтан-Хайша.

— А я й сам не знаю. Мабуть, з глузду з’їхав на старість… Приїхали ми в одну падь, він убив козулю й каже: «Готуй нам їжу!» Я питаю: «Як же я готуватиму? У нас казана немає!» Він каже: «Обійдешся дерев’яною посудиною». Ну, я зрубав дерево й почав дерев’яного калана видовбувати. Під’їхав він, побачив це, нічого не сказав та як почне нагаєм шмагати!

— А за віщо ж тебе вдруге бив? — знов питає Алтан-Хайша.

Ханський син каже:

— Коли ми поверталися з полювання, я дуже відстав. Батько гукає: «Тягни свого коня за хвіст!» Я й став тягти коня за хвіст. Тут батько знов як примчить до мене, як почне нагаєм шмагати! Ні, мабуть-таки, він з глузду з’їхав.

Вислухала це Алтан-Хайша й каже:

— Ні, батько зовсім з глузду не з’їхав. Це у тебе в голові розуму не дуже багато. Не міг уторопати, що він вказав!

— А що ж тут можна второпати? — дивується ханський син.

Алтан-Хайша каже:

— Коли батько сказав тобі: «Обійдешся дерев’яною посудиною», ти настромив би шматки м’яса на сучок та й смажив би їх на вогні. Ось тобі й дерев’яний посуд!

— А нащо ж він звелів мені тягти коня за хвіст?

— Та хіба ж те хотів сказати хан? Він хотів, щоб ти не відставав, щоб поганяв свого коня гарненько. Оце тобі й «тягти коня за хвіст!»

А старий хан стояв за дверима й чув їхню розмову.

Думає собі: «Ні, таки справжнє диво моя невістка Алтан-Хайша! Усі мої тушеміли проти неї дурні, нерозумні діти! Ось тепер я можу спокійно покинути своє ханство й поїхати до Шажин-Номон-хана. Він теж розумом славен; ану ж перевірю, чи й справді це такий мудрець, як люди кажуть?»

Зібрався хан і наступного ж дня рушив з двома баторами в сусіднє ханство, до Шажин-Номон-хана.

Втрапив він на велике свято. У Шажин-Номон-хана гостей не злічити. Сам Шажин-Номон-хан походжає пихатий, гордий.

Питає він нашого хана:

— З чим до мене приїхав?

А той йому:

— Позмагатися до тебе приїхав, побачити, хто з нас гострі ший розумом!

— Гаразд,— каже Шажин-Номон-хан,— ось я буду тобі загадки загадувати, а ти відгадуй.

Шажин-Номон-хан такі вже хитромудрі загадки загадуєта наш хан не довго думає, одразу їх розгадує. Аж прикро стало господареві.

Каже він нашому ханові:

— Ось тепер ти загадуй, а я відгадуватиму.

Наш хан загадав загадку, а Шажин-Номон-хан міркує-міркує — ніяк відгадати не може. Загадав другу — й другої Шажин-Номон-хан відгадати не може. Загадав третю — та хоч як господар морочився, не міг і третьої відгадати.

І так він оскаженів з досади й гніву, що наказав вартовим закувати нашого хана в ланцюги й прив’язати до стовпа за шию.

— Через три дні відрубайте йому голову,— наказує Шажин Номон-хан,— щоб і на світі його не було! А баторів його зарубайте зараз!

Бачить хан — смерть близько!

Став він прохати Шажин-Номон-хана:

— Яка ж тобі користь буде, коли відрубаєш мені голову? Краще візьми за мене великий викуп.

Жаднючий був Шажин-Номон-хан. Питає він:

— А що ж даси за себе?

Хан каже:

— Дам багато овець і корів, багато золота. Тільки дозволь мені додому листа написати — все відразу буде: і скот, і золото.

Скликав Шажин-Номон-хан своїх нойонів, князів та вельмож і став з ними радитись.

Нойони кажуть:

— Голову йому відрубати не важко, краще викуп узяти.

Мовить Шажин-Номон-хан:

— Пиши додому листа — нехай викуп привезуть.

