Проданий сон

За давніх часів поблизу Ургенча жили собі двоє друзів-бідняків — Кулдаш і Юлдаш. Дванадцять місяців у році — влітку і взимку, у спеку і в холод Кулдаш пас у степу худобу, а Юлдаш ходив від двору до двору, наймаючись на поденну роботу. Жили вони в халупі-розвалюсі на краю кишлаку, бачилися тільки поночі, коли стомлені поверталися додому. Сидячи біля багаття, вони звичайно розповідали один одному, що бачили й чули за день.

Одного разу Юлдаш побачив сон: дві великі й одна маленька зоря скотилися з неба і впали йому прямо за пазуху.

Цілий день Юлдаш міркував про цей сон, а ввечері, як звичайно, розповів його своєму приятелю.

Замислився Кулдаш, а тоді запропонував:

— Продай мені свій сон.

Юлдаш здивувався:

— Що ти вигадав, друже? Хіба сни продаються?!

— Не питай мене ні про що, — наполягав Кулдаш. — Продай та й годі!

— Ну, гаразд, а що ж ти мені за нього даси?

Кулдаш усміхнувся.

— Усе, що я маю: за одну зорю — теличку, я її позаторік заробив, за другу зорю — жеребчика, я його торік заробив, а за маленьку зіроньку — половину перепічки, яку я сьогодні заробив. Ти й сам добре знаєш, більше в мене нічого немає. Адже ми друзі, і я від тебе ніколи нічого не ховав.

— Гаразд, бери мій сон. Тільки, якщо тобі доля всміхнеться, не забудь і про мене.

Увечері, коли всі мешканці кишлаку, від старого до малого, збираються на майдані погомоніти, прийшли туди й двоє друзів, і Кулдаш звернувся до людей з такими словами:

— Добрі люди! Багато років пасу я вашу худобу. Ні в кого нічого не згубив і не вкрав. Ні на ваших синів, ні на ваших дочок не поглянув лихим оком. Увесь цей час їв я ваш хліб і вашу сіль. Не шкодуйте за тим хлібом і сіллю, а благословіть мене в далеку дорогу. Якщо потрібний вам такий самий сумлінний пастух, яким був я, візьміть мого друга Юлдаша. Як мені довіряли, так і йому можете довіряти.

Сказав оце Кулдаш і вклонився громаді. Не стали люди допитуватися, куди він зібрався. Призначили своїм пастухом Юлдаша, а його приятеля благословили в дорогу, ще й трохи грошей зібрали для нього на перший час.

Рано-вранці Юлдаш розпрощався з приятелем і погнав худобу на пасовисько, а Кулдаш рушив куди очі світять. Йшов він шляхами битими й стежками незнаними, брів степами й пустелями, ступав по каменю й по піскам, долав круті гірські перевали, переправлявся через великі й малі річки. Багато перешкод і небезпек стрілося йому на шляху. І от, по сімнадцяти днях і ночах, збивши до крові ноги, з потрісканими від спраги вустами, підійшов він на заході сонця до замку, обнесеного високим муром. Ворота вже були зачинені, і Кулдаш, нагледівши затишний куточок під муром, ліг, та, певно від утоми, довго не міг заснути.

Раптом здаля долинув перестук кінських копит. Підвівся Кулдаш, поглянув у той бік і нічого не побачив. Запала вже непроглядна темрява. Але кінський тупіт наближався, і враз Кулдаш побачив, що прямо на нього скаче вершник, ведучи за собою на повідку другого коня. Спинившись на мить біля Кулдаша, вершник прошепотів:

— Ось кінь. Чекай, зараз буде.

Вершник тицьнув повідок неосідланого коня в руки Кулдашеві, а сам зник у ночі.

Невдовзі прискакав інший вершник і звелів:

— Сідай на коня! їдьмо!

Кулдаш завагався, не знаючи, що робити, але вершник кинув роздратовано:

— Швидше. Мене переслідують.

Кулдаш вискочив на коня і поскакав за невідомим. Довго їхали вони мовчки. Незабаром темрява розсіялася, і Кулдаш побачив, що його супутник — ставний і вродливий юнак. Невідомий з подивом вдивлявся в обличчя Кулдаша. Не було ніякого сумніву, що юнак сподівався зустріти під мурами замку когось іншого.

Зійшло сонце, а вони все їхали. Обабіч дороги тяглися розлогі поля, в затінку зелених гаїв паслися коні, верблюди, вівці, кози. Дехкани вели запряжених у ярма волів, гнали віслюків, нав’ючених лантухами пшениці.

Невідомий спробував почати розмову:

— Нема кращого, як ходити біля хліба, милуватися золотим морем пшениці, що хвилюється від кожного подуву вітру.

Які зворушливі почуття народжує ця картина в душі людини!

Кулдаш не знайшов що відповісти, і юнак зрозумів, що його супутник не селянин.

