Одні кажуть, що було, інші кажуть — не було. Але десь коло підгір’я Алатау жив старий чоловік зі своєю дружиною. Він полював на птахів та звірів і з того вони жили.
Якось восени в тенета старому потрапив величезний лелека. Кинувся старий по здобич, а лелека несподівано забалакав людською мовою.
— Відпусти мене, діду, — став він благати мисливця. — Я лелечий ватажок і щедро віддячу тобі.
— А звідки ж ти, лелеко?
— Моя оселя по той бік Алатау, зайдеш туди — кожен вкаже мій дім.
Відпустив старий лелеку, і той сказав, відлітаючи:
— Я твоєї доброти ніколи не забуду.
Наближалася весна. Мисливцеві пастки стояли порожні, не попадалися в них ані птахи, ані звірі.
Настав для старого тяжкий час, він і згадав про свого колишнього бранця:
— Піду, мабуть, пошукаю лелеку, може, він зарадить моєму лихові.
Другого дня підвівся старий раненько і подався в путь. Не день і не два минуло, доки опинився дід по той бік хребта Алатау.
І тут він побачив величезні овечі отари, що паслися на гірських схилах.
— Чиї то вівці? — спитав він у вівчарів.
— Лелечині, — відповіли вони й показали, на його прохання, дорогу до оселі їхнього господаря.
Пішов далі старий і незабаром побачив величезний табун коней.
— Чиї це коні? — спитав у пастухів.
— Лелечині, — відказали йому.
— Багатий лелека, — зрадів мисливець. А тоді спитав: — Порадьте, що попрохати в лелеки? Колись він пообіцяв мені дати все, що я забажаю.
— У лелеки є чарівне горня. Тільки скажеш: «Вари, моє горня», — і з нього сиплеться золото. Проси те горня.
Старий подякував і рушив далі. Довго йшов він, поки дістався-таки до лелечиної оселі.
— Мир вам! — привітався старий. — Я прийшов до вас, лелеко, по обіцяний дарунок.
— Проси, що хочеш, — відказав лелека.
— Подаруй мені чарівне горня.
— Навіщо тобі, старий, те горня? Краще я насиплю миску золота, і тобі стане на цілий вік, — умовляв лелека.
Але старий стояв на своєму, і лелека подарував йому чарівне горня.
Подякував старий і подався у зворотну путь. Дні минали за днями, а він ішов, ішов і, нарешті, зупинився в свого давнього приятеля.
Нагляньте, шановний, за цим горням, бо я з ніг падаю, так спати хочеться. Тільки не кажіть: «Вари, моє горня» — бо лихо буде.
Заснув старий, а його приятель не міг пересилити цікавості й сказав: «Вари, моє горня!» І одразу на стіл посипалося золото. Господар сховав чарівне горня, а старому підсунув своє, зовні таке саме.
Прокинувся старий, забрав горня і рушив далі. Ішов ще сім днів і сім ночей і тільки по тому об’явився вдома. Поставив дід посеред столу горня й, скільки мав сили, закричав:
— Вари, моє горня!
Але горня нічого не варило, і золото з нього не сипалося. Старий розлютився на лелеку і вранці знову пішов до нього.
Дочапавши за багато днів до пастухів, що пасли лелечиних коней, старий сказав:
— Обдурив мене лелека. Не варить горня золота. І знов я не знаю, що мені в нього попросити.
— Просіть у лелеки скатертину-годувальницю. Якщо її розіслати й звеліти: «Скатертино, нагодуй!» — на ній одразу з’являться всілякі наїдки та напої.
Пішов старий далі й незабаром дістався до лелечиної хати.
— Що сталося? — здивувався лелека. — Невже тобі горняти мало?
— Ти обдурив мене, лелеко. Дай мені інший подарунок. Я хотів би мати «скатертину-годувальницю».
Лелека виконав і це його прохання.
Пішов старий додому, але по дорозі знову зайшов до приятеля. Трохи під’ївши, старий ліг поспати, попередивши, щоб господар наглянув за скатертиною, але не казав: «Скатертино, нагодуй!»
Щойно старий склепив повіки, як господар проказав чарівні слова і на скатертині з’явилося сімдесят найрізноманітніших наїдків та напоїв. Господар сховав усе і підсунув старому, замість чарівної, звичайну скатертину.
Повернувшись додому, старий розстелив скатертину на столі й гукнув:
— Скатертино, нагодуй!
Але на столі нічого не з’явилося…
— Знову лелека обдурив мене! — сказав старий і другого дня подався до лелеки.
— Може, то не лелека винний, — сказали старому цього разу пастухи. — Може, то якісь твої вороги роблять тобі шкоду. Попроси в лелеки чарівну ломачку.
Переступивши поріг лелечиної оселі, старий сказав:
— Не будемо ні про що згадувати. Що було, те минуло. Цього разу я хочу попрохати в тебе не дуже дорогу річ. Подаруй мені чарівну ломачку.
Лелека не відмовив старому. Забравши подарунок, старий пішов додому і за кілька днів знову спинився у свого приятеля. Лягаючи спати, доручив наглянути за ломачкою і попередив, щоб ніхто не казав: «Бий, ломачко!»
Але щойно старий заснув, господар виніс ломачку в сусідню кімнату й прошепотів: «Бий, ломачко!» Як зірвалася ломачка з місця, як заходилася молотити всіх, хто був у хаті! Прокинувся старий, заскочив до світлиці, а до нього всі з плачем:
— Зупини свою ломаку! Віддамо тобі і горня, і скатертину. Зглянься над нами, бо вона нас до смерті заб’є!
— Спинись, ломачко! — гукнув старий, і ломака вгамувалась.
Господар приніс старому чарівне горня й скатертину, і дід пішов геть із тої злодійської хати.
Живий і здоровий дістався старий додому, застелив стіл чарівною скатертиною й гукнув: «Скатертино, нагодуй!» Ахнула стара, побачивши таку силу наїдків та напоїв. Наїлися вони, напилися. А тоді старий виставив на стіл горня й звелів: «Вари, моє горня!» Зашуміло, забулькало щось у горняті, й посипалося з нього через вінця золото.
Щасливо зажили старий мисливець і його дружина. Але дізнався про ці дива хан і послав до старого візира.
— Віддай ханові горня й скатертину! — зажадав той.
Старий лише гукнув: «Бий, ломачко!»— і довелося візирові накивати п’ятами.
Тоді хан зібрав семитисячне військо й рушив з ним на старого.
— Виходь, старий, на битву, якщо ти не вмер од страху! — закричав хан.
Вийшов старий, поглянув на військо й гукнув стиха: «Бий, ломачко!»
І пішла ломачка танцювати по головах та хребтах ханських вояків! Дременуло військо ханове. А ломачка тим часом і до нього самого добралася. Урепіжила володаря раз та другий — заскиглив хан:
— Зупини, старий, ломаку! Порятуй свого володаря від смерті.
А старий стоїть на порозі та всміхається:
— Оце тобі, щоб не зазіхав на чуже добро.
Так справдилися мрії й бажання старого мисливця та його дружини, і жили вони щасливо до кінця днів своїх.
В одному домі, такому, яких багато на світі, жив батько з трьома синами.
Старший син пішов у найми в далекий край. Попрацював рік, в оплату дістав осла, і цей осел, як йому звеліти: «Роби золото!», замість балабушок робив золоті монети.
От коли хлопець повертався додому, зупинився він на ночівлю в заїзді. І, лягаючи спати, попросив хазяїна:
— Не кажіть моєму ослові «Роби золото!»
Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн і каже ослові:
— Роби золото!
І осел наклав багато золотих монет.
Тоді хазяїн підмінив осла іншим, схожим на хлопцевого.
Вранці бере хлопець хазяйського осла, як свого, і весело рушає додому. А вдома він признався батькові та братам, якого осла привів. Розіслав він на землі простирадло, поставив посередині осла і велить:
— Роби золото!
Осел ані руш.
Хлопець знов:
— Роби золото!
І наклав осел замість червінців повне простирадло балабушок.
Тоді пішов у найми другий син. Пропрацював рік і дістав у нагороду стіл. Якщо сказати: «Готуй обід або вечерю!» — цей стіл сам наготує обід або вечерю
От коли цей хлопець вертався додому, зупинився він на ночівлю в тому самому заїзді, де підмінили його братові осла. І, лягаючи в ліжко, попросив хазяїна:
— Не кажіть цьому столу: «Приготуй їсти!»
Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн і каже столу:
— Приготуй їсти!
І стіл одразу ж приготував їсти.
І тоді хазяїн сховав цей стіл, замінивши його іншим.
Уранці бере хлопець хазяїнів стіл, як свій власний, і йде додому. А вдома розказав батькові та братам, якого стола приніс. А тоді гукнув до стола:
— Приготуй їсти!
Але стіл не приготував нічого.
Не дивина, що бідолаха тяжко зажурився.
Тоді пішов у найми наймолодший брат. Пропрацював рік і дістав у винагороду палицю. Та палиця мала дивну властивість. Якщо сказати: «Лупцюй!» — вона починала бити всіх, хто був поблизу, окрім самого хлопця.
І цей хлопець повертався додому і зупинився переночувати в тому ж заїзді, де скривдили його братів.
Після вечері, збираючись спати, він просить хазяїна:
— Не кажіть моїй палиці: «Лупцюй!»
А хазяїн:
— Ні-ні.
Уклався хлопець у ліжко, а хазяїн-злодій схопив палицю і гукнув:
— Лупцюй!
І палиця ну гамселити підряд усіх, хто був у заїзді, особливо хазяїна і його челядь. Ну й переполох тоді зчинився!
