Блукав якось по лісі голодний вовк. Бачить — осел іде. Зрадів вовк, аж облизався.
«Оце, — міркує собі, — поживлюся зараз!»
Підбігає він до осла та й питає:
— Слухай, осле, звідки це ти тут узявся?
— З села прийшов, — відповідає осел.
— От і добре, — каже вовк.— Вчасно ти нагодився : я вже два дні як нічого в роті не мав. З’їм я тебе!
Осел увесь затремтів, замотав головою і вуха з переляку опустив.
— Не їж мене, вовче!— благає.
— Нічого не можу вдіяти, — відказує вовк.— їсти хочеться.
— Ох, вовче, вовче, не довго ж ти будеш ситий, як з’їси мене, — промовляє осел.— Не чіпай мене, а я тобі віддячу: допоможу запастися м’ясом на цілий рік!
— На цілий рік?!—здивувався вовк.— Це ж як?
— А так. Ти, пане вовче, сядеш верхи на мене, і я відвезу тебе на луг, де пасеться ціла отара овець. Ох, якби ти знав, які вони жирненькі! А ягнят у них стільки, що й не полічити. Та всі молоденькі, смачненькі! От і їстимеш їх скільки сам схочеш.
Така пропозиція припала вовкові до душі. Адже ж ніколи досі не називали його паном, не запрошували покататися верхи й ніколи не обіцяли цілу отару овець — та ще й яких!
Одне слово, сподобалися йому слова осла; вовк і справді відчув себе неабияким паном.
Подивився вовк на осла і промовляє поважно:
— Ну що ж, так — то й так. Згоден я проїхатись на тобі верхи. Тільки гляди мені: не скачи по горах, а йди спокійно, по рівній дорозі. Бо я не люблю, коли трясе.
— Не хвилюйся, пане вовче, повезу тебе так, що нічого й не відчуєш!
Виліз вовк до осла на спину, вмостився зручно, вхопився лапами за довгі ослячі вуха, і вирушили вони в дорогу.
Іде осел лісом по стежці, рівненько йде, ямки та коріння боком обходить та все перепитує вовка:
— Чи не трясе тебе, пане вовче? Чи зручно тобі?
— Нічого, нічого, — бундючно відказує вовк.— Не трясе. Гляди, щоб і далі так само зручно було. А то я можу й розгніватись!
Їде отак вовк верхи на ослі, по боках поглядає і таким уже поважним паном себе відчуває, що аж ну!
Тут осел звернув зі стежки та й потюпав до села.
— Агов, осле!— гукає згори вовк.—А де ж твоя отара? Щось не бачу я ні овець, ні ягнят!
— Та ще трошки, пане вовче! Недовго чекати! Скоро побачиш!
Проїхали вони ще трохи, вовк ізнов питає:
— Де ж ті вівці та ягнята, осле?
— Не хвилюйся, пане вовче! Зараз доїдемо, вся отара твоя буде!
Раптом осел як кинеться вперед з усіх копит — і до села! Не встиг вовк зоглядітися, як добігли вони до хат.
Біжить осел по сільській вулиці, не пускає вовка на землю, а сам реве — аж луна йде.
Повибігали люди з хат, бачать — біжить осел з вовком на спині. Вони — в крик:
— Вовк! Вовк!
Та й накинулися на вовка — хто з вилами, хто з лопатою, а хто й просто з дрючком.
— Попався, розбійнику!— кричать.— Багато ти в нас овець покрав, а тепер хочеш ще й осла вкрасти?! Ні, годі! Бийте його! Бийте, не шкодуйте!
Тут повалували з дворів собаки — і теж усі на вовка.
Бачить вовк, що непереливки йому буде; хоч би живим залишитися. Скочив він з осла на землю — й до лісу. Біжить полем, а сам думає:
«Дід у мене верхи не їздив, батько не їздив, усі пішки ходили. А мені, бач, скортіло верхи на ослі покататися! Добре, що хоч живий лишився! Ні, більш ніколи не їздитиму верхи!»
