Цвірінь-ханум

Жила собі Цвірінь-ханум.

Якось вилетіла вона на прогулянку, сіла на кущ шипшини та й співає: цвірінь-цвірінь.

І раптом загнала в ногу колючку. Що не робила, а витягнути колючку не могла. Заплакала з жалю Цвірінь-ханум.

Почула її плач стара баба та й питає:

— Гей, Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, чого це ти плачеш?

А Цвірінь-ханум, схлипуючи, відповідає:

— Ой бабусю, лихо скоїлося, загнала в ногу колючку і ніяк не дам собі ради. Прошу тебе, порятуй мене.

Витягла баба їй колючку з ноги та й кинула в піч.

Цвірінь-ханум полегшено зітхнула. Політала туди-сюди, повертається назад і каже:

— Бабо, віддай мені колючку.

— А де я тобі її візьму? — відповідає баба.— Я її в піч кинула, вона й згоріла.

— Ти моя боржниця. Віддай мені колючку. А не віддаси, хлібину з печі заберу й утечу.

Баба засміялася.

А Цвірінь-ханум полетіла в один бік, полетіла в другий, схопила хлібину з печі й утекла.

Полетіла Цвірінь-ханум у небо, бачить — на землі вівцю доять.

Спустилась на землю, підійшла до чабана й каже:

— Хай тобі щастить, брате чабан! Я хлібину принесла, візьми, з молоком попоїси.

Узяв чабан ту хлібину, накришив у миску, молоком полив і каже:

— Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, іди попоїси зі мною.

— Я не голодна, сам їж.

Чабан попоїв, а Цвірінь-ханум затріпотіла крилами й каже:

— Гей, брате чабан, віддай мені хлібину. Я вже відлітаю.

— Де ж я її візьму? Я з’їв хліб, нема вже його.

— Ти мій боржник. Віддай мені, а не віддаси, овечку заберу й утечу.

Засміявся чабан:

— Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко. Яка ж моя вина, що ти овечку забереш? Ти ж сама дала мені хліб, я і з’їв.

А Цвірінь-ханум:

— Ось дивись, я під носом у тебе овечку заберу. Полетіла вона в один бік, полетіла в другий, забрала овечку

та й утекла. Чабан став кричати їй услід:

— Ой боже, що ж ти наробила, хазяїн уб’є ж мене.

Летить Цвірінь-ханум, у кігтях вівцю тримає, бачить: вершники скачуть. Підлетіла вона до них і питає:

— Гей, куди це ви, браття? А вершники відповідають:

— Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, ми до падишаха їдемо, наречену веземо.

Цвірінь-ханум полетіла за ними, у браму постукала, слугам падишаха вівцю віддала.

— Це я на весілля принесла.

Цвірінь-ханум на подвір’я зайшла, на чільному місці сіла. Слуги падишаха вівцю зарізали, кебаби[1] посмажили, гостям пороздавали. Біля Цвірінь-ханум Гуску посадили і поклали їм на тацю кебаб. Гуска швидко поїла, Цвірінь-ханум голодна залишилася. Розсердилася вона, прийшла до падишаха й каже:

— Віддай мою вівцю!

— Ми з’їли, нема вже її,— відповідають їй.

— Нічого я не знаю,— каже Цвірінь-ханум, — брали у мене вівцю — віддайте, а не віддасте, наречену заберу.

Всі засміялися.

Цвірінь-ханум відлетіла, на огорожі сіла, чекає.

Заграла зурна, наречена до танцю пішла.

Цвірінь-ханум у один бік полетіла, у другий полетіла, наречену схопила та й утекла.

Падишах волосся на собі рве, плаче, побивається.

А тим часом Цвірінь-ханум поклала наречену в затінку під високим деревом, чує — ашуг[2] на сазі[3] грає.

Цвірінь-ханум каже:

— Доброго здоров’я, брате ашуг, ходи сюди, я тобі наречену принесла, а ти мені за це саз віддаси.

Зрадів ашуг:

— Ой Цвірінь-ханум, ніжна пташечко-щебетушечко, я тобі нічого не пожалію. Візьми мій саз.

Цвірінь-ханум узяла саз, а віддала наречену.

Ашуг забрав наречену й повів додому.

А Цвірінь-ханум сіла на кущі й стала бринькати на сазі:

З того дня Цвірінь-ханум на сазі грає та людей звеселяє.