Тоді він так само обережно перевірив Кулдаша на міркування про працю ремісника, торговця, візника. Але всі ці спроби розбивалися об стіну байдужості Кулдаша.

Потім назустріч їм трапилася череда корів, що розбрелися по пасовиську і юнак сказав:

— А хіба не щастя пасти ось таку череду?!

Аж тепер Кулдашеві розв’язався язик і він защебетав мов той соловей:

— Шановний супутнику! Досі ви говорили про такі речі, яких я просто не знаю, і тому я мовчав. Ну, а чередникування — моя улюблена справа. Мушу вам сказати — немає в світі нічого кращого, як пасти худобу, і той, хто цього не спізнав, можна сказати, що й не жив! Подумайте самі, якою радістю повниться душа, коли худоба, яку ти пасеш, у тебе на очах набирає вагу, коли теляться корови, підростають телята, вибрикують, бавляться, коли люди тобі дякують за твоє піклування про їхню худібку. Це справді ні з чим не зрівнянна радість.

— Гм-м-м… — промимрив таємничий юнак, а про себе подумав: «Що сталося, те сталося. Назад немає вороття».

Якийсь час вони знову їхали мовчки. Зголоднівши, спинилися, під’їли, погодували коней і рушили далі.

Час від часу таємничий юнак питав про щось Кулдаша, іноді сам розповідав про цікаві випадки з життя.

Кулдаш охоче слухав свого несподіваного супутника. Власне, йому ще ніколи не доводилося чути стільки цікавого, розумного, повчального. І він говорив собі у думці: «Нехай як завгодно скінчиться ця подорож, я ніколи не забуду цього дивного подорожнього, а з ним і Юлдаша, без якого не сталося б цієї пригоди».

Звичайно, таємничий супутник не без мети розпитував Кулдаша і розповідав йому свої історії. З усього було видно, що хотів якомога більше дізнатися про нього. І передусім — якої вдачі Кулдаш, чи розумний, чи щирий, чи чесний?

Одного разу після короткого перепочинку він сказав:

— Якщо вам не набридли мої розмови, я розповім вам ще одну історію.

— Не тільки не набридли, — відповів Кулдаш, — а ще більше розпалили мою цікавість. Таких розумних і приємних оповідачів я ще не стрічав у своєму житті.

І таємничий супутник почав свою розповідь:

— Колись, мабуть, дуже давно, жив один мудрий чоловік. Мав він трьох синів: старшому виповнилося двадцять років, середньому — вісімнадцять, а молодшому — шістнадцять. Одного дня старий чоловік захворів. Досвідчені, сивоголові лікарі й знахарі лікували його, хто — ліками, хто — молитвами й замовляннями, але ні те, ні друге не допомагало. Відчув той чоловік, що час йому вмирати. Розпрощався в душі зі світськими бажаннями, закликав до себе синів і заповів їм жити чесно, по правді й справедливості, не зазіхати на чуже добро, а головне — бути працьовитими й добрими.

Після цього батько забажав ще побалакати з кожним сином окремо.

Старшому синові він сказав:

— Сину мій, у саду, під гранатовим деревом, закопано горщик золота. Твої брати ще молоді. Вони не знають справжньої ціни грошам, а ти дорослий і багато чого вже розумієш. Візьми це золото і витрачай його ощадливо й розумно на себе і на своїх братів. Допомагай їм, доки вони знайдуть у житті своє діло і свою стежку. Стань для них батьком, замість мене.

Старший син вийшов від батька задоволений: «Таки батько любить мене дужче, ніж братів. Тільки мені розкрив він свою таємницю».

Тим часом старий закликав до себе середнього сина і сказав тому:

— Синку мій, у саду, під гранатом, закопано горщик золота. Твій старший брат — доросла людина, він уже знайшов свою стежку в житті й зуміє заробити собі на шматок хліба. А от молодший брат — ще дитя. Він не розуміє, що таке гроші. Візьми те золото, користуйся ним сам і допомагай молодшому братові. А як знадобиться, то і старшому. І взагалі слухайся, як закон вимагає, старшого брата, шануй його, як шанував досі мене, свого батька. Разом зі старшим братом постарайтесь виховати й вивчити молодшого, доки він молодий.

Виходячи від батька, середній син також подумав: «Виявляється, батько мене любить дужче, ніж братів. Тільки мені розповів він про сховане золото».

Нарешті, закликав старий чоловік наймолодшого сина і лагідно звернувся до нього:

— Дитя моє, я дуже хворий. Якщо я помру, знай: у саду, під гранатом, закопаний горщик золота. Твої брати уже дорослі, вони й самі можуть заробити собі на хліб. А ти ще молодий, і нічого не навчився робити. Візьми золото собі, але не забувай і братам допомагати, коли їм буде треба. Слухайся старших і вчись.

Отже, і молодший брат вирішив, що саме його батько любить найдужче. Адже не їм, а тільки йому довірив він свою таємницю.