Побитий хазяїн благав хлопця, щоб той зупинив її.
Але хлопець відповів, що не зупинить палиці, поки він не поверне йому осла і стола, украдених у його братів. Хоч-не-хоч довелося шахраюватому хазяїнові заїзду повернути осла і стола.
Відтоді батько й брати зажили щасливо.
Жила собі жінка з малим сином. Хатина їхня стояла на косогорі — місце дике, безлюдне; вище — скелі та каміння, нижче — болото — ні душі живої поблизу. Тож не дивно, що там водилося чимало і гномів, і ельфів, і фей. Як тільки стемніє, виходили вони з своїх схованок. Живучи тут, удова багато чого набачилась і наслухалася ночами: як танцюють під самим вікном мандрівні вогники і як перемовляються в дубовому гаю гноми-лісовики. Аби вона була не така бідна, то давно б уже перебралася ближче до людей — у село. Але там за житло треба платити, а за цю хатину ніхто з неї не брав ані гроша.
Страшнувато їй було вночі з такими сусідами. Тому вона ніколи не засиджувалася допізна.
Як тільки повечоріє — зразу ж лягала спочивати, не чекаючи, поки перетліє жар у коминку. Укриється — і вже й не думає про те, що там надворі діється.
А от син її шестирічний дуже не любив лягати спати вчасно. Як не вкладеш силою, то сидітиме хоч і до півночі: грається біля коминка, а матері наче й не чує.
Одного зимового вечора вона аж утомилась, умовляючи його йти спати, і все марно. А надворі гуляв вітер: то двері сіпне, то в шибки застукоче. Жінка знала: для гномів, ельфів та фей така непогожа ніч — найкраща пора. Вони неодмінно зберуться гуляти, а вже як розгуляються, можуть і капость укоїти.
Вона й просила сина:
— Лягай, дитино, вже спати, бо буде тобі самому страшно.
І сердилася:
— Лягай, бо знайду прута!
А він не слухає, наче й не до нього.
Вона знову:
— Будеш сидіти, — заберуть тебе феї!
А малий:
— То й добре, як заберуть, хоч пограюся з ними!
Мати й кинула його умовляти. Хоч як їй було прикро, та, втомлена, лягла спати і незабаром заснула. А хлопець сидить собі на ослінчику біля коминка.
Та недовго він просидів сам. У комині раптом щось зашаруділо, і перед хлопцем ніби вродилося маленьке дівча: заввишки менше ніж на п’ядь, коси біляві, аж наче срібні, очі зеленкуваті, а щічки рум’яні, як вишеньки. Здивувався хлопець.
— Як тебе звати? — питає.
— Звати мене Я. А тебе?
— І мене Я, — схитрував хлопець.
Почали вони удвох гратися. Дівча набрало попелу і — диво дивне! — наліпило з нього цяцьок: маленьких корів і собак, будиночки й поряд з ними дерева, чоловіків та жінок.
Тоді дмухнуло на ті цяцьки — і вони ожили. Корови замахали головами й замукали, собаки забігали й загавкали, на деревах зашелестіло зелене листя, а чоловіки та жінки заходили й забалакали.
Хлопець аж рота роззявив з великого дива.
Тим часом вогонь у коминку потроху згасав. У хаті потемнішало. Хлопець узяв тріску й поворушив присок. З коминка випала гаряча вуглинка і просто на ногу дівчаті.
Воно так пронизливо заверещало, наче всі вітри, які є на світі, подули в одну вузьку щілину. Хлопець кинув тріску й затулив руками вуха.
У комині знов зашаруділо. Та цього разу малий не чекав, доки хтось з’явиться. Він прожогом кинувся до ліжка, ліг, укрився з головою і дух притаїв.
— А хто це так галасує? — почувся з коминка чийсь голос.
— Та Я ж, — озвалося, схлипуючи, дівча.— Мені припекло вуглинкою ногу.
— Хто припік? — спитав сердитий голос.
Хлопець, наполоханий, визирнув з-під ковдри і побачив: з коминка виглядає біле-пребіле обличчя.
— Та Я ж, — сказало дівча.
— Чого ж ти тоді верещиш? — гримнула мати-фея.
Простягла руку, схопила доньку за вухо і потягла в комин.
А хлопець ще довго лежав і слухав: чи не повернеться фея та не покарає його за те, що припік вуглинкою ногу її доньці.
На другий день став хлопець слухняний та покірний, мов тобі шовковий.
Настав вечір. Мати йому:
— Пора спати.
Він одразу й ліг. Мати каже собі: «Таки дійшли до нього мої слова». А хлопець лежить і каже сам собі:
— Цур їм, тим феям. Більш не буду з ними гратися.
Відтоді остерігався фей та ельфів і завжди слухався матері.
Жив багатий-пребагатий дідич. Жив у добрі — пив, бенкетував, а гості від нього й не виходили. Нарешті все йому набридло. Якось сів за стіл і задумався. Захотів чогось такого, що не може бути. Взяв собі папір і написав:
«Хто мені придумає таке, чого не може бути, тому дам усі гроші, що маю в шухляді».
Вивісив папір той у вікні й чекає. Люди читають і заходять до панського покою, але на все, що вони вигадують, пан відповідає:
— Ну, що ж, це може бути.
Одного дня зайшов мужик Климентій.
— Я дуже бідний,— каже він.
— Це може бути,— мовив пан.
— Не маю що їсти.
— Це теж може бути.
— Не маю що вбрати.
— І це може бути.
— Мої діти голі й голодні.
— Це може бути. Вірю…
— Жінка свариться зі мною.
— Може бути.
— Дивлюся на вас, пане, і думаю: велика неправда панує на світі.
— Це може бути, може бути.
— Але прийде кінець неправді!
— Це може бути. Чого Ж ні?
— От зберу я сто чоловіків, здорових легінів.
— Це може бути. Йди, збирай.
— І прийдемо разом до вашого палацу.
— Це може бути.
— Тоді виженемо вас із вашого палацу і пси вам марша заграють.
— Це не може бути! — крикнув пан.
Бідний Климентій забрав гроші з панської шухляди й пішов собі додому.
В одному селі жив собі нарубок та був такий сильний, що ото як вранці кине свою важку, залізом ковану палицю вгору, то вона аж увечері на землю впаде. А що не знав ніякого ремесла, то худобу нас. І перед усіма вихвалявся, що його, мовляв, ніхто не подужає і він нікого не боїться.
Аж якось, отак загордившись, він запитав у матері:
— Скажи мені, люба матусю: хіба є ще хтось на білому світі сильніший за мене? Ти ж бачиш, як я легко шпурляю вгору важку, залізом ковану палицю. Можу й дерева з корінням виривати…
А мати всміхнулася та й каже йому:
— Е, мій синку, ніколи не хвалися силою, бо в світі знайдуться люди, що й тебе за пояс заткнуть.
— Не може бути! — розсердився син. І вирішив податися світом, щоб перевірити, чи справді-таки хтось зможе побороти його.
Довго йшов і дійшов до річки, широко та повноводної. Ступив у воду —глибоко, убрід не перейде. Коли бачить: на тому боці якісь люди метушаться, зерно перелопачують. Він і гукнув до них, щоб вони показали, де тут міст чи якась інша переправа.
Один чоловік з лопатою в руці підійшов до берега довідатися, що віті хоче.
— Перейти через річку мені треба,— відповів наш силач.
Коли той чоловік почув таке, то простяг йому лопату, яка аж до другого берега сягнула, та й каже:
— Сідай, перенесу!
Сів той силач на лопату, й чоловік переніс його на свій берег. Коли парубок підійшов до гурту людей, що перевіювали збіжжя на току, то побачив, що старий чоловік затис пальцем одну ніздрю й дме, а четверо молодих підкидають лопатами зерно. Здивувався силач та й питає їх, чому старий на обидві ніздрі не дме. А йому відповіли, що якби старші подув на обидві ніздрі, то вітер поніс би не тільки зерно разом з половою, а й їх усіх.
Побачив силач, що потрапив поміж силачів, і захотів помірятися з ними силою. Та й розповів їм, чого він ото в світ подався. А один старий сліпий чоловік як почув таке, то й каже йому:
— А дай-но, хлопче, руку, попробую, який ти дужий.
Та люди, що працювали на току, порадили йому замість руки подати старому залізний держак лопати. Парубок так і зробив. Старий як натиснув пальцем на залізо, то аж ямку в ньому видавив.
— Еге,— каже старий,— нівроку, є сила в тебе. Так ось тут щойно один розбійник забрав у старого, який віє зерно, дочку, а в цих людей сестру. Зроби добре діло — відбери її назад.
Зрадів парубок, що нарешті трапилася нагода показати, на що він здатний, і швидше кинувся навздогінці за розбійником. Догнав його аж коло потоку: дівчина сиділа край води, а розбійник, поклавши голову їй на коліна, спав. Прибіг силач і відразу розбійника кулаком у бік: віддавай, мовляв, дівчину. Прокинувся розбійник, думав спочатку, що то дівчина ненавмисне пальцем торкнула його, аж дивиться: це якась проява до нього сікається. Як схопиться він та за сміливцем, а той утікати.
Коли ж назустріч йому чоловік іде: дванадцять повних возів причепив до пояса і тягне їх, ще й на дуду грає. Побачив силач того здоровила й до нього: мовляв, заховайте мене, бо он розбійник женеться за мною.
А здоровило був чоловік добрий, узяв нашого силача в жменю й запхнув за пояс. І далі потяг повні вози дорогою, ще й на дуду грає.
Аж тут і розбійник прибіг, заступив здоровилові дорогу й до нього: мовляв, де той чоловік, який щойно тікав.
