У давню, давню давнину жила собі мала жабка-піщанка. Одного дня відчула вона спрагу й надумала ошукати всіх інших тварин — випити усю воду в країні! Отож пострибала жадібна піщанка до найближчого ставка і стала пити.
А що більше спорожняла вона криниць і струмків, річечок і річок, ставочків і ставків, то дужче й дужче розросталася, ставала більша й більша. Позад неї обурені риби аж заходилися на голому піску, гукаючи, щоб віддала воду. Та піщанка лише сміялася, тягнучи своє вже величезне, кругле тіло до наступної водойми.
Аж ось вона повипивала їх геть усі. Ніде в країні більше не лишилося води. Опівдні, коли всі інші тварини прийшли напитися, риби їм усе розповіли. Розлютовані тварини подались на пошуки піщанки. Недовго й шукали. Орел побачив, що вона спить на вершині гори, і привів туди усіх тварин. На той час піщанка й сама була величезна, як гора.
Всі стали гукати до піщанки, щоб віддала воду, а вона собі все спала. Тоді звірі метнулись до своїх списів. Усі страшенно зраділи, коли спис, що його кинув кенгуру, поцілив, і з гори в долину побігла вода. Вона ринула навсібіч, наливала ручаї і річки, ставки й криниці, заповнювала озера.
Щасливі тварини подались додому. А жабка-піщанка, що тепер зробилась така ж невеличка, як була, кілька днів не мала сили рухатись.
Нарешті якось уночі вона пострибала до найближчої калюжки і зарилася в пісок.
Ось чому й тепер жабка-піщанка вдень ховається в піску і по здобич вирушає тільки вночі: вона й досі соромиться того, що накоїла у давню давнину, за казкових часів.