Через два дні батька не стало.

Справили сини похорон. А через тиждень старший брат питає середнього:

— Ти, я бачу, дуже засмучений. Може, щось сталося?

— Хіба може статися щось гірше від смерті батька? Думаю, що й тебе це й досі засмучує.

Тоді старший брат признався:

— Перед смертю батько мені сказав, що під старим гранатовим деревом закопаний горщик золота, і звелів мені його взяти. Сьогодні я перекопав усе навколо дерева, а золота немає. Може, батько й тобі сказав про горщик і ти його відкопав?

— Твоя правда, батько мені сказав про золото, і я теж уже копав землю під гранатом, але нічого не знайшов. Повір мені, брате, я правду кажу.

— Ну, коли так, то, мабуть, батько і малому сказав про заховане золото. Піди поклич його сюди.

Спитали брати свого молодшого брата про золото, і той відповів:

— Правильно, батько сказав мені про золото, і я перекопав усе біля дерева, а горщика не знайшов.

Старший син замислився, а тоді сказав:

— Не міг батько нас обдурити. Отже, золото взяв хтось із нас. Якщо ви не признаєтесь, доведеться йти до судді. Він знайде те золото. До завтра ви ще маєте час. Добре поміркуйте, щоб не було нікому ганьби.

Уранці старший син зібрав братів, але ніхто так і не признався, що взяв золото. Пішли вони до судді.

— З чим ви прийшли до мене, діти мої? — спитав суддя. — Будь ласка, я до ваших послуг.

Тоді старший брат сказав:

— Спасибі вам на доброму слові. А прийшли ми до вас через непорозуміння, яке сталося поміж нами. Якщо дозволите, я вам розповім.

Суддя кивнув головою, і старший син почав свою розповідь:

— Ми троє — рідні брати. Шість днів тому помер наш батько. Перед смертю кожному з нас окремо він сказав, що під старим гранатовим деревом у нього закопаний горщик золота. Коли батька не стало, кожен з нас спробував відкопати схований скарб, але золота під гранатом не було. Батько не міг сказати нам неправду, та ще на порозі смерті. Отже, золото взяв хтось із нас трьох, а признатися не хоче. У вас, шановний, великий досвід за плечима. Я певен, що ви зможете вплинути на того, хто потай забрав те, що призначено всім нам.

— Можливо, можливо, — скромно відповів суддя і заметушився. — Що ж це я примушую вас балакати, навіть не почастувавши. А ви, мабуть, з дороги потомилися та й зголодніли. Даруйте вже мені мою забудькуватість.

Суддя звелів розстелити дастархан і виставив щедре частування.

— Пригощайтеся, діти мої, і не журіться, наша справа від нас не втече. А щоб ви бодай на час сніданку забули про неї, я розповім вам цікаву стародавню історію. Жили колись юнак і дівчина, вони навчалися в одній школі, покохали одне одного й вирішили навіки з’єднати свої долі. Та щойно дівчина скінчила навчання, до неї заслали сватів знайомі батьків, і ті дали свою згоду. Коли настав день весілля, дівчина прийшла до свого коханого і сказала: «Не судилося нам пройти через життя однією стежиною. Батько й мати вирішили віддати мене за іншого, і нічого тут не вдієш. Якщо ми повстанемо проти закону і звичаїв, нас заб’ють камінням. Може, колись, після нас, настануть такі часи, що молоді люди самі вільно вирішуватимуть свою долю. Я прийшла попрощатися з вами». І юнак відповів дівчині: «Твоя правда, кохана. Але маю до тебе прохання. Якщо пообіцяєш його виконати, я скажу, що маю на увазі. Якщо ж ні, іди, куди тобі треба». «Кажи, — мовила дівчина, — обіцяю наперед». І тоді юнак сказав: «Я хочу, щоб ти прийшла до мене попрощатися відразу після свого весілля». Дівчина згодилася. Настав день весілля. Наречену відвезли в дім жениха і, за колишніми звичаями, замкнули в багато оздобленій кімнаті. І так і сяк намагалася вона втекти, щоб попрощатися з коханим, але так і не зуміла. Коли скінчився весільний бенкет, до кімнати впустили жениха. Він підійшов до нареченої і побачив її замисленою і зажуреною. «Чому ти така смутна, — спитав він, — адже сьогоднішній день має бути для нас днем радості». І тоді наречена, нічого не приховуючи, розповіла женихові, як вони дружили змалечку з її обранцем, як вчилися разом, як покохали одне одного й збиралися побратися, але батьки вирішили віддати її за іншого, і, нарешті, як вона дала слово коханому прийти до нього попрощатися в день весілля і не зуміла виконати обіцянки. І раптом жених сказав: «Якщо ти пообіцяла, то піди й попрощайся!» Дівчина встала й пішла до коханого. Коли той її побачив, його подиву не було меж. «Невже ти справді попросила дозволу в свого чоловіка і він тебе відпустив?» Дівчина розповіла все, як було, і тоді юнак сказав: «Якщо твій чоловік повірив тобі й дозволив піти до мене, його мужність і благородство змушують мене відмовитися від тебе. Я не можу ошукати таку людину. Іди й живи з ним до глибокої старості. Я бажаю вам щастя й удачі у вашому житті». Попрощавшися з коханим як з братом, дівчина вийшла з його дому, але не встигла пройти й половину дороги, як її схопили злодії й привели до свого ватажка. Той відразу закохався в дівчину і вирішив взяти її собі за жінку. Але все-таки спитав, чого вона так пізно йшла сама по вулиці. Дівчина розповіла йому про все, що з нею сталося того дня. Її історія вразила ватажка злодіїв, і він сказав: «Твій коханий, як і твій чоловік, виявили дивовижну порядність і благородство. Але я хочу, щоб ти запам’ятала, що й ми, злодії, здатні на високі почуття. Скажи, де живе твій чоловік, і я накажу провести тебе до нього, щоб ніхто не зміг тебе скривдити». Незабаром дівчина опинилася в домі свого чоловіка, і…