Зрадів хан, став листа писати:

«Приїхав я з моїми баторами до славного ханства Шажин-Номон-хана й трапив саме на багате свято. Залишився я в славного Шажин-Номон-хана гостювати. І вдень і вночі бенкетую та розважаюся. Сплю я на м’якому зеленому матраці, вкриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом. Славний Шажин-Номон-хан подарував мені дорогі прикраси на руки й на ноги, на шию вдягнув срібного крученого ланцюга. Для послуг мені дав найкращих своїх людей: вони від мене ні вдень ні вночі не відступають.

Коли одержите цього листа, приготуйте славному Шажин-Номон-хану багатющі дарунки: женіть усіх моїх рогатих корів та биків, а слідом за ними женіть весь безрогий скот. З трьох золотих осик, що виросли у нас на подвір’ї, дві зрубайте й одразу ж спаліть, а одну з собою везіть до кордонів володінь славного Шажин-Номон-хана. Сивого мого коня з собою не беріть — він скакун поганенький, нікому тут не потрібен, нехай у своїй стайні стоїть! Листа цього нехай розріже своїми золотими ножицями моя молода невістка».

Прочитав цього листа Шажин-Номон-хан, прочитали його тушеміли й нойони і сказали:

— Пише хан, щоб добрий, багатющий викуп надіслали нам! А на розум він, мабуть, не дуже багатий: он скільки безглуздих слів у своєму листі понаписував!

Узяли цього листа три найбистріші посланці Шажин-Номон-хана й чимскоріше поскакали в землі нашого хана.

Вручили вони листа ханському синові. Той прочитав, нічого не второпав. Ханські нойони прочитали, теж нічого не зрозуміли. Одне збагнули: треба ханський наказ виконувати.

Заметушився ханський син, заметушилися радники й нойони: наказують зганяти докупи биків, корів та овець. Самі бігають, шукають, де на подвір’ї золоті осики виросли. Крик, лемент, гамір стоїть…

Один з радників каже:

— Постривайте! Адже наш хан пише, щоб листа розрізала своїми золотими ножицями його невістка-розумниця. Треба їй віднести листа!

Принесли листа Алтан-Хайші.

Прочитала вона й каже:

— Схопіть зараз двох посланців Шажин-Номон-хана й киньте у в’язницю, а третього закуйте в міцні ланцюги!

Послухалися ханські радники, зробили так, як Алтан-Хайша звеліла.

Потім скликала вона всіх і сказала:

Не так ви зрозуміли, що нам хан пише! Трапив він у велику скруту, от і пише так, щоб ніхто, окрім нас, не зрозумів… «Залишився я погостювати в славного Шажин-Номонхана» означає, що наш хан трапив у полон… «І вдень і вночі бенкетую та розважаюсь» — весь час тужу й журюся. «Сплю на м’якому зеленому матраці» — лежу на траві. «Укриваюся синьою ковдрою, гаптованою золотом» — сплю під зоряним небом. «На руки й на ноги подарував мені Шажин-Номон-хан дорогі прикраси» — звелів надіти кайдани на руки й на ноги. «На шию вдягнув крученого срібного ланцюга» — прив’язав мене за шию мотузкою. «Для послуг мені дав найкращих своїх людей, вони від мене ні вдень ні вночі не відступають» приставив до мене грізну сторожу.

Слухають радники й нойони, слухає ханський син, дивуються мудрості Алтан-Хайші, а вона далі листа читає:

— Просить наш хан пригнати до Шажин-Номон-хана всіх своїх рогатих биків та корів, а слідом за ними й весь свій безрогий скот — це означає, що хан велить зібрати усіх своїх воїнів з луками та списами, а за ними й воїнів з мечами. З трьох золотих осик, що виросли у нас в дворі, наказує він дві зрубати, а одну везти до кордонів володінь Шажин-Номон-хана. Це означає: двох посланців Шажин-Номон-хана вбийте, а третього візьміть проводирем.

Усі питають:

— Про якого ж це сивого коня пише наш хан?

— Пише він про свого сина,— каже Алтан-Хайша,—наказує йому тут залишатися. Готуйте військо, треба в похід іти'

Небагато часу минуло, вже згромадилося ханське військо. Попереду лучники пішли, позаду воїни з мечами: сама Алтан-Хайша їх повела.

Полонений посланець Шажин-Номон-хана дорогу показу вав.

Грізною хмарою налетіли вони на володіння Шажин-Номон-хана. Він і війська свого зібрати не встиг. Схопили Шажин-Номон-хана, привели до Алтан-Хайші.