— Та який чоловік? Я нікого не бачив.
— Е, ні, бачив.
Слово за слово та й завелися. Розбійник став погрожувати здоровилові: не таких, мовляв, ще бачив. Тоді здоровило щиглем стукнув розбійника, і той покотився по землі — не стало й видно його.
Здоровило далі потяг вози, а про силача, якого за пояс заткнув, і байдуже йому. Увечері здоровило притомився й хотів сісти, аж тут силач:
— Ой, чоловіче, обережно, не роздави мене.
Здоровило дістав нашого силача з-за пояса і поставив на землю. Парубок сяк-так подякував своєму рятівникові і скоріше, засоромлений, подався додому. З того часу він уже ніколи більше не хвалився своєю силою.
У деякому царстві, в деякому державстві жив собі один багатий купець. Народився у нього один син. Ріс він не по роках, а по годинах, не по годинах, а по хвилинах. Подався вчитися і швидко пройшов навчання. Якось пішов на прогулянку і взяв з собою паличку. Як кинув тую паличку, вона як полетить у тридев’яте царство й попала Бабі Язі в ногу. Баба Яга й каже:
— Ой Іване Івановичу, не зі мною тобі жартувати: є Біле поле, на Білому полі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарная панна, в головах стоїть кінь, з лика жар їсть! Ось із тією тобі жартувати!
Іван Іванович приходить додому й каже:
— Батьку мій рідний! Чув я, що є Біле поле, на Білому полі стоїть ліжко, на тому ліжку лежить гарная панна, в головах кінь стоїть, з лика жар їсть! Я хочу з тією панною одружитися.
Батько йому й каже:
— Бери грошей, сідлай коня і їдь!
Узяв Іван гроші, осідлав коня і поїхав. їхав він цілий день, і огорнула його темна ніч. Ось побачив він хатку на курячій ніжці. Заходить він у хатку, там дідочок маленький, як клубочок.
— Добрий день, дідусю!
— А, добрий день, добрий день, Іване Івановичу — купецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
— Їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно. Чи не знаєте ви, дідусю?
— Ні, — каже, — не знаю; якщо знають, то слуги мої. Заночуй, — каже, — завтра побачимо!
Він переночував. Уранці встав цей дід. Устав та як свисне — і позліталися пташки, які є на світі, — і маленькі, і великі.
— Ось ви, слуги мої, — каже дід, — усюди літаєте — і по лісу, і по полю, всі шляхи-путівці знаєте, а чи не знаєте, де Біле поле?
— Ні, відказують, — дідусю, не знаємо!
Тоді він каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину! їдь далі, не можу сказати, де Біле поле, не знаю!
Іван сів на коня і поїхав. Знову день їхав. Огорнула його ніч. Ось він знову бачить — стоїть хатка на курячій ніжці. Він зайшов, а в тій хатці дідочок маленький, як клубочок.
— Добрий день, дідусю!
— Добрий день, Іване Івановичу! Куди шлях тримаєш?
— їду, дідусю, на Біле поле. Чи не знаєте, дідусю, де Біле поле?
— Ні, не знаю; якщо знають, то слуги мої. Заночуй, а завтра побачимо!
Уранці дід устав та як свисне — і позбігалися звірі! Всі, які є на світі зібралися — і маленькі, і великі.
— Ой, дідусю, кажуть, — ні, не знаємо, де Біле поле!
Дідочок каже:
— Їдь далі, Іване Івановичу, — не знають звірі, не відають!
Іван і поїхав. Знову цілий день їхав, огорнула його темна ніч. І бачить він — стоїть хатка на курячій ніжці. Заходить він у хатку, а в хатці сидить дідочок маленький, як клубочок.
— Добрий день, дідусю!
— Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину! Куди їдеш, куди шлях тримаєш?
— Ой, їду, дідусю, на Біле поле, та не знаю, де воно, теє Біле поле. Чи не знаєте ви, дідусю?
— Ні, не знаю; якщо знає, то служниця моя. Ось заночуй, — каже, — завтра знатимемо все!
Заночував Іван Іванович. Назавтра дідусь вийшов, як свиснув — то набігла хмара; ніч темна — а то аж чорно стало. Тоді дід питає:
— Служнице моя вірная, чи не знаєш ти, де Біле поле?
— Чому ж, — каже, — не знаю: я зараз через нього йшла!
— Ну, — каже дідочок, — Іване Івановичу — купецький сину, ставай їй на крильця, вона тебе занесе на Біле поле. Тільки не кажи, що бачиш Біле поле. Вона тебе питатиме:
«Що, Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?» Кажи, що не бачиш!
Ось він став їй на крильця, вона його й понесла. Несла-несла, несла-несла, принесла до Білого поля.
— Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?
— Ні, не бачу!
Вона ще пронесла трохи.
— Іване Івановичу, чи бачиш Біле поле?
— Ні, — каже, — не бачу!
Пронесла ще трохи і питає втретє:
— Іване Івановичу — купецький сину, чи бачиш Біле поле?
Йому здалося, що він минув Біле поле, та й каже:
— Бачу!
Вона й спустила його. І спустила в такі моховиння, в болота, що ні самому пройти, ні коня провести. Ішов він, ішов, вибрався на Біле поле. Побачила його панна й каже:
— Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину!
— Добрий день, панно! — відказує Іван.
— Ой, — каже панна, — я давно на тебе чекала, ледь дочекалася!
— А я давно їду, ледве-ледве доїхав до тебе!
Вранці вона сідає на свого коня, що з лика жар їсть, і каже:
— Я поїду на прогулянку, а ти всюди ходи, тільки в одне місце не заглядай — в ту кімнату, що двері замазані, ликом зав’язані, туди не ходи!
Сама сіла на коня й поїхала. Кінь той поверх лісу піднявся і полетів. А він залишився ходити без неї і не пішов туди. Вона приїжджає ввечері. Назавтра вона знову каже:
— Ну, Іване Івановичу — купецький сину, гляди, не ходи туди, де тобі не дозволено. А я поїду на прогулянку.
Він день ходив, ходив і стерпів. Вона приїжджає ввечері.
— От добре, Іване Івановичу — купецький сину, витримав і другий день.
Назавтра вона знову каже:
— Ну, Іване Івановичу, я поїду на прогулянку, а ти гляди не ходи в ту кімнату!
І поїхала. Він ходив, ходив і раптом надвечір думає: «Що ж я всюди ходжу, ходжу, а не знаю, що в тій кімнаті?»
Він приходить туди, подивився, а там Кощій на ланцюгу прив’язаний!
Кощій побачив його та й каже:
А здоров, здоров, Іване Івановичу — купецький сину!
— Здоров, — відказує Іван.
— Іване Івановичу, одв’яжи мене, я тобі подарую три смерті.
Іван зрадів: «Це ж я довго житиму на світі. Спущу!»
Взяв одв’язав Кощія. Як одв’язав його, то він мерщій схопив панну.
— А ти, — каже Кощій, — Іване Івановичу — купецький сину, йди геть звідси, бо панна моя!
От Кощій заснув, а Іван Іванович посадив панну на свого коня і давай утікати. У Кощія були ще сокіл і соболь. Сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
— Ти, коню, чого іржеш? А ти, соболе, чого виєш? А ти, соколе, чого свистиш?
— А чому ж нам, — кажуть, — не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, — каже Кощій, — доженемо, відберемо — буде наша!
Кощій сів на коня й догнав.
— Ось, Іване Івановичу, першу смерть тобі дарую, — каже, — їдь звідси, бо я тебе вб’ю!
Відібрав панну і поїхав. Та Іван Іванович назад вертається з конем. Ось Кощій знову заснув, а Іван Іванович за панну — і повіз. Тоді сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
— Чого ви іржете, виєте, свистите?
— Як же нам не іржати, не вити і не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, доженемо, відберемо!
Сідає на цього коня й доганяє його. Догнав, відібрав.
— Ну, пам’ятай же, — каже, — Іване Івановичу — купецький сину, що я тобі вдруге смерть дарую. Більше не лізь до мене, бо я тебе вб’ю!
Одібрав панну і полетів. Іван Іванович знову вертається. Коли Кощій заснув, він узяв її і поїхав. Сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
— Ти, коню, чого іржеш? Ти, соболе, чого виєш? Ти, соколе, чого свистиш?
— А чому ж нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
Дарма, доженемо, відберемо!
Кощій сів на коня й доганяє його. Догнав і одібрав панну.
— Ну, — каже, — пам’ятай, Іване Івановичу — купецький сину, що я тобі втретє смерть дарую, більше не лізь, бо вже вб’ю!
Схопив панну і полетів. Іван Іванович — купецький син за ним, геть коня загнав. Аж летить крук із своїми дітьми.
— Добрий день, Іване Івановичу — купецький сину!
— Добрий день! — відповідає Іван.
— Будь такий ласкавий, — каже крук, — знесилів я, довго летів і ще далеко летіти. Я за твою доброту, якщо знадобиться, і тобі удружу! Ти не зв’язуйся з Кощієм, бо вб’є тебе.
Іван і кинув йому коня. Крук під’їв і полетів. А Іван Іванович подався по панну. От знову Кощій заснув, а він узяв панну і повів. Знову сокіл засвистав, соболь завив, кінь заіржав. Кощій прокинувся.
— Ти чого, коню, іржеш? А ти чого, соболе, виєш? А ти чого, соколе, свистиш?
Як же нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, доженемо, відберемо!
Сів Кощій на коня й доганяє їх. Панну ухопив, а Івана як ударив, той впав — убив Івана Івановича.
Крук цей, де він був, летить сюди.