На цьому місці суддя урвав свою розповідь.

І Кулдашів супутник теж зробив паузу, а тоді спитав:

— Як ти гадаєш, хто виявився найпоряднішим у цій історії: юнак, що любив дівчину, її чоловік, чи ватажок злодіїв?

Кулдаш відповів:

— Благородство чоловіка вище за порядність інших, тому що саме він своєю поведінкою спричинив благородний вчинок коханого дівчини. Можливо, цей юнак, взявши в неї обіцянку прийти до нього попрощатися, задумав, скажімо, вкрасти її. Але чоловік своїм благородством змусив його відмовитись від негідного вчинку. А ватажок злодіїв також вчинив благородно, вражений великодушністю і чоловіка, і коханого дівчини.

Супутник Кулдаша схвально кивнув головою і повів далі:

— А тепер я хочу доказати історію горщика з золотом. Суддя теж спитав братів, кого можна назвати найпоряднішим з тих трьох чоловіків. І тільки наймолодший з братів назвав благородним вчинок ватажка злодіїв, мотивуючи це тим, що злодії часом за копійку ладні вбити людину, а тут, мовляв, вони не тільки не спокусилися на легку здобич, а навіть допомогли дівчині живою й незаплямованою повернутися додому.

Тут суддя підвівся зі свого місця й сказав:

— Ну от, вашу суперечку й розв’язано. Тільки злодій виправдовує злодія. Оскільки ви звернулися до мене в пошуках правди, я й вимагаю, щоб наймолодший з братів поділив золото з горщика порівну між вами трьома, як це й заповідав батько.

Молодший брат погодився з рішенням, і брати, вражені мудрістю судді, вдоволені й примирені одразу повернулися додому.

Скінчивши свою розповідь, супутник Кулдаша ліг спати. А вранці вони знову рушили далі. Їхали цілий день і цілу ніч і дісталися нарешті у велике місто. Зупинившись у караван-сараї, вони відпочили днів три-чотири, а тоді таємничий супутник Кулдаша купив будинок, упорядкував його всім потрібним і звелів:

— Піди й запроси старшину кварталу та інших шановних людей до нас у гостину.

А коли Кулдаш повернувся, сказав:

— У вітальні все готове для частування. Тепер тобі належить добре зустріти гостей, а після частування й приємної розмови попроси, щоб вони благословили наш шлюб. Від- сьогодні ти господар цього будинку, а я твоя дружина.

Тут таємничий супутник Кулдаша зняв шапку, і сорок кісок розсипалися по його спині. Тільки тепер приголомшений Кулдаш збагнув, що його супутник не чоловік, а гарна молода жінка.

Через кілька днів після весілля дружина сказала Кулдашеві:

— Тепер тобі час завести знайомих і друзів з-поміж наближених хана. Запроси їх до себе додому, почастуй, а якщо вони тебе запрошуватимуть — теж не відмовляйся. Можливо, вони допоможуть тобі влаштуватися на роботу в ханському палаці.

Місяців через два так усе і сталося. Працюючи в ханському палаці, Кулдаш багатьох підкорив своїм розумом і кмітливістю, і став відомий як Мусофірбек, тобто Бек-мандрівник.

Але не тільки друзів побільшало в нього. З’явилися й вороги. Багато хто з ханської челяді заздрив Кулдашеві, їм не до шмиги було таке швидке піднесення якогось зайди.

— Якийсь чужинець, — гомоніли вони поміж собою, — вже стільки нагород дістав від хана, а про нас, вірних слуг, наче й забули.

І почали вони плести інтриги проти Мусофірбека.

Одного разу дружина сказала Кулдашеві:

— Ми вже не раз діставали дорогі дарунки від хана. Може, настав час і нам віддячити йому — запросити на якесь частування, звичайно, разом з придворними.

