У давню давнину, за казкових часів, кенгуру не мав хвоста. Жив він з дружиною та шістьма діточками у своєму таборі, і хоч ніхто з них не мав хвоста, всі вони були щасливі.
Якось завітав до кенгуру бандикут — великий сумчастий пацюк — і попросив віддати двох кенгуреняток. Мовляв, він, бандикут, з дружиною такі нещасні, не мають діток, а в кенгуру їх он аж скільки. Але кенгуру не дав. Бандикут розсердився і заявив, що вкраде дітей, якщо кенгуру не віддасть сам.
Почувши це, кенгуру спохмурнів і кинувся був по свої списи. Та тільки-но повернувся спиною до бандикута, як той ухопив його ззаду зубами за тулуб — і не пускає. Кенгуру виривався, бандикут тягнув його до себе. Обоє тягли усе дужче й дужче, аж поки та частина тулуба кенгуру, в яку вчепився бандикут, почала розтягатись і робилася все довша й довша. Нарешті вона так витяглася, що з неї став довгий, міцний хвіст.
І від того ото давнього, давнього дня всі кенгуру мають хвости.