— Ой, — каже, — Іване Івановичу — купецький сину! Я ж тебе попереджав: не сунься туди, бо вб’є Кощій. Треба, — каже, — живої води діставати!
І полетів по живу воду. Приносить живу воду: полив цією водою Івана, той і ожив. Був гарний, а став ще вродливіший. І каже:
Ой, як я довго проспав!
А крук йому:
— Ну, Іване Івановичу — купецький сину! Їдь до панни й спитай у неї, де Кощій такого коня дістав, що не можна від нього втекти.
Приходить Іван до панни, вона зраділа. Він і питає у неї про Кощієвого коня.
Вона йому відповідає:
— Ось, Іване Івановичу — купецький сину: живе в тридев’ятому царстві Баба Яга, а в неї дев’ять кобил. То хто три дні їх пропасе, той матиме такого коня!
Він туди й пішов. Іде він через річку, — річка тече стрімко, — а біля річки тріпочеться рибина.
Вона й просить:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, вкинь мене у воду: в лиху годину я тобі згоджуся.
Він укинув рибину у воду і пішов. Іде він, аж два вовки сваряться за одну кістку.
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, поділи між нами цюю кістку!
Він узяв цюю кістку і поділив. Вони з’їли кістку й побігли. І він пішов. Ішов, ішов, іде лісом; ліс такий великий! Аж два шершні не поділять дупло.
— Ой, — кажуть, — Іване Івановичу — купецький сину! Поділи між нами дупло! Ми тобі в лиху годину згодимося!
Він тоді взяв залишив одного в цьому дуплі, а другого заніс у друге. А сам пішов. Приходить до Баби Яги, що в тридев’ятому царстві живе. Вона каже:
— А, Іване Івановичу — купецький сину, добрий день! Ну, чого ти до мене прийшов, коней пасти? Ось пропасеш три дні, візьмеш коника на вибір!
Уранці Баба Яга взяла пучок залізних прутів і пішла в стайню. А в неї жила дівчина. Вона й каже:
— Піди, Іване Івановичу, й послухай, де вона накаже коням ховатися!
Він і підслухав.
— Ховайтеся, — каже Баба Яга, — у річку, щоб він вас не знайшов, щоб до вечора додому не прийшов!
Ось виряджає його Баба Яга гнати в поле кобил. Дає йому сиру сонливого, хліба дрімливого. Ворота відчинила, коні як вихопилися — поверх лісу й полетіли, тільки він їх і бачив! Він і пішов. Ішов, ішов, аж захотілося йому їсти. Він з’їв хліб, ліг та й заснув. Як спати, то спати — до самого вечора. Прокинувся, нема коней, іде і плаче. Іде побіля річки, аж рибина вигулькнула!
— Чого, Іване Івановичу — купецький сину, плачеш?
— Ой, — каже, — коней розгубив!
— Не журись, — каже, — не розгубив, стій і чекай!
А сама пірнула, вдарила хвостом — і вигнала коней із річки! Приганяє він додому коней.
— А тепер, — каже Баба Яга Івану Івановичу — купецькому сину, — пропасеш три дні, візьмеш коника на вибір!
Назавтра Баба Яга знову бере пучок залізних прутів під пахву і йде до коней у стайню. Дівчина знову каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину! Якщо хочеш коника добути, то йди послухай, де вона ховатися їм накаже!
Він пішов. Баба наказала, щоб ховатися на моховиннях, на болотах.
Знову баба дає йому сиру сонливого, хліба дрімливого й виряджає в поле:
— Ну, йди паси!
Ворота відчинила, коні як вихопилися, вище лісу полетіли. Тільки він їх і бачив! Потім він ішов, ішов, поки захотів їсти. З’їв хліб, сир, ліг і заснув. Як спати, то спати, — до самого вечора. Прокинувся — нема коней. Він іде й плаче. Аж біжить вовк.
— Чого, Іване Івановичу — купецький сину, плачеш?
— Ой, — каже, — коней своїх розгубив!
— Пусте, стій попереду, зараз приженемо!
Вовк як заскиглив, як завив, як забігав по моховиннях, по болотах, коней і вигнав. Іван приганяє їх додому.
— А, Іване Івановичу, добрий день! Два дні пропас, третій як пропасеш, візьмеш коника на вибір!
Назавтра вона пучок залізних прутів під пахву й подалася до стайні. А дівчина знову йому каже:
— Ой Іване Івановичу — купецький сину, коли хочеш коника добути, то йди послухай, куди вона накаже їм ховатися!
Він пішов, аж вона їм наказує, щоб ховалися по дуплах, по осичняку.
Знову дає йому Баба Яга сиру сонливого, хліба дрімливого і виряджає пасти. Відчинила ворота, коні як вихопилися поверх лісу полетіли. Тільки він їх і бачив. Пішов він. Ішов, ішов і захотів їсти. Ось він з’їв той сир, хліб з’їв, як ліг, то одразу й заснув. Прокинувся, аж уже сонце сідає. Він іде і плаче. Шершень летить і питає:
— Іване Івановичу — купецький сину, чого ти плачеш?
А він каже:
— Як мені не плакати, коли я своїх коней розгубив!
— А де вона наказала їм ховатися?
— Та по лісу, в дуплах, по осичняку!
Шершень як загудів, як почав щипатися та кусатися і вигнав їх.
Іван Іванович пригнав коней додому. А Баба Яга:
— А, Іване Івановичу — купецький сину, добрий день! Три дні пропас, візьми коника на вибір!
А сама пішла. Дівчина й каже йому:
— Дивись же ти, Іване Івановичу — купецький сину, стоїть у куточку в стайні малий плохенький жеребчик. Баба Яга з усіх добрих коней силу відбере та йому одному віддасть. А тебе вмовлятиме взяти доброго коня. А ти не слухай, бери маленького.
От він пішов у хлів, узяв жеребчика плохенького й веде. А Баба Яга побачила.
— Ой, — каже, — Іване Івановичу! Навіщо ти узяв такого коня! Ти б узяв доброго коня, щоб сів і поїхав!
А він каже:
— Я узяв на вибір, як і домовлялися. Який мені полюбився, такого і взяв!
І повів того коня. Як вести, то вести, як вести, то вести, — огорнула його темна ніч. Він розклав невеличке багаття і заночував. Тоді жеребчик цей каже йому:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він його пустив. Кінь покачався, покачався і побіг. Вже й сонце зійшло, а коня нема. Іван Іванович зажурився. Аж біжить цей кінь, під ним земля дрижить, грудки землі копитами підкидає.
— Хазяїне мій вірний, бери, — каже, — веди мене, я ще тебе не повезу — у мене ще сила мала!
Іван і повів. Вів день. Надвечір висік вогника, розклав багаття і заночував. Коник проситься:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він його пустив. Кінь покачався, покачався і побіг. Назавтра вже сонце зійшло — нема коня! Іван сидить біля багаття і журиться. Коли біжить його кінь, аж земля дрижить, скиби землі копитами вивертає.
— Хазяїне мій вірний, бери мене, веди, я ще тебе не повезу — у мене ще сила мала!
Іван Іванович його і повів. Веде, веде — цілий день. Огорнула їх темна ніч. Він вогника висік, багаття розклав і заночував. Кінь каже:
— Хазяїне мій вірний, пусти мене покачатися по сріблястій росі, по шовковій траві!
Він пустив коня. Кінь той покачався і побіг. Цілу ніч не було; вже й сонце зійшло — нема; вже й ранок минає — нема коня; вже й до полудня сонце підбилося — нема коня! Тільки в полудень кінь біжить, аж земля дрижить, і цілими стогами землю копитами вивертає.
— Ну, — каже, — ось тепер, хазяїне мій вірний, сідай на мене, поїдемо! Як ми приїдемо, буде панна нам рада. І проси ти в неї, щоб вона взяла тую хустку, що з Кощієм під вінцем стояла.
Іван Іванович приїхав, забрав панну і повіз. В Кощія кінь заіржав, сокіл засвистав, соболь завив. Кощій прокинувся:
— Ти чого, коню, іржеш? А ти, соколе, чого виєш? А ти, соболе, чого свистиш?
— А чому нам не іржати, не вити, не свистіти, коли нашої панни немає!
— Дарма, — каже Кощій, — відберемо!
— Ні, не відбереш!
Кощій сів і поїхав. Його кінь піднявся високо, а купецького сина ще вище!
— Піднімися вище мене й струсони Кощія на сиру землю, щоб він розбився, — каже купецького сина кінь.
Кінь Кощія так і зробив.
А Іван Іванович — купецький син з панною поїхали до батька і почали жити-поживати, добра наживати.
Жив собі у деякому царстві, в деякому державстві цар. І був у нього син Іван Іванович — царевич. Цар його не пускав нікуди до вісімнадцяти років, щоб ні на що не задивлявся, не пустував. Син почав проситися:
— Таточку рідний, пустіть світу побачити!
Цар дав йому роту солдатів, коня, збрую, меч, рушницю, їздив, їздив царевич, полював, полював лісами та хащами. Якось виїжджає він на галявину трохи перепочити. Аж на тій галявинці Баба Яга — кістлява нога засіяла льон. Та й послала трьох дочок — двох рідних, третю падчірку — льон полоти. Побачили вони царевича, а він їх. От старша дочка й каже:
— Ех, який парубок гарний та гожий! Якби він одружився зі мною, я б йому виткала килим, якого в усьому царстві не знайдеш!
А середня дочка каже:
— Це в тебе не казка, а приказка! Ось якби довелося йому зі мною одружитися, то я б своїм прядивом одягла роту солдатів, сама вдяглася і його б зодягла!
