У давню давнину, за казкових часів, мурашкоїд не мав на тілі голок, а черепаха — панцира.
Жили вони разом у буші, щиро приятелювали і були щасливі.
Одного разу мурашкоїд попросив черепаху доглянути його мале дитя, поки він полюватиме.
І ось пішов він у буш на полювання, а черепаха залишилась глядіти його дитину.
Мурашкоїд полював довго, і черепаха дуже зголодніла. Вона чекала й чекала, та мурашкоїд усе не повертався. Нарешті їй так схотілось їсти, що вона ковтнула мурашкоїдове маля.
Невдовзі мурашкоїд вернувся з полювання й кинувся шукати своє дитя, але ніде не знаходив.
— Де моя дитина? — спитав він у черепахи. Та вона мовчала.
І тоді мурашкоїд здогадався, що черепаха з’їла його дитинча.
Обурений і нещасний, він метнувся до великої купи каміння, став хапати камінь за каменем і кидати в черепаху. Багато каменів поцілили і застряли в неї в спині.
Тоді черепаха побігла по свої списи й почала метати ними у мурашкоїда. Чимало списів поцілили і застряли у мурашкоїда в спині.
Ще й тепер із спини в мурашкоїда стирчать списи, тільки вони перетворилися на голки. А камені, що ними мурашкоїд кидав у черепаху, так і залишилися в неї на спині, обернувшись на панцир.