Питає його Алтан-Хайша:

— Чи до вподоби тобі, славний Шажин-Номон-хане, наші дарунки?

Мовчить хан, труситься весь, словечка з жаху вимовити не може. Наказала Алтан-Хайша зв’язати його, як барана, й везе в своє ханство.

А наш хан повернувся, скликав усіх своїх підданців і сказав:

— На всій землі немає такої мудрої жінки, як Алтан-Хайша! Як умру — хай вона править моєю країною!

Так і сталося, як бажав хан. Коли помер він, стала правити ханством Алтан-Хайша — Золоті ножиці, дівчина з бідної юрти.

Якийсь купець прийшов до падишаха й каже:

— Я алхімік, за допомогою хімії мідь і бронзу перетворюю на золото.

Падишах повірив алхімікові й дай йому міді й бронзи, щоб той перетворив їх на золото.

За кілька днів купець приніс падишахові брусок золота.

— З вашої міді й бронзи, — сказав він, — вийшло ось скільки золота! Якщо зболить ваша шляхетна душа, дайте мені ще міді й бронзи, щоб я міг і надалі робити своє діло.

Падишах, не ховаючи радощів, узяв собі той брусок золота, а купцеві звелів дати ще міді й бронзи…

Тричі приносив купець падишахові золото замість міді й бронзи, витративши на це п’ятсот міскалів[1] свого золота. Але вчетверте він не став прохати в падишаха ні міді, ні бронзи.

А падишах, що йому припало до душі купцеве мистецтво, спитав:

— Хіба ти вже не маєш наміру продовжувати свою цікаву працю?

Купець відмовив:

— Шкода, але мої хімічні розчини вичерпалися; а щоб купити їх на моїй батьківщині й доправити сюди, потрібно дуже багато грошей, яких у мене, на жаль, нема.

— Скільки тобі треба грошей? — спитав падишах.

Поміркувавши, купець відказав:

— Батьківщина моя далеко — у східній частині Китайської держави; щоб доїхати туди, накупити розчинів і привезти їх сюди, треба десять тисяч міскалів золота.

— Ну, а скільки ж можна виробити золота, витративши стільки грошей на розчини? — спитав падишах.

— Стільки, — відповів купець, — скільки краплин у веснянім дощу, води в бездонних морях, каменів у горах, зір на небі й піску в пустелях!

— Гаразд, — сказав утішений падишах, — я дам тобі ці гроші, а ти швидше рушай у путь!

Діставши десять тисяч міскалів золота, купець повернувся на свою батьківщину.

Збігло чимало часу, і всі забули про цей випадок.

Одного разу падишах закликав до себе мудреця і звелів йому:

— Склади мені список дурнів моєї країни, щоб я, повигонивши їх, очистив від йолопів свою державу.

— Я не буду цього робити, — заперечив мудрець, — бо ті дурні нападуть на мене і вкоротять мені життя.

— Не бійся! — заспокоїв його падишах.— Якщо ти зумієш довести, що кожен, хто потрапив до списку, справді дурень, тебе оборонятиме ціле моє військо, і ніхто не наважиться жодної волосинки на тобі зачепити.

За два дні мудрець прийшов до падишаха зі списком дурнів. Той узяв списка і вжахнувся: першим у списку стояло його ім’я. Падишаха охопила лють, але, згадавши власну обіцянку про охорону мудреця, стримався і мирно спитав:

— Чому ти записав у цей список мене, та ще поставив першим?

Мудрець нагадав падишахові випадок з купцем-алхіміком і сказав:

— Подібної дурниці не вчинить звичайний дурень, її може зробити лише визнаний йолоп. Отим я й записав на першому місці у списку ваше височайше ім’я.

— А якщо той алхімік, котрого ти вважаєш за дурисвіта, повернеться, що тоді робитимеш ти, і що треба буде зробити з тобою?

— Нічого особливого, — відказав мудрець, — тоді я негайно викреслю ваше височайше ім’я зі списку, а на те місце впишу ім’я алхіміка. Отже, зі мною не треба буде нічого робити.

[1] Міскал — дрібна монета (тадж.).

Колись, дуже й дуже давно, жили собі дід та баба. І був у них син Амінбек. Батьки хотіли зробити Амінбека багатим купцем. Якось вони дали йому сто карбованців і звеліли йти вчитися торгувати. Амінбек не хотів бути купцем, а хотів набути знань в науках та мистецтві.