А він усе це чує. Ну, а третя, падчірка, каже:
— У вас ні казки, ні загадки! Ось моя казка і загадка: якби судилося йому мене взяти за себе заміж, то я б йому народила дванадцять синів-соколів — голос у голос, волос у волос, на чолі зірка, на потилиці місяць, по коліна ноги в золоті, а руки по зап’ястя у сріблі!
А він усе це чув. Послухав і поїхав додому. Приїжджає, а цар питає:
— Що, ласкавий мій синку, де бував, що де бачив, що де чув?
Він каже:
— Батечку! Ніде я не бував, нічого не чував, а тільки бачив у хащі, в лісі, Баба Яга — кістлява нога вирубала галявку, насіяла льону й прислала дочок льон полоти. Побачили вони мене, то старша дочка й каже, що якби я взяв її заміж, то вона б мені килим виткала, що такого в усім царстві, в усьому державстві не знайдеш! А середня каже: «Гей, сестро! Я б йому більшу загадку загадала: я б своїм прядивом
одягла роту солдатів, сама одяглася і його б зодягла!» Ну, а третя, падчірка, каже: «Це у вас ні казки, ні загадки. Ось моя казка і загадка: я б йому народила дванадцять синів-соколів — волос у волос, голос у голос, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, на чолі зірка, на потилиці місяць».
Ну, тоді цар говорить:
— Краще, синку, ту взяти, яка народить дванадцять синів, як соколів, — волос у волос, голос, у голос, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, на чолі зірка, на потилиці місяць. У нашому царстві богатирів мало, то буде більше!
Тоді він, царевич, каже, що вона одягнена в дрантя, негарна. А батько каже:
— Нічого, синку, бери! Коли ти царевич, то й вона буде царівною! Звісно, мачуха одягає її погано, щоб ніхто не загледівся!
Поїхав царевич свататися. То Баба Яга одмовила його, — сказала, ніби падчірка нічого не вміє робити. Тоді він зустрівся з падчіркою, а вона його вчить:
— Баба Яга поставить мене за третім десятком і в кращій одежі. Ти мене не впізнаєш. А муха витиметься над моєю головою, то ти мене і бери. Баба Яга тебе відмовлятиме, але ти її не слухай!
Баба Яга двічі виводила по десятку, але він нікого не вибрав.
— Нема тут, — каже, — тої, яка мені потрібна!
Тоді вона вивела третій десяток. Муха стала витися над головою падчірки. Він узяв її, вивів за руку з гурту, каже?
— Оце моя, іншої не хочу!
Як згуляв він весілля, присилає якийсь цар листа, що хоче воювати з ним. Він як отримав папір від того царя, бере свою армію і їде воювати з тим царем на кордон. А дружина його вже мала народити синів. То він каже батькові:
— Батечку рідний! Як народить моя дружина дитя, чи живе, чи мертве, чи хворе, чи здорове, то пришліть вістового гінця на кордон, щоб я знав.
Пішла вона в стайню народжувати. А мачуха прикинулася сорокою й одинадцять синів схопила, а дванадцятого царівна в пелену взяла, у свою кімнату віднесла. Син став плакати. От всі почули й побачили, що в неї дитинка, син такий, як вона казала, тільки один. Одразу батько шле гінця на кордон, що народила, мовляв, твоя дружина сина, якого обіцяла, — волос у волос, голос у голос, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, на чолі зірка, на потилиці місяць, але тільки одного, а не дванадцятеро! А вона, тая відьма, знала, що гінець повезе лист на кордон до нього, то вона на дванадцяти битих шляхах поставила дванадцять шинків: хто їхатиме, то вона лист перехопить. Їде гінець з листом на кордон до сина. Відьма вийшла і каже:
— Доброго здоров’я, чоловіче! Заїдь до нас на ніч, ми тебе почастуємо! Натопимо лазню, коневі дамо сіна, вівса!
Він заїхав. Вони йому лазню натопили, нагодували, напоїли і спати поклали. І коневі дали сіна, вівса. Коли гінець заснув, вони взяли того листа, що батько послав, та в піч укинули, а самі написали іншого: «Синку мій любий! Народила твоя дружина невідомо що: чи то порося, чи то шпаченя — зовсім на людину не схоже. Де його накажеш подіти?» Вранці гінець устав і поїхав.
Приїжджає гінець до сина, шапку знімає здалеку, під’їжджає ближче, кланяється.
— Добрий день, Іване Івановичу — царевичу!
— Здоров, вістовий! Що, з листом до мене?
— З листом!
Він тоді взяв того листа й читає, що, мовляв, народила твоя дружина ні порося, ні шпаченя, невідомо що, зовсім на людину не схоже. «Де його накажеш подіти?»
Він як прочитав, за голову взявся, заплакав. Та й пише батькові: «Батьку рідний! Що ж робити? Чекайте до мого приїзду!» От гінець вирушив у свій край. Баба Яга знову перестріває його й каже:
— Переночуй у нас, добрий чоловіче!
Він зайшов до них. Вони його напоїли, нагодували й спати поклали. Ну, як він ліг, то вони взяли в нього того листа, прочитали й спалили, а самі написали: «Батьку мій рідний! Якщо моя дружина народила не те, що обіцяла мені, то де хочете подіньте її до мого приїзду, щоб очі мої не бачили!»
Вранці гінець устав, сів на коня й поїхав.
Приїждає він додому, цар питає:
— Ну що? Чи все гаразд на кордоні в сина?
— Все гаразд!
І подав йому листа. Батько взяв того листа і як прочитав, то аж заплакав. Тоді зібрав сенат: «Де подіти її з дитиною? Син звелів, що поки він приїде, щоб її не було: де хочете, подіньте з дитиною!» Тоді один сенатор каже: Треба скляну діжку зробити, залізним обручем обкувати, смолою засмолити і на море пустити. Хай пливе, куди хоче!
Зробили скляну діжку, посадили туди матір з дитиною, ковалі обкували діжку, засмолили смолою й кинули в море.
Син повернувся з кордону. Дізнався про все. їздив він, їздив біля моря — ніде не знайшов діжки, — поплила вона. Заплакав він гірко. Поїхав до Баби Яги і взяв рідну дочку її. А син, що поплив з матір’ю, ріс не тижнями, не днями, а годинами. А мати все плаче. І наплакала повну діжку сліз, що ледь вони не потонули в сльозах. Тоді син, як прибило діжку до берега, крикнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом:
— Гей, скляна діжко, залізні обручі! Розпадіться порізно! Доки моя матінка журитиметься, а я топитимуся в материних сльозах?
Діжка — хоп-хоп, обручі розпалися, діжка на друзки розкололася. Він тоді взяв матір за руку й повів. Вивів на таку високу гору, що ні подумати, ні сказати. Називається вона Будай-гора. Взяв матір за руку й обвів навколо гори. Тоді каже:
— Матінко! Я на цій горі Будай-місто будуватиму!
Мати йому:
— Як же ти місто будуватимеш, адже у нас нема нічого!
А він вийшов удосвіта, зійшов з гори вниз, як крикне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Гей, якби діжка золота та діжка срібла прикотилися до мене!
Ось прикотилися діжка золота й діжка срібла. Тоді він і каже матері:
— Матінко моя люба! Гроші у нас є, тепер аби до нашої Будай-гори ліс приплив!
Тільки-но це мовив, як йдуть баржі з лісом, брусом, латами, дошками від царя, від батька. Тоді царевич як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї стрімкої гори, я товар купуватиму, дві ціни даватиму, вашому цареві гостинця посилатиму!
Купці причалили баржі, товар склали біля стрімкої гори. Він заплатив дві ціни. Та ще й гостинця послав цареві.
Поїхали вони додому. А він і каже:
— Матінко моя рідна, якби мені дізнатися, що батько з мачухою говоритимуть, як приїдуть купці!
Тільки мовив це, як ураз обернувся голубом і полетів услід за купцями. Приїжджають ції купці до свого царя. Він їх питає:
— Ну, купці, де бували, що бачили?
Вони кажуть:
— Ваша величність! Стоїть стрімка гора, що ні подумати, ні сказати — отакенної вишини, отакенної ширини! І біля гори якийсь купець усі баржі причалює, товари, ліс скуповує, каже: «Будай-місто зводитиму!» Він нам дві ціни заплатив і вам гостинця прислав!
Цар каже:
— Мабуть, це мій син! Треба більше лісу послати, щоб швидше місто збудував!
І вже він посилає багато лісу. А син полетів голубом до матері. Обернувся юнаком, вийшов на гору й гукнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом:
— Гей, теслярі, сокирники, столяри, ковалі! Всі збирайтеся до моєї стрімкої гори! Я дві ціни платитиму, Будай-місто зводитиму!
Ось зібралися до нього сокирники, теслярі, муляри, ковалі… І стали місто будувати. І за півтора місяця він з ними збудував місто, лавки, церкви. Тоді знову їдуть тії купці з товарами. Він вийшов та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї стрімкої гори: мені треба Будай-місто будувати!
Вони ліс йому доставили. Він їм дві ціни заплатив, нагодував, напоїв і додому відпустив. Та ще цареві гостинця передав. Поїхали купці.
Він знову обернувся голубом і полетів за купцями. Поки купці приїхали, а він уже там. Приїжджають купці. Цар питає:
— Що, купці, якими містами, якими країнами їздили? Що чували, що бачили?
Вони кажуть:
— Ваша величність! Далі Будай-міста ніде не бували! Той купець не пускає далі!
А цар знову каже:
— Мабуть, то мій син збудував!
А мачуха знову розсердилася та й каже йому:
— Хіба ж це диво дивнеє, що Будай-місто збудовано міцно й добре? Ось у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі є місто, більше за Будай, навколо мурована стіна в три аршини завглибшки і завширшки, і є у моєї матінки на стайні двійко коней-жеребців! Як крешуть копитами, то іскри наскрізь стіну пробивають!