Мусофірбек послухався її поради і запросив хана погостювати в нього. Але перше ніж дати згоду, хан звелів своєму візиру:

— Піди й поглянь, як живе цей Мусофірбек, чи пристойна в нього оселя, чи в пристойному місці? Щоб не зганьбити себе ненароком.

Візир перевдягся бідняком і, знайшовши дім Мусофірбека, став заглядати у двір через шпарину в воротях. І раптом побачив дружину Мусофірбека. Вражений цим, переступив поріг і сказав:

— То ось де ти пробуваєш, красуне. Ти обдурила мене тоді біля міського муру й вислизнула з моїх рук. Але тепер я тебе вже не випущу зі своїх пазуриків.

Візир схопив був молодицю, але вона випручалася з його обіймів і, скликавши людей на поміч, кинулася в дім і замкнулася в ньому.

Слуги вирішили, що на господиню накинувся якийсь божевільний чи грабіжник, зв’язали візира й побили кийками. Напівживий повернувся він до палацу з пекучою зненавистю в душі. Прийшов візир до хана й почав вихваляти йому вроду Мусофірбекової дружини.

— Така красуня повинна бути дружиною великого хана, — мовив він насамкінець.

Почувши це, хан звелів зібрати всіх його візирів і став радити з ними раду, як відібрати дружину в Мусофірбека.

Дуже довго радилися вони й таки надумали, як занапастити чоловіка. Уранці хан звелів привести його до палацу і сказав:

— Прийти до тебе в гості я не можу, бо в мене занедужала дочка. Порятувати її можна лише молоком тигриці. Отже, я тобі наказую дістати мені ці ліки.

Засмучений Мусофірбек повернувся додому і розповів усе дружині. А вона йому порадила:

— Скажи ханові, що на виконання наказу тобі потрібно сорок днів часу і сорок баранів.

Хан погодився на умову, Мусофірбек повернувся додому, і дружина звеліла йому сидіти вдома й відпочивати цілих тридцять вісім днів. Уранці тридцять дев’ятого дня вона збудила його вдосвіта, написала щось на клаптику паперу, склала вчетверо і, віддавши чоловікові, мовила:

— Настав час виконувати ханський наказ. Сідай на коня і, минувши східні ворота, їдь до самого полудня, не змінюючи напрямку — на схід і на схід. Рівно опівдні, коли сонце стоятиме прямо над головою, побачиш ліворуч стежину, якою тобі треба буде доїхати до невеликої і неглибокої, круглої як миска, западини. Постав посеред неї коня головою до сходу і розгорни мій папірець — перед тобою з’явиться тигриця. Не лякайся, вона тебе не чіпатиме. Тримаючи папірець у руках, поверни коня навколо себе, не сходячи з місця, — тебе оточать ще п’ятдесят тигриць. І знову не треба лякатися, все буде гаразд. Після цього, тримаючи мій папірець у руках, виведи коня на дорогу, якою приїхав, і рушай назад. У ханському палаці скажеш: «Мій хане, ось вам тигриці. Можете їх доїти, скільки вам треба. Я боявся, що молока, яке я привезу, буде мало, тому, щоб не їхати вдруге, вирішив привести тигриць прямо сюди».

Як навчила дружина Мусофірбека, так він і зробив.

Привів тигриць у ханський палац, і хан затремтів, як осінній лист під вітром. Візири, челядь і навіть ханська сторожа поховалися хто куди.

А нажаханий хан мовив запобігливо Мусофірбекові:

— Дякую тобі, мій вірний підданий! Я дав тобі це доручення, щоб перевірити твою відданість. Забери, будь ласка, звідси цих жахливих тигриць, щоб вони не накоїли біди. А сам приходь до мене завтра вранці.

Мусофірбек вивів тигриць за ворота міста і згорнув папірець. У ту ж мить тигриці зникли без сліду. Але ж ханові від того не стало легше. Люта злість загніздилася в його серці. Скликав він візирів і знову став з ними радитись.

Довго змагалися вони, вигадуючи пастки для Мусофірбека, і, нарешті, зійшлися на тому, що завтра вранці до хана з’явиться скарбничий і повідомить, що з ханської скарбниці зникли чотири великі злитки золота. Тоді хан звелить Мусофірбекові знайти пропажу.

Уранці дружина сказала Мусофірбекові:

— Якщо хан дасть тобі нове доручення, ти знову попроси в нього сорок днів на його виконання і сорок баранів.

Другого дня, щойно ступив Мусофірбек у палац, до хана прибіг скарбничий і доповів, що пропали чотири злитки золота. Хан, не вагаючись ні хвилини, обернувся до Мусофірбека:

— Доведеться тобі знайти цю пропажу!

Мусофірбек уклонився ханові й попросив сорок днів строку і сорок баранів.

