Жив колись на світі слон. Змалку він був непосида й забіяка. Щоразу встрявав у бійку. Якось слон обвинув хоботом дерево в лісі, розхитав його. Ще б трохи — і вирвав би дерево з корінням. А під деревом був вулик лісових бджіл. Вулик від такого хитання міг розвалитися.
— Брате слон,— попросили бджоли,— не руйнуй наш дім.
— Треба мені ваш дім! — відповів слон.— Я собі бавлюся та й годі.
— Ой, брате слон, — кажуть бджоли,— ми ж не кажемо тобі, щоб ти не бавився. Але бався, будь ласка, під іншим деревом.
— Нікуди я не піду звідси,— вперся слон.— Ач, які безсоромні комахи, самі з ніготь, а ще й повчають.
— Брате слон,— попередили бджоли, — як ти зруйнуєш наш дім, начувайся.
— Що хочете, те й робіть,— засміявся слон.— Ніхто вас не боїться.
Бджоли повернулися у вулик, порадилися й вирішили ще раз просити слона, щоб він не руйнував їхній дім, а коли слон не послухає їх, то закусати його на смерть. Довго умовляли бджоли слона, але він і вухом не повів. Тоді вони налетіли на нього, обліпили голову, очі, хобот, тіло й стали жалити його. В одну мить слон зробився мов гора. Заревів він на увесь ліс, побіг чимдуж, а бджоли все жалять його. Знепритомнів слон, упав на землю.
Оточили слона бджоли та й кажуть:
— Ну, як ти себе почуваєш, упертий брате слон?
Слон від сорому не підвів навіть голови.
— Брате слон,— сказали бджоли,— ти поклався на свою силу, мучив нас. Але такий кінець чекає всіх, хто мучить менших.