А царевич з голубами сидить та слухає. Тоді прилетів до матінки і став юнаком. Мати й питає:
— Ну, мій синку, що там батько з мачухою говорили? А він каже:
— Та ось, як приїхали купці й почали розхвалювати Будай-місто, то мачуха сказала, що у її матінки є місто, а в ньому мурована стіна в три аршини завглибшки й завширшки, та ще є у неї на стайні двійко коней-жеребців, як крешуть вони копитами, то іскри наскрізь стіну пробивають!
Тоді він каже:
— Хочу, матінко, щоб за ніч тая стіна від Баби Яги перейшла до мене, стала навкруги мого міста і щоб двійко коней-жеребців у мене на стайні стояли і копитами кресали!
Удосвіта вийшов він на стрімку гору та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Гей, у тридев’ятому царстві, на тридесятій землі у Баби Яги є мурована стіна в три аршини завширшки й завглибшки! Стань, стіно, навколо мого міста! І щоб двійко тих коней-жеребців прибули!
Як тільки гукнув так, усе перейшло те від Баби Яги до нього. А тут знову купці їдуть, товару красного везуть і рибу всіляку. Цар прислав. Царевич купців тих пригостив і цареві гостинця послав. Купці поїхали, а він обернувся голубом і полетів за купцями. Приїжджають вони додому, а він сів з голубами й сидить. А батько питає у купців:
— Ну, що, купці, де бували, що видали? По яких містах, по яких країнах їздили?
Вони і розказують:
— Далі Будай-міста не були! Ось вам гостинець купець прислав, і про що ви балакали з жінкою, все те там виявилося: і тая стіна в три аршини ширини-глибини, і тих двійко коней-жеребців; як почнуть копитами кресати, то задніми ногами стіну пробивають! Отака дивина!
То цар і каже:
— Треба мені туди з’їздити, подивитися: мабуть, то мій син!
А мачуха йому:
— Це не диво-дивина! От у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі, стоїть біля міста дуб, ні подумати, ні сказати! На тому дубі дванадцять котів розгулюють: як угору йдуть — байки розказують, як донизу спускаються — на гуслях грають. Ось така дивина в моєї матінки!
Ну, тоді царевич полетів додому. Мати питає:
— А що, мій синку, що там батько з мачухою говорили?
А він каже:
— Як приїхали купці та почали хвалитися, що бачили в місті Будаї: і про стіну, і про жеребців розказали, то мачуха каже: «Це не диво-дивина! Є у моєї матінки, в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі, дуб; на тому дубі дванадцять котів розгулюють: як угору йдуть байки розказують, як униз спускаються — на гуслях грають та людей звеселяють».
Тоді він каже:
— Хочу, матінко, щоб у мене був такий дуб!
Вийшов він удосвіта на стрімку гору та як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
Гей, у тридев’ятому царстві, на тридесятій землі у Баби Яги є дуб, а по ньому дванадцять котів розгулюють! Хай дуб прибуде до мене!
Як тільки він вигукнув, усе теє прибуло до нього.
Ідуть знову купці. Царевич вийшов на гору, як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до моєї гори! Я товар куплю, дві ціни заплачу, вас напою, нагодую й цареві гостинчик передам!
Тоді купці товари продали, гроші отримали. Він їх нагодував, напоїв і гостинця цареві послав. Сам обернувся голубом і полетів. Прилетів на двір і сів з голубами. Приїжджають купці. Цар питає:
— Що, купці? Де їздили, іцо чували, що бачили?
Вони кажуть:
— Ваша величність! Знову господар того міста, чи той купець, чи хто він, у нас товари відкупив, дві ціни заплатив, нагодував нас, напоїв і ось гостинця вам прислав. А ще дуб біля міста стоїть, на ньому дванадцять котів розгулюють: донизу ідуть — байки розказують, угору йдуть — на гуслях грають! Отака дивина!
Цар каже:
— Мабуть, то мій син! Треба з’їздити подивитися!
А мачуха почала відмовляти його.
— Це не диво-дивина! — каже. — У моєї матінки в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі є кабан-вепр. Він по місту йде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє. Як пройде містом — хліб нікуди діти!
Полетів він до матері.
— Ну, що батько з мачухою говорили?
— Батько хотів їхати, а мачуха каже: «Це не диво-дивина! Ось у моєї матері є кабан-вепр. Він по місту йде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє. Як пройде містом — хліб нікуди діти!» Хочу, щоб до нас прибився такий вепр!
Він удосвіта вийшов на гору, як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Гей! У тридев’ятому царстві, на тридесятій землі в Баби Яги є кабан-вепр. Він рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє; як пройде містом — хліб нікуди діти! У мене нема стільки хліба, хай прийде вепр до мене, в місто Будай!
Той вепр іде, рилом оре, ногами волочить, вухами сіє і віє; як пройшов містом, то хліб нікуди діти. Аж ось і купці їдуть морем. Царевич вийшов, гукнув молодецьким голосом, свиснув богатирським посвистом.
— Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до мого Будай-міста! Я товар куплю, дві ціни плачу!
Ось вони товар продали. Він їх нагодував, напоїв і гостинця цареві послав. Сам голубом обернувся і полетів. Прилітає у двір і слухає. Приїжджають купці. Цар питає:
— Що, купці, де бували, що бачили?
Вони розказують:
— Далі міста Будая ніде не були! Той купець товар у нас купив, дві ціни заплатив, нас напоїв-нагодував і вам гостинчика прислав. І той кабан-вепр, що про нього ви з жінкою балакали, є у нього!
Отака дивина!
Цар каже:
— Мабуть, то мій син там! Треба з’їздити до нього!
Ну, дружина стала його відмовляти.
— Це, — каже, — не диво-дивина! Є у матінки моєї в кам’яних палатах одинадцять молодців, у кожного у дванадцять пудів булава. Як підуть по місту молотити, то моя матінка солодко спить у кам’яних палатах!
Цар зітхнув і не поїхав до сина. А син прилетів додому, обернувся юнаком. Мати й питає:
— Що, синку мій? Що там батько з мачухою говорили?
Він каже:
— Як приїхали купці, почали розказувати, що вони далі ніде не були, тільки в місті Будаї: «Той купець у нас товар купив, дві ціни заплатив, нас нагодував-напоїв і вам гостинця прислав». Батько каже: «Мабуть, то мій син! Треба з’їздити до нього!» А мачуха стала відмовляти його, каже: «Це не диво-дивина! Є у моєї матінки в тридев’ятому царстві, на тридесятій землі кам’яні палати; там одинадцять молодців, у кожного у дванадцять пудів булава; як підуть по місту молотити, так моя матінка міцно в кам’яних палатах спить!»
І заплакав:
— То мої брати страждають!
Тоді каже:
— Матінко, спечіть дванадцять коржів, а я піду до коваля булаву кувати!
Скував коваль йому булаву. Він вийшов за місто й кинув її угору, за хмари. Вона там літала-літала, тоді летить униз. Він узяв виставив праву долоню. Вона як удариться об неї, так і розпалася навпіл! Ну, тоді він пішов знову до ковалів. Вони перекували йому: половину заліза, а половину сталі. Вийшов він за місто, як кинув її вгору за хмари, вона там літала-літала, потім летить униз. Він зняв шапку й виставив чоло. Вона як улупить йому в лоба, то тільки ввігнула. Тоді він каже:
— Оця булава добра!
Прийшов додому, взяв дванадцять коржів, попрощався з матір’ю і пішов до Баби Яги в тридев’яте царство, в тридесяту землю.
Бачить, молодці сплять — тільки булави стирчать. Він узяв і поклав коржі на булави, а сам за камінь сховався. Ну, тоді вони один другого товк-товк!
— Гей, — кажуть, — певно, брат у гості прийшов!
Тоді він вийшов, каже:
— Де Баба Яга?
А вони йому:
— Ой, братику, тікай!
А він відповідає:
— Ні! Я уб’ю її і вас звільню!
Вони тоді показали йому, де баба спить: з ніздрів дим вихоплюється, з рота вогонь шугає, з вух іскри сиплються. Прийшов він, раз тріснув по лобі — не чує! Другий раз — почула. І схопилася! Вона його вогнем палить, димом душить. Він тоді гукнув братів. Брати прибігли на підмогу. Подужали всі гуртом Бабу Ягу.
Приводить він братів додому до матері. Вони поклонилися матері, привіталися і живуть у Будай-місті з братом. Як підуть по місту гуляти — голос у голос, волос у волос, на лобі зірка, на потилиці місяць, по зап’ястя в сріблі, по коліна в золоті — то місто так і сяє! Ось цар посилає своїх купців з товарами. Купці їдуть по морю; царевич вийшов на гору, гукає молодецьким голосом, свистить богатирським посвистом:
— Гей, купці, купці! Гребці, гребці! Гребіть до мого міста: я товар по добрій ціні куплю, вас напою-нагодую, цареві гостинця пошлю!
Вони приїжджають, товар продають; тоді він їх напоїв-нагодував, цареві гостинець передав і додому відпустив. Каже матері:
— Матінко моя рідная! Я братів відшукав, аби ще й батька до Будай-міста забрати?
Обернувся голубом і полетів до батька. Купці як приїхали, цар питає:
— Ну, що, купці-гребці? Де бували, по яких містах, по яких краях їздили? Що чували, що бачили?
А вони кажуть:
— Ваша величність! Далі свого міста той купець, чи хто він, не пускає! А ще в нього одинадцять братів стало, що ви про них з жінкою балакали.