Діставши згоду, Мусофірбек повернувся додому і безтурботно прожив тридцять вісім днів. На тридцять дев’ятий день дружина написала йому записку і розповіла, куди й кому її відвезти. Ту ж мить Мусофірбек вирушив у дорогу. У визначеному дружиною місці він побачив чарівний сад, в якому співали солов’ї, пишалися яскравими барвами квіти і трави, але не було видно жодної живої душі. Потім здаля долинув спів, і до Мусофірбека підійшли кілька дівчат. Найстарша з них спитала, звідки і з якою метою забрів він у цей сад. Мусофірбек дістав записку і, вклонившись, простягнув красуні. Прочитавши написане, дівчина вигукнула:

— Яка радість! Виявляється, ви наш зять. Ваша дружина — наша сестра, яку в нас викрали.

Красуня запросила гостя до вітальні, виставила щедре частування, а наступного ранку разом з двома служницями і Мусофірбеком рушила в гості до своєї сестру.

Дуже зраділи сестри своїй зустрічі: обнімалися, цілувалися, розпитували одна одну про життя-буття тощо. А підобідавши й відпочивши, вийшли у двір і, прочитавши замовляння, стали ходити подвір’ям. І після кожного їхнього кроку під ногами в них з’являлися злитки золота. Не минуло десяти хвилин, а на подвір’ї лежали купи золота.

Мусофірбек узяв під пахви чотири злитки, а решту звелів нести слідом за ним двадцяти шістьом служникам. Прийшовши в ханський палац, він залишив служників за дверима, а сам ступив перед ханські очі і поклав йому до ніг чотири злитки золота.

Хан, ніби тільки й чекав цього.

— Ми сказали, що пропало не чотири злитки, а чотири пари злитків, — зауважив він.

Мусофірбек перепитав:

— Отже, чотири пари! Чи, може, більше?

— Чотири пари, — не соромлячись відповів хан. І всі його візири виступили наперед і підтвердили брехливі слова хана. Тоді Мусофірбек гукнув своїх служників, що стояли за дверима, і коли вони увійшли із золотими злитками в руках, проказав:

— Ось тут тринадцять пар злитків, а з моїми двома парами — виходить п’ятнадцять пар, або тридцять золотих злитків. Мій хане, які ви ще маєте розпорядження?

Хан і його візири похнюпили голови з ганьби і, втупившись у власні черевики, відмовили:

— Більше ніяких розпоряджень не буде! Приходь завтра по нагороду!

Та ввечері хан знову зібрав своїх візирів.

— Що ви мені тепер порадите? Якщо ви в будь-який спосіб не зведете зі світу Мусофірбека, то мене самого зведе зі світу моя любов до його дружини.

Тоді зголосився один з візирів:

— Великий хане, вашому нікчемному слузі прийшли в голову деякі міркування. Якщо ви дозволите, я висловлю їх.

Діставши ханський дозвіл, візир сказав:

— Уранці, коли Мусофірбек з’явиться у палаці, ми разом з вами будемо сидіти пригнічені великим горем. Він неодмінно спитає про причину нашого смутку, і ви скажете: «Мій вірний слуго, сьогодні я бачив сон, який мене дуже засмутив. Я розповів його візирам, але вони нічого розумного мені так і не порадили. Я думаю, що тільки ти здатний витлумачити мій сон, а головне — допомогти мені позбутися мого смутку. Я побачив уві сні свого батька, матір, дідуся й бабусю, і ніхто з них не схотів зі мною розмовляти. Вони всі відверталися від мене. Я прошу тебе: піди на той світ і спитай мою рідню, завіщо вони на мене гніваються». А при кінці пообіцяйте Мусофірбекові щедру нагороду. Ось така моя рада. Як відомо, з того світу ще ніхто не вертався на землю, не вернеться і цей нахаба, а ваші бажання, великий володарю, справдяться.

Підступна порада візира прийшлася всім до душі.

Уранці Мусофірбекова дружина сказала:

— Хан, напевно, вигадав для тебе нове і ще важче доручення. Але хоч би що він надумав, ти, як і раніше, проси в нього сорок днів строку і сорок баранів.

Коли Мусофірбек з’явився вранці в палаці, хан звелів йому піти на той світ і дізнатися, за що образилися на нього його батько, мати, дідусь і бабуся.

Мусофірбек уклонився ханові і сказав:

— З великою радістю і від щирого серця я виконаю ваше прохання. Тільки дайте мені на це сорок днів строку і сорок баранів.

Мусофірбек повернувся додому і тридцять дев’ять днів жив біля своєї дружини. Вночі проти сорокового дня дружина і своякиня, вбравшися в старі сукні, вийшли за місто і на якомусь смітникові набрали чотири відра попелу. Повернувшись додому, вони наділи на Мусофірбека подертий халат, вимастили обличчя й руки сажою, обтрусили з голови до ніг попелом.

Потім, написали від імені родичів хана листа, пропалили його в кількох місцях і навчили Мусофірбека, як себе поводити і що казати.