Прийшов Амінбек до одного міста, переночував у заїзді, а вранці вийшов на вулицю.

І тут він почув глашатая, який, проходячи вулицею, сповіщав:

— Хто хоче навчитися добре писати, хай іде до такого-то!

Амінбек одразу ж пішов до того чоловіка і домовився за сто карбованців навчатися в нього письма на протязі року.

Він навчився писати так спритно, шо міг зробити свій почерк схожим на почерк першої-ліпшої людини. Коли минув рік, Амінбек повернувся до батьків. Батьки дуже засмутилися з того, що їхній син ще не навчився торгувати.

Старий та стара дали йому сто карбованців І знову послали його, звелівши на ці гроші навчитися торгувати. Амінбек поїхав до одного міста, переночував там, а ранком вийшов на вулицю. Тут він зустрів глашатая, який вигукував:

— Хто хоче навчитися грати в сарташ[1], хай іде до такого-то!

Амінбек звернувся до того чоловіка, заплатив сто карбованців і почав навчатися у нього гри в сарташ. І він навчився грати так добре, що почав перемагати найкращих гравців.

Минув рік, і Амінбек повернувся додому.

Батьки вилаяли його за те, що він даремно переводить гроші і вивчає всілякі дурниці. Потім вони дали йому ще сто карбованців і звеліли, щоб на ці гроші він навчився торгувати.

Так, як і раніш, Амінбек приїхав надвечір до одного міста, переночував, а ранком вийшов на вулицю і зустрів глашатая, який вигукував:

— Хто хоче вивчитись гри на скрипці, хай іде до такого-то!

Амінбек пішов до того чоловіка, заплатив йому сто карбованців і почав учитися грати на скрипці. Минув рік, і він так добре навчився грати на скрипці, що, напевне, у всьому світі, не було іншого такого скрипаля. Після навчання Амінбек повернувся додому.

Старий та стара жорстоко вилаяли його за те, що він знову займався дурницями. їм зробилося соромно перед односельцями, що в них такий неслухняний син; вони продали будинок, все своє майно і вирішили переселитися в інше місце. Дісталися вони до одного міста. В дорозі дуже зголодніли: Але грошей у них не було навіть на хліб.

Розізлились вони на Амінбека.

— Через тебе залишили село, через тебе без грошей сидимо,— бурчали старі на Амінбека і продали його одному власникові каравану.

Якось той караван проходив безводними місцями, всіх почала мучити спрага. Люди спустили відро у криницю, але воно ніяк не могло дістати води. Тоді власник каравану оголосив:

— Комусь з нас треба спуститися в колодязь і, що б там не було, дістати води, інакше загинемо від спраги.

Власник каравану подивився на Амінбека і сказав:

— Ану, хлопчику, спускайся ти!

Амінбека обв’язали мотузком і спустили в колодязь. Він роздивився навколо: води в колодязі не було. Та зате в одному кутку лежала купа золота. Амінбек наповнив спущене відро золотом і гукнув, щоб тягнули. Люди вгорі побачили золото, дуже зраділи і одразу ж спустили відро назад. Амінбек знову наповнив його золотом. І так він подав нагору сорок відер золота. Після того гукнув, щоб витягли і його. Люди почали його підіймати, а потім зупинились і стали, міркувати: «Адже, коли він вийде з колодязя, то може заволодіти всім золотом».

Розміркувавши так, жадібні торгівці обрізали мотузок і пішли далі своєю дорогою.

Амінбек з гуркотом упав на дно колодязя. Він звівся на ноги, побачив, що мотузок обрізаний, і гірко заплакав. Але потім вирішив, що сльози горю не допоможуть. Він став озиратися навколо і помітив кінець якогось мотузка. Коли він потягнув його, відчинилися двері, і за ними Амінбек побачив дею[2]. Той дею ледве сидів, такий він був кволий. Амінбек несміливо підійшов до нього і сів. Посидівши трохи, він побачив скрипку. Амінбек зрадів. Він знаками попросив у дею дозволу взяти скрипку.

Дею дозволив, і тоді Амінбек взяв скрипку, настроїв її і заграв так гарно, що дею розчулився і від того почав видужувати. Так він слухав гру, поки й зовсім не одужав.

Тоді дею запитав Амінбека:

— Єгете, як ти сюди потрапив?