Мачуха як почула, що вони знайшлися і що її матері вже на світі нема, то схопила ніж і закололася. Тоді цар каже:
— Тепер я поїду до своєї дружини, до своїх дітей!
А син полетів додому. Прилетів, обернувся юнаком. Мати й питає:
— Що ж ти чув?
А він каже:
— А ось що я чув: як приїхали купці та почали розказувати, що бачили в Будай-місті дванадцять братів — голос у голос, волос у волос, на чолі зірка, на потилиці місяць, по зап’ястя руки в сріблі, по коліна ноги в золоті, як підуть по місту гуляти, то все місто зоріє, — як почула це мачуха, то ножем себе й заколола. А батько каже: «Тепер я поїду до своєї дружини і до своїх дітей!» Батько завтра до нас у гості прибуде! Хочу я, матінко, до світанку прокласти дванадцять верст дороги, вистелити її червоним сукном і через море вимостити поміст — золоту доріжку й срібну доріжку, золотий стовп і срібний стовп.
Удосвіта вийшов він на гору. Як гукне молодецьким голосом, як свисне богатирським посвистом:
— Я чекаю батька в гості! Щоб до світанку через море поміст вимостився і щоб була дорога на дванадцять верст і ту дорогу червоним сукном вистелено!
Як тільки він це сказав, то враз звідкілясь з’явилися майстри і все те зробили. Ось уже й цар їде в гості. Приїхав, привітався з дружиною, з дітьми. І стали вони разом жити в Будай-місті.
Жив собі бідний мисливець з жінкою.
Був у них син Іванко.
Погано жилося сім’ї: часто й поїсти нічого було
Ось батько одного разу й каже Іванкові:
— А що, синку, чи не піти тобі в люди на заробітки? Може, в місті ти більше виручиш, ніж у нашому лісі непролазному.
— Добре, батеньку, — відповів Іванко, — як скажеш, так і зроблю.
Заплакала мати: жаль було їй сина між чужих людей виряджати. Та нічого не вдієш. Надто вже голодно жилось.
Напекла вона синові колобків на дорогу, з останньої муки пиріжок замісила, наготувала торбинку — і пішов Іванко з рідного лісу в місто.
Ніколи він раніше в місті не бував. Не знав, як там люди живуть, що в місті робиться.
Ось приходить він у місто. Попросився на краю міста в однієї бабусі переночувати. Та пустила його, нагодувала.
Іванко й питає:
— А що це, бабусю, у вас місто якесь невеселе? Прапори чорні вивішені. Чи не помер хто?
— Ні, синку, — відповідає бабуся, — ніхто не помер, а внадилося в наше місто літати Чудище підземне. Шість лап у нього, крила, мов у кажана, в роті вогонь.
Щодня з’їдає у нас Чудище по людині.
Гукнули богатирів битися з ним, та бояться всі, — ніхто не виходить. От і повісили з горя чорні прапори.
— А що бабусю, — юнак питає, — невже й правда Чудище перемогти не можна?
— Можна б, синку, та ось справа яка. Є єдиний на світі меч-саморуб, який Чудище зарубати може, а замкнений той меч за вогненним морем, у Кощєя безсмертного. Важить меч триста пудів. Нікому його не підняти. Коли б знайшовся богатир, який цей меч підняв би, позбавилася б наша країна лиха.
Замислився Іванко. Як би йому сили набратись, щоб чарівним мечем оволодіти і Чудище підземне зарубати?
Говорить він бабусі:
— Піду-но я, бабусю, до Кощєя. Може, і пощастить мені чарівний меч дістати.
Почала старенька його відраджувати. А він на своєму наполягає.
— Ну, коли так, — сказала старенька, — дам я тобі три чарівні речі. Гляди, бережи їх. Вони тобі здадуться.
І дала старенька Іванкові торбу-хлібосолку, ялиновий бочонок і ріжок берестяний.
В торбу заглянеш, — а там різна їжа, яка хочеш.
Бочонок по землі в правий бік покотиш — золотий палац виросте, в лівий покотиш — зникне палац.
А в ріжок засурмиш — і стане перед тобою могутнє військо.
Подякував Іванко старенькій, узяв її подарунки і рушив у путь.
Іде він, проголодався. Заглянув у торбу-хлібосолку, — а гам обід готовий. Закусив Іванко, далі пішов. Стомився надвечір.
«Де б відпочити?» думає. Згадав про ялиновий бочонок. Покотив його по землі в правий бік — і став перед ним палац золотий, з пишними кімнатами, з кришталевою постіллю. Ліг Іванко, заснув. Виспався, ранком далі в дорогу вирушив.
Ось приходить він до вогненного моря. Ходять по ньому хвилі, жаром палахкотять. А вдалині в морі острів видно, а на ньому палац Кощея.
«Хто б мені корабель збудував, щоб вогненне море переплисти?» думає Іванко.
Вийняв він ріжок берестяний і засурмив.
Вмить виросло перед ним величезне військо, а попереду богатир-отаман.
— Що накажеш, Іванку? — отаман питає.
— Можеш ти мені такий корабель зробити, щоб по вогненному морю до Кощейового острова пройшов? — Іванко питає.
— Можу, — відповідає отаман.
— Ну так роби швидше.
Свиснув отаман. Взялися його молодці за діло. Закипіла робота.
Шести годин не минуло, як корабель був готовий — весь міддю обкований, вітрила золоті, снасті срібні. Став Іванко на палубу і помчав корабель по хвилях.
Тільки жар в обличчя, тільки вітер у вухах свистить.
Примчав корабель до Кощейового острова.
Зійшов Іванко на землю, в ріжок засурмив. Вискочив, звідки не візьмись, отаман з військом.
— Що накажеш, Іванку?
— Прибери корабель.
Вмить зник корабель, неначе і не було його, а Іванко в палац Кощея пішов. Приходить він, а Кощей його й питає:
— Чого прийшов? Що тобі потрібно?
— Прийшов до тебе в наймити найматись, — говорить Іванко. — Чи не треба сторожа?
— Треба, — каже Кощей, — немає у мене вартового, який дома залишався б, поки я по здобич літаю, А скільки візьмеш?
— Та недорого, — відповідає Іванко, — що даси, то й гаразд.
Умовилися вони з Кощеєм, і лишився Іванко у Кощєя вартовим. Віддав йому Кощей усі ключі від кімнат і каже:
— Ось тут дванадцять ключів від дванадцяти дверей. В одинадцять можеш заходити. А якщо в дванадцяту ввійдеш— не удержатись твоїй голові на плечах. Дізнаюсь, що ти був там, і покараю на смерть.
Ось став Кощей по здобич літати.
А Іванко палац стереже, по кімнатах ходить.
Ходить він день, ходить два, а на третій сильна цікавість його взяла: що в дванадцятій кімнаті в Кощєя сховано? Чи не меч-саморуб там?
Не втерпів Іванко. Відчинив дванадцяті двері.
Входить, — а там величезний кінь стоїть зв’язаний, а біля нього, і справді, меч-саморуб лежить, неначе жар горить.
Зрадів Іванко, кинувся коневі ноги розв’язувати, а кінь каже:
— Спасибі, Іванку, визволив ти мене від Кощєя, і я тебе не залишу. Бери мерщій меч-саморуб, тікаймо звідси. Ти вогненного моря не бійся: я іншу дорогу знаю. Винесу тебе цілим і здоровим.
Спробував Іванко меч підняти і не міг його навіть з місця зворухнути.
— Іди швидше до Кощєя в спальню, — каже кінь, — там у нього в шафі три пляшечки з чарівною водою стоять: біла, червона і зелена. Випий з білої і біжи сюди назад.
Збігав Іванко в Кощейову спальню, сьорбнув з білої пляшечки — зразу в нього сили збільшилися. Прибіг він, підняв меч, а вдержати в руках не може.
— Біжи, випий тепер з червоної, — кінь каже.
Випив Іванко з червоної пляшечки, відчуває в собі силу богатирську.
Підняв він меч, а махнути не може.
— Що, все ще сили мало? — кінь питає. — Ну, біжи, випий із зеленої. Та гляди, поспішай, а то Кощей уже додому летить.
Випив Іванко з зеленої пляшечки, схопив меч обома руками, над головою замахнувся.
— От тепер ти справжнім богатирем став, — кінь каже. — Сідай на мене мерщій, їдьмо. А то наздожене нас Кощей. Та візьми з собою з Кощейової спальні гребінець, щітку та хустку.
Захопив Іванко все, що кінь звелів, скочив йому на спину — і помчав кінь, неначе на крилах.
А Кощей їх здалека побачив. Кинувся він за Іванком у погоню.
Все ближче Кощей… все ближче.
— Кинь на землю щітку, — каже кінь.
Кинув Іванко щітку, а кінь каже:
— Стань, ліс густий, від сходу до заходу, щоб ні звіру не пробігти, ні птиці не пролетіти.
І став за ними непрохідний дрімучий ліс.
Кинувся Кощей додому по сокиру, почав ліс вирубувати, а Іванко тимчасом далеко вже поскакав.
Однак знову Кощей його наздоганяє.
— Кинь на землю гребінець, — каже кінь.
Кинув Іванко, а кінь примовляє:
— Стань, гора костяная, від землі до неба, від сходу до заходу, щоб черв’яку не проповзти, змії не пролізти.
І піднялася за ними гора велетенська.
Почав Кощей цю гору зубами гризти. Поки він гриз, Іванко з конем уже знову далеко.
Прогриз Кощей гору, знову їх наздоганяє.