— А тепер, — сказала дружина, — іди в палац. — І побажала успіху.

Йдучи вулицями міста, Мусофірбек вигукував на всі боки:

— Світ, світ! Хіба це світ! Нікуди не годиться цей наш світ! Брудний, нікчемний, жаский, непевний, лихий, холодний, неблагородний!

Плачучи й приголошуючи, увійшов він у палац, подав ханові листа і сказав:

— Мій хане, в цьому листі ваші батько й мати, дідусь і бабуся пишуть, чому вони на вас гніваються. В усьому винний цей світ!

І Мусофірбек знову став приголошувати:

— О горе нам, о горе нам, чому це все судилось нам?! Той світ — блаженства повний рай, а з цього — в пекло хоч тікай! Той світ — це райські насолоди, а тут — жорстокість і знегоди. На тому світі — вічне свято, а тут — довіку бідувати! О горе нам, о горе нам, чому це все судилось нам?!

Прочитавши листа, хан заплакав від почуттів, що наринули на нього, і заходився розпитувати Мусофірбека про той світ.

Спершу Мусофірбек тільки приголошував, а тоді став благати:

— Великий хане, не питай мене ні про що і не затримуй ні хвилини. Відпусти мене, я не можу більше тут залишатися. Побачивши той світ, я не хочу ні за які блага жити на цьому світі.

Тоді хан попросив Мусофірбека розповісти, яким чином він проник на той світ і чи не можна було б і йому, ханові, побувати там.

Покричавши ще трохи про людське око, Мусофірбек розповів про свою подорож на той світ і про те, як міг би здійснити таку прогулянку і його світлість великий хан.

— Накажіть знести на майдан сто сажнів сухих дров і триста пудів макухи. Усе це треба дуже ретельно укласти, щоб, коли ви зі своїм почтом вийдете на саму гору, ніхто звідти не впав. Потім хтось унизу дуже обережно — щоб вогонь нікому не зашкодив — підпалить цю купу дров, і разом з димом ви злетите на небо. Гадаю, вам також вистачить сорок днів, щоб злітати на той світ і повернутися назад. Тільки не забудьте ще взяти з собою сорок баранів…

Розповівши все це ханові, Мусофірбек знову вибухнув прокляттями на адресу цього світу і хвалою світові потойбічному, а тоді подався додому.

Тим часом хан вирішив не гаяти часу і звелів знести на майдан утричі більше дров і макухи, аніж було загадано. Замість себе, на час мандрівки, він призначив Мусофірбека, пообіцявши — після свого повернення — і його відпустити ще раз на той світ. Потім у найбагатшому вбранні, разом зі своїми візирами, радниками й придворними, — а всього їх набралося вісімдесят чоловік, — виліз на вершину ретельно укладеного вогнища. Мусофірбекові люди з усіх боків водночас підпалили дрова і відправили своїх володарів на той світ, звідки, як відомо, не повертаються.

Після цього на головному майдані міста люди обрали мудрих, рішучих людей візирами і радниками, і всі разом стали керувати державою на добро і щастя народу…

Невдовзі після всіх цих подій, бавлячись зі своїм маленьким сином Шадманом, Мусофірбек згадав якось історію свого незвичайного знайомства з дружиною біля стін замку і сказав:

— Люба моя, я оце подумав, що й досі нічого не знаю про ті неймовірні обставини, які звели нас із тобою. Може, хоч тепер ти мені щось розповіси про них, а заразом і про те, чому візир зненавидів нас і намагався зруйнувати наше щастя.

— Любий мій, — відповіла Кулдашева дружина, — воістину тільки чоловік, та ще такий скромний, як ти, міг стільки часу не виявляти своєї цікавості. Ну, то послухай мою історію. Мабуть, ти вже збагнув, що я походжу з роду пері[1]. Разом з моєю сестричкою ми жили в розкішних садах. Коли я стала дорослою дівчиною, мене побачив шах тієї країни і забажав узяти до свого гарему. Серед ночі шахські слуги напали на наш дім і, не зважаючи на мої плачі і зойки, забрали до палацу. Шах призначив день весілля, а сам поїхав на полювання. Тим часом його візир зглянувся над моїм розпачем, пообіцяв викрасти мене з гарему й повернути додому. Я повірила йому беззастережно, адже все, що він говорив, було мовою справедливою і благородною. Він передав мені потай чоловічий одяг і підкупив одного з конюхів. Я розуміла, що поводжуся нерозважливо, довіряючись малознайомій людині, та як ще мала вчинити недосвідчена дівчина, якій загрожувало осоружне заміжжя. В умовлений день я перебралася в чоловічий одяг, прокралася в стайню і втекла з палацу. Конюх поскакав уперед з запасним конем для візира. Наче сліпа йшла я назустріч долі, і щастя моє, що під мурами замку я зустріла не візира, а тебе, мій дружиноньку і володарю. Тепер я розумію, що за благородними словами візир ховав свою бридку і підступну суть: він хотів викрасти мене, щоб самому потай одружитися на мені. Згодом, коли він побачив мене на цьому місті й дізнався, що я твоя дружина, він зненавидів нас обох і вирішив за всяку ціну занапастити тебе з допомогою хана.