Амінбек розповів йому, як усе трапилося Дею не розсердився на нього і сказав:

— Ну, єгете, за те, що ти мене вилікував своєю грою, я тобі добро зроблю.

Сказавши так, дею підхопив Амінбека і вилетів з ним на поверхню землі.

Виявилося, що білк колодязя був залишений ішак, на якому раніш їхав Амінбек. Дею підхопив й ішака, доставив Амінбека разом з ішаком до місця привалу каравану, а сам повернувся .назад.

Власник каравану, коли побачив Амінбека цілим і неушкодженим, тут же написав листа і передав його Амінбеку. Він звелів Амінбеку їхати з листом вперед і сказав, що хоче порадувати дружину звісткою про своє швидке повернення.

Амінбек рушив у путь і дорогою вирішив подивитись, що написано в листі. А там було написано:

«Хлопчика, який принесе цього листа, вбий і закопай у такому місці, щоб люди не побачили».

Амінбек порвав того листа і таким же почерком, як у власника каравану, написав:

«Швидко повернуся. Хлопчика, який принесе цього листа, влаштуй у нашому домі, годуй і одягай».

3 цим листом він приїхав до дружини власника каравану, а караван ішов ще п’ять днів.

Дружина власника каравану прочитала листа і привітно прийняла хлопчика. Вночі, коли всі жителі міста вляглися спати, серед міста в одному великому будинку світилося.

— Чому, коди всі люди сплять, он там світиться? — запитав Амінбек господиню.

— Там живе правитель міста. Він дуже любить грати в сарташ і, напевне, грає й тепер. Тому, хто в нього виграє, він обіцяє відступити своє місце.

Амінбек пішов до правителя міста. Правитель міста запитав у нього:

— Гей, єгете, чого ти сюди прийшов?

Амінбек відповів йому:

— Я чув, що ви граєте в сарташ і у всіх виграєте. Хочу грати з вами в сарташ.

— Добре,— сказав правитель міста.— Коли вже ти, хлопчиську, наважився грати зі мною в сарташ, то в мене є умова: виграєш — будеш замість мене правити містом; програєш — скараю тебе!

І от правитель міста сів грати з Амінбеком. Він посунув свої шашки сюди-туди і замкнув шашку Амінбека.

— Будемо грати доти, поки хтось з нас не виграє три рази підряд,— сказав правитель міста.

Почали грати другий раз, і знову виграв правитель міста. Він сказав Амінбекові:

— Гей, хлопче, не губи своєї голови, іди, поки не пізно!

Амінбек не схотів іти. і вони знову розставили шашки.

Амінбек почав рухати шашки туди-сюди і виграв. Почали ще грати — знову Амінбек виграв. Тут правитель міста схопився за голову, але знову вони розставили шашки, і Амінбек виграв втретє.

Тоді правитель міста сказав:

— Старим я став, не можу більше правити містом. Я шукав замість себе людину з знанням і розумом. От вона і знайшлася.

Тимчасом до міста повернувся колишній господар Амінбека — власник каравану.

— Ну, жінко, як ти зробила з моїм посланцем?

Дружина-відповіла:

— Так, як ти звелів — прийняла його в нашому домі, одягнула, обула, годувала.

— Ах ти ж, дурна бабо! Хіба це звелів я тобі робити? Ану, дай-но мені листа, я покажу тобі, що там було написано! — гукнув чоловік.

І коли дружина подала йому листа, він побачив, що там було написано:

«Швидко повернусь. Хлопчика, якай принесе цього листа, влаштуй у нашому домі, годуй і одягай».

Здивований, власник каравану запитав:

— А де ж він тепер?

Дружина йому відповіла:

— Він тепер став правителем нашого міста.

Почувши це, власник каравану ще більше здивувався. Незабаром розшукав Амінбек своїх бідних батьків. Побачили вони сина, зраділи. Тепер вони покаялися, що даремно примушували сина вчитися торгувати. Син їхній хотів одержати знання і домігся цього.

Та мало того: коли став він правителем міста, то відкрив школи для всіх дітей. Там навчали їх наймудріші вчені і вмілі, майстри. Поки був Амінбек головою міста, багато юнаків навчилися різних наук і ремесла. І пішла слава про них по всій землі.

=====================================================

[1] Сарташ — шахи.

[2] Дею — потвора.