— Кинь хустку на землю, — вчить Іванка кінь, а сам примовляє:
— Стань, ріка вогненная, від сходу до заходу, щоб не було проходу через цю ріку ні звіру, ні птиці, ні кінному, ні пішому, ні людині, ні бісові.
Розкинулася хустка вогненною рікою. Кинувся Кощей у цю річку і згорів.
* * *
Повернувся Іван у місто. А там все так само чорні прапори висять, все так само люди сумні ходять. Прийшов Іванко до царя та й каже:
— Привіз я меч-саморуб. Сьогодні ввечері піду Чудище підземне бити.
І прийшов він увечері до безодні, звідки Чудище вилітало. Ось вилітає Чудище, облизується, на Іванка очі вогненні витріщає.
— Оце так вечерю мені цар на сьогодні приготував!
А Іванко відповідає:
— Може, хто й буде сьогодні вечеряти, та не ти.
Махнув він мечем-саморубом, а Чудище і сховатись не встигло. Відлетіла в нього голова і по камінню покотилась.
А Іванко назад у місто пішов.
— Зарубав я Чудище підземне, — каже.
Цар не знає, як його нагородити.
— Ти вже сам собі нагороду назви, — каже.
А Іванко відповідає:
— Не треба мені нічого. У мене в самого такі диковинки є, яких ти й уві сні не бачив.
І показує він цареві торбу-хлібосолку, бочонок ялиновий і ріжок берестяний.
Дивиться цар, дивляться його придворні, надивитися на такі дива не можуть. Просить цар Іванка:
— Продай мені твої диковинки. Нащо тобі, селянському синові, таке чудо?
— Ні за які гроші не продам, — відповідає Іванко.
І задумав тоді цар все це в Іванка вкрасти;
Підіслав він до нього вночі своїх служників. Забрали вони в Іванка всі бабусині дарунки.
Прокидається ранком Іванко, бачить — зникло все.
Зрозумів він, що це царські служники зробили, та з царем йому не впоратися.
Вийшов він непомітно з міста і пішов світ за очі.
Зайшов у ліс. Проголодався. Бачить — висять на кущі красиві ягоди. Одні червоні, інші жовті.
«Хоч ягід поїм», думає Іванко.
Сів він під кущ і поїв червоних ягід.
І раптом почуває, ніби у нього на голові вага якась. Подивився він у струмок — і обмер: виросли у нього на лобі роги величезні. Заплакав Іванко:
— Що за життя у мене бідолашне? Куди я тепер з рогами дінусь?
Лежить він під кущем, плаче, а сам хоч і в горі, а ягоди їсть. Поїв червоних, потім жовтих нарвав.
І тільки жовту ягоду проковтнув — ніби його голові полегшало. Дивиться він у воду, — а роги відпали.
Зрадів Іванко:
— Тепер я знаю, як лиходія-царя покарати!
Нарвав він червоних і жовтих ягід, переодягнувся, щоб не впізнали його, і пішов назад у місто. Приходить у палац.
— Ягоди свіжі! Чи не купите для царя? — каже він царським служникам. Продав він їм червоних ягід; понесли служники їх цареві.
— Що за красиві ягоди, — каже цар, — ану, лишень, покуштую.
Поїв він їх — і виросли у нього роги, неначе у лося старого.
Сидить цар у себе в кімнаті, побивається, людям показатися не сміє. Розіслали клич по всій землі:
«Хто царя вилікує, той від нього мішок золота одержить».
Зібралися з усього світу лікарі; ніхто царської хвороби зрозуміти не може.
А Іванко знову переодягнувся, жовтих ягід узяв і йде у палац.
— Я, — каже, — можу царя вилікувати, тільки для цього мушу я царя на дві години в ліс повезти.
А цар на все згодний.
Привіз його Іванко в ліс. Спинив карету, кучера за дерева послав і каже цареві:
— Не впізнав ти мене, царю? Я той, у кого ти всі чарівні речі вкрав.
Взяв він нагая та почав царя по. боках шмагати. Кричить цар, а Іванко каже:
— Посилай кучера в палац, нехай він покражу сюди везе. А то ходити тобі весь вік з рогами.
Нічого не вдієш — послав цар кучера в палац.
Привіз кучер торбу-хлібосолку, бочонок ялиновий, ріжок берестяний.
Віддав цар усі ці речі Іванкові.
— На, жовту ягідку з’їж, — каже Іванко.
З’їв цар жовту ягідку, — відпали у нього з лоба роги. Забув він і гніватися на Іванка.
— Чим хочеш, — каже, — обдарую тебе.
— Нічого мені від тебе не треба, — відповідає Іванко.
І повернувся він у рідне село. Покотив бочонок у правий бік — став біля берега озера палац. Заглянув у торбу-хлібосолку — з’явилися на столах страви небачені.
Нагодував Іванко батьків, нагодував сусідів. Потім просурмив у ріжок — звелів отаманові з військом на місці села місто будувати.
І виросло в лісах місто багате.
Досі, кажуть, стоїть.
Усі хлопчакові іграшки підсміювалися з Поїзда. Звідки він такий узявся? Рейочки пролягають тільки з одного кутка кімнати в другий, а він, захлинаючись, усім доводить, що колись обов’язково вистрибне у вікно і поїде через долини, гори аж до моря. Хто таке коли-небудь бачив?!
— Ось побачите! — рішуче заявив Поїзд.— Я уже раз проїздив тією дорогою, чому б іще раз не спробувати?
— Тому, що ти всього-на-всього іграшковий поїзд! — сміялися з нього Лялька й Блазень.— Вгамуйся і їздь дорогою, яка тобі відведена! — радили вони.
Але малий упертюх нікого не хотів слухати. Уві сні він бачив лісові хащі, засніжені вершини гір, синє море… Його гнітили стіни кімнати, а понад усе те, що ніхто не вірить його словам про море.
— Може, море тобі наснилося? — кліпала довгими віями Лялька, до думки якої прислухалися всі іграшки.— Але такі сни приносять лише шкоду. Що було б, якби, скажімо, одного дня я забрала собі в голову, що можу полетіти! Гай-гай! Ти, мабуть, думаєш, що в мене виросли б крила? — Вона засміялася зі своєї вигадки. А тоді мало не впала з полиці, коли Поїзд поважно сказав:
— Може б, і виросли! Подивися на лимон. Хіба не був він колись меншою від нігтя насіниною? І хіба не хотів вирости? А згодом забажав мати золоті плоди й будь ласка — має їх. І я шлях до моря подолаю, будь-що подолаю! — прошепотів Поїзд замріяно, а іграшки дружно засміялися і не переставали сміятися до глибокої ночі.
— Гляньте на цього сміливця! Він збирається вистрибнути у вікно! — хихотів ганчірковий Блазень.— Придивіться до кімнатного поїзда, в якого виростуть крила! — Він перекидався через голову, кривлявся. Усі іграшки захоплено дивилися на Блазня: хіба він не розумник, хіба не дотепник?
Поїзд присоромлено похнюпився. Його рейочки тяглися з одного кутка кімнати в другий і посередині був міст, а за ним — тунель. Перед самим тунелем стояв Семафор з кольорової бляхи. За мить до в’їзду поїзда в тунель Семафор давав зелене світло. Зараз і він аж трусився від сміху.
— Що цей малюк патякає? Хто коли-небудь бачив чи чув, аби іграшковий поїзд подолав шлях до моря? Котрий відчайдух і коли пробував його проїхати?
— Я спробую! Спробую і таки проїду і Я мушу, мушу це зробити! — уже засинаючи, мрійливо прошепотів Поїзд.
На голови іграшок, мов солодкий дощ, опустилася ніч. Одне за одним заплющували очі Блазень, Семафор, Лялька, на кругловидому обличчі якої до самого ранку тремтіли тіні від її вій…
А коли перший сонячний промінець зазирнув у кімнату, хлопчак схопився з ліжка і, за звичкою, став роздивлятися свої іграшки. Спали всі до одної, тільки рейочки були порожні й вітерець погойдував тюлеву завіску на вікні.
— Я бачив його! — довірливо прошепотів Сонячний промінець.— Коли поливальні машини вимили вулиці, Поїзд вистрибнув у вікно і по колії свого старшого брата спустився в долину. Якщо не віриш, запитай у горобців, вони не спали…
Хлопчакові спершу подумалося, що це сон, але ж віконниці насправді були широко відчинені, а рейочки — порожні. Іграшки здивовано терли очі й жодна більше не сміялася. Сумно дивлячись у вікно, Лялька згадала про крила, які неодмінно виростуть у того, хто забажає цього над усе. По якійсь хвилині вона відчула, що на її плечах щось росте.
Засперечалися якось їжак із зайцем, хто з них швидше бігає. їжак сказав, що він, а заєць — що він, і побилися вони об заклад. Їжак повернувся додому й розказав про все їжачисі. І вирішили вони, що їжачиха сховається під горою.
От сховалася їжачиха, а їжак пішов до зайця та й каже:
— Якщо ти вже готовий, починаймо. Можеш навіть стати попереду і побачиш, як я тебе пережену.
Заєць щодуху кинувся бігти. Біжить і бурчить:
— Щоб він виграв у мене? Та ніколи!
Добігає, куди треба, аж там уже їжачиха.
«Виграв, капосний!» — подумав заєць і сказав, задихаючись:
— Біжімо назад!
І заєць припустив, аж курява встала. Прибіг — а їжак уже там.
Так повторилося кілька разів, аж поки знесилений заєць упав під горою.
— Ну, хто швидше бігає? — спитав їжак.
— Сьогодні ти. Але ми ще позмагаємося! — відповів заєць.
Їжак засміявся, скривив мордочку і хитро мовив:
— Так, як оце сьогодні, я завжди в тебе виграю!