— Жалюгідна істота! — вигукнув вражений Кулдаш. — Жадоба помсти згубила його самого.

І раптом Кулдаш весело розсміявся.

Дружина спитала, що його так звеселило? Спершу він не хотів говорити, та, коли вона наполягла, розповів, як він, бувши пастухом, купив сон у свого друга Юлдаша.

— Тепер, — додав він, поміркувавши, — я зрозумів, що дві зорі, що скотилися з неба уві сні, — це ти, моя люба, і твоя сестра, а маленька зіронька — наш син Шадманбек. Правильно я розгадав той сон?

— Правильно, — відповіли йому дружина і своячка.

І тут Мусофірбек згадав, як обіцяв колись Юлдашеві допомогти, якщо сам виб’ється в люди.

— А що ви скажете, — спитав він у сестер, — якщо я розшукаю свого приятеля Юлдаша, призначу його на якусь посаду в цьому місті і віддам за нього вас, моя свояченько?

Сестри перезирнулися й відказали:

— Нам треба ще порадитись. А через три дні дамо відповідь. Минуло три дні і Мусофірбек спитав їх про своє рішення.

— Ми згодні з вашою думкою, — відповіли сестри. — Виправте вірну людину, нехай вона розшукає вашого приятеля Юлдаша і привезе сюди.

Мусофірбек так і зробив. Один з його радників того самого дня вирушив до країни Ургенч і незабаром дістався в кишлак, де жили колись Кулдаш і Юлдаш. Відпочивши день-другий, радник розпитав старих людей і знайшов Юлдаша. Той наймитував за борги у якогось бая. Радник умовив Юлдаша покинути кишлак і виїхати з ним до країни, в якій пообіцяв наділити його землею і всім потрібним для вільного господарювання. До пори до часу він не казав йому всієї правди, бо так звелів Мусофірбек. Діставши згоду, радник розрахувався з боргами Юлдаша і забрав його з собою.

Удома радник привів Юлдаша до Мусофірбека.

— Ну, молодцю, сідай у нас! Розповідай про себе! — почав розмову господар.

Часу від їхньої розлуки збігло чимало, отже, не так просто було Юлдашеві, який уже й думати забув про свого колишнього приятеля, признати Кулдаша в статечній людині, що сиділа проти нього в розкішному вбранні.

— Та от, приїхав, ваша світлість! — мовив Юлдаш, уклонившись.

— Звідки приїхав і з якою метою? — спитав Мусофірбек.

— Приїхав я з Ургенча. А той пан, що привіз мене, обіцяв наділити землею, щоб міг я коло неї ходити.

— Отже, ти дехканин?

— Так, ваша світлість, дехканин. А точніше сказати — наймит.

— І скільки ж років ти наймитуєш?

— Скільки себе пам’ятаю.

— Ну, а що ти заощадив за цей час?

— Які там заощадження! Ціле життя працюю, щоб сплати ти борги. Адже в мене ні власної землі, ні худоби немає.

— А чи не було в тебе приятеля на ім’я Кулдаш?

— Був. Кулдаш-пастух. А звідки ви про це знаєте?

— І коли ти його бачив востаннє?

— Мабуть, два-три роки тому. Добрий чоловік був, шкода, що пішов і пропав.

— Куди ж він пішов?

— Та все через мене сталося.

— Як це?

— Ну, одного разу я побачив сон, ніби мені за пазуху з неба скотилися дві великі зорі і одна маленька зіронька.

— Ну то й по?

— Я розповів про свій сон Кулдашеві, а він став просити, щоб я йому той сон продав. Ну, я й погодився. Дав він мені за сон теличку й жеребчика, а сам пішов кудись. Відтоді я його не тільки не бачив, а й нічого не чув про нього. А жаль, добрий був хлопець і вірний друг.

Юлдаш тяжко зітхнув, скінчивши свою розповідь.

— А чи не впізнав би ти свого приятеля, якби його побачив? — спитав Мусофірбек.

— Звісно, що впізнав би. Адже я не сліпий. Стільки років спали з ним під одною подертою ковдрою.

— Ну, гаразд. А чи не було в нього якихось особливих прикмет?

— Були. На лікті правої руки — родимка, а на лівому коліні — рубець. Корова його колись боднула.

Мусофірбек закасав рукав і показав родимку.

Тут Юлдаш кинувся до нього, став обнімати й цілувати приятеля.

Через місяць Мусофірбек оженив приятеля на своячці і влаштував багатющий той.

Минали роки. Двоє друзів мудро правили своєю країною. Вийшовши з бідняків, вони всіляко намагалися полегшити життя народу. І їхні вірні дружини їм в усьому допомагали.